Наш Усик дебютує в кіно! Він зіграє українського бійця Ігоря Вовчанчина в фільмі Бені Сефді The Smashing Machine. Головну ж роль в стрічці виконає волохатий Скала Джонсон

Трейлер

🍅 Механічний Помідор 🍅

Freaky Tales (2024) реж. Анна Боден, Раян Флек
 
Щось не знаходжу я настрою на серйозне кіно останнім часом. Проте знайшов непогане несерйозне.
 
Freaky Tales – це збірка з чотирьох історій, які трохи повʼязані між собою деякими песонажами, але головне – місцем і часом, а саме Оклендом 1987-го. Тут і розборки суб-культур, і помста, і реп-баттли і навіть трохи магії. Не всі історії однаково цікаві, але вкінці вони разом створюють цілісну картину цього трохи фантастичного світу.
 
Окрім сюжету, кожна історія має якісь свої фішки типу формату кадру, анімації, тощо, але в цілому все тяжіє до стилізації під фільми категорії Б з 80-х.
 
Бачив багато порівнянь з Кримінальним Чтивом, але, звісно, окрім структури і літрів крові тут мало спільного. Проте Freaky Tales все одно здатні принести порцію задоволення, хоч і одноразову.
 
А ще тут є одне несподіване камео і як завжди sugar-daddy Педро Паскаль.
 
#комедія #бойовик
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Париж, 13-й округ (2021) реж. Жак Одіар
 
Люблю гарне кіно про (майже) звичайні історії (цілком) звичайних людей. Мені завжди здавалося, що це чистий кінематограф без прикрас, де неможливо приховати свою невдалість за фасадом спецефектів чи закручених сюжетів.
 
Фільм Жака Одіара (це той, що трошки пізніше зняв скандально відому Емілію Перес) саме такий, простий, але чаруючий, про простих людей, яких ти розумієш краще за деяких знайомих. Емілі – самотня дівчина, яка шукає співмешканця, але знаходить серцевий біль, Нора – жінка, яка після 30-ти вирішує почати нове життя, але губиться в ньому, Камій – симпатичний, впевнений в собі учитель, який, насправді, теж не дуже добре порається з розумінням свого місця в цьому світі.
 
Це чорно-білий, урбаністичний фільм про спальний район Парижу, такий схожого на наші українські спальники. Цей район незатишний, але коли бачиш скільки в ньому життя, як воно переплітається, які різні долі точаться за тонкими стінками квартир, то він ніби обростає несподіваним шармом. Так само і історії персонажів – здаються подекуди сумними, болючими, але одночасно заспокоююче логічними, і врешті решт кожен отримує свій урок або, принаймні, досвід, після якого їх життя, можливо, стане трошечки кращім.
 
#драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Носферату (2024) реж. Роберт Еггерс
 
Нарешті я подивився Носферату Еггерса. Я мав високі очікування від цього фільму, адже Еггерс – одне зі світил сучасного горрору, жанру, який переживає зараз новий розквіт завдяки новій, більш людиноцентричній оптиці. То ж я очікував, що і ця проста класична історія отримає нове бачення. Чи cправдалися мої очікування? Давайте розбиратися.
 
Якщо ви не дивилися оригінальний фільм 1922 року, то це така собі піратська екранізація Дракули. Тобто стає зрозуміло, що Еггерс хотів переробити саме цей фільм, а не розповісти історію про страшного графа на новий лад. І як рімейк фільм однозначно можна назвати вдалим.
 
Спочатку він здається трохи стерильним, та по-справжньому фільм починає сяяти (звісно темним світлом), коли головний герой відправляється у подорож до графа Орлока. Тут і камера стає сміливішою, і атмосфера ущільнюється. Одразу видно, що в темних тонах заблудлого селища Еггерс почувається як риба в воді.
 
