Не варто розповідати про те, що пробачати легко. Ми ж всі пам'ятаємо старий жарт: "Перестав палити? Теж мені! Та я сотню разів переставав" Пробачати важко. Сотню разів ми мусимо пробачати одне і те ж саме. Ми пробачаємо, вмертвлюємо образу - а вона оживає, хоч би їй що. До семидесяти по сім потрібно не 490 образ, а одну-однісіньку. А я ж впустив в чиєсь серце зайву образу! Маю до того прекрасні здібності, бо мені дуже легко принизити людину. Якщо ви не викладач, не старша медична сестра чи суддя - дякуйте за це Богу.

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Щоб ти не робив, в душі твого підопічного завжди буде і зичливість, і злоба. Треба вміло спрямовувати злобу на його близьких сусідів, яких він бачить щодня, а зичливість переносити на віддалені об'єкти - на тих людей, яких він не знає. Таким чином злоба стає цілком реальною, а зичливість великою мірою уявною. Немає ніякої рації збуджувати ненависть до німців, коли в той же час між ним і його матір'ю, його роботодавцем, випадковим зустрічним у потязі зростає згубна звичка добродійності й милосердя. Думай про свого підопічного, як про набір концентричних кіл: внутрішнє (найменше) коло - це його воля, далі середнє коло - це його інтелект, і нарешті зовнішнє (найбільше) коло -це його фантазія. Навряд чи ти зумієш відразу усунути з усіх кіл те, що тхне Ворогом, але повинен безперервно виштовхувати всі чесноти доти, доки вони опиняться в колі фантазії; натомість усі бажані якості треба просувати всередину - в коло волі. Лише тією мірою, в якій вони досягають волі і втілюються у звички, чесноти можуть становити для нас загрозу. (Певна річ, я маю на увазі не те, що людина помилково сприймає як свою волю - свідоме роздратування, плетиво різних рішень, стиснуті зуби, а справжній центр - те, що Ворог називає Серцем). Усі чесноти, змальовані у фантазії, чесноти, які схвалив інтелект, чесноти, які любить сама людина і захоплюється ними, не утримають її на відстані від оселі Нашого Отця Пекла: навіть більше, вони зроблять її ще смішнішою, коли вона потрапить туди.

З прихильністю твій дядько Крутень.

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

Іноді мені пишуть також: «Можливо, те, що ви називаєте моральним законом, – це просто суспільна угода, основи якої вкладають нам у голову, коли ми здобуваємо освіту?». На мою думку, до подібних висновків приводить неправильне розуміння деяких речей. Люди, які ставлять наведене вище запитання, переважно виходять з того, що все засвоєне від батьків чи вчи­телів – це неодмінно лише людський винахід. Та це, ясна річ, не так. Усі ми вивчали у школі таблицю множення. Дитина, яка виросла сама на безлюдному острові, її, звісно ж, не знатиме. Проте з цього аж ніяк не випливає, що таблиця множення – це суто людська угода, яку люди уклали для себе і яку могли б зро­бити інакшою, якби тільки захотіли. Я цілком згоден, що пра­вило належної поведінки ми вивчаємо від батьків і вчителів, від друзів і з книжок – так само, як вивчаємо все інше. Проте дещо з того, що ми таким чином засвоюємо, – це, по суті, про­сто умовна угода, яка могла б виглядати інакше (вчимося, при­міром, триматися лівого боку дороги, хоч так само могли б до­держуватися правила про правобічний рух), а дещо, як-­от ма­тематика, – це об’єктивна істина.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Я, звісно, цілком погоджуюся, що врешті-­решт християнська релігія стає джерелом невимов­ної втіхи. Та починається все аж ніяк не з утіхи, починається все власне з сум’яття, яке я описував, і немає сенсу намагатися відразу сягнути втіхи, не пройшовши спершу через сум’яття. У релігії, як і у війні й усюди-­інде, втіха – це те, чого не зна­йдеш, якщо безпосередньо шукатимеш. Шукаючи правду, мож­на врешті знайти втіху; шукаючи втіху, не знайдеш ні втіхи, ні правди, спочатку натраплятимеш лише на солоденькі нісеніт­ниці та спроби видати бажане за дійсне, а потім поринеш зре­штою у відчай. Більшість із нас позбулася передвоєнної звички дивитися на міжнародну політику крізь рожеві окуляри. На­став час зробити те саме і в царині релігії.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Поети, коли читають вірші, не вимагають від них особливої "поетичності". Можливо, це одна з вимог прозаїчного читача, що тайкома підозрює поезію в беззмістовності по суті, що думає, коли він вже розуміє хоча би щось, то, напевне, осягнув геть усе. Саме так людина, що аніскільки не любить дітей, вимушено сюсюкається, розмовляючи з ними; та ні в кого немає таких високомудрих уявлень про добровихованність, ніж у нахаби, що тимчасово розкаявся.

