Перш ніж ми зможемо зцілитися, маємо цього захотіти. Ті, хто шукає допомоги по-справжньому, її отримають; утім багато кому зі сучасних людей навіть здобутися на таке бажання вже складно. Легко думати, ніби ми чогось хочемо, коли насправді ми цього не хочемо. Колись давно один відомий християнин сказав, що за молодих літ без упину молився, благаючи Бога наділити його цнотливістю; та минуло чимало років, і він усвідомив, що доки його вуста промовляли: "Зроби мене цнотливим, Господи!", серце потай додавало: "Але, прошу Тебе, ще не тепер". Щось подібне може відбуватися і з молитвами за інші чесноти"

Просто християнство
#lewisdaily
#merechristianity

Якщо вам приємно, коли вас хвалять, то це аж ніяк про гординю не свідчить. Дитина, яку поплескали по плечу за добре виконане завдання, жінка, чиєю вродою захоплюється коханий, спасенна душа, яку вітає Христос, - усі вони задоволені і мають на це повне право. Адже задоволення тут викликає не те, які ви, а те, що ви зробили приємне тому, кого хотіли потішити (і то цілком заслужено). Клопоти починаються тоді, коли після думки: "Я його потішив, от і чудово", приходить інша: "Який же я, напевне, хороший, якщо так зробив". Що більше ви захоплюєтеся собою і менше - самою похвалою, то гіршим стаєте. Коли захоплення собою заполонює вашу уяву повністю, а похвала як така взагалі вилітає вам із голови, значить, ви досягли дна.

Через це у марнославстві - тому різновиді гордині, який проявляється переважно на поверхні, - зла, в принципі, найменше, а пробачити його найлегше. Марнославна людина прагне похвали, оплесків і захоплення понад міру і повсякчас їх домагається. Це, ясна річ, вада, але якась, сказати б, дитиняча і навіть, хоч це й звучить парадоксально, скромна. Вона лише свідчить, що цілковито вдовольнитися захопленням собою зі свого боку вам ще не до снаги. Інших людей ви ще цінуєте достатньо, щоб хотіти привернути їхню увагу. Отже, по суті, людської подоби ви ще не втратили.

Достеменна, чорна, диявольська гординя заполонює вас тоді, коли на інших ви дивитеся настільки зверхньо, що вам уже байдуже: мовляв, нехай собі говорять, що хочуть. Звісно, така поведінка часом цілком слушна, а часто це й узагалі наш обов'язок - не перейматися думкою інших, однак лише за умови, що чинимо так з належної причини, як-от через те, що незрівнянно більше дбаємо про те, що подумає Бог. Але горда людина не звертає уваги на людську думку з огляду на зовсім іншу причину. "Чому це я маю турбуватися про те, що там подумає та потолоч - так, наче їхня думка чогось вартує? А навіть якщо й вартує, то хіба ж я, почувши схвальний відгук, щоразу шарітимусь від задоволення, ніби дівчинка, яку вперше запросили до танцю? Ні, звісно, я ж - зріла, цілісна особистість. Хай що я зробив, це було в ім'я моїх ідеалів... або моїх мистецьких смаків... або традицій моєї родини... зрештою, просто через те, що такий я вже є. Якщо натовпу це до вподоби, то й нехай. Все одно для мене ці люди - ніщо". Таким чином, справдешня, незмірна гординя може іноді гамувати марнославність, адже, як я вже зазначив, диявол полюбляє "зцілювати" менші вади, наділяючи натомість більшими. Марнославности треба уникати, це так, але намагатися викоренити її за допомогою гордині не слід.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

