Неділя 10-а після Пʼятидесятниці
Упродовж багатьох століть Церква Христова збирає у Своїй спасительній огорожі душі вірних людей, які прагнуть успадкувати Царство Небесне. Це успадкування починається із маленьких кроків із перспективою чималих дистанцій, у крокуванні якими ми чуємо солодкий голос нашого Господа: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!»(Мф. 25, 34). Так, бути благословенним Самим Небесним Отцем є неймовірним щастям, оскільки виключно із Ним нас очікує вічне життя у променях Його безмежної любові. Царство чекає, Господь кличе, а що ж власне людина? А людина в свою чергу має засвідчити своє прагнення до входження в нього через те, на що сьогодні вказує Христос.
Ми всі називаємось людьми віруючими, сповідуючи Триєдиного Бога, визнаючи єдність Церкви та інші догми, визначені Вселенськими Соборами. А ще наша віра ґрунтується на Воскресінні нашого Спасителя, Котрий нині звертається до апостолів зі сповіщенням Свого майбутнього ув’язнення, смерті і триденного Воскресіння, через що учні Господа засмутилися (див. Мф. 17, 22-23). Їхній смуток можна певною мірою зрозуміти, оскільки для них, людей приналежних до юдейської старозавітної традиції розуміння служіння Месії, це видавалося дивним, але, як вказує блаженний Ієронім Стридонський, Христос, постійно «засмучуючи їх словами про те, що Він повинен зазнати смерті, мав пробудити в них і радість, бо сказав, що на третій день воскресне». І Господь, як і завжди, виконує Свої слова, являючи вже не лише апостолам, але й усьому світові Свою Божественну силу та величні справи, про які згодом сповістять Його учні чисельним народам (пор. Діян. 2, 11).
Як нам добре відомо, кожен народ, що прийняв благу звістку нашого Господа і Спасителя, приніс до підніжжя Його слави праведні та святі звершення, здобуті його представниками саме на фундаменті віри, освяченою щирою молитвою та дієвим постом у напрямку сяйва Гробу Воскресіння, який, одного разу засяявши у Гефсиманії, не згасає аж до цієї миті і продовжуватиме своє сяяння й надалі. Ми також приходимо до цього сяйва і смиренно поклоняємось Воскреслому Спасителю, прохаючи Його надати нам сили для власних трудів, якими душа збагачується чеснотами.
Упродовж багатьох століть Церква Христова збирає у Своїй спасительній огорожі душі вірних людей, які прагнуть успадкувати Царство Небесне. Це успадкування починається із маленьких кроків із перспективою чималих дистанцій, у крокуванні якими ми чуємо солодкий голос нашого Господа: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу!»(Мф. 25, 34). Так, бути благословенним Самим Небесним Отцем є неймовірним щастям, оскільки виключно із Ним нас очікує вічне життя у променях Його безмежної любові. Царство чекає, Господь кличе, а що ж власне людина? А людина в свою чергу має засвідчити своє прагнення до входження в нього через те, на що сьогодні вказує Христос.
Ми всі називаємось людьми віруючими, сповідуючи Триєдиного Бога, визнаючи єдність Церкви та інші догми, визначені Вселенськими Соборами. А ще наша віра ґрунтується на Воскресінні нашого Спасителя, Котрий нині звертається до апостолів зі сповіщенням Свого майбутнього ув’язнення, смерті і триденного Воскресіння, через що учні Господа засмутилися (див. Мф. 17, 22-23). Їхній смуток можна певною мірою зрозуміти, оскільки для них, людей приналежних до юдейської старозавітної традиції розуміння служіння Месії, це видавалося дивним, але, як вказує блаженний Ієронім Стридонський, Христос, постійно «засмучуючи їх словами про те, що Він повинен зазнати смерті, мав пробудити в них і радість, бо сказав, що на третій день воскресне». І Господь, як і завжди, виконує Свої слова, являючи вже не лише апостолам, але й усьому світові Свою Божественну силу та величні справи, про які згодом сповістять Його учні чисельним народам (пор. Діян. 2, 11).