Алегорія любові
#lewisdaily

🪙🇺🇦 ДОПОМАГАЄМО ЗСУ 🗡🛡

Ми знову отримали від Вас ще 2000 грн і поповнили рахунок батальйону капелана Віталія Маряша, який перебуває у зоні бойових дій. Віталій з дружиною опікуються благодійним фондом "Воїни Світла 44", який допомагає військовим та сім'ям загиблих у бою. Також, вони збирають кошти на ситуативні потреби військових.

Сумарно, на потреби військових, станом на зараз, ми з вами зібрали вже 43 500 грн (+2000 грн).

Кошти не збираємо до певної суми, а стараємося ними одразу поповняти рахунок військових.

Наші реквізити:
💚 Приватбанк: 4149 4378 7554 5533
💚 Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/5GJi7dgcet

🤜 Дякуємо за співучасть і небайдужість! 😊

🇺🇦 Впрягаймося до перемоги!

І, пам'ятайте, жодна пожертва не буває маленькою!

#словоредактора
#donate

Ця розлука, думаю, чекає нас всіх. Я звик думати, що ми з Х. відірвані одне від одного у зв'язку з трагічним збігом обставин. Але, як ми бачимо, така ж доля чекає всіх, що люблять. Одного разу вона мені сказала: "Навіть якби ми обоє померли одночасно, ось так лежачи поруч, як зараз, ми так само стали розлученими - те, чого тобі так страшно, все одно би сталося". Звичайно, вона не знала напевне - як і я. Але вона була при смерті - близько до того, щоб точно вгадати. Вона часто цитувала: "У край самотності - сама". Говорила, що саме й це відчуває. Бо ж інакше і бути не може! Час, простір і тіло - все те, що об'єднувало нас; телефонні провідники, через які ми спілкуємося. Обріжте один - чи обидва одразу. В будь-якому випадку розмова обірветься, хіба не так?

Хіба що ви припускаєте, що ці провідники одразу ж поміняють на якісь інші засоби комунікації - цілковито інші, але такі, що виконують ту ж роботу. Але в чому сенс розривати попередні? Господь не жартівник, що вириває у вас тарілку з супом, щоб одразу замість неї дати вам іншу, з тим же супом. Навіть природа так не грається - вона ніколи не програє одну і ту ж мелодію двічі.

Мені нестерпно слухати людей, що стверджують: "Смерті немає" чи "Смерть не має значення". Смерть є. Все, що є, має значення. Всі події мають наслідки, і все, що стається, і всі наслідки - неминучі і незворотні. Так можна і сказати, що народження немає сенсу.

Я дивлюся вгору, на нічне небо. У всіх неозорих просторах та епохах, якщо б тільки мені дозволили їх обшукати, я ніде не побачу її лиця, не почую її голосу, не відчую її доторку - що може бути незаперечніше? Вона померла. Вона мертва. Так важко запам'ятати?

