Справжню жінку не можна свайпити, як ти робиш з фото в тіндері. Її не треба замінювати, а просто треба навчити бути тією, яка тобі дійсно потрібна.

З твоїми емоційними гнійними ранами, зі страшними страхами бути невдахою, якого ти ховаєш у своїх бажаннях мати статусні автівки, бути власником найбільшого портмоне, з якого ти будеш діставати Cartier і що ще ти думаєш для неї є важливим.

Натомість вона хоче бачити твої емоційні обладунки в її прихожій, які ти залишатимеш, заходячи в її гавань. Щоб ти стояв голий і чесний, не прикриваючи листочками місця, які не потрібно приховувати. Такий собі ніндзя-черепаха без панцира. Її не цікавить розмір, колір, масштаб, тому що вона не планує мірятися цим усім ні з ким. Це важливо чоловіку, а жінка мріє мати своє, рідне, близьке. Краще безрозмірну ніжність, ніж великий хуй. Бо там її насолода.

Ця ніжність їй потрібна для того, щоб сплести гніздо, яке ти так шукаєш, і все не можеш всістися в чуже, і допомогти їй нарешті знести ваші спільні яйця. Вона їх буде любити, і їй все одно, які вони за розміром, вона оберігатиме їх, вони — плід ніжності. Гарне гніздо не робиться з дорогої сантехніки, понтових вечерь з друзями для фото, з гардеробної і сімейного інстаграму. Гарне гніздо твоя жінка зможе зробити з чого завгодно, їй тільки потрібен твій погляд на неї, щоб ти не відривав його, не косив убік на когось, не шукав слушного моменту залишити її одну. Її мрія — щоб ти взяв її за вуха і цілий день вдивлявся в її очі, як у вікна її душі. Щоб ти невпинно прибирав волосся з її шиї і цілував, цілував. Якщо ти не володієш техніками всяких кунілінгусів — нічого страшного — просто цілий день спостерігай за нею, просто витріщайся на неї і не зводь очей.

Зранку зацілуй її обличчя і не потрібно їй від тебе нічого. Нормальна жінка віддає дуже багато ніжності, тому все, що я тобі пишу, — щоб вона не впала знесилена і розтріпана від того, що не вміє вимикати і дозувати любов, — повертай їй ніжність. Най то буде смішна записка, рілс, дотик. Щоб ти розумів, коли ти собі її знайшов, ти ніби купив рефіл любові і можеш безкінечно підходити, доливаючи собі все те, чим тебе обділили колись.

Але цей атракціон закінчиться, коли ніхто не поповнюватиме ресурс. Якщо тобі трапилась жінка, скупа на ніжність і любов - як підліток, який надувається, йде в кут сумувати, - тобі або доведеться зробити з неї жінку, а на це потрібно багато ніжності, або ти отримав беземоційний джекпот. Ти хотів, щоб до тебе було менше уваги - Бінго. Ти на хер не потрібен. Тільки періодично даруй квіти, які вона зможе показати подружкам, води в ресторан і фотографуйся з нею. Їй цього достатньо, оскільки дитяча сексуальність ще не виросла у дорослу, і складати всі ті глибокі почуття просто немає куди. Goodwine, Fiori, Helen Marlen потрібні більше, ніж ти. Робиш висновки?

Подумай про градус любові. Скільки ти хочеш, щоб вона тебе обіймала руками і словами за день. Реально була з тобою емоційно. Підтримала, коли у тебе треш, стала опорою, гаванню, укриттям, щоб ти ліг їй на живіт, вона широко розкинула ноги, а ти обіймав її бедра і знав, що ти в абсолютній безпеці.

Але поки ти не знімеш ті захисні свої емоційні плитоноски, кольчуги, шоломи, поки не будеш стояти перед нею, як дитя, яке не приховує нічого, ти не зможеш вийти з жінкою на рівень одкровення, про який усі мріють.

Всі мріють, але не всі мають сміливість бути.

Це просто ціна. Іноді такого портмоне просто нема.

Гарної всім суботи. Ніжтеся.

От уже п’ять років я займаюся ферментацією і хочу звітувати, наголосити про своє хобі. Багато з вас знає, що я створюю яблучний оцет, є його амбасадоркою, продаю його, дарую, сама використовую. Але часто люди не розуміють це захоплення, і цим прекрасним недільним ранком я вирішила розказати, чому саме ферментація мене покорила.

Ферментація — це спосіб розведення неймовірно корисних бактерій у власному середовищі. Овочі, фрукти і листя мають дріжджі й бактерії, які живуть на шкірці яблука, винограду, інших продуктів, листі, капусти. Додаючи невелику кількість солі чи цукру і води, ніжно обмиваючи овочі, не змиваючи бактерії, ми створюємо для них середовище для розмноження і рятуємо світ.