Як нам добре відомо, кожен народ, що прийняв благу звістку нашого Господа і Спасителя, приніс до підніжжя Його слави праведні та святі звершення, здобуті його представниками саме на фундаменті віри, освяченою щирою молитвою та дієвим постом у напрямку сяйва Гробу Воскресіння, який, одного разу засяявши у Гефсиманії, не згасає аж до цієї миті і продовжуватиме своє сяяння й надалі. Ми також приходимо до цього сяйва і смиренно поклоняємось Воскреслому Спасителю, прохаючи Його надати нам сили для власних трудів, якими душа збагачується чеснотами.
Неділя 11-а після Пʼятидесятниці
Здатність до прощення є могутньою силою нашої душі, адже простити – це не просто вустами промовити необхідну конструкцію слів, які бажає почути протилежна нам людина, але поглянути на цю людину душевними очима, побачивши в ній самого себе. В сьогоднішній притчі трагедія першого боржника полягала в тому, що у своєму другові він себе бачити не бажав. Він, котрий буквально тільки-но був помилуваний царем за власні величезні борги, вчинив зі своїм товаришем буквально протилежно, за що і засуджується. Щодо цього випадку доцільно згадати чудові слова святителя Григорія Богослова, який говорить: «Прощай – прощений; милуй – помилуваний; людинолюбством здобувай людинолюбство, поки є на те час».
Дуже влучні заувага святителя – поки є час. Іноді здається, що людина планує своє життя таким чином, нібито ніколи не постане перед праведним і непідкупним Судом Божим, а буде існувати на цій землі вічно. Але, на відміну від фізичного тіла, безсмертною і вічною є лише тільки наша душа, яка збагачується не матеріальними цінностями, але духовними скарбами. Людині варто не забувати про те, що із набутого земного достатку вона нічого із собою не в змозі забрати, проте від неї залежить, що вона тут після себе залишить. Що це буде? Сором та ганебна слава нестримної жадібності чи все ж таки благочестиві вчинки, добрі справи та пам’ять про світлу душу, яка завжди була готова відгукнутися на допомогу ближнім, споглядаючи в них абсолютно тотожну подобу Божу, яка є і в тобі самому? Для християнина відповідь тут більш ніж очевидна.
Щоразу відкриваючи спасительні сторінки Святого Євангелія, перед нами постає вічна Премудрість, яка має відповіді на всі життєві запитання, варто тільки дійсно прагнути не просто отримати відповідь, але й дослýхатися до неї. Христос звертається до нас притчею про двох боржників, акцентуючи на тому, що кожного, хто не пробачить від серця своєму ближньому, очікують мучителі та гнів Божий (пор. Мф. 18, 34-35). Навряд чи є серед нас ті, хто при здоровому глузді прагне до подібних страждань, причиною яких є насамперед гордість. Так, саме гординя, цей жахливий «винахід» диявола, постійно намагається полонити людину і навіть перед Боголюдиною не зупинялася (пор. Мф. 4, 1-11; Мк. 1, 12-13; Лк. 4, 1-13). Втім, здолати гордість можна тоді, коли ми, знову ж таки, слідуємо не за власними пристрастями, а уподібнюємось Богові. Як прощення є Богоподібною чеснотою, так і перемога підступної пихи має бути Христоподібною, коли навчаємось у Спасителя лагідності та сердечному смиренню, що приводить до спокою безсмертної душі (пор. Мф. 11, 29) – спокою, який надихає людину до звершення блаженної добродійності.
Здатність до прощення є могутньою силою нашої душі, адже простити – це не просто вустами промовити необхідну конструкцію слів, які бажає почути протилежна нам людина, але поглянути на цю людину душевними очима, побачивши в ній самого себе. В сьогоднішній притчі трагедія першого боржника полягала в тому, що у своєму другові він себе бачити не бажав. Він, котрий буквально тільки-но був помилуваний царем за власні величезні борги, вчинив зі своїм товаришем буквально протилежно, за що і засуджується. Щодо цього випадку доцільно згадати чудові слова святителя Григорія Богослова, який говорить: «Прощай – прощений; милуй – помилуваний; людинолюбством здобувай людинолюбство, поки є на те час».