Не маю жодної її хорошої фотографії. Я не можу навіть в уяві розгледіти її обличчя. Але варто мені лише вночі закрити очі, і випадкові риси обличчя якогось незнайомця оживають в моїй уяві з усіма деталями. Зрозуміло, що це дуже легко пояснити. Ми бачили обличчя близьких такими різними, у всякому ракурсі, за будь-якого освітлення, бачили стільки гримас - миті бадьорості й сну, сміху, плачу, вдумливості, їжі та розмови, - що всі ці враження збиваються в пам'яті одночасно і взаємознищуються, зливаючись у одну велетенську пляму. Але голос її, як і раніше, живий. Я пам'ятаю голос - голос, від якого зараз розревуся, як немовля.

Випробовуване Горе

#AGriefObserved
#lewisdaily
#МиВУкраїні 🇺🇦

Ніхто не знає когось краще, ніж власний „побратим“. Кожен крок спільної мандрівки випробовує його мужність; і ми прекрасно розуміємо ці випробування, бо самі через них проходимо. Отож, коли він раз у раз долає перешкоди, наша довіра, наша повага і наше захоплення виростають у Любов-Поцінування виняткової сили і поінформованости. Якщо б ми з самого початку надавали більше уваги йому, а менше тому, „про що“ існує наша Дружба, ми б не пізнали, не полюбили його так сильно. Ви не знайдете воїна, поета, філософа чи християнина, вдивляючись йому у вічі так, ніби він – ваша коханка; краще воюйте поруч із ним, читайте з ним, сперечайтеся з ним, моліться з ним.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

Людина завжди мала три погляди на своє тіло. Перший належить тим аскетичним поганам, які називали його в’язницею чи „могилою“ душі, і таким християнам, як Фішер, для якого воно було „мішком лайна“, їжею для хробаків, брудне, ганебне, джерело нічого іншого, крім спокуси для недобрих чоловіків і приниження для добрих. Є ще неопогани (мало хто з них знає грецьку мову) – нудисти і жертви Темних Богів, для яких тіло є прославленим. І по-третє, маємо погляд, який озвучив св. Франциск, називаючи своє тіло „Братом Ослом“. Всі три, напевне, можна, обґрунтувати; але дозвольте мені взяти за свій аргумент св. Франциска.

Осел – це дуже доречно, бо ніхто при своєму розумі не може ні відчувати глибокої поваги, ані ненавидіти віслюка. Це корисна, міцна, лінива, вперта, терпляча тварюка, яка водночас викликає почуття любови й люті, заслуговує раз на палицю, а раз – на моркву, яка є зворушливо і водночас абсурдно красивою. Так само й тіло. Ми не вживемося з ним доти, доки ми не визнаємо, що одна з його функцій у нашому житті – це грати роль блазня. Поки якась теорія все не ускладнить, кожен чоловік, жінка чи дитина у світі знає це. Той факт, що в нас є тіло – найдавніший жарт. Ерос (так само, як смерть, малювання з натури і вивчення медицини) може в певні моменти змушувати нас сприймати його серйозно. Помилка полягає у висновку, що Ерос повинен завжди так поводитися, постійно виключаючи елемент жарту. Але трапляється інше. Самі обличчя всіх щасливих закоханих, яких ми знаємо, чітко це показують. Закохані, якщо тільки їхня любов не є дуже короткотривалою, знову і знову відчувають елемент не лише комедії, не лише гри, але навіть буфонади в тілесному вираженні Еросу. І тіло нас розчарувало би, якщо б це було по-іншому. Це надто незграбний інструмент для того, щоб передати музику любови, хіба що ми можемо обіграти і полюбити саму його незграбність.

Найвище не тримається без найнижчого. Поза сумнівом, у плотському існують моменти високої поезії; але непоетичного в ньому набагато більше. І це раніше чи пізніше виявиться. Ліпше поглянути на це, як на комічну інтермедію, аніж робити вигляд, що ми цього не зауважуємо. (У старих комічних п’єсах на тлі любові героя і героїні розгорталася набагато приземленіша любов лакея і служниці – Тачстоун та Одрі).