Але, здається, сцени в Карпатах – це єдине, де ми бачимо саме Еггерса. В усьому іншому, це просто візуально реалістична адаптація першоджерела. Здається, що в рамках цієї історії режисеру тісно. Він намагаєтсья вставити сюди якісь свої фішки, як от трошки циганського фолк-горрору, або трошки трагічного божевілля в родину друга Томаса (і ця частина мені сподобалася найбільше), але на цьому і все. То ж фільм, хоч і виглядає сучасно, він не є сучасним горрором, яким ми його знаємо. За класичною історіюєю жаху ми так і не бачимо живих людей, а саме це робить фільм реалістичним, а не вуса і трупні плями на обличчі вампіра.
 
#жахи
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Грішники (2025) реж. Раян Куглер
 
Так вже вийшло, що я подивився два фільми про вампірів поспіль. І через те, що Носферату Еггерса дуже близький до першоджерела, то можна вважати, що ці два фільми – це найперший і на даний час останній фільм про вампірів. І це дуже цікаво, бо ці фільми буквально знаходяться на різних полюсах.
 
Грішники – це історія про американський Південь 30-х, де рабства формально вже нема, але й свобода ще примарна. Близнюки Стек і Смоук побували на війні, потім побували в Чікагській мафії і в решті решт повернулися додому, аби відкрити тут juke joint – музичний клуб для чорношкірих. Та, як каже нам пролог, геніальна музика не тільки лікує, але й приманює нечисту силу.
 
Здається, головна ознака успішності сучасного горрору не здатність нажахати (кого взагалі тепер жахають вампіри?), а сміливість його автора. І Раян Куглер видає доволі сміливе кіно. Перше, що кидаєтсья в очі – він не боїться бути повільним. Історія розгортається перед нами неспішно, розкриваючи кожного персонажа.  І якби не пролог, то можна було б подумати, що перед нами ледь не класична кримінальна драма. І це те, про що я казав в попередньому пості – сучасне кіно майже завжди в першу чергу про людей, а вже потім про все інше. Горрор, здається, прийшов до цього пізніше за інші жанри і саме тому ми зараз бачимо його розквіт.
 
На важливість соціального перед потойбічним вказує і те, як Куглер ставиться до вампірів. Нам не пояснюють звідки вони взялися. Вони лише необхідна метафора, яка говорить про проблеми асиміляції і важливість охороняти свою культуру.
 
Окрім того режисер не боїться зачепити цілий калейдоскоп тем. Тут і про расизм, і про культуру, і про свободу, і про родинні звʼязки і про багато чого ще. З одного боку, це і головний мінус фільму, адже складається враження деякої розгалуженості і відсутності фокусу. А з іншого боку, це робить фільм дійсно епічним на кшталт великого американського роману.
 
Ну і звісно музика. Блюз і госпел тут пронизують весь фільм. І хоч мені б хотілося більшої ролі музики саме в сюжеті, та все ж таки вона додає стрічці того самого стилю, який виділяє її серед інших. І саме з музикою повʼязана, напевно, найсміливіша сцена фільму, де в старій лісопилці раптом переплітаються часи і культури. Ця сцена перехопила мені дихання, і змусила усміхатися від захвату. Втім, впродовж цього фільму це ставалося зі мною далеко не один раз.
 
#жахи #драма і трошечки #комедія
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Я кохаю свого тата (2023) реж. Джеймс Моросіні
 
Хлопець банить свого батька-брехуна в фейсбуці і блокує його номер. Батько, не зовсім вірно розуміючи пораду друга, заводить в фейсбуці акаунт дівчини і починає спілкуватися з сином від її імені.
 
Навіть з опису зрозуміло, що така історія може бути як смішною і крінжовою, так і ледь не трагічною. І саме таким і є цей фільм. Це не дурнувата комедія, якою могла б бути, це фільм про депресію, про стосунки з батьком, про брехню, в якому є смішні ситуації повʼязані хіба що з тим, що батько ненавмисно завʼязує роман з власним сином. Додає глибини фільму і те, що режисер зняв цей фільм за мотивами історії, яка трапилася між ним і його батьком, так ще й зіграв головну роль, тобто майже себе самого.
 
Сподобалося мені і те, як знятий фільм. В моменти переписки, дівчина, з якою ніби спілкується головний герой, зʼявляється поруч із ним, а поруч із батьком зʼявляється син, і це теж додає гумору і трохи дискомфорту.
 
