Прочитане у січні 📚

Хотів почати читацький рік із чогось ненапряжного і взявся за «Кладовище домашніх тварин». Це такий класичний (і через це, комфортний) роман Стівена Кінга, із величезною вступною частиною, повільним накручуванням саспенсу, що врешті підводить до катастрофи. Сподобалось.

В середині місяця прочитав «Мізері», який часто називають найкращим романом Кінга. Ну що я можу сказати? Написати об’ємний текст, дія якого відбувається, здебільшого, в одній кімнаті, не провалюватись у флешбеки, а постійно вести оповідь вперед – не кожен впорається із таким завданням. Щоправда, спочатку було не дуже приємно, бо… З подивом зрозумів, що в душі я залишаюсь наївним підлітком, якому легше прийняти трансцендентну природу зла, ніж зло, як частину людської природи.

Ще прочитав «Спитай у пилу» Джона Фанте. В анотації писали, що це «класика американської літератури», але мабуть забули додати, що на думку Чарлза Буковскі, який написав передмову. Насправді, роман непоганий і десь на середині спала думку аналогія, від якої досі не можу відкараскатись, що це «Місто» по-американськи. Молодий письменник Артуро Балдіні, отримавши гонорар за перше оповідання, переїздить зі своєї глибинки до Лос-Анджелеса. Тут він здебільшого пишається собою, мріє про майбутні успіхи та намагається підкорити хоч якусь жінку. Врешті, закохується в офіціантку, що закохана у свого колегу. Сам Артуро, в перервах між душевними стражданнями, пише роман. До речі, сумно посміхався, коли конвертував гонорари за оповідання та романи на «теперішні гроші».

Малґожата Реймер «Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії»
Той випадок, коли починаєш читати книжку, щоб дізнатись про минуле іншої країни, а врешті все закінчується рефлексіями про теперішнє та майбутнє України. Це збірка художньо опрацьованих інтерв’ю із людьми, що пережили албанську версію комунізму. Вони доволі жаскі, але мені б хотілось, щоб цю книгу прочитало якомога більше людей. Кілька разів намагався якось сформулювати свої враження, але не виходить. Просто купіть.

Читаючи про Албанію, крутив у голові фразу Славоя Жижека, що «Чехословаччина була найкращою для життя країною соцтабору». Ну і взявся читати «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, до якого давно не доходили руки. Безумовно, роман видатний і вже шкодую, що так довго його відкладав.

Парадоксальним чином Кундера у мене заримувався із «Жінками» Чарлза Буковсі. Можете закидати мене каменями, але постійні зради Томаша мало чим відрізняються від походеньок Генрі Чинаскі. Загалом, читати Буковскі легко, але наповнення didn't age well.

Галина Пагутяк «Урізька готика». Свого часу мене приємно вразив «Слуга із Добромиля» тим, як авторка намагається органічно поєднати європейську традицію та українську самобутність. В «Готиці» це також є. Ба більше, цей твір продовжує історію, яку Іван Франко розповів у «Спалення упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.» (тут я взагалі тупочу ніжками від захвату через тяглість традиції). На жаль, готична атмосфера в галицькому селі – це українська література at its worst. Бойківське село з темними хатами і такими ж людьми, постійно падає дощ, мруть діти, корабельний агент закликає їхати до США. Оповідь темна і тягуча (як нафта, яку ще видобувають на Галичині). Чесно кажучи, на середині книги думав, що відкладу на невизначений час, але врешті відбувався проблиск сюжету, потім крихта інтриги і я дійшов до дивного фіналу. Загалом, не шкодую, але це точно роман не для слабких духом.

Як справжній блогер нагадаю, що ви можете пригостити автора каналу кавою або поповнити книжкову банку. Як завжди, з радістю послухаю, що ви читали в січні. Пишіть в коментарі.

Друзі, приємно бачити, що ви не відписуєтесь і, схоже, чекаєте нових постів. Вони обов'язково будуть!

Перерва в роботі каналу пов'язана з тим, що його автор має певні літературні амбіції, а останні тижні присвятив роботі над власним рукописом і... Буквально щойно вислав його бета-рідерам та бета-рідеркам!

Тепер можна повертатись до каналу. Сподіваюсь, наступного тижня розповів вам про своє лютневе занурення в літературу Балкан та скромні покупки за січень та лютий.