...не можна дозволити, щоб лиха людина була повністю задоволена своїм власним злом, що треба змусити її побачити його так, як його бачать інші — як зло. Я сказав, що страждання піднімає знамено істини у збунтованій фортеці. Ми тоді говорили, що біль може привести до каяття. А якщо не приводить, якщо крім підняття знамена, інші перемоги не наступають? Будьмо чесні самі з собою. Уявіть собі людину, яка досягнула багатства чи влади через безперервну низку зрад та жорстокості, використовуючи з чисто егоїстичною метою благородні пориви своїх жертв, насміхаючись тим часом над їх наївністю; яка, досягнувши таким чином успіху, використовує його для задоволення жадоби та ненависті і зрештою позбувається останньої нитки чесності, зраджуючи своїх власних співучасників і в останню хвилину глумлячись з них, розчарованих і збитих з пантелику. Припустімо далі, що він чинить все це без жодних (як нам до вподоби уявляти собі) мук сумління і навіть без поганого передчуття, маючи апетит школяра і сон здорового немовляти — веселий, рум’янощокий чоловік, до кінця непохитно впевнений, що лише він знайшов відповідь на загадку життя; що Бог і люди — дурні, з яких він якнайкраще скористався; що його спосіб життя виключно успішний і бездоганний.

Тут ми повинні бути обережними. Найменше потурання пристрасті до помсти — це смертний гріх. Християнське милосердя закликає нас зробити всі можливі зусилля для навернення такої людини: змагати до його навернення навіть коштом нашого власного життя і навіть наших власних душ, надаючи цьому перевагу над покаранням, ми повинні змагати до цього постійно. Але тут про це не може й бути мови. Припустімо, що він не хоче навернутися, якої ж долі у вічному світі, на вашу думку, він заслуговує? Чи можете ви справді бажати, щоб така людина, залишаючись тим, чим вона є (а вона повинна мати змогу залишитися такою, якщо вона має свободу волі), утвердилася навіки у своєму теперішньому щасті — щоб вона продовжувала, на віки-вічні, бути абсолютно переконаною, що всіх обдурила? І якщо ви не можете вважати це слушним, невже лише ваша недоброзичливість — лише злоба — перешкоджає вам у цьому?

Чи ви відчуваєте, що у вашій душі саме відбувається конфлікт між Справедливістю та Милосердям, який інколи здавався вам таким немодним богословським питанням, і ви відчуваєте, що це прийшло до вас зверху, а не знизу? Ви схвильовані не бажанням завдати страждань цьому лихому сотворінню, а справді етичною вимогою, щоб правда, скоріше чи пізніше, перемогла, а її знамено було підняте у цій жахливо збунтованій душі, навіть якщо після цього не наступить повніша і більша перемога. В певному розумінні краще для самого сотворіння, навіть якщо воно ніколи не стане добрим, коли воно знатиме, що зазнало невдачі, що все це помилка. Навіть милосердя навряд чи може бажати такій людині вічного, задоволеного тривання у такій жахливій ілюзії. Тома Аквінський сказав про страждання, як Арістотель про сором, що це не річ, яка добра сама по собі, а річ, яка може бути доброю при певних обставинах. Тобто, якщо присутнє зло, то страждання, яке є видом усвідомлення, при визнанні зла відносно добре. Адже альтернативою цьому є те, що душа так і не усвідомить зла чи не усвідомить того, що зло не відповідає її природі, і “обидві ці можливості, — говорить філософ, — очевидно погані”. І, гадаю, хоч ми й тремтимо, але погоджуємося з цим.

Вимога, щоб Бог простив такій людині, яка залишається тим, чим була, основується на плутанні понять “толерувати” і “пробачати”. Толерувати зло — означає просто ігнорувати його, ставитись до нього, ніби це добро. А пробачення, щоб воно було повним, повинно не тільки даватися, але й прийматися: а людина, яка не визнає вини, не може прийняти пробачення.

Проблема страждання

#lewisdaily
#theProblemOfPain

#миВУкраїні 🇺🇦

Ти знаєш мою історію. Ти знаєш, чому мені не страшно, що мене заманили в християнство надією на вічне життя. Я повірив в Бога перше, ніж повірив в Небеса. І навіть тепер (припустімо неможливе), якщо б Його голос, безсумнівно його голос, сказав мені: «Вони ввели тебе в оману. Нічого подібного зробити для тебе Я не можу. Моя довга боротьба зі сліпими силами майже закінчилася. Я вмираю, діти. Історія добігає кінця». Тож чи не настав час перейти на бік противника? Хіба ж ми не відповімо, як вікінги: «Велетні та тролі перемагають. Тож помремо на правильному боці, разом з батьком Одіном».