Дуже влучні заувага святителя – поки є час. Іноді здається, що людина планує своє життя таким чином, нібито ніколи не постане перед праведним і непідкупним Судом Божим, а буде існувати на цій землі вічно. Але, на відміну від фізичного тіла, безсмертною і вічною є лише тільки наша душа, яка збагачується не матеріальними цінностями, але духовними скарбами. Людині варто не забувати про те, що із набутого земного достатку вона нічого із собою не в змозі забрати, проте від неї залежить, що вона тут після себе залишить. Що це буде? Сором та ганебна слава нестримної жадібності чи все ж таки благочестиві вчинки, добрі справи та пам’ять про світлу душу, яка завжди була готова відгукнутися на допомогу ближнім, споглядаючи в них абсолютно тотожну подобу Божу, яка є і в тобі самому? Для християнина відповідь тут більш ніж очевидна.
Щоразу відкриваючи спасительні сторінки Святого Євангелія, перед нами постає вічна Премудрість, яка має відповіді на всі життєві запитання, варто тільки дійсно прагнути не просто отримати відповідь, але й дослýхатися до неї. Христос звертається до нас притчею про двох боржників, акцентуючи на тому, що кожного, хто не пробачить від серця своєму ближньому, очікують мучителі та гнів Божий (пор. Мф. 18, 34-35). Навряд чи є серед нас ті, хто при здоровому глузді прагне до подібних страждань, причиною яких є насамперед гордість. Так, саме гординя, цей жахливий «винахід» диявола, постійно намагається полонити людину і навіть перед Боголюдиною не зупинялася (пор. Мф. 4, 1-11; Мк. 1, 12-13; Лк. 4, 1-13). Втім, здолати гордість можна тоді, коли ми, знову ж таки, слідуємо не за власними пристрастями, а уподібнюємось Богові. Як прощення є Богоподібною чеснотою, так і перемога підступної пихи має бути Христоподібною, коли навчаємось у Спасителя лагідності та сердечному смиренню, що приводить до спокою безсмертної душі (пор. Мф. 11, 29) – спокою, який надихає людину до звершення блаженної добродійності.
Митрополит Філарет взяв участь у святковому богослужінні з нагоди свята прп. Симеона Стовпника
14 вересня 2024 року, в день памʼяті прп. Симеона Стовпника митрополит Філарет взяв участь у святковій Божественній літургії у Свято-Георгіївському ставропігійному монастирі мст. Городниця.
Святкове богослужіння очолив Керуючий справами Української Православної Церкви, митрополит Бориспільський і Броварський Антоній.
Його Високопреосвященству співслужили архієреї Української Православної Церкви, духовенство монастиря та гості у священному сані.
За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, за припинення війни та за військовослужбовців Збройних Сил України.
Після Літургії відбувся хресний хід.
14 вересня 2024 року, в день памʼяті прп. Симеона Стовпника митрополит Філарет взяв участь у святковій Божественній літургії у Свято-Георгіївському ставропігійному монастирі мст. Городниця.
Святкове богослужіння очолив Керуючий справами Української Православної Церкви, митрополит Бориспільський і Броварський Антоній.
Його Високопреосвященству співслужили архієреї Української Православної Церкви, духовенство монастиря та гості у священному сані.
За Літургією були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, за припинення війни та за військовослужбовців Збройних Сил України.
Після Літургії відбувся хресний хід.