Прочитане в лютому 📚

🌚 Володимир Рафеєнко «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов»
Чув стільки хороших відгуків від поважних людей про цей роман, що був наперед переконаний – мені сподобається. Однак, щось пішло не так. Це історія переселенця з Донбасу, який після початку війни опиняється в Києві і починає опановувати українську мову. Намір, безумовно, благородний, от тільки герой наполовину маргінал і автор описує його шлях із такою в’їдливою іронією, що аж щелепи стискаються. Скажімо, в одному з епізодів на небі з’являються ангели з якими герой на всякий випадок вітається «Слава Україні!». Одразу пригадуєш перші дні вторгнення і як всі об’єднались довкола національних символів. Зрештою, від автора дістається всім, включно із корінним населенням Донбасу, але, все одно, didn’t age well.

До речі, читав роман у форматі buddy reading із Grumpy Readerka. І це була класна нагода покрисити в процесі.

🌝 Ольга Токарчук «Правік та інші часи»
Історія про вигадане польське чи то село чи то містечко Макондо… Ой, тобто Правік! В декораціях цього населеного пункту авторка розігрує концентровану версію польської історії XX століття. Окрім олюдненого простору, Токарчук включає в оповідь доволишні ліси, дерева, рослини та її улюблені гриби з їхніми грибницями, що невидимою підземною павутиною охоплюють увесь світ... Я люблю її – тепер це офіційно!

🌗 Деніел Воллес «Велика риба»
Зараз підуть відписки, але у мене є незрозумілий сентимент до фільму Тіма Бартона, знятого за мотивами цієї книги. Це магічний реалізм американського штибу, де батько головного героя постає героєм міфічного масштабу. На смертному одрі, син починає пригадувати батькові історії і... Фільм доволі фрагментарний і ти думаєш «ну в книзі мабуть історія повніша!», але екранізація виявляється доволі близькою до тексту, окрім фіналу (і це лише в плюс фільму).

🌝 Міленко Єґрович «Батько»
Мої віртуальні друзі з мережі твітер закібербулили мене за те, що я досі не читав Єґровича, тому довелося надолужувати в екстреному порядку. Ця збірка мікроесеїв (спогадів? історій?) розпочинається із того, що Єґровичу повідомляють про смерть батька. Автор починає пригадувати все пов’язане з батьком і на тлі цих спогадів розгортається панорамне полотно приватної історії, переплетеної із глобальними подіями. Боснійська війна тут згадана побіжно, але книга могла б стати приквелом для «Сараєво для початківців». Якщо продовжувати аналогії, то це «Кафе “Європа”» здорової людини.

🌗 Горан Войнович «Югославія, моя батьківщина»
Продовжуємо тему Югославії, але закриваємо тему daddy issues. Головний герой роману дізнається, що батько, якого він вважав мертвим – живий. Справа в тому, що смерть доволі надійно захищає від міжнародного трибуналу, якщо ти чинив геноцид. Герой полишає рідну Словенію і починається балканський тріп до Сербії, Хорватії та Боснії, та паралельна подорож у глибини пам’яті. Парадоксальним чином, героя війна ніби й оминула, але вона займає просто велетенську частину у його житті.

🌝 Войцех Тохман «Ти наче камінь їла»
Серія коротких репортажів із ексгумацій жертв війни у Боснії. Без зайвого натуралізму та емоцій. Просто фіксація подій та особистих історій і від цього якось особливо боляче.

🌚 Горан Петрович «Крамничка "З легкої руки"»
Книжки про книжки та книгарні – мій кінк. Однак, читати сербського автора, після попередньої книги, було не найкращою ідеєю. Зрештою, Петрович робить усе можливе, щоб підтвердити неоднозначну репутацію сербського народу. Ностальгує за Королівством Югославія, носиться з великою російською культурою, оминає тему війни – все як ми любимо. Це таки псує враження від доволі милої історії і починаєш зауважувати, що біографію Браніци можна було розжовувати менше і, взагалі, у Джаспера Ффорде цікавіше вийшло обіграти тему людей, що можуть загубитись у книжках!

Ось такі запізнілі читацькі підсумки лютого. В коментарях можете розказати, що читали ви.

Книжкові покупки 🗓️ січень-березень

Щось я зовсім забув про цю рубрику на каналі і не був певен, чи варто її повертати. Ну але з іншого боку, сам отримую вуаєристичне задоволення, дивлячись на книжкові покупки інших людей тому – поїхали.

Христина Шалак «Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію»
Чув дуже (дуже!) багато позитивних відгуків про цю книжку. Сподіваюсь, найближчим часом з'явиться ще один.

Софія Яблонська «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії»
На фенсі видання від «Родовід» грошей пошкодував, але й за народним варіантом від літературної агенції «Піраміда» теж довелось довго полювати. Це збірка подорожніх нотаток (художніх репортажів? тревелогів?) української фотографині, що в 30-их роках минулого століття подорожувала між Марокко та Китаєм. Подорож в часі і просторі, так би мовити.