Та якщо це не так, якщо тамтой світ існує, як можемо ми, окрім як в похоті та суєті, про нього забувати? Як можна від нього відірвати «решту християнства»? Що від християнства залишиться? Як можемо відцуратися від нього, якщо так багато у нашому житті (навіть перш ніж ми увірували) принаймні нагадують «яскраві промені вічності»?
Хоча… зрештою. Я знаю. Це - авантюра. Ми не знаємо точно. Тут - свобода, можливість проявити дрібку великодушності й завзяття.

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Якщо хтось думає, що християни вважають недотримання цнотливости найгіршим пороком, то дуже помиляється. Так, пов’язані з тілом гріхи – річ погана, але насправді з-поміж усіх гріхів ці – найлегші. Найгірші, найжахливіші насолоди – суто духовні, як-от насолода спокушати інших на зло, нав’язувати іншим свою волю, зводити наклеп, прагнути влади і повнитися ненавистю. Бо ж у мені живуть дві сутності, що змагаються з сутністю людською, до якої я маю прагнути. Це сутність тваринна і сутність диявольська. З них двох диявольська – гірша. Тому-то холодний і самовдоволений святенник, який щонеділі незмінно – у церкві, може виявитися значно ближчим до пекла, ніж якась повія. Утім найліпше, звісно, не бути ні тим, ні тим.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Уявіть себе домом - звичайним житловим будинком. Бог приходить цей дім перебудувати. Спочатку ви, мабуть, ще розумієте, що Він робить: лагодить водостік, наприклад, і дах - щоб не протікав у дощ, і так далі; усе це й справді треба було зробити, тож ви зовсім не здивовані. Та потім Він раптом заходиться витворяти з тим домом таке, що вам стає страшенно боляче; крім того, в усьому цьому немає, на перший погляд, жоднісінького сенсу. Що ж це Він замислив? А річ у тім, що на думці в Нього геть інакший дім, ніж у вас: ось тут буде нове крило, он там - ще один поверх, а на додачу - кілька веж і пара затишних дворів. Ви гадали, що вас перебудують на скромну маленьку хатинку, та насправді Він зводить палац, адже має намір сам у ньому оселитися.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Любов може вибачати всі немочі і любити далі, незважаючи на них: але Любов не може перестати бажати їх усунення. Любов чутливіша, ніж ненависть, до кожної вади в коханій істоті; її «почуття м’якші й делікатніші, ніж ніжні ріжки равлика». Зі всіх почуттів вона найбільше прощає, але найменше схильна дивитися крізь пальці на вади: вона задоволена малим, але вимагає всього.

Проблема страждання
#theproblemofpain
#lewisdaily

Ми насправді – не в переносному, а в прямому значенні – є Божим твором мистецтва, чимось, що Бог створює, а отже, чимось, чим він не буде задоволений, аж поки воно не набуде якоїсь певної форми. І тут ми підходимо до того, що я назвав «нестерпним компліментом». Над рисунком зробленим знічев’я, щоб розважити дитину, митець може й не завдавати собі клопоту: він може задовільнитися ним навіть тоді, коли вийшло не зовсім те, що він мав на меті. Але над великим полотном свого життя – твором, який він любить, хоч і по-іншому, так сильно, як чоловік любить жінку або як мати любить дитину, - він буде трудитися безконечно, і тому, без сумніву, якщо б картина мала здатність відчувати, він завдав би їй чимало турбот. Можна уявити собі чутливу картину, котра, після того, як її вже вдесяте стирають й зішкрябують і наново розпочинають, бажала б бути лише невеличким, недбалим рисунком, намальованим за хвилину. Так само й для нас цілком природно бажати, щоб Бог призначив нам менш славну і менш важку долю; але цим ми просимо не більше любові, а менше.