Взагалі фільм постійно змушує думати про те, як ти ставишся до персонажа батька. Він не ідеальний, він дивакуватий і поводиться не те що б правильно, але він, здається, не погана людина. І такий набір якостей робить його дуже справжнім. З фільму видно, що режисер і сам досі не зрозумів, як сприймати вчинок свого батька, але кінцівка все ж таки натякає на те, що він насправді відчуває, то ж думаю, фільм став для Морісіні чимось накшталт терапії
 
#драма #комедія
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Балада про острів Волліс (2025) реж. Джеймс Гріфітс
 
Британці знімають не так багато гучних фільмів, але що вони точно вміють знімати, так це милі драматичні комедії, де все крутиться навколо музики.
 
Цього разу це фолк. Дивакуватий, але безмежно милий дядько Чарльз витрачає виграні в лотерею гроші аби привезти з концертом свого улюбленого музиканта на острів, де живе менше сотні людей. А заодно він привозить і колишню музиканта, з якою вони колись разом грали. А та приїздить зі своїм новим чоловіком.
 
Звісно шоу краде Чарльз і острів на якому він живе, де навіть рис, аби висушити телефон, треба окремо замовляти з великої землі, а розклад човнів має приписку "іноді". Сам Чарльз теж чудовий. Не зовсім ясно, коли він востаннє приймав гостей, але виходить в нього не дуже, хоча він з усіх сил старається бути гостинним. А ще він має відмінну подачу в тенісі, але відбивати не вміє, адже вже дуже давно ні з ким не грав.
 
Та головним героєм, напевно, все ж таки є музикант Герб. На фоні чудернацькуватого гумором, він переживає доволі реалістичну і драматичну історію, в якій йому здається, що музика здатна повернути старе (хоч він цього і не просив і не знав, що воно йому треба), але приходить до того, що його музика все ще здатна створювати щось нове і в цьому її головна сила. А сила цього фільму в тому, що в кінці вам разом з Гербом хочеться оптимістично дивитися за горизонт.
 
#комедія #драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Фінікійська Схема (2025) реж. Вес Андерсон
 
Кожен раз, коли йду на черговий фільм Веса Андерсона боюся, що це буде саме той перший його фільм, який мені не сподобається. Фінікійська Схема небезпечно наблизилася до цього статусу, але все ж таки не перетнула межу, і навіть не опинилася до неї ближче ніж Астероїд Сіті.
 
Новий фільм Андерсона розповідає про напрочуд живучого багатія Жа-Жу Корду, який відчайдушно намагається втілити в життя свій найбожевільніший проєкт. Все майже готово, залишилося лише знайти, як покрити дефіцит. А ще він відчуває, що наступного нападу на свою особу може не пережити, тому повертає з монастиря свою доньку, майбутню чорницю, аби передати їй всі свої статки після смерті.
 
Напевно, можна сказати, що це історія відновлення родинних звʼязків, загорнута в обгортку з комедійного політичного трилера (доволі жорстокого, як на фільми Андерсона). Тема ця для режисера не нова, а можна сказати і вивчена вздовж і поперек, адже майже всі його фільми саме про це. Та в Фінікійській Схемі ця тема якось не спрацьовує. Я думаю що це через те, що, по-перше, навіть за мірками Андерсона головні герої аж надто беземоційні і динаміку між ними можна побачити лише з того, що вони говорять, а не з того, що між ними відбувається. Ну і з самих подій немає відчуття, що вони мали б якось змінити ставлення персонажів один до одного.
 
Та хоч фільм при своєму не такому вже й великому хронометражі і відчувається трохи затягнутим, це все ж таки доволі весело. Андерсон тут на повну катушку не соромиться бути абсурдним, іноді витончено, а іноді майже тупо, але все ж таки кожна сцена має бодай один момент, який змушує вас реготнути чи хоча б усміхнутися. Тому, якщо сприймати цю стрічку в першу чергу як комедію, то вона вийшла цілком вдалою. Цікаво буде почитати і якийсь розбір з цитатами в фільімі. Я розгледів хіба що цитування Кольору Гранату Параджанова в сценах смерті, напевно трохи Касабаланки, ну і купу цитат самого себе (але тут можна подумати, що це економія на декораціях чи відсутність нових ідей).
 