Богдан Коломійчук «Експрес до Ґаліції»
Давно відчуваю непереборну потребу зануритись у сегмент українських ретро-детективів, а поки накопичую матеріал на розпродажах та знижках.

Микола Вінграновський «Северин Наливайко»
Історичний роман письменника-шістдесятника, що вийшов вже за незалежності і отримав високу оцінку критиків (на відміну від переважної більшості інших прозових потуг письменників-шістдесятників, опублікованих за часів незалежності). Що ж, спробую і обов'язково поділюсь враженнями.

Марлон Джеймс «Чорний Леопард, Рудий Вовк»
Все що я знаю про цей роман – це фентезі в африканському сеттінгу. В принципі, цього достатньо, щоб мене зацікавити. Колись давно читав нігерійський магічний реалізм Амоса Тутоли і це було, як мінімум, незвично (хоча «Дітлахами Анансі» Ніла Геймана взагалі не запам'ятались). В даному випадку налаштований позитивно.

Василь Земляк «Лебедина зграя. Зелені млини»
Чекайте відгук у найближчі кілька днів.

В кінці лютого «Видавництво Старого Лева» пригрозило списати бонуси, якщо я негайно їх не використаю. На знак протесту, поповнив свій кіндл доволі стандартним набором електронок: Метью Вокер «Чому ми спимо. Користаємо з усіх можливостей сну та сновидінь», Вітольд Шабловський «Кухня терору» та Філіп Сендс «Щурячий лаз».

Олексій Жупанський «Осіннє заціпеніння (Стрічання мертвих)»
Новий роман одного із найбільш химерних українських письменників. Минулого року прочитав «Чорного генсека», а тепер спробую зґвалтувати свій мозок ще раз.

Чімаманда Нґозі Адічі «Половина жовтого сонця»
Крітікалі еклеймед роман нігерійської письменниці для розширення читацьких горизонтів. Таким чином, у мене збирається невеличкий корпус африканської літератури, так що можна буде присвятити якийсь місяць тематичним читанням.

Володимир Діброва «Переказки»
Минулого року «Бурдик» Володимира Діброви став для мене справжнім відкриттям, а це його збірка есеїв-ретелінгів. Уявлення не маю чого чекати, але тираж всього 500 екземплярів, тому вирішив ризикнути і купити, а далі розберемось.

Людмила Старицька-Черняхівська «Вибрані твори»
Чесно кажучи, закинув у кошик електронку, щоб отримати безкоштовну доставку паперових книжок 😆 Точно пам'ятаю, що хтось про неї позитивно відгукувався!

Ще один більш менш стандартний набір книжок купив на гаражному розпродажі видавництва «Лабораторія»: Вівек Мурті «Самотність. Сила людських стосунків», Едвард Вайт «Дванадцять життів Альфреда Гічкока. Історія короля саспенсу» та Даррен Байлер «У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї?».

Саймон Бекетт «Записано на кістках. Друге розслідування»
Детективи і трилери читаю, здебільшого, коли мозок відмовляється сприймати щось складніше. Є відчуття, що цей період наближається, тому запасаюсь книжками. Минулого року прочитав першу частину трилогії – not great, not terrible.

Моя мікрообсесія невизнаними республіками та замороженими конфліктами триває вже певний час. Щоправда, дотепер вдавалося вдовольняти її статтями та відео на ютубі, але прийшов час художніх репортажів: Войцех Ґурецький «Абхазія» та Анастасія Магазова, Тетяна Козак «Невизнані Історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджану, Грузії і Молдови».

Запрошую до обговорення у коментарі 👉👈

Кім Еран «А надворі – літо»

Куплена за десять гривень електронка, принесла у стократ більше читацького задоволення, ніж деякі розхвалені критиками книжки. Можливо, в тому й секрет, що брався за цю збірку короткої прози без особливих очікувань. Ну хіба щоб дізнатись трохи більше про те, як живуть люди в Республіці Корея (спойлер: не дуже весело).

Повертаєшся додому з роботи, приймаєш душ, а тоді падаєш у ліжко, де тебе чекає нерозлучна пара: відчуття гордості за себе разом із тривогою. Відчуття, ніби подолав нелегкий шлях. Як утома, навалюється спокій: хоч ще й не досяг мети, та вона вже не за межами досяжного. Втомився уявляти собі, скільки ще втоми чекає попереду – така собі знемога відчувати знемогу.