Неділя 12-а після Пʼятидесятниці
Сьогоднішнє Євангельське читання звертає нашу увагу на здобуття вічного життя. Ми стаємо свідками однієї із багатьох зустрічей, які відбувалися із нашим Спасителем упродовж Його земного служіння, але ця зустріч є особливою тим, що Господь вказує на неможливість людини самостійно спастися без допомоги Божої (Мф. 19, 25-26). Так, все земне життя людини – це шлях назустріч вічності, якісна категорія якої залежить від того, яким саме чином людина провадить свої дні: у виконанні заповідей із любов’ю до Господа або ж у марнуванні часу на шкідливі для душі пристрасті та вподобання. Та вічність, яку здобуває людина, є результатом теперішнього невимушеного вибору, що базується виключно на щирому бажанні чинити так чи інакше.
Втім, слід сказати, що сьогодні перед нами навіть не одна історія про представника заможної родини, а дві: першим є багатий юнак, котрого непокоїть своє вічне майбутнє, а інший – це апостол Павло, який до свого навернення був палким переслідувачем Церкви Христової. Яким чином можна поглянути на ці два випадки єдиним поглядом? А тим, що Спаситель, відповідаючи Своїм апостолам, що спасіння людини не є простим підсумком механічного виконання заповідей чи доповненням до її земного благополуччя, але, вже як було зазначено, проявом всесильності Бога. Юнак засмутився, коли Христос вказав на те, що слідування за Ним і здобуття досконалості має початися із продажу та роздачі майна бідним – до цього молодий чоловік не був готовим, а тому засмутився і із цим сумом пішов геть від Христа(див. Мф. 19, 21-22). Проте коли згодом інший заможний чоловік, християнський гонитель Савл, почує небесний голос, то він не буде міркувати про свої статки та високе соціальне положення у фарисейському прошарку юдейського суспільства, але, впевнившись у тому, що це дійсно Господь, запитає, що йому робити далі (див. Діян. 9, 6) і до кінця свого життя залишиться вірним своєму покликанню.
Як бачимо, обидва випадки об’єднанні рішучістю до слідування за Спасителем в напрямкувічного життя: щоправда, у першому випадку її відсутність, а тільки у другому – примноження на її фундаменті натхнення до великої благодатної проповіді заради увірування багатьох. Господь готовий подати людині Свою Божественну допомогу, якщо людина щиро буде про це прохати та бажати отримати її відкритим серцем. У святителя Григорія Палами є така заувага: «Ми не можемо сміливо висловлювати віру в Христа і сповідувати Його, без наявності Його сили та сприяння». Подібним чином можна сказати і про здобуття спасіння та вічності – без Божої допомоги всі наші зусилля не принесуть належної користі, натомість будуть напрочуд рясними, коли ми будете докладати їх із упованням на Господа, Якому усе, на відміну від людини, можливо.
Сьогоднішнє Євангельське читання звертає нашу увагу на здобуття вічного життя. Ми стаємо свідками однієї із багатьох зустрічей, які відбувалися із нашим Спасителем упродовж Його земного служіння, але ця зустріч є особливою тим, що Господь вказує на неможливість людини самостійно спастися без допомоги Божої (Мф. 19, 25-26). Так, все земне життя людини – це шлях назустріч вічності, якісна категорія якої залежить від того, яким саме чином людина провадить свої дні: у виконанні заповідей із любов’ю до Господа або ж у марнуванні часу на шкідливі для душі пристрасті та вподобання. Та вічність, яку здобуває людина, є результатом теперішнього невимушеного вибору, що базується виключно на щирому бажанні чинити так чи інакше.
