я бачу, як ти плачеш,
коли нічне світло розтікається по кімнаті…
наче раптом згадав,
що теж вмієш
щось відчувати.

хоч як би прикидався холодним
за камʼянистою статурою…
хоч як би вдавав,
що тобі байдуже,
коли внизу
хтось
дивиться.

можливо,
настав час
повернутися до себе,
визирнути з темряви,
згадати,
як це - світити
і прокладати шлях
крізь найгустішу ніч?

адже - світ,
втомлений від власних страхів,
досі тримає долоню
відкритою
для твого тепла

чи ти цього не бачиш?

сяй

…порожні пляшки, розірвані пакети, використані серветки, дві пусті банки з-під енергетика, картина «Мона Ліза»..
а ось, ось,
тут ще засохлий шмат піци тижневої давності і сто разів використані
картонні коробки…

здається, нічого особливого
просто день,
просто сміття,
просто речі, що втратили свою «цінність»

ми зробили мистецтво
чимось на кшталт жуйки:
узяв,
пожував,
виплюнув,
пішов далі.

а памʼять, досвід, здатність бачити/відчувати/проживати - летять слідом за недопитою кавою і непотрібними емоціями в спільний контейнер..

суспільство давно втратило здатність помічати, коли шедевр під ногами
перетворюється на сміття

і тільки Ліза,
між шмаття і зімʼятих чеків,
усміхнено споглядає,
знаючи,
це не вона втратила свою цінність,

це МИ…

стаю на коліна, бо так зручніше
тримати гітару
і не так помітно, як трусяться руки.
радіо на фоні ловить крихке шипіння та прогноз погоди для міста,
в якому я,
здається,
давно не живу.

свічки капають мені на нерви,
а поки квіти під гітарою сперечаються,
йти сьогодні на концерт
чи одразу на похорон,
гра триває -
і струни стрімко
врізаються
у слабкі
фаланги.

десь у кутку
мій голос думає, що, мабуть,
зі сторони це виглядає
дуже концептуально,
але насправді…
я ж просто не знаю,
куди подіти
руки
ноги
думки
і цю потребу
щось
комусь
довести
власним
звуком

…

на завтра, до речі,
передають
дощ

кохана, хто тобі сказав,
що квіти мають стояти у вазі?
це застаріло і зовсім незручно.

квіти, думаю, мають
затуляти тобі рота!
ось так,
бачиш,
так практичніше:
нічого не проллється,
не зів’яне завчасно,
і ти точно
не скажеш зайвого.

подивись, люба,
стебла ідеально
лягають між твоїх губ,
хіба це обмеження?
пелюстки ж не заважають тобі
дивитись…

у вазі квіти
чомусь починають
падати,
вимагати води,
нагадувати про себе,
а тут - тихо,
вуста у квітах,
руки вільні
і, дивись,
постава стає
гарнішою!

сонце, це ж не про заборону,
це про естетику!
ніхто ж не каже тобі
не дихати,
просто роби це
якомога
повільніше.

а що не так?
якщо мовчиш -
значить подобається,
якщо не випльовуєш -
значить сама цього хочеш!
хіба я щось зробив неправильно?

квіти взагалі
краще виглядають,
коли їх ні в що не ставлять,
як і твої слова.

…

любове моя,
чому ти
задихнулась?

Вірш, присвячений отиту :)


***

мої вуха - це вапнякові спіралі, викинуті на берег ліжка.
раніше чужі думки заходили сюди без черги, осідали в голові, вдавали, ніби вони свої.
говорили гучно, впевнено, з правильними інтонаціями, тиснули так, що власні звучали як помилка...

тепер ж,
ці спіралі - герметично ізольовані від світу.
запалення виставило охорону на кожному вході.
і я прикладаю
себе
до
себе.

чуєш?

це не море.
це звук крові,
що нарешті зловила потрібну хвилю,
аби не збитися з курсу, поки в євстахієвій трубі оселився шторм, який
вимиває з мене все, що я вважала своїми думками, залишаючи тільки чистий гул і відлуння хребта.

я більше не слухаю море.
я і є море, яке закрили у міцну мушлю, щоб воно нарешті відчуло власну тишу
і
спокій.

зараз немає іншого звуку, окрім ударів серця, що синхронно перетікають у припливи і відпливи.

невже,
я вдома?

ти креслиш штормові попередження,
виставляєш червоні прапорці
по всьому периметру
моїх ключиць.