Це сім історій про втрату близьких, можливостей та себе. Навіть оповідання «Мовчання майбутнього», яке вибивається із загального реалізму збірки вайбами Борхеса, зрештою, теж про це (але воно й найслабше, як на мене).

Зроблені історії дуже майстерно. Особливо авторці вдається такий собі «паралельний монтаж». Ось герой оповідання «На задньому плані» чекає важливого дзвінка на екскурсії (і провалюється у флешбеки, здадуючи все своє життя до цього моменту). Героїня «Долоні» готує святкову вечерю для сина з нагоди його дня народження (та постійно відволікається на думку про певну подію). Це створює тягучу інтригу, що повільно викручує жили.

Здається мені, вони знали, що щастя скороминуче, а як і трапляється зрідка щось хороше, то миттю поринає в небуття.

Трошки не сподобалось, що Еран часом занадто близько підходить до території моралізаторства. Особливо, в історіях про дітей та підлітків («Хлопчик і собака», «Долоня») де аж підсвідомо зіщулюєшся, очікуючи полум'яної тиради ВИ ТІЛЬКИ ПОДИВІТЬСЯ, ЯКУ МОЛОДЬ ВИХОВУЄ НАШЕ СУСПІЛЬСТВО. Хоча в «На задньому плані» Еран вдалося це зробити майстерніше. Тут дорослий герой робить певний вибір, щоб переконатись на власному досвіді, що karma is a bitch.

Найбільше сподобалась історія «Куди?». Тут теж є втрата, про яку героїня не наважується сказати, але тіло робить це замість неї. Сюжет надзвичайно простий, майже відсутній, але воно працює.

Збірку рекомендую, але готуйтесь, що буде сумно. Купити можна на сайті видавництва (на жаль, вже не за десять гривень).

​​Книжкові покупки 🗓️ квітень-травень

Цього року прочитав вже дві книги корейських авторок (роман Чо Намджу та збірку оповідань Кім Еран) і вирішив ще більше заглибитись у цю літературу. Погуглив список найкращих романів і з подивом виявив, що багато з них перекладено українською. Так у мене з'явилась паперова «Вегетаріанка» Хан Канг та електронка Шін Ґьонсук «Прошу, оберігай маму».

Наступна обсесія – творчість Ольги Токарчук. При чому, до головних творів я ще не дістався, а читаю щось периферійне і мені дуже подобається. Цього разу купив збірку із трьох оповідань «Шафа» та роман «Подорож людей книги».

Передзамовив і вже отримав збірку оповідань Романа Голубовського «З нами житиме еласмотерій». З автором ми знайомі ще з тих часів, коли я трохи дописував для його видання сатиричних новин UaReview. Пам’ятаю, як Роман оголосив у твітері, що починає писати збірку, а в мене на той момент була половина матеріалу для моєї. І ось Голубовського публікує «Лабораторія», а я ще досі працюю над редактурою. Тому, радий за тебе, Романе (але не від щирого серця).

Минулого року мене приємно вразив роман Володимира Діброви «Бурдик», тому вирішив ознайомитись ще й з його короткою прозою. На жаль, куплена і вже прочитана збірка «Творчі люди» трошки розчарувала.

В онлайн крамниці Довженко-Центру купив книгу Лариси Брюховецької «Приховані фільми. Українське кіно 1990-х» та цеглину Івана Кавалерідзе «Мемуари. Драматургія. Публіцистика». Навіть збираюсь їх прочитати (або, принаймні, погортати).

Леонід Залізняк «Моя археологія» – це книга спогадів археолога, про якого я чую вперше в житті, який брав участь у розкопках неолітичних та палеолітичних поселень на території України (зокрема, на Поліссі, в теперішній Чорнобильській зоні) та стояв біля витоків сучасної української археології. Ну як можна було не купити?

Капка Кассабова «Кордон. Подорож на край Європи» – художній репортаж із болгарського прикордоння з Грецією та Туреччиною. Повинно бути цікаво, але з назви трошки покрикую, бо скільки країв може бути в тієї Європи?

«Постріл на сходах. Детектив 20-х років»
У мене є сталий інтерес до української жанрової літератури. До цієї збірки приглядався так довго, що вона зникла з продажу. А тут раптом знову з’явилась ще й за цінами 2020 року, то гріх було не купити.

Данило Кіш «Мансарда»
З автором дружив і хвалив його творчість Мілан Кундера. Та мабуть не цей роман, бо, як і багато дебютів, він доволі дивний і надмірно патетичний. Початок шістдесятих, Югославія, богемне середовище (яким воно було в країнах соцблоку). Але оформлення українського видання непогане.