Якщо підбивати підсумки, то фільм явно не потрапляє в топ Андерсонівського творчого здобутку, та все ж таки він має багато з того, за що ми любимо режисера, і, на відміну від Астероїд Сіті, він здається мені менш "випадковим" і більш цілісним. Та все ж таки, я трохи сумую за старим Андерсоном, де його стиль вже був помітний, але він ще не домінував над історією, драмою та цікавими персонажами.
 
#комедія #трилер
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Між Храмами (2024) реж. Натан Сільвер
 
Мені здається єврейська спільнота – це ледь не ідеальне тло для історій, в яких герою доводиться переосмислювати власне життя. Їх жорсткі закони і традиції – це чудова метафора на звичний світ, який більше не працює для персонажа. І, як на мене, Між Храмами чудово використовує це тло – без зайвого заглиблення в релігійність, з легким гумором і так само легким драматизмом.
 
Бен (у виконанні як завжди прекрасного Джейсона Шварцмана) служить в синагозі кантором – тобто він співає на службах уривки з Тори. Та деякий час назад він втратив дружину, а з нею і віру, а з нею і голос. Та запиваючи невдалу спробу самогубства шоколадним коктейлем Зсув Землі, він зустрічає свою колишню вчительку музики Карлу (не мешн прекрасна за Джейсона Керол Кейн). І та вирішує пройти Бат Міцву, тобто церемонію прийняття її в юдаїстську спільноту, яку, зазвичай, проходять дівчата у 12 років.
 
Між Храмами – це така класична американська інді-драма про трохи романтизовані страждання маленької людини в маленькому місті. Ці страждання якоюсь мірою комфортні, а місцями навіть кумедні. Але смієшся ти, скоріше, ніби це якийсь захисний механізм. І, як не дивно, чим краще стає персонажу, тим менш смішно це виглядає, і комедія з драмою перетворюються на зігріваючу серце мелодраму.
 
Це фільм про те, що людина, яка здатна тобі повернути віру (в себе, в Бога, в життя, твій варіант), неодмінно стає для тебе дуже важливою, ким би ця вона не була. Адже зустріти таку людину, насправді, це велика рідкість і велике щастя. Дивлячись цей фільм я ледь не заздрив головному герою. Хотілося одразу йти в найближчий бар, замовити шоколадний коктейль і чекати, поки така людина зʼявиться поруч. Зʼявиться, і пояснить, що очікування не така вже й правильна стратегія.
 
P.S. Доречі, якщо шукаєте фільми до місяцю Прайду, то цей теж згодиться, адже в фільмі Бен живе з двома своїми люблячими мамами.
 
#драма #комедія

Спитав у Chat GPT, які фільми варто подивитися, аби повернути натхнення будувати нові стосунки. Як не дивно, штучний інтелект порадив мені фільм про стосунки зі штучним інтелектом. А я саме хотів його передивитися, то ж прийняв рекомендацію.
 
Вперше я дивився цей фільм з колишньою дружиною, в корпоративній квартирі колишньої компанії, куди ми приїхали, аби я подався на візу для відрядження, адже життя те теж колишнє. Тоді фільм не викликав в мене особливих емоцій.
 
З тих пір так багато всього змінилося. І штучний інтелект вже майже на тому самому рівні розвитку, що і там, і моя самотність приблизно на тому ж рівні, що і у головного героя, і не розуміння як знову почати справжні стосунки…
 
А фільм дуже хороший. Фенікс геній. Він буквально не зникає з екрану і відпрацьовує кожен кадр так, що в його емоції просто неможливо не повірити. І це так дивно. Ми не віримо в емоції штучного інтелекту, але мужик, який прикидається самотнім і закоханим в ШІ, чомусь, здається таким правдоподібним…
 
Ні, я не закохався в штучний інтелект, просто захотілося написти трошки більш особистий пост ніж зазвичай.