Проблема страждання
#theproblemofpain
#lewisdaily

Xіба не кожне з Христових страждань розділяє наші страждання? Спочатку молитва в муках, вона не виконана. Пoтiм Bін звертається до друзів. Вони сплять як наші, як ми самі часто зайняті або відсутні. Потім Він стоїть перед Церквою, тією ж Церквою, яку Сам cтворив. Вона осуджує Його. Це теж характерно. В кожній церкві, в кожній інституції є те, що рано чи пізно стає працювати супроти самого сенсу їхнього існування. Але здається, що ще є шанс. Є держава; тут йдеться про римське правління. Вона не має таких претензій, як в юдаїзму; тому є вільною від місцевого фанатизму. Вона стверджує, що основоположна на звичайному, світському рівні. І це так, але лише доти це не суперечить політичній доцільності. Людина стає пішаком в заплутаній грі. Але навіть тепер не все втрачено. Залишається прикликати народ, який Він благословляв, який Він зцілював, годував і навчав, до якого і Сам належить. Але через одну ніч (нічого незвичайного) ці люди перетворилися у вбивчий натовп, що вимагає Його крові. Не залишається нікого, крім Бога. І останні Cлова Бога, звернені до Бога «Нащо Мене Ти покинув?»

Бачиш, як це показово? Ось це і означає "бути людиною". Всі нитки рвуться, лише ти за них хапаєшся. Всі двері захлопуються, тільки ти до них добігаєш. Тебе, як загнаного звіра, б'ють звідусіль.

І нарешті (як це нам осягнути та знести?), виходить, що Сам Господь може статися Людиною лише тоді, коли Його найбільша надія не збудеться. Якщо так, то чому? Я думаю, ми навіть і не наблизилися до розуміння того, що ховається в самій суті творення. Коли Бог творить, Він кличе до буття те, що одночасно і буде, і не буде Ним Самим. Бути творінням - означає бути відділеним. Невже чим досконаліше творіння, тим глибше може коли-небудь статися розділення? "Темну ніч" переживають не звичайні люди, а святі. Бунтують не тварини, а люди та ангели. Неодушевлена природа починає на лоні Отця. "Прихованість" Бога, можливо, найболючіша для тих, хто найближче до Нього. Тому Сам Бог, що став Людиною, більше від всіх людей був Богозалишеним.

Один теолог в XVII столітті сказав: «Явивши себе зримо, Бог лише обманув би світ». Можливо, Він частково робить це - для щирих душ, яким необхідна частка "відчутного потішення". Він не обманює їх, а лиш полегшує їхню долю. Звичайно, я не можу, як Нібур, сказати, що зло невід'ємне до кінця. Тоді Творіння світу було б падінням, а Бог був причетним до зла. Але можливо, що страждання, самотність, розп'яття входять в дію творіння. І Єдиний Суддя бачить, що далекий кінець того вартує.

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Усі намагання "бути собою" без Нього приречені на невдачу. Що сильніше я Йому опираюся і силкуюся жити "на свій манір", то більше бере наді мною гору моя спадковість, виховання, оточення і природні бажання. Те, що я гордо величаю "собою", виявляється, фактично, точкою перетину ланцюжків різноманітних подій, які не я починав і не я закінчуватиму. Те, що називаю "своїми прагненнями", зводиться насправді до бажань, які нав'язує мені фізичний організм, навіюють думки інших людей, а чи навіть заронює диявол... І лише коли я навертаюся до Христа, коли цілковито віддаю себе під вплив Його Особистости, - лише тоді я починаю набувати своє справжнє, істинне єство.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Ви можете сказати: “У мене ніколи не було відчуття, ніби мені допомагає неви­димий Христос. От інші люди помагали мені таки чимало, то правда”. Це нагадує історію про одну жінку, яка під час Пер­шої світової заявила, що перебої з хлібом її сім’ю не хвилюють: усе одно вони їдять лише грінки. Не буде хліба – не буде й грінок. Без допомоги від Христа не буде й допомоги від інших людей. Він діє на нас найрізноманітнішими способами, а не лише в межах того, що ми окреслюємо словами “релігійне жит­тя”.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Я вірю в християнство так само, як в те, що сонце зійшло: не лише тому, що бачу його, але й тому, що завдяки сонцю я бачу і все інше.