Ширлі Джексон «Лотерея та інші оповідання»
Класикиня американського горору, яку цінували Річард Метісон та Стівен Кінг. Оповідання «Лотерея» надихнуло всю франшизу «Голодних ігор». Збірка нарешті вийшла українською, тому довго не думав.

Коротка історія одного божевілля

Задля експерименту вирішив написати не про книжку, але про книжкове і трохи особисте. Отже, весна 2020 року, початок пандемії, багато часу на читання. Наївні думки, що це на кілька тижнів максимум і що це найгірше, що могло статись.

Тоді взявся читати «Таємниче полум’я цариці Лоани» Умберто Еко. Головний герой роману втратив пам'ять. Опинившись після лікарні вдома, він переглядає бібліотеку – книжки та комікси, що сформували його особистість – і починає пригадувати…

Флешфорвард: завдяки цьому роману я дізнався про Жоржа Роденбаха і передзамовив «Брюґґе-як-Смерть», як тільки побачив український переклад. Минулого року поділився враженням від прочитаного тут. Так сталося, що саме цей пост трапився на очі авторці подкасту «Районна бібліотека». Вона порекомендувала канал своїм підписникам і ось багато хто з вас досі тут.

Отже, герой Еко починає пригадувати своє минуле, а я раптом чітко усвідомлюю, що той чи інший період мого життя доволі тісно пов’язаний із книжками, які я читав або не читав. Тобто я можу простежити свою книжкову біографію.

За хвилину на телефоні з’явилась нотатка, куди я почав гарячково записувати всі книжки, які міг пригадати. Взагалі, більш менш регулярно записую прочитане ще з 2012 року, але цього разу вирішив зануритись набагато глибше.

Флешбек: мені 12 чи 13 років і друг запитує, скільки книжок я прочитав (тоді за мною вже закріпилась слава книжкового хробака). Пам’ятаю, як з гордістю говорю, що приблизно тисячу, що ніяк не могло бути правдою Адже моя читацька біографія почалась якихось 4-5 років із «Країни сонячних зайчиків» Всеволода Нестайка. Першої книжки, яку я читав із захопленням і завдяки якій відчув магію читання.

Тим часом, нотатка з якої почалося реконструкція моєї особистої читацької історії, перетворилася на табличку в Google Sheets (хто б сумнівався!). Туди я сумлінно записував книжки, які зміг пригадати, розділивши їх на три великі категорії: школа, університет та доросле життя.

Спершу пригадувати було легко, а потім здебільшого допомагав випадок. Траплялася знайома обкладинка, коли переглядав книжки дідів-букіністів на Violity чи OLX. Назва або ім’я автора випливали в розмові, інтерв'ю або твітері. Іноді помічав обкладинку на чиємусь фото. Зрештою, виявилось, що я таки не збрехав другу і справді прочитав біля тисячі книжок. Але є нюанс.

За різними підрахунками, якщо читати по годині щодня, то за життя можна прочитати три-чотири тисячі книжок. Щоправда, ці калькуляції не враховують такий момент, як війна із росією, але маємо те, що маємо. Зараз, окрім тисячі прочитаних, у мене є ще тисяча книг у списку to read. Така собі маніфестація, що у мене ще буде час на читання.

Колись в журналі «Всесвіт» прочитав оповідання, якщо не помиляюсь, польського автора. Оповідач потрапив у бібліотеку де побачив нову збірку молодого поета. Дивним було те, що автор помер кілька років тому і залишив по собі лише одну книжку. Переглядаючи полиці, герой бачить нові томи «Людської комедії» та інші книжки, яких не повинно існувати. Бібліотекар попереджає, що той зможе прочитати це все, якщо нікому не розповідатиме про існування бібліотеки. Та оповідач написав це оповідання – з того часу він не може знайти бібліотеку.

Кілька років тому, я чи не вперше дуже гостро усвідомив, що ніколи не прочитаю все, що мені хочеться. Звісно ж, написав про це у твітер. Тоді один із підписників розповів, що в дитинстві мама забороняла йому грати в приставку, а він розраджував себе тим, що в раю у нього точно буде можливість пограти у всі ігри, які він хоче. Думка дуже дитинна, але на диво заспокійлива.

📢 На Yakaboo знижка 30% на електронки видавництва «НК-Богдан».

Зокрема, можна знайти багато фантастики та фентезі: Чайна М'євіль, Джеймс Р. Корі, Станіслав Лем, Роберт Джордан, Роджер Желязни, Н.К. Джемісін. А ще Яна Флемінга та твори про Арсена Люпена.