Цікаво, звісно, що Скарлет Йоханссон зіграла в двох найркащіх фільмах про самотність. Другий, звісно "Труднощі Перекладу"

Бобу Тревіно Це Подобається (2024) реж. Трейсі Ламон
 
Останнім часом балансую між відчаєм і невиправданим оптимізмом за допомогою легеньких комедійних драм. Про декілька з них вже писав, і ось подивився чергову чудову стрічку в тому ж жанрі.
 
Лілі Тревіно розходиться з хлопцем. Окрім батька в неї нікого не має, проте він той ще гівнюк. В момент, коли дівчині найбільше потрібна підтримка, "татко" просто відвертається від неї, і Лілі в пошуках його акаунту на фейсбуці знаходить іншого Боба Тревіно, з яким вони несподівано починають дружити.
 
Цей фільм багато чим нагадує "Я Кохаю Свого Тата", про який я писав тут. Це теж історія з особистого життя режисерки, теж повʼязана з фейсбуком, теж про стосунки з батьками. Але в той самий час це зовсім інше кіно. Гумор тут скоріше милий, ніж дурнуватий, а драматична складова значно більш сентиментальна.
 
Кіно розмірковує про те, яким має бути ідеальний тато, що він має давати своїй дитині, чому навчити. Мені сподобалося, як показали головну героїню, ми буквально бачимо вплив виховання на неї в її теперіншніх вчинках. І хай її батька, можливо, показали аж занадто жахливою людиною, все ж таки "Бобу Тревін Це Подобається" – це чудова емоційна вправа для душі і серця, яка скоріше за все зможе вас розчулити.
 
#драма #комедія
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Дивотріп (2023) реж. Шон Прайс Вільямс
 
Не про всі фільми які я дивлюся хочеться писати. З різних причин, але цього разу тому, що з усього що я дивився останнім часом Дивотріп найближче підходить до того, що в моїй голові є артхаусним кіно, а я не дуже розбираюся (чи то пак не дуже хочу розбиратися) в цьому напрямку кіномистецтва. Та все ж таки пару слів накидаю.
 
Дивотріп – це сюрреалістичне, стилізоване під незалежне кіно 70-х road-movie, в якому старшокласниця відбиваєтсья від класу під час екскурсії у Вашингтон, і потрапляє в низку пригод. Вона опиняється серед анархістів, нацистів, схожих на любителів диско кінематографістів і серед мусульманських фанатиків. З наївністю Аліси вона спостерігає за кожною групою і рухається далі.
 
В цілому це навіть весело, але мені, напевно, не вистачило культурного контексту, аби відповісти на питання, навіщо, власне, це було знято і чому саме ці групи маргіналів були обрані. Люди, що зустрічаються головні героїні, дуже багато говорять, ніби намагаючись покрити всі теми, які турбують сучасну Америку. Доволі легко втратити нитку сенсу в цих розмовах, при цьому не тільки глядачу, але й самій персонажці. Ну і я не виключаю, що сучасне дещо вороже ставлення до Америки не додає бажання в усьому цьому розбиратися.
 
Радити до перегляду не буду, та якщо вам хочеться чогось дивного, місцями здатного здивувати, але при цьому не надто глибокого, або якщо вам подобається естетика 70-х, то цілком можете обирати це кіно до перегляду. Мені буде цікаво почути вашу думку.
 
#комедія #артхаус
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Кухня (2024) реж. Алонсо Руіспаласіос
 
Серіал Ведмідь показав, що кухня ресторану може бути дуже жорстким місцем. Фільм "Кухня" перетворює її на місце, де відбувається справжня боротьба за виживання (і трошечки життя).
 
Місцем подій є кухня великого туристичного ресторану на Таймс Сквер в Нью Йорку. Ресторан дорогий, але посередній, а працюють тут, здебільшого нелегальні іммігранти в примарній надії отримати підтримку в отриманні документів. В центрі подій кухар Педро, закоханий в офіціантку Джулію, яка носить його дитину. А ще хтось вкрав 800 доларів з каси.
 