а я спостерігаю думкою про те,
як це оригінально - називати жінку
(руйнівною) стихією,
аби тільки не визнавати
страху глибини…

любий, я не буря.
я не ламаю щогли солоним гнівом,
не вириваю маяки, що ти
натикав їх у пісок,
аби не підходити ближче.
не приписуй мені гуркіт каміння,
не вимірюй хвилі
висотою власних уявлень..

я - той стан моря,
коли вода настільки нерухома,
що в її тиші можна побачити
народження
перлин.
та сама конфігурація спокою,
коли вода не бʼє в обличчя,
а тримає на плаву,
якщо вистачає сміливості
відпустити дно.

шкода…
шкода, що ти так і не наважився
заплющити очі і відчути,
як вода обережно торкається
щиколоток.
ти міг би побачити,
як сонце в долонях
стає солодшим.
як сіль має здатність
загоювати,
а не розʼїдати..

та зрештою,
ти просто виходиш
сухим із води,
так і не ризикнувши
увійти в неї
трохи глибше
на рівні
власних
почуттів

шукаю відбиток пальця
на поверхні ґрунту
усім своїм рожевим тілом,
адже це майже єдиний
доступний спосіб звʼязку.

моя ніжність -
вимірюється слизом
на твоїх долонях,
поки несеш мене до спальні,
наче живу обручку
і кладеш у чашку
з вологим мохом.
мені так подобається, як ти
витираєш пил зі скляного неба
і сортуєш яблучні шкірки
за кольором,
ніби відтінок гнилі
має для мене
значення.
ох,
тобі так легко бути богом,
коли я - лише дрібʼязкова
лінія без ваги.

коли не маю змоги
бачити обличчя,
відчуваю теплий подих,
що тОркає кожне
з моїх сердець
і на якусь мить ті
напросто відмовляються
функціонувати.

це так мило,
що ми подібно
скручуємось у спіралі,
коли засинаємо,
і в цьому збігові форм
є щось надто інтимне,
аби назвати це
звичайною
схожістю
поз.

та в паузах
між тихим
нічним сопінням,
щось усередині
починає думати
за мене…

а чи кохав би ти мене,
якби я просто
була
людиною?

***

інверсія

***

а чи кохав би ти мене
так сильно
якби я
була
черв’яком?

адже в паузах
між твоїм тихим
нічним сопінням,
щось усередині
починає грайливо
думати
про це
за мене…

це так правильно,
що ми подібно
згортаємось у спіралі,
коли засинаємо,
і в цьому збігові форм
є щось надто інтимне,
аби назвати це
випадковою
схожістю
поз.

коли я маю змогу
бачити твоє обличчя,
відчуваю гарячий подих,
що тОркає
моє єдине серце
і воно на якусь мить
напросто відмовляється
функціонувати.

ох,
тобі так важко бути богом,
коли я - цілий світ
з гарячим хребтом
і власною вагою.
та мені так подобається, як ти
відчиняєш вікна у чисте небо
і сортуєш мої сукні
за кольором,
ніби відтінок тканини
має для мене
бодай якесь
значення.

люблю, коли
моя ніжність -
вимірюється теплом
у твоїх долонях,
поки несеш мене до спальні,
наче найкоштовнішу річ
і обережно
кладеш на ліжко
з вогким шовком,
що пахне
літнім дощем.

я шукаю твій теплий пульс
під товщею ковдри
усім своїм хребетним тілом -
і знаєш,
відчуваючи усе це,
мені більше не треба
жодних інших способів
нашого
зв’язку.

Світлофор

асфальтова зебро,
я чую, як твої білі смуги
відшаровуються
під тисячами випадкових стоп.
я бачу, як ти задихаєшся
у щоденних заторах.
досить.
досить залишатись клавішами,
закатаними у гудрон,
з яких вичавлюють какофонію
лишень аби відчути
крихкий шум
цього міста.

втікай,
втікай додому,
в теплу високу траву
своєї савани,
поки триоке залізо
прошиває твої ребра
зеленим світлом.

сьогодні
це світло for…
…you!

місто сьогодні -
вицвілий картонний макет,
де сонце приклеєне до неба
дешевим скотчем…

знаєш,
я не хочу бути дівчиною,
яка чекала двадцять два роки
у порожній кімнаті,
спостерігаючи
за цим видовищем…

мене оточує тиша, Докторе.
не та, що в кімнаті,
а та, від якої на очах
лишаються мокрі мітки,
щойно відводжу
погляд
від вікна.

бачиш,
бачиш цю тріщину
на стелі?
з неї пахне не Галіфреєм -
там пахне пилом
змарнованого часу.