Якщо ви не такий як усі, то можна купити «Шах-наме», середньовічну перську та арабську поезію або, скажімо, «Смерть Артура» Томаса Мелорі.

Не дякуйте!

Дочитую «Пристрасть, згідно Г.Х.» Клариси Ліспектор і маю хот тейк, чому її проза така дискомфортна. Здається, вона використовує незвичні комбінації звичних наративних технік і через це ти постійно спотикаєшся, загрузаєш в тексті.

Зрештою, це настільки дезорієнтує, що от ніби йшов на горище, а відчинивши останні двері, опинився в підвалі. Чи заходиш в квартиру через душову кабіну. Або відчиняєш вікно на глуху стіну...

При чому, робить вона це дуже органічно, без жодної потуги. Просто так сприймає світ. Я в захваті.

Can relate

Дочитав «Пристрасть, згідно Г.Х.» і спішу поділитись коротким відгуком.

Любий щоденнику, одна з моїх улюблених ментальних вправ (після оверсінкінгу, звісно ж) це «ставити книгу на уявну полицю» в процесі читання. «Найпотаємніший спогад людський» Могамеда Мбуґара Сарра можна поставити на полицю з французькою літературою, чи до франкомовних авторів африканського походження або володарів Гонкурівської премії. Однак, у моїй уявній бібліотеці, ця книга стоятиме на полиці «Романи про пошуки автора твору» (ще там буде «Флікер» Теодора Рошака, «Нічне кіно» Маріші Пессл, «Крамничка з легкої руки» Горана Петровича і, звичайно ж, «Тінь вітру» Карлоса Руїса Сафона).

Тиняючись нічним Парижем, герой роману – уродженець Сенегалу, а зараз молодий французький письменник, – зустрічає в одному з барів легендарну письменницю африканського походження. Висловивши своє захоплення, герой вирішує її звабити. Вони йдуть в готельний номер письменниці і… все обмежується поцілунками.

Також письменниця раптово передає горе-коханцю книгу «Лабіринт жорстокості» загадкового Т.Ш. Елімана. Книга з’явилась у міжвоєнний період і викликала фурор у літературних колах Франції. Критики були вражені сюжетом, що базувався на африканській легенді, та майстерністю автора (багато хто навіть не вірив, що таку книгу міг написати африканець!). Однак, досить скоро з'ясувалося, що в текст вплетено багато цитат зі світової літератури. Автора звинуватили у плагіаті, видавництво збанкрутувало, а згодом почалася Друга світова війна. Письменник, який і до того не з'являвся на публіці, просто зник, а про роман забули.

Герой вирішує розшукати загадкового Т.Ш. Елімана і перед читачем розгортається масштабне історичне полотно XX століття. Події відбуваються в Сенегалі, Парижі та Латинській Америці. Серед вигаданих персонажів, раптом з’являється Вітольд Ґомбрович та ще кілька авторів співставного та меншого калібру. Зрештою, історія зациклюється і все завершується там, де почалось.

Роман зроблено майстерно: тут і речення на кілька сторінок; фрази, які хочеться цитувати; дрібка містики чи то пак магічного реалізму. Та зрештою сюжет таки трохи пріснуватий, а поза автора і його бажання пограти літературними м’язами починає напрягати, ну бо щоб шо? Тому, завершивши читання, я був скоріше розчарований.

Однак за кілька днів подумав собі таке: з дитинства я сприймав Африку як територію пригод. Там діяли герої Шклярського, Берроуза та Гаґарда. У цих творах і сам континент, і його автохтонне населення, виступають як елемент антуражу. На противагу цьому, Сарр поміщає Африку в світовий історичний та культурний контекст. Зрештою, «Найпотаємніший спогад людський» виявляється розгорнутою метафорою «Лабіринту жорстокості».

Купити роман на сайті видавництва.

Недооцінений твіт

​​Любий щоденнику, цього місяця я остаточно збожеволів і придбав тридцять три книги. Ну і ще кілька на подарунки, але то вже таке. Про всі розповідати немає сенсу, тому давайте пройдемось по найцікавіших покупках.

Ришард Капусцінський «Подорожі з Геродотом»
Взагалі, дивовижно, що видану у 2011 році книжку, можна без проблем купити на сайті видавництва Жупанського та Yakaboo. Про автора дізнався випадково, але того, що це «легендарний польський репортажист» мені цілком достатньо (настільки, що я одразу купив ще три електронки цього ж автора: «Ще один день життя», «Імператор. Шахіншах», «Гебан»). Щодо «Подорожі з Геродотом», то це відвідини у ХХ ст. місць, де розгортаються події Геродотової історії. Звучить цікаво.