Саме тому яблучний оцет, квашена капуста — хочу звернути увагу, не мариновані продукти, де використовуються гарячі маринади, оцет, сіль і цукор, — а саме ферментовані продукти є надзвичайно корисними. Вони лікують наш кишківник.

Ми всі знаємо, що кишківник — це не труба, а головний імунний орган. І, звісно, життя забирає в нас багато сил і здоров’я. Воно руйнує наш мікробіом, і ми маємо постійно його відновлювати.

Кожен з нас пам’ятає похід до лікаря, коли ми приймаємо антибіотики, а далі нам прописують таблетки, щоб відновити кишківник. Фактично цей процес з нами відбувається щодня. Ми в певній мірі руйнуємо мікробіом кишківника і маємо постійно його підтримувати.

Процес ферментації — це простий процес розмноження бактерій, створення умов для їхнього розвитку й контроль, щоб взаємодія з киснем не зіпсувала продукт і не дала можливість поганим бактеріям розвиватися активніше, ніж хорошим.

Нещодавно я придбала найкращий японський пристрій для вимірювання pH, і тепер дуже точно можу слідкувати за зміною кислотності. Це показує, в чию користь іде боротьба — хороших бактерій проти поганих. Я за цим матчем уважно спостерігаю і контролюю процес.

У мене є свої фішки: я використовую тільки скло і льон — натуральну тканину, а ще дерев’яні ложки. Ніякого металу. Але це вже окрема історія.

Мікробіом — це цілий світ усередині нас. У кишківнику живуть трильйони мікроорганізмів — бактерій, дріжджів, грибів — і всі вони працюють як одна команда. Вони допомагають травленню, виробляють вітаміни, впливають на настрій, сон, імунітет і навіть на здатність любити.

Коли цей баланс порушується — через стрес, ліки, погане харчування — ми це відчуваємо. Саме тому важливо підтримувати свій мікробіом живим. Тут починається справжня магія ферментації.

Ферментовані продукти — це не просто здорове харчування. Це спосіб передати живу силу бактерій від природи до людини. Вони містять три головні складові:
• пробіотики — живі корисні бактерії, які допомагають нашому мікробіому бути різноманітним і сильним;
• пребіотики — це їжа для цих бактерій. Без пребіотиків бактерії голодують, а з ними розквітають;
• постбіотики — це речовини, які утворюються під час життя бактерій: органічні кислоти, ферменти, пептиди, які заспокоюють запалення, регулюють кислотність і допомагають клітинам кишківника відновлюватися.

Разом ці три частини — пробіотики, пребіотики і постбіотики — створюють повноцінну систему підтримки життя. І ферментація — це природний спосіб народити всі три одразу.

Наше харчування і те, що ми п’ємо, залежить від нас. Ми самі вирішуємо, які бактерії підсаджуємо у свій організм.

Я ферментую багато всього — овочі, фрукти, зелень. У кожного продукту свій характер і своя історія. На фото — ферментований мангольд із овочами. Це мій експеримент — ніби салат, тільки живий, дихаючий.

Не щодня можна їсти мангольд, навіть ферментований, але є продукт, який може бути поруч завжди — яблучний оцет. Це моє справжнє кохання.

На яблуках живуть бактерії — дріжджі, оцтовокислі, молочнокислі — ті, що запускають процеси життя. Вони живуть просто на шкірці, вони вже є. І коли ми створюємо для них умови — додаємо воду, трохи цукру, повітря, тепло — вони починають працювати. Вони розмножуються, і в цей момент ми бачимо, як народжується нове життя.

Яблучний оцет — це продукт, який можна спокійно використовувати щодня. Він може бути з тобою постійно — у воді, в салаті, у догляді за шкірою чи волоссям. Він природний, живий і дуже наш.

Більшість сприймає оцет як приправу, але справжній, нефільтрований яблучний оцет — це живий продукт. У ньому є так звана мати оцту — тонка плівка або легке помутніння, що з’являється під час натурального бродіння. Це колонії корисних бактерій і ферментів, які формують серце оцту. Якщо у пляшці з часом народжується нова оцтова матка — це означає, що оцет продовжує жити.

Живий оцет — це не просто кислота. Це жива культура, яка потрапляє до нашого тіла, підтримує травлення і підживлює мікробіом. А саме кишківник — головний імунний орган людини, де знаходиться понад 70% клітин імунної системи.

