Чесно, йшов на «Killhouse» з очікуванням побачити просто хороший бойовичок. Такий собі — середній за мірками Голлівуду, але якісний. Бо відверто – український кінематограф не те щоб славиться саме бойовиками.

Думав, буде динаміка, стрільба, екшн... Без глибоких драм, без моментів, які пробивають на емоції. Ну типу драйвовий кінодвіж з правильною пропагандою українського воїна, який наліво і направо розвалює тупих росіян.

Бо чесно, якісне українське кіно завжди було про інше. Не про масштаб чи графіку [це дорого, і до Голлівуду нам поки далеко], а про сенси. Про сюжет, про глибину, про людське. Про щось щире, що чіпляє зсередини.

«Killhouse» здивував.

Бо, з одного боку — це дійсно хороший бойовик. Кадри, екшн — на рівні. Відчувається, що вкладено ресурс. Є динаміка, є напруга, є стиль.

Але при цьому — там є ще щось зверху. Є емоція. Є моменти, які реально зачіпають. І це той випадок, коли ти не просто дивишся екшн, а відчуваєш його.

Окремо — гордість за наших. Військові в кадрі виглядають максимально органічно. Немає відчуття “актор грає солдата”. Є відчуття, що ти дивишся на своїх. І це сильно працює.

До речі, наші тіпи органічніше грають росіян, ніж російські актори грають… росіян 😅 Справді. Переконливіше.

Уперше побачив ГУРівський UH-60 Black Hawk з ракурсу зверху. Він там неймовірно гарний.

Коротше, я кайфанув.

Вийшов з кіно з відчуттям гордості. Що у нас є кіно. Що воно живе. Що за останні роки зробило квантовий стрибок вперед.

І що український бойовик — це вже не мем.

І, мабуть, найголовніше — цей фільм дуже чітко показує, що Сили оборони і українське кіно — це настільки органічний симбіоз, що словами важко пояснити.

Поки фільм в прокаті, сходіть. Не відкладайте “на потім подивлюсь десь”.

Сходіть. Підтримайте.

Бо це наші тіпи. Наша Трійка. Наш ГУР. Наша СБУ.
І наше кіно 🇺🇦