Карл-Маркус Ґаус «Зникомі європейці. Слідами Сараєва, ґотшейських німців, арберешів, лужичан і арумунів»
Балкани демонструють дивовижне різноманіття на порівняно невеликій території, а від думки про те, що раніше воно було ще значнішим, рівень екзальтації тільки зростає. До речі, про цього автора колись розповідали дівчата із подкасту «Правда і кривда» і, саме завдяки їм, я придбав наступну книгу.

Халіль Свейлех «Тест на каяття»
У подкасті про Сирію Геля та Іра згадували багато творів, але чомусь роман про письменника, що намагається зрозуміти, як жити у новій воєнній реальності мене зачепив найбільше.

Джоан Ліндсі «Пікнік біля навислої скелі»
Про цю книгу дізнався завдяки ще одному неймовірному подкасту – «Районна бібліотека». Довго відкладав покупку і, зрештою, придбав електронку (що коштує дорожче за паперову).

Мартін Пухнер «Писаний світ. Як література формує історію»
Мене щиро захоплює думка про те, що книги і література це не просто окремий феномен, а штука, що може безпосередньо впливати на реальність. Принаймні, саме так я зрозумів анотацію книги. Підозрюю, що там буде трохи підтасовування фактів, але я готовий бездумно пірнути в літературну конспірологію.

Мурасакі Сікібу «Повість про Ґендзі»
Книга придворної дами, що жила на межі X-XI століть, наріжний текст японської літератури тощо. Історія українського перекладу теж доволі цікава. Це opus magnum перекладача Івана Дзюба, який переклав українською більшість японської літератури, яку ми зараз маємо.

Ще купив електронки «Ланселот, або Лицар Воза» Кретьєн де Труа та «Смерть Артура» Томаса Мелорі (маю цю цеглину в папері, але з кіндла буде зручніше читати). До речі, shoutout видавництву «НК-Богдан», що робить електронки навіть таких тайтлів. У них же придбав іранську епічну поему «Шах-наме» Хакіма Фірдоусі, збірку із промовистою назвою «Іранські народні казки» та орієнтальний готичний роман Вільяма Бекфорда «Ватек».

Цього року традиційний атракціон нечуваної щедрості на електронки видавництва Анетти Антоненко проводився не на Yakaboo, а на електронних полицях «Книгарні Є», але я його знайшов і там. Купив п'ять тайтлів: найдорожчий обійшовся у 27 гривень, найдешевший – 9 гривень. Найцікавіший (принаймні з анотації) роман Абдо Вазена «Колір повітря» про інтернат для незрячих людей у Лівані. Не знаю, що чекати від нього, але обов'язково колись візьмусь.

Також зробив наліт на онлайн-крамницю видавництва «Лаурус». Йшов по альтернативну історію «Харків. 1938» Олександра Ірванця, але наклад розпродали. Тому купив «Слуги яструба і лілей» Катерини Липи – історичний роман про подорож козака і француза Гетьманщиною доби Руїни, який колись хвалив Євгеній Стасіневич. Також взяв збірку оповідань Кирила Поліщука «Пташиний цвинтар». Її рекомендували Аміль і Раміль із «Курган & Агрегат» в одному зі своїх інтерв'ю. Ну подивимось, я відкрити до нових читацьких досвідів.

А що цікавенького купили ви, дорогі підписники та підписниці?

​​Любий щоденнику, липень видався доволі непростим місяцем – читав багато, але от сил та часу на запис своїх рефлексій не було зовсім. Однак, слід повертатись до занедбаного каналу і почну із книжкових покупок липня. Цього разу вдалося тримати себе в руках. Ну відносно.

📔 Яцек Дукай «Старість аксолотля»
Не дуже люблю кіберпанк, але поважаю Дукая. Як-не-як, один із найкращих фантастів Польщі, а то й світу, на даний момент. Тому довелось передзамовити український переклад роману у опального видавництва «Астролябія».

📔 Джозеф Томас Шерідан Ле Фаню «Кармілла»
Передзамовив цей «культовий роман, просякнутий сексуальною напруженістю та готичною романтикою, що випередив «Дракулу» на 26 років». Ну побачимо, що воно таке (на початку осені, якщо вірити видавництву).

📔 Їржі Кратохвіл «Із лисиці – в даму»
Книга місяця у книжковому клубі, до якого я маю честь належати. Вже навіть встиг прочитати цей роман і... враження доволі суперечливі. Хочете почути, які саме? Долучайтесь до книжкового клубу, що змінює життя, «Культ особистості 🎀»! Інформація прозвучала на правах поваги до Марічки З.