Щодня корисна флора виснажується через стрес, алкоголь, куріння, медикаменти, гостру або оброблену їжу. А живий яблучний оцет — це спосіб м’яко підсадити в організм корисні бактерії, які відновлюють природну рівновагу.

Його кислотність м’якша, ніж у лимонного соку: pH лимону близько 2.0–2.6, а оцту — 3.0–3.3. Тому він ніжніший для шлунку і не пошкоджує зубну емаль, якщо вживати його розведеним.

Розведіть одну чайну ложку у склянці теплої води зранку натщесерце — це чудовий запуск травлення. Можна пити протягом дня, додаючи у воду кілька крапель для тонусу — як воду з лимоном, тільки корисніше. У кулінарії — чудова альтернатива лимону: для салатів, соусів, маринадів, гасіння соди у випічці.

І найважливіше: яблучний оцет — це автентичний український продукт, народжений із нашої землі. В Україні не так багато натуральних джерел кислотності. Ми часто покладаємося на лимони, які долають півсвіту, щоб потрапити до нас. А яблучний оцет — це локальна, автохтонна кислота, частина нашої гастрономічної і лікувальної культури. Він не просто замінює лимон — він повертає нам власну природну кислинку, справжню, живу, українську.

Кожна моя пляшка оцету — жива. Якщо ви купуєте оцет у магазині і він абсолютно прозорий — це означає, що він стабілізований, як і вино. Тобто в ньому вже не буде народжуватися оцтова матка.

Оцтова матка — це такий собі чайний гриб, який виростає в середовищі, де продовжуються біохімічні процеси. Якщо ви купуєте яблучний оцет, який стоїть роками і не змінюється, це означає, що він не мертвий, у ньому все одно є корисні речовини, але він не є живим і не є тим продуктом, про який я сьогодні розповідала.

Вино — теж продукт ферментації. Але потім класичне вино стабілізують сіркою. І тут я особисто мала піти на компроміс або навчитися насолоджуватися натуральним живим вином, яке не стабілізоване, але не дає такого стандартного смаку, до якого я звикла.

І найкращі вина, звісно, часто стабілізовані. Я звикаю до того, щоб пити натуральне, не стабілізоване вино. Якщо ви приймаєте рішення пити келих вина натурального замість стабілізованого — це фактично можна вважати лікуванням і підтримкою вашого кишківника.

Дуже показово, що моїми основними клієнтами є люди з проблемами зі здоров’ям. Це люди з діабетом другого типу, тому що яблучний оцет чудово стабілізує цукор і повертає в норму рівень глюкози в крові. Люди, які після операції, після проблем з кишківником, люди з онкозахворюваннями, після хіміотерапії.

І дуже хочеться, щоб люди, які поки що здорові, теж хотіли покращити стан свого кишківника.

На початку повномасштабки я відвантажувала багато оцту військовим. Ми передавали його в більш зручній упаковці туди, де є хлопці, і пропонували його використовувати. Але мої об’єми не такі великі, і це було незручно.

Тому я пропоную всім створювати свій оцет, взагалі займатися ферментацією, дізнаватися і лікувати своїх захисників. Бо велика проблема — це харчування: багато жирів, вуглеводів, розчинної кави, сигарет, і дуже мало якісних продуктів.

Ферментовані продукти можуть бути чудовою заміною і підтримкою здоров’я захисників. Коли ви обираєте, що відправляти їм, і коли будете з ними говорити, просіть їх робити вибір на користь квашених продуктів, а не маринованих. Це дуже важливо.

Оцет створити дуже просто. Вам знадобиться трилітрова банка. Третину заповніть яблуками — найкраще, якщо вони не з магазину. Краще, якщо купуєте просто у людей біля метро, або збираєте там, де вони не оброблені. Чим страшніші яблука — тим краще.

Видаліть серединку, ніжно теплою водою обмийте яблука, не шкрябайте. Додайте в банку, щоб третину об’єму займали яблука, дві третини — вода, і одну третину має займати повітря. Додайте ложку цукру або меду і щодня помішуйте, щоб не утворювалася зверху пліснява.

Так місяць помішуйте, потім процідіть яблука і ще місяць дайте оцту відстоятися. Можна вимірювати pH — на приладі написано, як ним користуватись. В інтернеті ви можете знайти всю інформацію про ферментацію: який має бути pH у гарного оцту.

Найпростіший пристрій або лакмусові папірці коштують копійки. Яблука — це просто два кілограми, які можна купити у бабусі, і потім отримати два літри неймовірного оцту. Мої процеси складніші, я приділяю більше уваги контролю, але, насправді, вдома це зробити дуже просто.