Бо ми справді потребуємо цієї інтермедії. Задоволення, доведене до межі, підкошує нас, як біль. Прагнення союзу, в якому панує плоть, тоді, коли плоть, наші тіла, що взаємно виключають одне одного, роблять його навіки недосяжним, може містити в собі велич метафізичного пошуку. Закоханість так само, як і горе, може викликати сльози. Звісно, Венера не завжди приходить у такому образі, але той факт, що часом є саме так, пояснює, чому ми не повинні в таких ситуаціях забувати про сміх. Коли природні речі виглядають найбожественнішими, демонічне вже поруч.

Чотири Любові

#thefourloves
#lewisdaily

...якщо страждання неминучі, то крихта відваги допоможе більше ніж багато мудрості; крихта людського співчуття - більше ніж багато відваги, а найбільше допоможе навіть найменша краплина Божої любові.

Проблема страждання

#lewisdaily
#theProblemOfPain

#миВУкраїні 🇺🇦

Насправді, що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можна сказати, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність…

Наша справа жити згідно своїх правил, а не страхів: керуватися в особистому чи суспільному житті законом любові та стриманості, навіть коли ті здаються самовбивчими, а не законами конкуренції та агресії, навіть коли ті здаються необхідними для власного виживання. Бо важливим фактором нашого духовного закону є те, щоб ніколи не мати пріоритетом виживання, навіть коли йдеться про наш вид. Ми маємо твердо навчитися, що виживання Людини на цій Землі, а тим більше виживання власної нації, культури чи класу, не вартують того, якщо їх не можна досягти гідними та милосердними засобами.

Ніщо так не знищить вид чи націю, як рішучість до виживання будь-якою ціною. Ті, хто турбуються про щось більше ніж цивілізація, - єдині люди, завдяки яким вона взагалі збережеться. Ті, хто більш за все прагнуть Неба, найкраще від усіх служать і Землі. Ті, хто люблять людину менше від Бога роблять більше для людини…

Нехай бомба застане нас за чимось добрим.

Про життя в Атомну Еру, 1948

#lewisdaily
#МиВУкраїні 🇺🇦

Читаючи книжки з іс­торії, ми раз по раз переконуємося, що християни, які зроби­ли для цього світу чи не найбільше, належали водночас до тих, хто найбільше думав і про світ прийдешній. Самі апостоли, які поклали початок наверненню Римської імперії, великі люди, завдяки яким постало Середньовіччя, прихильники Євангельської Церкви в Англії, які причинилися до припинення рабо­торгівлі, – усі вони залишили свій слід на землі власне тому, що їхні думки найбільше займало небо. Відколи ж християни пе­рестали думати про прийдешній світ, успіхи їхні у цьому світі ставали щораз меншими і меншими. Прагни неба – здобу­деш землю; прагни землі – не здобудеш ні землі, ні неба.

Див­не правило, на позір, та з чимось подібним стикаємося і в ін­ших царинах. Візьмімо, приміром, здоров’я – велике благо, проте варто тільки зробити його одним зі своїх основних ін­тересів, як ви тут-­таки перетворюєтеся на іпохондрика, бо у вас відтепер постійно таке враження, ніби з вами щось не те.

Переймайтеся більше іншим: їжею, іграми, працею, розвага­ми, свіжим повітрям, – і цілком імовірно, що здоров’я ви про­сто отримаєте на додачу. Схожим чином нам ніколи не порятувати цивілізацію, якщо вона становитиме основний об’єкт наших зацікавлень сама по собі. Треба навчитися прагнути чогось іншого ще більше, ніж порятунку цивілізації.

Просто християнство
#lewisdaily

Без тіла ми б не змогли осягти всієї величі Божого царства, яке сприймаємо своїми чуттями. Тварини не в силі цього оцінити, а ангели, гадаю, - чистий інтелект. Вони розуміють кольори і смаки ліпше від наших найбільших учених, та хіба ж мають сітківку чи піднебіння? Гадаю, красоти природи – це таємниця, якою Бог поділився лише з нами. Це, либонь, одна з причин, чому ми створені і чому вчення про воскресіння тіл таке важливе.