📔 Богуміл Грабал «Занадто гучна самотність»
Придбав за рекомендацією Ангеліни С. із подкасту «Правда і кривда» і прочитав за день. Дуже центральноєвропейське письмо і, водночас, це не вилощена Прага Кундери чи гротескне місто Кафки, а скоріше поетика міського дна. Герой пресує папір в пункті прийому макулатури, віддаючи належну шану старим книжкам і рятуючи найцінніші екземпляри. Разом з тим, випиває чотири джбани пива на день і проводить час із асоціальними елементами. Дивна, але хороша книжка, яка не всім сподобається.

💾 Іво Андріч «Проклятий двір»
Роман югославського письменника хорватського походження, лауреата Нобелівської премії з літератури 1961 року – ну як тут встояти? Тим більше, що історія заглиблюється в століття Османського панування на Балканах.

📔 Томас Манн «Смерть у Венеції» та інші новели
Пора братись за німецький модернізм, але вирішив почати із короткої прози. Дуже би хотів почитати «Йосип та його брати», але не впевнений, що потягну англійською, а українського перекладу поки немає.

💾 Лі Син-у «На чужині»
Продовжую потихеньку знайомитись із сучасною корейською літературою. Про роман не знаю нічого (навіть анотацію не читав), але він був у списку «десять найкращих корейських романів» згенерованим ChatGPT і який, парадоксальним чином, досі мене не підводив.

📔 Гомер «Одіссея»
Читав ще у школі (не впевнений, чи увесь текст і чи українською), а тут нарешті відчув внутрішню потребу взятись за наріжний для Західної культури текст.

💾 Януш Леон Вишневський «С@мотність у Мережі»
А чом би й ні?

📔 Меша Селімович «Дервіш і смерть»
Історико-філософський роман-притча від югославського письменника боснійського походження, перекладений Катериною Калитко – такою хмарою тегів мене дуже легко привабити. Щоправда, довелось трохи пополювати за книжкою, бо тираж давно зник із полиць віртуальних книгарень. На щастя, у видавництва виявився зайвий примірник, ще й дві листівки подарували – покажу в коментарях.

Ось і все. Якщо вам подобаєтьсе цей контент, ви можете пригостити мене кавою за 1$ або оформити підписку від 1$ (є підозра, що коли набереться критична маса платників, мені стане совісно і я нарешті почну робити ексклюзивний контент). Ну або просто можете розповісти про цей канал друзям.

До речі, а що ви купили цікавенького цього місяця, любі підписники?

«Сагіб. Імпресії з депресії» Ненада Величковича – це «Борат» навпаки. Ми читаємо серію імейлів, яку працівник міжнародної гуманітарної організації відправляє своєму коханому, розповідаючи про свої будні у повоєнній Боснії.

Оповідач – абсолютно карикатурний вестерн: цинічний, без краплі емпатії чи навіть намагання зрозуміти, що власне відбулося у цій країні. Він несе тягар білої людини, з абсолютним переконанням у власній вищості. Та ще й платять непогано. Звісно, за місію у Чечні можна заробити більше, але Боснія це хоча б Європа 

Постійний герой його листів – місцевий водій Сагіб (якого оповідач називає Сакібом), що виконує роль вольтерівського «простака». Він висловлює абсолютно тверезі думки, які оповідач відмовляється приймати. Тільки закочує очі і регулярно жаліється коханому Джорджу на наївність аборигенів.

Наша місія тут — навчити таких, як цей Сакіб, що вони коштують стільки, скільки їм платять, а не стільки, скільки знають і можуть.

Звісно, читати це до 24 лютого було би значно смішніше, а зараз це сміх крізь сльози, бо розумієш, що з тих часів мало що змінилось. Тільки зараз бошняки – це ми з вами. Деякі пасажі читати боляче:

Насправді все дуже просто. Кілька розвинених країн продають зброю нерозвиненим, що нищать одні одних, потім розвинені країни оновлюють нерозвинені своїми застарілими технологіями, забираючи взамін сировину, енергію чи територію для військових баз.

Враження трошки зіпсував останній розділ. Справа не в натуралістичності, а просто ця метафора видається надмірним розжовуванням, бо наче і так все зрозуміло. З іншого боку, твір явно сатиричний, тому саме такий фінал може бути виправданим.

Словом, книжка на четвірку з двома плюсами. Кажуть, що її ще можна знайти серед нерозпроданих в мережі «Книгарня Є» – запитайте, коли будете там наступного разу. Я свій примірник урвав за донат в Іри з подкасту «Правда і кривда» (обов'язково підпишіться на її канал).