Шукайте в інтернеті, в YouTube — fermentation. Є неймовірні австралійські, американські, німецькі, іспанські блогери, які розказують дуже багато про ферментацію. Це цілий світ.

Будьте здорові, гарної вам неділі. Я сподіваюся, що змогла закохати вас у ваше нове здорове хобі.

А щоб замовити мій, пишіть в повідомлення, або шукайте мою ферму тут:

https://www.instagram.com/klymivkafarm?igsh=MXZ4cnFocDc1cXN1eA==

«Життя — це те, що з тобою відбувається, поки ти будуєш інші плани». Цю фразу приписують John Lennon, але дуже схоже, що він цитував Allen Saunders, американського журналіста-карикатуриста.

У часи, коли темряви стільки, що психіка чіпляється як липучка за неї, приходять хороші і світлі ідеї. Рятувальні.

Взагалі в моєму житті було декілька ситуацій, коли я дивилася смерті в очі — і мені здається, саме це суттєво вплинуло на мій хронічно хороший настрій і вміння бачити у всьому світло і потенціал. Я намагаюсь прожити кожен день - як останній. Тому і творю всяки скажені речі. Ніколи я не сміялася більше, ніж в лікарнях та дитячих будинках. Найчорніші жарти — в мене з військовими на лінії зіткнення, з лікарями і волонтерами. Немає більше нічого, ніж віра у маленькі дрібниці під назвою життя.

Хожу пару днів з історією, яку просто мушу оприлюднити.

Телефонує мені мій друг, Володимир Жоанір, і каже: «Прийшла ідея — привести в паліативку коня». (Звичайна і логічна ідея, кінь у паліативному відділенні, з таким тоном він це говорить). Заходить кінь в палату до бабусі, 4-та стадія раку, знеболюється, у важкому стані, це складні пацієнти, дратівливі, втомлені від очікування смерті. І вона вже всіх замучила питанням: «коли я помру». Тисячу разів на день, тому заспокійливі вже потрібні персоналу. І от заходить кінь, з супроводжуючим, нахиляється своєю величезною головою до бабусі, фиркає губами — і вони мають десять хвилин якісного кінно-бабусиного спілкування. Далі кінь продовжує візити до інших пацієнтів, але у бабусі зміна в запитанні.

Як думаєте, що вона тепер запитує?

Вірно. «Коли прийде кінь?».
І звісно, «чи є морква, чи насушили сухариків?».

Постійно чую про те, що «нафіга розвивати тил, коли основним завданням є фронт». «Без фронту не буде тилу». «Ось-ось всю країну захопить ворог» (який вже три роки не може захопити невеличкі міста).

Я все це поважаю, але навіщо захищати країну, в якій немає коня, який приходить в гості до бабусі в лікарню?

Ми ж боремось само за таку країну? Вірно? Хтось в тилу, хтось на лінії зіткнення. Хтось рятує собак і ризикує життям, в яких рак, хтось купує помпові рушниці, хтось зупиняє кровотечу, ціною власного життя виносить побратима, попри дуже малі шанси.

Для мене зараз важливо, щоб люди, які не приймають активну участь у бойових діях і захисті - не замерзали в цій темряві і шукали будь яку можливість зробити цю країну кращою.

Віра — це не розрахунок. Це маленький, мікроскопічний шанс, що кінь знов прийде і не раз, що буде морква, сухарики і нові жарти. Скажу вам більше - диво стається тоді, коли ми впевнені, що воно станеться. Про це ж всі дитячі казки і американські фільми про Санту.

Я не хочу, щоб ваша доля бачила все те, що зазвичай бачить люди, які тепер мають хронічну посмішку, і дуже хочу, щоб ви спіймали цей вайб, де життя дуже коротке, щоб зациклюватись на всякому гімні.

В кожного з нас величезний потенціал творити дивовижні справи і стати носієм придурошно хорошого настрою попри все горе, яке схоже, стало нормою. Шукайте свій спосіб.

Гарної неділі.

Проживіть її якнайкраще.

Кордони будують діти.

Частина перша.

Дорослі працюють над тим, як впоратись, коли їх перетнули інші.

Мій дідусь завжди говорив, що кожна доросла людина – це маленький хлопчик чи дівчинка, яка сидить у старій потертій картонній коробці. І всередині цієї коробки завжди живе хтось маленький. Питання, чи виросте він.

Я часто думаю про те, як ми, дорослі, зраджуємо себе — тих, ким були в дитинстві. Як втрачаємо автентичність, забуваємо, якими нас створила природа. Протягом дитинства ми вчились приховувати себе, щоб бути зручними. Боялись стати одинокими, не отримуючи схвалення. Десь нас налякали яскраві емоції, з якими нас не вчили впоратись, сварки батьків — і ми стали тихішими, слухнянішими, такими, щоб нас було легше проковтнути суспільству.