Листи до Малкольма

#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Я продовжую йти стежкою життя у моєму задоволено-грішному, безбожному стані, думаючи про веселу зустріч з друзями, призначену на завтра; або зайнятий неважкою роботою, яка сьогодні лестить моєму самолюбству; чи заклопотаний підготовкою до свята; занурений у нову книжку, — як раптовий біль у животі, що загрожує серйозною хворобою, чи заголовок в газеті, який повідомляє про загрозу знищення всіх нас, розкидає весь цей замок з карт. Спершу я відчуваю пригнічення, все моє маленьке щастя виглядає, як поламані іграшки. Тоді, повільно і неохоче, мало-помалу, я намагаюся відновити у собі той стан душі, який повинен бути у мене в будь-який час. Я нагадую собі, що всі ці іграшки ніколи не повинні були заволодіти моїм серцем, що моє справжнє добро лежить в іншому світі і моїм єдиним скарбом є Христос.

І, можливо, з ласки Божої, я досягаю успіху, і протягом одного-двох днів стаю сотворінням, свідомо залежним від Бога, яке черпає свої сили з належного джерела. Але коли момент загрози минає, все моє єство знову схиляє мене до іграшок: я навіть стараюся, хай пробачить мені Бог, прогнати з голови те єдине, що підтримало мене під час загрози, тому що тепер воно асоціюється з нещастям цих декількох днів. Таким чином, жахлива необхідність страждань аж занадто очевидна. Бог мав мене лише протягом сорока восьми годин і то лише за допомогою погрози забрати від мене все інше. Тільки-но Він на хвилину сховає цей меч, як я стаю, немов щеня після ненависного купання, що струшує з себе останню краплю і біжить геть, щоб знову повернути собі свій звичний бруд, якщо не у найближчій купі гною, то на першій- ліпшій клумбі з квітами. Ось чому страждання не можуть припинитися, аж поки Бог не побачить, що ми виправились, або ж поки Він не побачить, що ми невиправні.

Проблема страждання

#lewisdaily
#TheProblemOfPain

Передпасхальний Вівторок
Міркування про пшеничне зерно

Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя. Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець. Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю...

(Івана 12:23-27)

Ми впізнаємо знайомий візерунок або, вірніше, рукопис, писаний на всьому нашому світі. Таким є закон рослинного життя: кожна рослина маліє, перетворюючись на маленьке і неживе на вигляд насіння і, спадає вниз, в землю, звідки і підноситься догори. Такий закон життя тварин: від дорослого організму - до яйця, до сперматозоїда, в темряву утроби, до колишніх форм життя, а потім, поступово - до зрілості живого, що усвідомлює себе, дитинчати і дорослої людини. Такий же закон моральності і почуттів: невинне і неусвідомлене бажання має пройти подібну до смерті перевірку, щоб породити та виростити цілісний характер, в якому живою буде колишня сила, але по-іншому, в кращому вияві. Принцип тут єдиний - смерть і воскресіння. Нагору не вийдеш, якщо не спустишся вниз, якщо не змалієш.

У доктрині Втілення цей принцип найясніше виражений. Якщо ми приймемо її, ми зможемо сказати, що цей візерунок є природним, бо притаманний Богу. Я говорю зараз не тільки про Хресну смерть і Воскресіння - жодне насіння, що впало з найвищого дерева в найхолоднішу землю, не дасть нам уявлення про те, як далеко спустився Господь, пірнувши на солоне, мулисте дно Свого світу.