"Кухня" багато розмірковує на тему життя нелегалів і життя в цілому, даючи висловитися дуже багатьом персонажам, від чого фільм здається справжнім кіно-епіком, хоч майже всі події і відбуваються в одному приміщенні. І нехай часто фільм буває доволі грубим, знятий він дуже красиво. Ледь не кожен крупний план персонажів – це справжній портрет. Окрім того, тут є деякі художні рішення які додають фільму деякої метафоричності. Розкидані ці прийоми нераівномірно, тому я так і не зрозумів, чи додадє це фільму плюсів.
 
Це ще одне кіно, яке я не можу однозначно рекомендувати, але якщо вам хочеться красиву, але жорстку, іноді навіть брутальну драму про тих, кому в Америці зараз особливо не солодко, то ця стрічка для вас. А ще це напевно один з небагатьох фільмів про кухню, який зовсім не викликає апетиту.
 
#драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

F1: The Movie (2025) реж. Джозеф Косинські
 
Давайте так, щоб я не написав нижче, F1 – це ідеальний розважальний блокбастер, який змусить вас з привідкритим ротом дивитися на напружені красиво зняті перегони і на все ще красивого Бреда Пітта. Це фільм, який точно треба дивитися в кінотеатрі, а ще бажаніше – iMax. Ви гарантовано отримаєте дозу задоволення, навіть якщо вам не цікаві перегони, або не цікавий Бред Пітт. Враховуючи популярність обох, щось з цих двох компонентів вас точно має підкупити.
 
Але якщо доколупуватися…
 
Бред Пітт грає старого гонщика, який 30 років тому востаннє сидів за кермом боліда Формули-1 і з тих пір бере участь в різних перегонах, живучи в старенькому фургоні. Аж раптом приходить його друг Хавʼєр Бардем, який володіє командою F1 і запрошує діда доєднатися до команди.
 
І тут починається ком речей, які кидаються відволікають від насолоди фільмом (якщо звісно ви захочете їх помічати).
 
Це і нереалістичний сюжет: і те що якогось майже рандомного стариганя просто так допускають до перегонів в одному з найзарегульованіших видів спорту, і те ще він там потім витворяє, і те, що йому в цілому вдається це витворяти. Окрім нереалістичності, сюжет ще й абсолютно передбачуваний. Втім, для літнього блокбастеру це, напевно, і непогано.
 
Це і сам персонаж Бредда Пітта. Мені здається останнім часом він грає +- одного й того самого персонажа: старий, але красивий чоловік, який забув,  як це розмовляти без сарказму, проте не забуває показати мʼязи і який не збирається запамʼятовувати правила гри, в якій опиняється.
 
Це і жіночі персонажі, які тут виглядають для дуже жирної і очевидної галочки. І якщо мама напарника Бреда Пітта виглядає ще більш менш органічно, а технічна директорка команди хоча б отримала якусь дуже базову сюжетну лінію, то у дівчини з боксів – це просто абсолютно ліниве і кострубате виконання задачі "нам треба додати ще одну жінку". Я не вважаю, що цього не треба було робити, просто треба робити це так, щоб не ставало гірше, ніж якби цієї персонажки взагалі не було.
 
Дивно виглядає і те, що вони вписали всю цю історію в реальний сезон Формули-1. З одного боку це дуже круто. Тут іноді і гонщиків показують, у коментатори реальні (і в українські озвучці теж), і траси, і пергони. Але в той самий час, реальні гощики виглядають так, ніби приліплені вже на пост продакшені, бо хоча б одну репліку має лише один пілот, а поза перегонами згадується ще один. Все. Решта сюжету поза трасою відбувається ніби десь в вакуумі.
 
Тобто по факту маємо красиві, доволі реалчтичні зйомки епрегонів, до яких збоку приліпили простенький сюжет і хапонули на тому, що все це інтегровано в реальну формулу.
 
А тепер перечитайте те, що я написав на початку і сходіть вже в кіно.
 
#спорт #драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Священа корова (2024) реж. Луїза Курвуазьє
 
В ефірі рубріка Сільське Життя Франції. Хоча, якщо так подумати, то слова "Франція" тут можна прибрати, бо сільске життя там не сильно відрізняєтсья від будь якого іншого. Пацани на мотоциклах, фестивалі домогосподарства, дискотеки, бійки, бражка в пластиковах пляшках. Все як у всіх.
 