Втім, слід сказати, що сьогодні перед нами навіть не одна історія про представника заможної родини, а дві: першим є багатий юнак, котрого непокоїть своє вічне майбутнє, а інший – це апостол Павло, який до свого навернення був палким переслідувачем Церкви Христової. Яким чином можна поглянути на ці два випадки єдиним поглядом? А тим, що Спаситель, відповідаючи Своїм апостолам, що спасіння людини не є простим підсумком механічного виконання заповідей чи доповненням до її земного благополуччя, але, вже як було зазначено, проявом всесильності Бога. Юнак засмутився, коли Христос вказав на те, що слідування за Ним і здобуття досконалості має початися із продажу та роздачі майна бідним – до цього молодий чоловік не був готовим, а тому засмутився і із цим сумом пішов геть від Христа(див. Мф. 19, 21-22). Проте коли згодом інший заможний чоловік, християнський гонитель Савл, почує небесний голос, то він не буде міркувати про свої статки та високе соціальне положення у фарисейському прошарку юдейського суспільства, але, впевнившись у тому, що це дійсно Господь, запитає, що йому робити далі (див. Діян. 9, 6) і до кінця свого життя залишиться вірним своєму покликанню.
Як бачимо, обидва випадки об’єднанні рішучістю до слідування за Спасителем в напрямкувічного життя: щоправда, у першому випадку її відсутність, а тільки у другому – примноження на її фундаменті натхнення до великої благодатної проповіді заради увірування багатьох. Господь готовий подати людині Свою Божественну допомогу, якщо людина щиро буде про це прохати та бажати отримати її відкритим серцем. У святителя Григорія Палами є така заувага: «Ми не можемо сміливо висловлювати віру в Христа і сповідувати Його, без наявності Його сили та сприяння». Подібним чином можна сказати і про здобуття спасіння та вічності – без Божої допомоги всі наші зусилля не принесуть належної користі, натомість будуть напрочуд рясними, коли ми будете докладати їх із упованням на Господа, Якому усе, на відміну від людини, можливо.
Різдво Пресвятої Богородиці
Нині світанок нашого спасіння. Народжується Зоря, що є провісницею майбутнього Сонця Правди, у Світлі Якого ми побачимо шляхи до Царства Небесного, зігріємо свої душі та серця, просвітимо розум і почнемо своє крокування до Царства Божого. Народження – це радість для батьків і рідних, для близьких і друзів родини. Народженням покладається початок нового життя, наповнення і якість якого залежить безпосередньо від людини. Але слід сказати, що життєве наповнення Богородиці – це нестримний потік доброчесності, вóди якого упродовж десятків століть надихають вірних до прославлення Цариці Неба і землі, поклоняючись Їй та закликаючи на допомогу та заступництво.
«Від князя віку цього сокровенне було дівство Марії, Її народження, також і смерть Господня – три гучні таїнства, що відбулися в тиші Божій», – так навчає хоробрий сповідник Христовий священномученик Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський. Ось і ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні долучаємось до таїнства народження Пресвятої Дівчинки, Котру очікує невимовна справа майбутнього спасіння людства, яке все ж той самий князь віку цього, тобто диявол,бажає затягнути до своїх згубних тенет гріха та болота пристрастей. Від народження і до блаженного Свого Успіння Діві Марії не були цікавіці нікчемні нахили, позаяк Її прагнення та бажання були спрямовані на догоду Богові, послух Якому Вона засвідчила перед Архангелом і була вірною Йому і в моменти тріумфу поруч Єрусалимської брами, і в час оскаженілого безумства біля Голгофського пагорба. Саме тому для нас Різдво Пресвятої Богородиці – це свято, яке нагадує нам про вірність і послух Богові, про доброчесне вдосконалення, всесвітню радість про знищення клятви та успадкування благословенного вічного життя у Христі Ісусі Господі нашому.
Нині світанок нашого спасіння. Народжується Зоря, що є провісницею майбутнього Сонця Правди, у Світлі Якого ми побачимо шляхи до Царства Небесного, зігріємо свої душі та серця, просвітимо розум і почнемо своє крокування до Царства Божого. Народження – це радість для батьків і рідних, для близьких і друзів родини. Народженням покладається початок нового життя, наповнення і якість якого залежить безпосередньо від людини. Але слід сказати, що життєве наповнення Богородиці – це нестримний потік доброчесності, вóди якого упродовж десятків століть надихають вірних до прославлення Цариці Неба і землі, поклоняючись Їй та закликаючи на допомогу та заступництво.