Чудо

#reflectionsforEaster

Передпасхальна Середа
Міркування про зраду Юди

Сатана ж увійшов у Юду, званого Іскаріот, одного з Дванадцятьох. І він пішов, і почав умовлятися з первосвящениками та начальниками, як він видасть Його. Ті ж зраділи, і погодилися дати йому срібняків. І він обіцяв, і шукав відповідного часу, щоб їм видати Його без народу...
(Луки 22:3-6)

Бог може створити складне благо з примітивного зла, та це не вибачає - хоча з милосердя і може спасти - тих, хто творить безпосереднє зло. І ця відмінність є визначальною. Злочини будуть чинитися, але горе тим, через кого вони трапляються. Гріхи і справді провадять нас до подостатку благодаті, але ми не маємо це за привід, щоб продовжувати грішити. Розп'яття у своїй сутності - це найкраща, як і найгірша, з усіх історичних подій, але Юда залишається діячем банального зла.

Ми можемо першочергово застосувати це до проблеми страждання інших людей. Милосердна людина хоче добра для свого ближнього, і таким чином робить «Божу волю», свідомо працюючи для «простого блага». Зла людина пригнічує свого ближнього, і робить таким чином просте зло. Але здійснюючи це зло, вона, несвідомо та не погоджуючись, використовується Богом для звершення складнішого добра, так що перша служить Богу, як син, а друга - як знаряддя. Бо, як би ви не чинили, ви безсумнівно будете звершувати Божі задуми, але для вас не байдуже, слугуєте ви Йому як Юда або ж як Іван.

Проблема страждання

#reflectionsforEaster

Передпасхальний Четвер
Міркування про молитву в Гетсиманії

А прийшовши на місце, сказав їм: Моліться, щоб не впасти в спокусу. А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився, благаючи: Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!... І Ангол із неба з'явився до Нього, і додавав Йому сили. А як був у смертельній тривозі, ще пильніш Він молився. І піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю... І, підвівшись з молитви, Він до учнів прийшов, і знайшов їх, що спали з журби...
(Луки 22:40-45)

Деякі люди вважають, що тривожитися гріховно. Вони думають, що їм бракує віри. Я так не думаю. Це не гріхи, а скорботи. Як усі скорботи, вони можуть, якщо ми їх так сприймаємо, бути нашою часткою в Христових Стражданнях. Початок страждань, перший до них крок, - в Гетсиманії. Там сталося, як бачимо, щось дивне і важливе.

З усіх висловлювань нашого Господа зрозуміло, що Він наперед передбачив Свою смерть. Він знав, до чого обов'язково призведуть Його вчинки в такому світі, який ми влаштували. Але, очевидно, перед гетсиманською молитвою це знання у Нього якимось чином забрали. Як би Він не хотів слідувати волі Отця, Він не міг одночасно благати, щоб ця чаша Його оминула, і знати, що вона не мине. Це і логічно, і психологічно неможливо. Розумієш, про що це говорить? Він розділив з людьми все; тортури надією, тривогою, очікуванням в останню мить нахлинули на Нього, і можливість того, що врешті-решт Його врятують від найбільшого жахіття. Прецедент був, Ісаак був врятований, теж в останній момент, всупереч реальності. Це не настільки неможливо… і, звичайно, Він бачив, як розпинали інших людей… видовище, зовсім не схоже на наші релігійні картинки. Але якби не ця остання (і непевна) надія на диво, не душевне сум'яття, не кривавий піт, Він не був би Людиною. В повністю передбачуваному світі людиною бути неможливо.

Знаю, нам кажуть, що з'явився ангел та "підкріпляв" Його. Але ні англійською, ні давньогрецькою мовою це слово не означає "втішав". Доречніше перекласти "додавав сили". Цілком можливо, що він відновлював впевненість (невелика потіха!), що страждання необхідно стерпіти, що їх не уникнути.

Усі ми намагаємося приймати нещастя смиренно. Але молитва в Гетсиманії показує, що супутні тривоги - також Божа воля та частина нашої людської долі. Досконала Людина її скуштувала. Слуга не вищий від свого пана. Ми християни, а не стоїки.

Листи до Малкольма
#reflectionsforEaster