прошууу, вилікуй мене
від цієї реальності...

я, чорт побери, знаю,
що ти десь тут.
не в блискучих обладунках,
а в потертому піджаку,
з кишенями,
повними непотрібних ключів,
що не згодяться
навідатись
в жодні двері.

я чекаю на звук,
схожий на те,
як космос
намагається
відкашлятись.
нехай ця синя будка
приземлиться просто
на робочий стіл,
розбиваючи чашки
недопитої
рутини.
мій діагноз - невідомість,
що не сумісна з життям.
дезінфікуй це «завтра»
звуковою викруткою,
вирви мене з цієї петлі…

я готова!

знаю,
ти не завжди привозиш туди,
куди ми хочемо,
але завжди привозиш туди,
де ми потрібні.

тож, візьми мене з собою
в ту мить,
коли Біг-Бен зупиниться,
або коли манекени
у вітринах
на площі Ринок
раптом вирішать,
що вони живі.
я не злякаюсь,
я вже бачила Вашту Нераду
у тінях настільної лампи.
ти можеш видалити мою історію,
я згодна,
згодна не існувати,
аби тільки не чути,
як скрипить
цей пластмасовий світ.

тисни на старий важіль.
ми летимо не «кудись»,
ми летимо «геть».
і якщо завтра я стану
просто
відлунням
у твоїй пам’яті -
це буде краще,
ніж прикидатись вартісною
у сірій черзі за життям,
якого не існує.

тисни,
тисни важіль до упору.
це не втеча,
це
нарешті
зцілення.

голос на технічній перерві.

вимовити хоча б «привіт»,
…it.feels.like.a.com у горлі.

не спазм,
не застуда -
посилання,
що застрягло десь
глибоко в гортані
й перекрило доступ
навіть ковтку ранкової кави,
тож вона зостається
чекати свого вироку
десь між язиком
та піднебінням.

та я дуже вперто
не переходжу за адресою..
чекаю, поки домен
сам розчиниться
в гарячій рідині…

колись,
колись
я обовʼязково навчуся
просто тиснути «enter»,
якщо тиша всередині
вимагає
КРИКУ.

колись - так!

але сьогодні,
я радше вдавлюся
дещицею клятого
кофеїнового місива,
ніж дозволю
будь-чому всередині
перетворитись
на звук

череп застряг у режимі віджиму.
пра(ви)льна машина думок
шалено крутить
барабан/
/ну перетинку застиглої сірки
і нервів.

чуєш цей гуркіт?
це хтось закинув у ліве вухо
жменю брудних помислів і твою совість,
щоб випрати їх до стану
прозорої води.
викручуй,
викручуй усе
до сухого хрускоту,
поки через вушну раковину
не витече
чиста правда.

пріоритети

я подарувала тобі своє серце,
але ти поклав його в морозилку
поруч із пельменями «три ведмеді».
тепер моє кохання
має термін придатності до вівторка
і легкий присмак замороженого кропу.

ти дістаєш його ввечері,
аби прикласти
до підбитого ока
зі словами
«ох, нарешті
це
згодилось»

після,
заштовхуєш назад, майже обережно,
щоб воно не заважало дістати пачку
тих самих пельменів.

я рада, що ти визначився,
звісно ж,
з вечерею.

не забудь підсолити воду,
поки три ведмеді
регочуть мені в обличчя,
переможно витираючи лапи
об розбиті ілюзії.

сидить грусний дєд,
читає газєту,
і шота
ніяк не вʼяжеться
його настраєніє.
у новинах кого то повʼязали,
дуже опасного,
і хотя черговий вʼязень
не був павʼязаним
с його настраєнієм,
було йому якось грусна,
ше й мабільна связь
куда та прапала…
може, не аплатив абанплату вчасно.

на ньому, кстаті,
був адітий
вʼязаний кастюм.

він хотів сказати
сваїй жені, що йому грусна,
но вчера вечером
дуже сильна накричав
на сосєдского мальчіка,
каторий случайно разбив вікно в їхньом домє,
папавши туда каменем,
тому дєд парвав
свої голосові свʼязки,
тепер не може гаварить

ох, вʼязкось воздуха в цій комнаті
казалась тошнотворной,
він вирішив пагулять.

абувся, завʼязав шнурки,
вийшов на вулицю.
йому пазванив друг Толік
(походу проблема з мобільной свʼяззю
не була свʼязана с неаплаченой абонплатой)
подумав дєд,
і взяв трубку.