«Від князя віку цього сокровенне було дівство Марії, Її народження, також і смерть Господня – три гучні таїнства, що відбулися в тиші Божій», – так навчає хоробрий сповідник Христовий священномученик Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський. Ось і ми з вами, дорогі брати і сестри, сьогодні долучаємось до таїнства народження Пресвятої Дівчинки, Котру очікує невимовна справа майбутнього спасіння людства, яке все ж той самий князь віку цього, тобто диявол,бажає затягнути до своїх згубних тенет гріха та болота пристрастей. Від народження і до блаженного Свого Успіння Діві Марії не були цікавіці нікчемні нахили, позаяк Її прагнення та бажання були спрямовані на догоду Богові, послух Якому Вона засвідчила перед Архангелом і була вірною Йому і в моменти тріумфу поруч Єрусалимської брами, і в час оскаженілого безумства біля Голгофського пагорба. Саме тому для нас Різдво Пресвятої Богородиці – це свято, яке нагадує нам про вірність і послух Богові, про доброчесне вдосконалення, всесвітню радість про знищення клятви та успадкування благословенного вічного життя у Христі Ісусі Господі нашому.
Неділя 13-а після Пʼятидесятниці
Все людство покликане до спасіння, покликане до успадкування Небесного Царства. Спаситель, розпочинаючи свою проповідь, закликав до покаяння і наближеного Царства Божого усіх без винятку (пор. Мф. 4, 17). Єдиним критерієм для входження є зміна себе в сторону Царства, а тому потрібно наповнювати своє життя чеснотами, застосовувати свої таланти задля благих справ і крокувати до сяйва Господнього, постійно вдосконалюючись у заповідях Божих та слідуючи євангельським критеріям. Ось такі справи і будуть тією працею, яку християнину належить здійснювати на теренах Божого Виноградника, пильнуючи себе від пристрастей, що немов бур’яни засмічують родючий ґрунт духовної ниви нашої душі.
Втім, напрочуд важливим елементом нашої духовної праці має бути смирення. Слід усвідомлювати, що кожна добра справа має слугувати славі Божій, а не нашій винятковості; що кожна справа благочестя – це не наше персональне досягнення, яким потрібно пишатися, а черговий гарний паросток, який ми саджаємо у церковному винограднику для подальшого збирання духовних плодів, найбільш праведні із яких свого часу зафіксував у своїх посланнях святий апостол Павло (див. Гал. 5, 22). Найголовнішим же плодом нашої праці має бути любов – могутня сила, що привела до створення світу і в належний час відкупила людину із рабства гріха для приведення її до служіння святості.
Все людство покликане до спасіння, покликане до успадкування Небесного Царства. Спаситель, розпочинаючи свою проповідь, закликав до покаяння і наближеного Царства Божого усіх без винятку (пор. Мф. 4, 17). Єдиним критерієм для входження є зміна себе в сторону Царства, а тому потрібно наповнювати своє життя чеснотами, застосовувати свої таланти задля благих справ і крокувати до сяйва Господнього, постійно вдосконалюючись у заповідях Божих та слідуючи євангельським критеріям. Ось такі справи і будуть тією працею, яку християнину належить здійснювати на теренах Божого Виноградника, пильнуючи себе від пристрастей, що немов бур’яни засмічують родючий ґрунт духовної ниви нашої душі.
Втім, напрочуд важливим елементом нашої духовної праці має бути смирення. Слід усвідомлювати, що кожна добра справа має слугувати славі Божій, а не нашій винятковості; що кожна справа благочестя – це не наше персональне досягнення, яким потрібно пишатися, а черговий гарний паросток, який ми саджаємо у церковному винограднику для подальшого збирання духовних плодів, найбільш праведні із яких свого часу зафіксував у своїх посланнях святий апостол Павло (див. Гал. 5, 22). Найголовнішим же плодом нашої праці має бути любов – могутня сила, що привела до створення світу і в належний час відкупила людину із рабства гріха для приведення її до служіння святості.