Чи є теологія поезією?

#lewisdaily

Життя треба підживляти й оберігати, та вчасно завжди варто пам'ятати і про те, що ви його не творите, а тільки підтримуєте, бо одержали від когось іншого.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

🪙🇺🇦 ДОПОМАГАЄМО ЗСУ 🗡🛡

Сьогодні День Добровольця. Всі ми безмежно завдячуємо цим відважним людям доброї волі, які забезпечують оборону нашої країни. Саме тому ми маємо бути небайдужими і добровільно долучатися до їхньої справи. Останнім часом на вдалося ще зібрати для наших військових 1000 грн і поповнити рахунок батальйону капелана Віталія Маряша, який перебуває у зоні бойових дій. Віталій з дружиною опікуються благодійним фондом "Воїни Світла 44", який допомагає військовим та сім'ям загиблих у бою. Також, вони збирають кошти на ситуативні потреби військових.

Сумарно, на потреби військових, станом на зараз, ми з вами зібрали вже 41 500 грн (+1000 грн).

Кошти не збираємо до певної суми, а стараємося ними одразу поповняти рахунок військових.

Наші реквізити:
💚 Приватбанк: 4149 4378 7554 5533
💚 Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/5GJi7dgcet

🤜 Дякуємо за співучасть і небайдужість! 😊

🇺🇦 Впрягаймося до перемоги!

І, пам'ятайте, жодна пожертва не буває маленькою!

#словоредактора
#donate

Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли...

Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим.

Досвід критики
#lewisdaily

Як християни, ми маємо розкаюватися в дратівливості та себелюбстві, через які й стаються всі конфлікти. Але є й інша проблема, на нижчому рівні: коли виник конфлікт, то чи я чесно боровся? Може бути, що я тільки вдавав образу, - бо ж я такий вразливий та витончений, - коли насправді розривався заздрістю, пересердям, егоїзмом та самолюбством? Може бути, що я вдавав, що обурююся, а насправді злився я на щось інше, і мотиви мої були значно підступнішими? Часто така стратегія є переможною - суперник здається і не тому, що повірив нам: просто розуміє, що якщо почне з'ясовувати, скаже нам правду, не гратиме за нашими правилами, і ми остаточно посваримося. Він знає, що нам потрібна операція, яку ми не витримаємо. Ми перемагаємо, але переможений важко поранений нашою нечесністю. Так звана вразливість - надзвичайно потужна зброя, яка часто власноруч втримує на собі домашню тиранію. Не знаю, як нам чинити, коли нею прикриваються інші, але ми маємо в собі знищувати її ще в зародку.

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Найнебезпечніше, на що здатна людина, – це вибрати з-­поміж властивих їй від природи інстинктів якийсь один і надалі за всяку ціну, будь-­що-­будь за нього триматися. Кожен з наших інстинктів здатний перетво­рити нас на справжнісіньке породження пекла, коли ми сприй­матимемо його як абсолютний дороговказ для себе. Можна вважати, наприклад, що любов до людства взагалі цілком без­печна, але насправді це не так. Варто лише раз чи два знехту­вати справедливістю – і ви рано чи пізно скотитеся до того, що почнете “заради блага всього людства” порушувати угоди, да­вати неправдиві свідчення в суді й урешті-­решт станете люди­ною жорстокою і зрадливою.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Зробивши світ метою, а віру засобом, ти вже майже переміг свого підопічного; що ж до його власної життєвої мети, то вона в даному разі важить дуже мало. Якщо мітинги, памфлети, політика, різні рухи, заходи і кампанії мають для нього більше значення, ніж молитви, таїнства, добродійні справи - він наш, і чим більше в ньому такої «релігійності», тим більше він наш. Я міг би тобі показати цілий гурт таких людей тут у нас.

З прихильністю твій дядько Крутень.