Тотон – звичайних сільський хлоп, який думає здебільшого про дівчат, розваги з друзями і про те, як швидше втікти від обовʼязків. Та його батько гине, а він залишається сам на сам з життям, ще й треба доглядати за малою сестрою. Разом з друзями він вирішує піти коротким шляхом і зробити найкращій сир, аби отримати чималий приз на конкурсі.
 
Це дуже тепла історія дорослішання, в якій Тотон встигає і на всласних помилках повчитися, і розважитися, і втратити все, і отримати значно більше ніж мав. А ще випробувати дружбу, переосмислити цінності, а ще зрозуміти, що варіння сиру це не те, що терпить спішки. І все це затишних декораціях літнього французького села.
 
З одного боку, цей фільм цілком вписується в мій невимушений марафон комедійних драм, але на прикладі цього фільму видно, як цей жанр в Європі відрізняється від американського. Ця французька стрічка  ніби не намагається бути ні драмою, ні комедією, вона просто показує зріз життя, а сюжет, випробування і смішні ситуації – це просто його частина. При цьом,у якщо сильно приглядатися, то сценарій зроблений за всіма канонами. Отака от магія європейського кіно.
 
#комедія #драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Супермен (2025) реж. Джеймс Ґанн
 
На вихідних сходив на нового Супермена і маю сказати, що Джеймс Ґанн знову це зробив – тобто зняв черговий веселий кінокомікс, з простою, але надійною історією. При цьому йому вдалося не перетворити жодного з головних героїв на клоуна, тобто залишити Супермена тим, ким він є, але не зробити його душним.
 
І простота історії тут теж йде на користь стрічці. Останні фільми Марвел з оцими мультівсесвітами і спробами гратися з якимись складними концепціями, які в решті решт виглядали ідіотськими – це одна з причин, чому ці фільми не працювали. Тут теж є маленький паралельний всесвіт, але він не претендує на щось глобальне і просто є ще одною частинкою сюжету, а історія, в свою чергу, залишається, перш за все, особистою і зрозумілою.
 
Щодо подачі сюжету, то тут Джеймс Ґанн вирішив не водити нас за ручку і не показувати всю історію Супермена з самого початку. Фільм не намагається кричати нам "дивіться, це перезапуск кіновсесвіту DC!". Ні, ми ніби вриваємося в цей всесвіт посеред чергового протистояння заклятих ворогів. Спочатку навіть здається, що ти пропустив якийсь інший фільм. Але ні, Ґанн з часом все пояснить. Ну майже все, адже деякі речі все ж таки розраховані на те, що ви маєте якийсь поп-культурний контекст і в недосвідчених глядачів можуть залишитися деякі питання, але нічого критичного. Якщо коротко, то відчуття від фільму залишаєтсья таке, ніби ви взяли з полиці випадковий комікс про супермена, який не привʼязаний до якихось глобальних подій, але й не є першим в історії героя.
 
В цілому фільм мені сподобався. І хоч те, що зараз відбувається в кіно з Бетменом і його ворогами мені все ж таки цікавіше, та за цією частиною кіновсесвіту DC я теж буду спостерігати. Бо гарне і глибоке кіно це звісно добре, але в нашому житті наразі і так небагато радісних моментів, аби нехтувати якісними атракціонами на кшталт нового фільму про Супермена.
 
#кінокомікс
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Життя Богеми (1992) реж. Акі Каурісмякі
 
На днях отримав чергову дозу вибухового коктейлю сміху і сліз від Акі Каурісмякі. Цього разу я дивився його кіно в барі, який трошки нагадує ті самі бари, які зазвичай присутні в фільмах фінського режисера і це був прям занурючий досвід. Мені здається саме в таких місцях і треба дивитися фільми Каурісмякі.
 
Щодо самої стрічки, то Життя Богеми – це, на перший погляд, класичний Каурісмякі: самотні, бідні, непробивні, але спраглі до любові персонажі, кожна наступна репліка яких може несподівано змусити вас зігнутися від сміху. Події відбуваються в Парижі, а головними героями тут виступають троє друзів – художник, письменник і музикант. Вони відчайдушно шукають спосіб заробити хоч трішки грошенят, при цьому не поступаючись своїми творчими принципами.
 