- Прівєт, сосєд, ізвіні, шо я тебе дьоргаю у твій вихідний,
но тут таке дєло…я чув у тебе є свʼязі в паліції,
прікінь, мого брата сьогодні пасадили, но він не віновний, чесно, нада шота рішать!

(а, це навєрно той мужчіна з новин)
подумав дєд,
но так як не міг говорить,
слова как та
ну не вʼязались і
він смог
тока мугикнуть в отвєт…

– харашо, сасєд – каже толік,
– я панімаю, тоді до тебе зайду вечером, не тєлєфоний разговор, да…ну всьо тоді, до свʼязі!

дєд виключив тєлєфон,
вдахнув свіже повітря,
і пака сонце світило йому в ліцо,
він завʼяз у своєм внутрєннєм мірє..
наканєц та всьо стало харашо,
і кажеца, нам пара как то завʼязувать з цим,
патамуша нитка
етай історії
уже нємножка
патєряна!

горіхи виглядають
доволі корисними,
поки тобі по них
не хочуть надавати.
найгірше,
що вони справді корисні.
там магній,
омега,
правильні жири.
кажуть, ще й суттєво
покращують памʼять…
напевно тому
я вже третій тиждень
ніяк не можу забути
той дуже невдалий вівторок

цікаво,
якщо хірургічно видалити
мигдалики з горла,
викинути їх у сирий підвал -
проростуть?

хоча підвали
взагалі погано
переносять органіку…
тож ховаюся в роботу.
креслю новий проєкт
і постійно ловлю себе на думці,
що лінії на ватмані
виходять надто схожими
на обриси рук.

ви знали,
що на одній руці
рівно чотирнадцять фаланг?

тепер уявіть,
скільки існує способів
неправильно тримати себе
в цих руках,
неправильно рахувати дні
і неправильно бити горіхи,
намагаючись розтрощити
шкарлупу...

можливо,
у підвалі з них
все ж щось проросло б…?

…та тоді
мені б довелося
пояснювати світу,
як це сталося…
а ще -
вчитися чистити мигдаль

тож, напевно,
не видалятиму…

якщо їм колись
дуже закортить
прорости у дерево -
нехай просто зроблять це
прямо
у моїй
горлянці

розглядаю твою прихильність
через збільшувальне скло..
..неозброєним оком
її майже не видно

дивна річ

чим менше людина тобі віддає,
тим старанніше психіка
вчиться це
гіперболізувати

адже можна прекрасно бачити,
що лупа спотворює пропорції,
та все одно
щовечора
акуратно протирати скельце
краєм футболки
і прикладати
до твого імені,
переконуючи себе,
що проблема насправді
лише в
поганому зорі

я в захваті
від цієї жінки,

серйозно!

вона може
облизувати мої ноги
просто посеред кімнати!

якщо дивитись -
дивиться у відповідь
і продовжує…

жодного сорому,
жодної внутрішньої цензури,

ох…яка ж вона!

іноді жує картон,
не знаю,
може це щось дуже
концептуальне?

вона взагалі
аж надто вже творча…

обʼїдається квітами,
потім блює
десь до чистого
підвіконня
і за десять хвилин
знову їх їсть

ну яка ж любов до рослин
і тотальна відсутність
рефлексів

на її місці
я певно би вже
років зо три
носила це
на психотерапію!

часом пісяє в совок,

підтримую
такі форми
політичного висловлювання!

я взагалі
багато в чому
її підтримую,

наприклад,

вона вважає,
що третя ночі
цілком пристойний час
аби перевірити
чи я часом не виспалась

проте волосся, яке вона залишає
навіть на трусах,
звісно,
трохи ускладнює
наші стосунки…

та я давно
навчилася
приймати жінку
такою,
якою вона є!

безробітною,

фінансово
залежною від мене,

і абсолютно
не зацікавленою
в особистісному зростанні,

зрештою,

не кожна любов
має бути
здоровою,

деяку,

треба просто
годувати двічі на день
і вичісувати
навесні…

ну добре,

піду насиплю їй
ще порцію
корму

чи що…

у тебе двадцять вісім зубів,
як і днів у лютому,
коли ми познайомились.

ну хіба це не романтично?

те, як ти оголюєш їх
в мою сторону,
чомусь здається інтимнішим за секс

бо щоразу,
коли мені вдається витягнути з тебе усмішку,
щось усередині починає танути так стрімко,
майже як сніг
у тому лютому,
коли ми познайомились
по - справжньому