Я не знаю, чому ми так прагнули, щоб нас проковтнуло суспільство. Мабуть, тому що боялися залишитися самі. І ця звичка — боятися — залишилася з нами у дорослому віці. Ми вже не діти, вже не боїмося темряви, принаймні здається, що не боїмося. Але насправді ми й досі не ходимо в неї, бо звичка боятися темряви так і не минула. І тому ми, дорослі, часто боїмося інших дорослих і залишаємося десь у своїх картонних коробках.

Частина друга.

Я думаю, саме там і живе наша травма — у тому місці, де ми не виросли. Ми продовжуємо жити за дитячими правилами, навіть коли давно виросли.

Для мене питання кордонів і прояву дорослості через них — дуже важливе, бо хибне. Мені часто ставлять це запитання, «чому в мене немає кордонів». І справді, я вірю, що кордони будують діти — ті, хто ще вчиться казати: не чіпай мою шафку, не бери мої іграшки, бо це мене образить і я буду плакати. Для мене це і є кордони.

А доросла людина, як на мене, має вміти впоратися з тим, що хтось узяв її іграшку, що хтось заліз у її простір. Можна вже потім з’ясувати стосунки, пояснити, чому іграшку не можна було брати, або зрозуміти, що комусь вона могла бути потрібна. Розповісти, чому ця річ дорога, чому належить комусь іншому. Але витримати критичний момент, і є - бути дорослою.

І тоді сам факт «кордонів» наче зникає, бо для мене кордони — це радше спосіб захиститися тоді, коли не можеш впоратися з тим, що тебе зачепили. Кордони — для тих, хто ще не навчився витримувати контакт.

Багато лекцій відомих психологів і психотерапевтів побудовані на розмовах про забетоновані стіни, які часто називають кордонами. І не лише між зовнішнім світом і людиною — тепер ці стіни з’явилися навіть між тими, хто мав би будувати близькість, а не відгороджуватися.

Кордони для мене , не дають проявитися автентичності. Вони завжди означають одне: що хтось не впорається з тим, що побачить справжність іншої людини.

Оця вічна боротьба — між кордонами і виходом за межі дозволеного — завжди про одне й те саме: про неможливість витримати те, що відкриється далі.

Я вірю, що справжня робота має відбуватися не з кордонами, а з власною безпекою. Бо внутрішня безпека — це не вміння ставити замки, а здатність справитися з тим, що ми побачимо по той бік цих замків.

Можливо, я закрутила, але спробую сказати простіше. Замість того, щоб зміцнювати двері у кімнаті, де лежать наші емоційні чи духовні «гроші», ми маємо навчитися пояснювати собі й іншим, чому взагалі неправильно туди заходити. Не тому, що там стоїть замок, а тому, що брати чуже — безглуздо й не допоможе. І навіть якщо хтось таки забере ці гроші, важливіше не те, щоб покарати злодія, а те, щоб зрозуміти — як ми житимемо далі без них.

Мені здається, тема кордонів сьогодні страшенно переоцінена. Вона не лише відштовхує людей, а й інфантилізує їх. Не дозволяє подорослішати й просто прийняти факт: кожен може опинитися в критичній ситуації.

Якщо перенести це на геополітику — ми бачимо те саме. Якби ми з самого початку не розраховували на те, що сусід «не перетне кордони», а працювали над власною безпекою, то були б готові. Бо справа не в тому, щоб постійно нагадувати, де лінія, а в тому, щоб знати, що робити, коли її перейдуть.

Це, мабуть, найяскравіший приклад. Ми розуміємо, що світ навколо — часто божевільний. І саме тому варто ставитися до нього з повагою: з усвідомленням, що кожен має право на своє божевілля, бо кожен прожив своє дитинство і свій досвід.

Далі — лише питання, як ми з цим житимемо. Чи будемо шукати близькість і точки перетину, чи, навпаки, закриватися й консервуватися у своєму бетоні.

І, можливо, в дорослому віці ми маємо потихеньку відкривати цю картонну коробку і вигулювати свою дитину у дорослий світ. Не для того, щоб обслуговувати залякану дитину, а щоб показати їй: світ складніший, цікавіший, жорстокіший, доросліший. І в певний момент цій дитині доведеться вирости. Перестати безкінечно себе обмежувати — і нарешті проявитися. Яскраво. Справжньо. Щоб світ побачив тебе таким, яким ти є насправді. Дорослим і сміливим.