Та на відміну від інших фільмів Каурісмякі, цей, зберігаючи всі елементи, є найбільш трагічним з тих, що я дивився. Він заснований на книзі Анрі Мюрже Scènes de la vie de bohème, але якщо ви, як і я, не читали її, то найближчим порівнянням будуть твори Ремарка, і в першу чергу "Три Товариша". І в поєднанні з гумором режисера, така історія робить фільм дійсно унікальним.
 
Про інші фільми Каурісмякі я писав тут, тут і ще от тут. Всі вони прекрасні, і Життя Богеми лише доводить, що Акі надійний як фінське… (що там у фінів надійне?) – просто бери будь який його фільм і гарантовано отримаєш задоволення.
 
#драма #комедія
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Сліпа Верба, Спляча Жінка (2022) реж. П'єр Фольд
 
Я вже колись казав, що раніше я дуже любив книжки Муракамі. Не за сенси чи сюжети, а за відчуття і атмосферу. Його тексти, на перший погляд доволі графоманські, насправді вміють загнати читача в якийсь особливий стан і саме за ним я раз за разом повертався до них.
 
Сліпа Верба, Спляча Жінка заснована на 6 оповіданнях Муракамі. П'єр Фольд витратив чимало часу сплетаючи їх в єдине полотно. Але навіть не сюжет поєднує ці історії, а сама анімація. Завдяки ній режисеру вдалося досягти відчуття потойбічності, де всі люди привиди, і тільки ти зі своїми почуттями – справжній, але розгублений, адже не зовсім розумієш, що з того що відбувається правда – а що тобі просто сниться. Втім ти не дуже сильно дивуєшся гігантській жабі в себе на кухні, яка планує врятувати Токіо від смертоносного землетрусу.
 
Як на мене анімаційний фільм Сліпа Верба, Спляча Жінка – це напевно перша екранізація творів японця, яка на всі 100% передає атмосферу першоджерела, а головне – допомагає глядачу досягти того самого стану десь на перетині медитації і глибокої саморефлексії  між тишою лісу і гулом велетенського мегаполісу де на смерть бʼються дві думки: "це все дуже про мене" і "що я нахрін тільки-но подивився".
 
#анімація #драма
 
🍅 Механічний Помідор 🍅

Я, ти і всі, кого ми знаємо (2005) реж. Міранда Джулай

На дворі літо, на вулицю виходити не дуже огидно, тому в мене класичний літній недивун (чи як це називається, коли серце не лежить до кіно?) Вчора спробував подивитися щось відносно перевірене часом, недивун від цього не скінчився, але ківно виявилося доволі… цікаве.
 
На перший погляд "Я, ти і всі кого ми знаємо" – це класична інді-комедія з початку двохтисячних про американську глубинку. Чоловік розлучається з дружиною і намагається жити далі, двоє його дітей розгублені цією подією і змінами, які відбувають з ними самими, невідома перформанс-художниця підпрацьовую водійкою для літніх людей, дві дівчинки розбираються зі своєю сексуальністю, дівчинка-підліток збирає коробку з приданим. Такий собі зріз життя спального району.
 
Але Міранда Джулай (як зіграла ту саму ходужницю) ніби думає трошки інакше ніж інші люди, і всі ці сцени поставлені трошки не так, як ми того очікуємо. Щось дивне очікує нас буквально на кожному кроці: в діалогах, або в поведінці персонажів, або в сюжетних поворотах. Спочатку здаєтсья що це якось незграбно зняте кіно, але коли ти ловиш його ритм (і бачиш режисерку в кадрі), розумієш, що це просто незвичний погляд на світ.
 
P.S. Я все ще не впевнений як скоро повернуся до звичного темпу перегляду кіно, але ви не розбігайтеся будь ласка, я все ще тут, просто в мене, можна сказати, відпустка) А якщо є бажання, скидайте в коментарі фільми, які останнім часом впали вам в душу.
 
#комедія
 
🍅 Механічний Помідор 🍅