окремо хочу написати про бруно мунарі. це дуже важливий автор для мене. його книга Design as Art свого часу дуже вплинула на мене.
після цієї книги починаєш інакше дивитися не тільки на дизайн, а й на ложки, каміння, дитячі іграшки, дерева, випадкові предмети й узагалі на те, як влаштований світ.
мунарі не вчить робити красиві речі. він вчить бути уважним. показує, що дизайн — це не стиль і не тренди, а спосіб мислення. спосіб ставити питання. спосіб помічати.
я дуже багато чого взяв у нього.
і є ще одна хороша новина. зовсім скоро Projector Publishing видасть Design as Art українською мовою. мені здається, це одна з тих книжок, яка має стояти на полиці не тільки у дизайнерів, а й у всіх, хто працює з ідеями.
після цієї книги починаєш інакше дивитися не тільки на дизайн, а й на ложки, каміння, дитячі іграшки, дерева, випадкові предмети й узагалі на те, як влаштований світ.
мунарі не вчить робити красиві речі. він вчить бути уважним. показує, що дизайн — це не стиль і не тренди, а спосіб мислення. спосіб ставити питання. спосіб помічати.
я дуже багато чого взяв у нього.
і є ще одна хороша новина. зовсім скоро Projector Publishing видасть Design as Art українською мовою. мені здається, це одна з тих книжок, яка має стояти на полиці не тільки у дизайнерів, а й у всіх, хто працює з ідеями.
❤22
я давно збираю журнали про дизайн, але BranD займає серед них окреме місце. це гонконгський двомовний журнал про брендинг, айдентику, ілюстрацію та редакційний дизайн, який виходить раз на два місяці з 2012 року. кожен номер будується навколо однієї теми, а сам журнал часто поводиться не як контейнер для контенту, а як окремий дизайнерський об’єкт: із дивною палітуркою, складною конструкцією та поліграфічними експериментами.
номер 77 називається The Right Kind of Wrong і присвячений корисним помилкам, недосконалості та ручній роботі в момент, коли все навколо стає дедалі більш гладким і автоматизованим. його зробили разом із британським ілюстратором Крісом Гарнаном та німецьким дизайнером Ганнесом Дрісснером. усередині змішуються аналогові й цифрові роботи, а помилки навмисно заховані в обкладинці та верстці. навіть палітурка працює на цю ідею: журнал розділений на дві частини й у розкладеному вигляді перетворюється майже на метровий об’єкт.
https://www.instagram.com/reel/DHyKU64v0cY/
номер 77 називається The Right Kind of Wrong і присвячений корисним помилкам, недосконалості та ручній роботі в момент, коли все навколо стає дедалі більш гладким і автоматизованим. його зробили разом із британським ілюстратором Крісом Гарнаном та німецьким дизайнером Ганнесом Дрісснером. усередині змішуються аналогові й цифрові роботи, а помилки навмисно заховані в обкладинці та верстці. навіть палітурка працює на цю ідею: журнал розділений на дві частини й у розкладеному вигляді перетворюється майже на метровий об’єкт.
https://www.instagram.com/reel/DHyKU64v0cY/
❤7❤🔥3
ще один зін, який я хочу показати — Artificial Artifact №5 еда девіса, виданий японським commune.
ед девіс — мій улюблений дизайнер, хоча слово дизайнер тут трохи замале. він художник із мельбурна, співзасновник brain dead, робить особисті роботи під ім’ям rat brain і встиг попрацювати з carhartt wip, stüssy, palace, lqqk та іншими брендами, назви яких зазвичай змушують дизайнерів трохи випрямити спину.
його роботи ніколи не виглядають занадто прибраними. там постійно щось мутує, повторюється, ламається, нагадує випадково знайдений технічний мануал, стару упаковку, наукову діаграму або артефакт цивілізації, яка мала дуже дивний відділ маркетингу.
Artificial Artifact якраз добре передає цей підхід. це не стільки акуратне портфоліо, скільки архів образів, фрагментів, типографії й візуального шуму, який поступово складається у власну систему. серія виходить разом із токійським видавництвом і галереєю commune
https://www.instagram.com/ccommunee/
ед девіс — мій улюблений дизайнер, хоча слово дизайнер тут трохи замале. він художник із мельбурна, співзасновник brain dead, робить особисті роботи під ім’ям rat brain і встиг попрацювати з carhartt wip, stüssy, palace, lqqk та іншими брендами, назви яких зазвичай змушують дизайнерів трохи випрямити спину.
його роботи ніколи не виглядають занадто прибраними. там постійно щось мутує, повторюється, ламається, нагадує випадково знайдений технічний мануал, стару упаковку, наукову діаграму або артефакт цивілізації, яка мала дуже дивний відділ маркетингу.
Artificial Artifact якраз добре передає цей підхід. це не стільки акуратне портфоліо, скільки архів образів, фрагментів, типографії й візуального шуму, який поступово складається у власну систему. серія виходить разом із токійським видавництвом і галереєю commune
https://www.instagram.com/ccommunee/
❤13❤🔥4
забув додати цю книжку.
раніше було досить складно зрозуміти деяких закордонних клієнтів, я уникав смолтоків і інших швидких розмов. і тільки з часом зрозумів, що все це може бути частиною культури.
The Culture Map — Erin Meyer
не про дизайн, але про одну з головних дизайнерських навичок — розуміти людей. після неї багато дивних розмов із клієнтами починають виглядати набагато логічніше. особливо якщо працюєте з міжнародними командами. це одна з тих книжок, після яких перестаєш думати, що вони не такі, і починаєш бачити, що вони просто виросли в іншій системі координат.
найцінніше в ній не те, що вона ділить людей на німців, японців чи американців. навпаки — вона показує, що дуже багато конфліктів виникають не через поганих людей, а через різні культурні припущення.
але є в ній один мінус — авторка любить усе розкласти по координатах: ось ця культура більш така, ця — менш така. якщо читати її як абсолютну істину, можна почати мислити стереотипами.
раніше було досить складно зрозуміти деяких закордонних клієнтів, я уникав смолтоків і інших швидких розмов. і тільки з часом зрозумів, що все це може бути частиною культури.
The Culture Map — Erin Meyer
не про дизайн, але про одну з головних дизайнерських навичок — розуміти людей. після неї багато дивних розмов із клієнтами починають виглядати набагато логічніше. особливо якщо працюєте з міжнародними командами. це одна з тих книжок, після яких перестаєш думати, що вони не такі, і починаєш бачити, що вони просто виросли в іншій системі координат.
найцінніше в ній не те, що вона ділить людей на німців, японців чи американців. навпаки — вона показує, що дуже багато конфліктів виникають не через поганих людей, а через різні культурні припущення.
але є в ній один мінус — авторка любить усе розкласти по координатах: ось ця культура більш така, ця — менш така. якщо читати її як абсолютну істину, можна почати мислити стереотипами.
❤10✍5