Вірю, що сильна людина не будує кордони, а вміє впоратись, коли їх перетнули. Тому далі не страшно.

Зміцнення себе, а не кордонів зробить кожного з нас набагато щасливішою людиною. Фактично наша вразливість стане нашою найсильнішою рисою. Бо далі є плани вирулити.

А там вже і не страшно проявити себе, не боятися показати себе, залишитися без натовпу прихильників, але із власним я.

Вирости нарешті з тієї картонної коробки, розірвати її та кинути на розтопку планів на успіх.

Звісно, по-дорослому.

Довіра

Багато роздумую на тему довіри, особливо під час війни, коли всі стреси спокушають закритися і часто маю спостереження друзів, приятелів, та й взагалі чужих людей — ставлення до довіри. Питання зрілості суспільства, непорозуміння, хейту також для мене пов’язані з довірою. Іноді, коли я пишу якісь тексти або розмовляю з людьми, мені кажуть: «От ви зараз мені пояснили, і я зрозумів, але спочатку я зрозумів вас неправильно». Я завжди раджу — розумійте правильно. Довіряйте.
І от цікаво, що є таке «розуміти правильно». Це не означає бути непринциповим, але це означає — розбиратися, впитувати, усвідомлювати. І тут, як на мене, довіра стає одним із основних важелів і помічників у тому, щоб чомусь розібратись. Особливо в такі складні часи.

Наразі ми живемо у великому об’ємі брехні, фейків, стимулів до нарцисичного сприйняття світу, егоцентризму, де не ми маємо розуміти світ, а він нас. Багато досліджень говорять про інтерперсональну довіру і інтраперсональну довіру — тобто довіру самого до себе і довіру до інших людей, до зовнішнього світу. Я все ж таки вірю, що ці дві довіри є однією довірою і частиною одного процесу. І цей процес — глибоке розуміння людини, що вона впорається.

Я — людина дуже довірлива. Іноді це має свої негативні результати. Але зазвичай це має неймовірні переваги. І ці переваги пов’язані з моєю високою самооцінкою — не знаю, чи завищеною, але високою, — і з тим, що мені, в принципі, здається, що світ до мене добрий, що я впораюся з будь-якою ситуацією, яку мені підкине життя. І це не пов’язане з довірою до того, що я потраплятиму тільки в хороші ситуації. Це пов’язане з тим, що будь-яку ситуацію, в яку я потраплю, я зможу перетворити на хорошу.

Це — дійсно велика сила самооцінки. Хтось іноді вважає мене зухвалою, але це нічого — жодного зв’язку із зухвалістю тут немає. Це просто життєвий досвід і розуміння, що людина, яка не перебуває постійно в стійці напруги й не очікує якихось хуків від життя чи людей, набагато ефективніша. Вона може робити більше, успішніше, створювати якісніші зв’язки зі світом, із людським капіталом, фінансово ставати успішною.

Будь-яка напруга, що є проявом недовіри, як на мене, створює непотрібні перепони. І для мене це фактично історія про те, що є люди, з якими завжди можна домовитися, а є люди, з якими домовитися просто неможливо. Тут часто на шляху стоять вигадані принципи, критерії, кордони — оця вся фігня, якою люди захищаються. Обладунки для слабких духом, якими вони прикриваються, оскільки є недовірливими.

Довіра — в будь-якій сфері. Я це можу говорити як лідер, як людина, яка запалювала своїми ідеями інших людей. Для мене довіра має бути перш за все до себе.
Довіра до самого себе означає впоратися з непрогнозованими задачами, які можуть виникнути завдяки іншим людям.

В мене є внутрішнє почуття, що я завжди зможу підхопити.
Можливо, життєвий досвід підказує, що я бувала в дуже різних ситуаціях — і змогла з них успішно вийти. Ну, як я собі уявляю успішний вихід.

А для мене успіх — у тому, щоб не заблокувати ситуацію, а витримати, і в такий спосіб вирішити її.
Складних ситуацій я не боюсь, тому і довіряю світу.
Чим ще він може мене здивувати?

Він повний насильства, несправедливості й зла.


Я це знаю — і зможу це подолати.

Трохи суботніх наукових обґрунтувань ♥️🖤


Self-trust vs. interpersonal trust
У науковій психології розрізняють інтерперсональну довіру (довіру до інших людей) та інтраперсональну або self-trust (довіру до себе).
Згідно з дослідженням “Self-trust and self-confidence: Some distinctions” (Rivier University, 2014), довіра до себе — це не віра в успіх чи результат, а впевненість у власній здатності впоратися навіть у невизначеності. Вона включає «готовність приймати власні рішення і не уникати відповідальності за їх наслідки».