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

Бог – це наша єдина втіха і водночас наш найсильніший страх; Він – Той, кого ми найбільше потребуємо, і Той, від кого нам най­сильніше кортить заховатися. Він – єдиний наш можливий со­юзник, а проте ми з власного почину стаємо Його ворогами. Якщо послухати, що балакають деякі люди, то зустрітися з по­глядом абсолютного добра – це суща забавка. На їхньому місці я подумав би ще раз. З релігією вони, таке враження, просто граються. Добро – це або найбільша безпека, або найбільша небезпека, залежно, як на нього реагувати. Ми ж відреагували на нього неправильно.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Чи любити ворога означає не карати його? Ні, бо любити себе не означає, що я не повинен піддавати себе карі чи навіть смерті. Якщо ви вчинили вбивство, ваш правильний християнський крок – передати себе поліції, щоб вас повісили. Отже, на мою думку, цілком правильно, щоб християнський суддя засудив людину до смертної кари або християнський воїн убив ворога. Я завжди так думав, з тих пір як став християнином, і задовго до війни, та й тепер так думаю в час миру.

Немає чого цитувати «Не вбий». У грецькій мові є два слова: убивати (to kill) та умисно вбивати (to murder). І коли Христос цитує ту заповідь, Він вживає те саме слово – умисне вбивство (murder), як засвідчено в усіх трьох Євангеліях Матвія, Марка й Луки. Мені говорили, що це саме розрізнення є в Посланні до Євреїв. Не все убивство – умисне убивство, як і не всі статеві зносини – адюльтер (подружня зрада). Коли воїни запитали Івана Хрестителя, як їм діяти, він навіть не натякнув, щоб вони залишили армію; цього також не зробив і Христос, коли зустрівся з римським головним сержантом, званим сотником. Поняття рицаря-християнина, озброєного для захисту доброї справи, – одне з великих християнських понять.

Війна – страхітлива річ, і я поважаю чесного пацифіста, хоч вважаю, що він цілком помиляється. Кого я не можу зрозуміти, це сьогоднішніх напівпацифістів, які наводять людей на думку, що хоч вони зобов’язані воювати, та повинні виконувати це з похмурим обличчям, ніби соромляться цього. Саме це почуття сорому позбавляє багатьох чудових молодих християн у збройних силах того, на що вони мають право, що є природнім досягненням відваги – веселості й щирості від усього серця.

Я часто міркував, як би то було, коли я служив в армії в час Першої світової війни, якби я і якийсь молодий німець забили один одного одночасно й зустрілися у мить після смерті. Я не можу собі уявити, щоб будь-який із нас відчував сором чи навіть обурення. Думаю, ми б з того посміялися.

Уявляю, як хтось скаже: «Ну, якщо дозволено осуджувати вчинки ворога, карати і вбити його, то яка тоді різниця між християнською моральністю і звичайним поглядом?» Найбільша різниця у світі. Пам’ятаймо, ми, християни, вважаємо, що людина живе вічно. Отож, що дійсно має значення, це позначки та вигини в центрі, в надрах душі, які перетворять людину врешті-решт у небесне, або пекельне створіння. Ми можемо убити, якщо необхідно, однак не повинні ненавидіти та втішатися ненавистю. Ми можемо покарати, якщо необхідно, проте не повинні мати задоволення з того. Іншими словами, ми повинні просто викорінити щось в нутрі нас – почуття обурення й почуття, яке бажає власної помсти. Я не маю на увазі, що хто-небудь може вирішити в цей момент ніколи не відчувати такого почуття. Так не стається. Що я маю на увазі, це що кожного разу, коли те почуття підносить свою голову день за днем, рік за роком, упродовж усього життя, ми повинні давати йому відсіч. Це тяжка справа, але не неможлива спроба. Навіть коли вбиваємо й караємо, ми повинні намагатися мати таке саме почуття до ворога, як і до себе – бажати, щоб він не був таким поганим, надіятися, що в цьому або іншому світі він виправиться; по суті, бажати йому добра. Саме ось це Біблія називає любов’ю до ворога: бажати йому добра, але не відчувати ніжності й не говорити, що він гарна людина, коли він таким не є.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity