Неділя 9-а після Пʼятидесятниці
Сьогоднішнє Євангельське читання відносить нас до бурхливого моря, яким апостоли прямували до Генісаретського берегу після чудесного насичення Спасителем кількатисячного народу (див. Мф. 13, 15-20). Саме там, у вирі неспокою хвиль, учні нашого Господа впевнилися у тому, що Він є Істинним Сином Божим (Мф. 14, 33). Багато чудес вчинив Христос упродовж Своєї земної проповіді і, як правило, саме апостоли були найчастішими свідками цих діянь, проте зараз вони були безпосередніми учасниками цього Божественного процесу. Спасіння Петра від утоплення і веління вітру припинитися – це одні із незліченних прикладів явлення Господньої сили нашого Спасителя, до Якого святитель Афанасій Великий промовляє: «Усіх перевершуєш Ти, Владико, бо Ти один твориш чудеса, які Тобі завгодно!».
Дійсно, тільки Господь має владу і можливість чинити все те, що Він бажає. Але слід зазначити, що все ж таки в цьому наявне єдине виключення і цим виключенням є людина, а точніше – її воля. Так, Владика всього світу, який Він за премудрістю у величі сотворив (пор. Пс. 103, 24), дає повну свободу людині у координуванні її вчинків та справ. Ось і апостол Петро не був примушений йти до Христа через неспокійні хвилі, але сам забажав цього, коли побачив свого Учителя, Котрий лише виконав прохання свого учня про те, аби звеліти йому йти до Себе назустріч. Найголовнішою ж перепоною для крокування Петра став його страх, який миттєво вразив його душу, наповнюючи шкідливим маловір’ям, на що звернув увагу Сам Господь (Мф. 14, 28-31).
«Не бійся, тільки віруй!» (Мк. 5, 36), – такий заклик свого часу пролунав від Спасителя до начальника синагоги, але ми нагадуємо його собі і зараз, споглядаючи на апостола Петра. Христос не просто так неодноразово звертає нашу увагу на важливість віри, адже саме вона є рушійною силою наших звершень та дорогою до праведності (пор. Бут. 15, 6). Віра – це скарб душі, через примноження якого ми наближаємось до Нетлінних Обитель Вічного Творця. Вірою ми покладаємо фундамент свого нескінченого буття, але самим фундаментомжиття віруючого християнина може бути виключно Христос, як про це сьогодні і говорить святий апостол Павло (див. 1Кор. 3, 11).
Сьогоднішнє Євангельське читання відносить нас до бурхливого моря, яким апостоли прямували до Генісаретського берегу після чудесного насичення Спасителем кількатисячного народу (див. Мф. 13, 15-20). Саме там, у вирі неспокою хвиль, учні нашого Господа впевнилися у тому, що Він є Істинним Сином Божим (Мф. 14, 33). Багато чудес вчинив Христос упродовж Своєї земної проповіді і, як правило, саме апостоли були найчастішими свідками цих діянь, проте зараз вони були безпосередніми учасниками цього Божественного процесу. Спасіння Петра від утоплення і веління вітру припинитися – це одні із незліченних прикладів явлення Господньої сили нашого Спасителя, до Якого святитель Афанасій Великий промовляє: «Усіх перевершуєш Ти, Владико, бо Ти один твориш чудеса, які Тобі завгодно!».
Дійсно, тільки Господь має владу і можливість чинити все те, що Він бажає. Але слід зазначити, що все ж таки в цьому наявне єдине виключення і цим виключенням є людина, а точніше – її воля. Так, Владика всього світу, який Він за премудрістю у величі сотворив (пор. Пс. 103, 24), дає повну свободу людині у координуванні її вчинків та справ. Ось і апостол Петро не був примушений йти до Христа через неспокійні хвилі, але сам забажав цього, коли побачив свого Учителя, Котрий лише виконав прохання свого учня про те, аби звеліти йому йти до Себе назустріч. Найголовнішою ж перепоною для крокування Петра став його страх, який миттєво вразив його душу, наповнюючи шкідливим маловір’ям, на що звернув увагу Сам Господь (Мф. 14, 28-31).
«Не бійся, тільки віруй!» (Мк. 5, 36), – такий заклик свого часу пролунав від Спасителя до начальника синагоги, але ми нагадуємо його собі і зараз, споглядаючи на апостола Петра. Христос не просто так неодноразово звертає нашу увагу на важливість віри, адже саме вона є рушійною силою наших звершень та дорогою до праведності (пор. Бут. 15, 6). Віра – це скарб душі, через примноження якого ми наближаємось до Нетлінних Обитель Вічного Творця. Вірою ми покладаємо фундамент свого нескінченого буття, але самим фундаментомжиття віруючого християнина може бути виключно Христос, як про це сьогодні і говорить святий апостол Павло (див. 1Кор. 3, 11).
В день свята Успіння Богородиці митрополит Філарет взяв участь у святковому богослужіння в Києво-Печерській Лаврі
28 серпня 2024 року, в день свята Успіння Пресвятої Богородиці, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій очолив Божественну літургію в храмі преподобного Агапіта Печерського Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.
Його Блаженству співслужили:
архієреї УПЦ, духовенство монастиря та гості у священному сані.
За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, за припинення війни та за військовослужбовців Збройних Сил України.
Напередодні ввечері, митрополит Філарет співслужив Предстоятелю УПЦ за всенічним бдінням в храмі преподобного Агапіта Печерського.
28 серпня 2024 року, в день свята Успіння Пресвятої Богородиці, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій очолив Божественну літургію в храмі преподобного Агапіта Печерського Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.
Його Блаженству співслужили:
архієреї УПЦ, духовенство монастиря та гості у священному сані.
За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, за припинення війни та за військовослужбовців Збройних Сил України.
Напередодні ввечері, митрополит Філарет співслужив Предстоятелю УПЦ за всенічним бдінням в храмі преподобного Агапіта Печерського.
Неділя 10-а після Пʼятидесятниці
Упродовж багатьох століть Церква Христова збирає у Своїй спасительній огорожі душі вірних людей, які прагнуть успадкувати Царство Небесне. Це успадкування починається із маленьких кроків із перспективою чималих дистанцій, у крокуванні якими ми чуємо солодкий голос нашого Господа: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!»(Мф. 25, 34). Так, бути благословенним Самим Небесним Отцем є неймовірним щастям, оскільки виключно із Ним нас очікує вічне життя у променях Його безмежної любові. Царство чекає, Господь кличе, а що ж власне людина? А людина в свою чергу має засвідчити своє прагнення до входження в нього через те, на що сьогодні вказує Христос.
Ми всі називаємось людьми віруючими, сповідуючи Триєдиного Бога, визнаючи єдність Церкви та інші догми, визначені Вселенськими Соборами. А ще наша віра ґрунтується на Воскресінні нашого Спасителя, Котрий нині звертається до апостолів зі сповіщенням Свого майбутнього ув’язнення, смерті і триденного Воскресіння, через що учні Господа засмутилися (див. Мф. 17, 22-23). Їхній смуток можна певною мірою зрозуміти, оскільки для них, людей приналежних до юдейської старозавітної традиції розуміння служіння Месії, це видавалося дивним, але, як вказує блаженний Ієронім Стридонський, Христос, постійно «засмучуючи їх словами про те, що Він повинен зазнати смерті, мав пробудити в них і радість, бо сказав, що на третій день воскресне». І Господь, як і завжди, виконує Свої слова, являючи вже не лише апостолам, але й усьому світові Свою Божественну силу та величні справи, про які згодом сповістять Його учні чисельним народам (пор. Діян. 2, 11).
Як нам добре відомо, кожен народ, що прийняв благу звістку нашого Господа і Спасителя, приніс до підніжжя Його слави праведні та святі звершення, здобуті його представниками саме на фундаменті віри, освяченою щирою молитвою та дієвим постом у напрямку сяйва Гробу Воскресіння, який, одного разу засяявши у Гефсиманії, не згасає аж до цієї миті і продовжуватиме своє сяяння й надалі. Ми також приходимо до цього сяйва і смиренно поклоняємось Воскреслому Спасителю, прохаючи Його надати нам сили для власних трудів, якими душа збагачується чеснотами.
Упродовж багатьох століть Церква Христова збирає у Своїй спасительній огорожі душі вірних людей, які прагнуть успадкувати Царство Небесне. Це успадкування починається із маленьких кроків із перспективою чималих дистанцій, у крокуванні якими ми чуємо солодкий голос нашого Господа: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!»(Мф. 25, 34). Так, бути благословенним Самим Небесним Отцем є неймовірним щастям, оскільки виключно із Ним нас очікує вічне життя у променях Його безмежної любові. Царство чекає, Господь кличе, а що ж власне людина? А людина в свою чергу має засвідчити своє прагнення до входження в нього через те, на що сьогодні вказує Христос.
Ми всі називаємось людьми віруючими, сповідуючи Триєдиного Бога, визнаючи єдність Церкви та інші догми, визначені Вселенськими Соборами. А ще наша віра ґрунтується на Воскресінні нашого Спасителя, Котрий нині звертається до апостолів зі сповіщенням Свого майбутнього ув’язнення, смерті і триденного Воскресіння, через що учні Господа засмутилися (див. Мф. 17, 22-23). Їхній смуток можна певною мірою зрозуміти, оскільки для них, людей приналежних до юдейської старозавітної традиції розуміння служіння Месії, це видавалося дивним, але, як вказує блаженний Ієронім Стридонський, Христос, постійно «засмучуючи їх словами про те, що Він повинен зазнати смерті, мав пробудити в них і радість, бо сказав, що на третій день воскресне». І Господь, як і завжди, виконує Свої слова, являючи вже не лише апостолам, але й усьому світові Свою Божественну силу та величні справи, про які згодом сповістять Його учні чисельним народам (пор. Діян. 2, 11).
Як нам добре відомо, кожен народ, що прийняв благу звістку нашого Господа і Спасителя, приніс до підніжжя Його слави праведні та святі звершення, здобуті його представниками саме на фундаменті віри, освяченою щирою молитвою та дієвим постом у напрямку сяйва Гробу Воскресіння, який, одного разу засяявши у Гефсиманії, не згасає аж до цієї миті і продовжуватиме своє сяяння й надалі. Ми також приходимо до цього сяйва і смиренно поклоняємось Воскреслому Спасителю, прохаючи Його надати нам сили для власних трудів, якими душа збагачується чеснотами.