Зв’язок між довірою до себе, самооцінкою та стійкістю (resilience)
Роботи T. Schlenker & B. Leary (1982) і подальші метааналізи (Zheng et al., 2022, Frontiers in Psychology) показують, що люди з високим рівнем self-trust мають більш стабільну самооцінку, нижчий рівень тривожності й кращу здатність адаптуватися до невдач.
Вони сприймають життя не як серію загроз, а як простір викликів, із якими можна впоратися — саме те, що ти описуєш.

Self-trust як фактор лідерства
У дослідженнях з організаційної психології (Dirks & Ferrin, 2002; Kramer, 2009) підкреслюється, що лідери з високим рівнем довіри до себе формують довіру в командах, не через контроль, а через здатність діяти спокійно під тиском. Це породжує так звану «емоційну безпеку» серед людей навколо.

Довіра як антипод хронічної напруги
Психофізіологічні дослідження (Sapolsky, 2004; McEwen, 2012) показують, що люди, які живуть у стані постійного очікування загрози, мають вищий рівень кортизолу, що блокує когнітивну гнучкість. Довіра, навпаки, знижує реактивність і підвищує здатність мислити конструктивно.


Коли там прибульці прилетять?

Доброго ранку!

Я не знаю, чи це вам допоможе. Але я бачила достатньо болю, горя і страждань з самого малого віку і мала навчитись жити з тим, що світ не ідеальний. Моя травма переросла в компенсацію, і я спробую розказати, як навіть у найтемніші часи можна спробувати бачити світло. Люди, які мене добре знають, скажуть: я високо адаптивна і вітальна. Тож склала вам свої думки в пару пунктів.

Від тебе залежить головне: що ти будеш сьогодні їсти і де спати. В мене були епізоди в житті, де я не мала їжі й ходила по вулицях – це дуже страшне почуття, якого я боюсь більше за все. Бути нікому не потрібним набагато страшніше, ніж перемовини Трампа і навіть балістика. Люди вмирають від самогубств як наслідок почуття непотрібності і депресії набагато частіше, ніж від війни. 750 000 на рік проти 220 000. Звісно, війна впливає на ментальне здоров’я. Але.

Набагато важливіше бути потрібним. А це означає знати аспекти, де можна давати, а не брати. Допомога армії, донати, щоденні справи, направлені на перемогу, значно підвищують шанси, ніж домовленості поза нами. Початок війни це довів. Майдани це підтверджують.

Не вбирай те, що від тебе не залежить. Концентруйся на теплій піжамі, очах сусіда, носі пса, донатах, спілкуванні з дітьми. Кажи людям хороші слова, годуй тварин, донать. Повір, тільки це є дійсно важливим, а не клікбейт і безкінечна перевірка новин. Новини залежать від нас. Все пройде, і це теж. Не вір, що будь-яка новина є ключовою – вона частина пазлу, але не настільки важлива, як поставити пломбу в болючий зуб або навчитися робити дружині кунілінгус. Іноді це зробить щасливою іншу людину і тебе більше, ніж щось на що ми всі чекаємо.

Відрізняй погані новини від дійсно поганих новин. Взагалі різні новини погані для різних людей, бо в кожного свій досвід, своє світосприйняття.

Не долучайся до чужих поганих новин емоційно. Ніхто не знає, коли кожного з нас чекають наші погані новини. Ситуація в Овальному кабінеті – не варта твоїх переживань. Втрата коханої людини або родича – варта. Якщо в тебе всі живі – радій, а не шукай причин нити.

Вбачай у найгіршому спокій. Приймати погані новини варто з тими, хто стане твоїм тилом. Формуй його, бережи його, створюй зв’язки, які допоможуть тобі. Коли в 20 я дізналась, що в мене рак, ми цілу ніч з друзями курили траву, а коли помирав тато, я переїхала до друзів і спала у них, бо не могла бути одна, а мої хворіли ковідом на фермі.

Ніколи не додавай особисті проблеми до державних. Тримай їх окремо. Вирішуй ті, на які можеш впливати. Інакше державні замаскують особисті. Але свої ти можеш вирішити без Трампа. Не кажи, що це не так. Звалити на нього їх не вийде. Навіть, якщо ти намагаєшся бути жертвою.

Ти ніколи не знаєш чужого горя. Найкращі вміють дуже добре з ним жити, боротися і ти ніколи можеш не дізнатися, що в когось померла дитина при народженні. В новинах цього не покажуть. Не порівнюй горе.

Донать.

Роби хороші справи.

Формуй власну потрібність – і тоді почуття безвиході відступить. Вигорання наступає, коли ти піклуєшся про інших більше, ніж про себе. Не роби так. Кисневу маску спочатку на себе – потім на інших.

Люби себе, пробачай себе – це сильно допоможе накачати м’яз зв’язку з реальністю. А вона така: сьогодні тобі треба купити більший пауербанк, думати, де більше заробити, щоб більше донатити. Тільки це реально вплине на нашу стійкість.

Світло завжди є.

Його можеш увімкнути ти сам. Не для всіх. Але для себе.

НАУЧПОП виживання.

Такі часи, ночі, ранки після них, що цікаво, скільки ж ще витримає ця ниточка, яка, здається, вже давно мала б виснажитися.

Але навіть у самій критичній ситуації, як у фільмі Беніньї «Життя прекрасне» або Острікова «Ти - космос», чітко зрозуміло: наш мозок рятує нас своєю творчістю і любов’ю.

Фільм «Ти - космос» нагадує, що в критичні моменти психіка включає захисні механізми і згадує про сенс життя. Обідно буде не любити ніколи, не пережити таких яскравих почуттів у потребі людини і померти. Це добре видно і в кіно, і в реальності. Іноді візерунки, які проявляє наша свідомість, здаються випадковими, але вони цілком закономірні. Ми теж сьогодні живемо як команда на кораблі, де закінчується паливо і зовнішній світ поводиться непередбачувано. Ми носимо свої прапори, нашивки на флісах і намагаємось не втратити орієнтири, країну та й планету загалом.

У фільмі є важлива ідея: під загрозою мозок перебудовується. До речі Hazan & Zeifman описали, як у небезпеці активується система прихильності: люди шукають опори. National Center for PTSD фіксує різке зростання емоційної інтенсивності у суспільствах, що переживають війну. Terror Management Theory доводить: коли смерть поруч, люди говорять чесніше, а соціальні ролі слабшають. Фройд у «Thoughts for the Times on War and Death» писав, що під час війни підвищується потяг до життя - це не про сексуальність, а про виживання нервової системи, роду, людства. Тому саме зараз такий вибух сексуальності, так багато людей шукають коханців, партнерів, зв’язок.

Далі - ще цікавіше.

Щоб кукуха не з’їхала, мозок активно включається в творчість. Під ракетами і дронами люди продовжують вишивати, малювати, співати пісні і грати вистави.

Це видно і в історії.
1347–1352 роки - чума, або Чорна смерть. Загинуло приблизно до 50% населення Європи. Через кілька десятиліть після цього починається Епоха Відродження (бл. 1350–1600).
Флоренція стає центром нового мислення. З’являються гуманісти Петрарка і Боккаччо, архітектор Брунеллескі, художники Донателло, Масаччо, а трохи пізніше - Мікеланджело, Рафаель, Леонардо. Люди, які бачили масову смерть, створили культуру, що поставила людину і її гідність у центр. Це не був емоційний порив. Це була необхідність будувати новий світ після руйнування старого.

1914–1918 - Перша світова війна.
Загинуло близько 20 мільйонів людей. Після неї починається «Roaring Twenties» - культурний вибух у США та Європі.
Танці: чарлстон, свінг, фокстрот, перші джазові клуби.
Перформативне мистецтво: кабаре, ревю, німецький авангард, експериментальний театр у Берліні. Це була реакція не на радість, а на колективну травму. Люди танцювали, щоб повернути контроль над тілом і життям.

1939–1945 - Друга світова війна.
Загинуло понад 55 мільйонів людей. Світ відповів по-іншому:

Baby boom (1946–1964) - найбільший сплеск народжуваності у XX столітті.

Розвиток моди: Крістіан Діор у 1947 запускає «New Look».

Кіно: «Casablanca», «Roman Holiday», «An Affair to Remember».

Сексуальність перестає бути табуйованою і переходить у сферу культури.

У всіх цих періодах повторюється одна схема:

велика катастрофа → руйнування системи → культурний стрибок → зміна ставлення до людини.

Сьогодні ми теж живемо у критичний момент. Наш критичний момент, але я впевнена, що він вплине на багатьох поза Україною. І реакції людей - закохуватися швидше, зближуватися сильніше, говорити чесніше - не про слабкість. Це базові механізми виживання. Психіка так стабілізує невизначеність.

І, чесно кажучи, хочеться, щоб цього разу після трагедії стався не лише культурний чи економічний розквіт, як у ХХ столітті. Мені хочеться, щоб вибух був іншим - вибух гуманності, емпатії, відповідальності й людяності.

Бо якщо історія в чомусь послідовна, то в одному:
після темряви завжди приходить відбудова.

Питання тільки — якою ціною цього разу.