Неділя 25-та після П’ятидесятниці, про нерозумного багача (Лк. 12, 16-21):
В античні часи жив у Древній Греції філософ-ідеаліст Арістіпп, котрий започаткував етичне вчення, згідно з яким найбільш ціннісним критерієм моралі визнавалося лише фізичне задоволення та насолода. Наразі це вчення відоме нам під назвою гедонізму, що пропагує абсолютно безтурботне життя, метою якого є будь-якими способами отримати радість, без розмірковування про завтрашній день. Людині ставлять нібито «комфортні» умови для існування, які не потребують від неї серйозного ставлення до свого майбутнього, маючи при цьому насолоду теперішнього. І ось із сьогоднішнього Євангельського читання ми почули історію про людину, котра певною мірою обрала гедоністичний шлях свого існування.
«Душе, маєш вдосталь добра, зібраного на багато років: спочивай, їж, пий, веселися!» (Лк. 12, 19), – почули ми сьогодні самовпевнені слова багатія. Він вважав, що досягнув головної мети свого життя, бо мав велике багатство і нічого більше не потребував – можна, на перший погляд, спокійно відпочивати, веселитися та забавлятися, адже все необхідне для цього є, і цим «всім» він вважав багатство. Але він допустив щоб його душею заволоділа страшна омана, за що цього багатія Бог назвав безумним і попередив, що скоро забере його душу (Лк. 12, 20). На цьому моменті Господь особливо акцентує увагу, кажучи, що «так буває з тим, хто збирає для себе, але не багатіє для Бога» (Лк. 12, 21).
У порівнянні з іншими причтами Спасителя, це досить коротка притча, але наскільки великий смисл закладений в її основі. Одразу слід сказати, що Господь засуджує багатія не за його накопительство, а за те, як саме той наміримвся використати своє багатство.
Наш Бог – це безкрайня милість, невимовна доброта і любов, за якою «Він велить сонцю своєму сходити над лихими й над добрими, й посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5, 45). Так само і врожай згаданого чоловіка був благословенний Господом, Котрий примножив його великою кількістю. Але замість подяки, багатій вирішує насолоджуватися без Бога і витратити все здобуте, проїдаючи та пропиваючи його за веселими гульбищами.
Життя із Богом потребує від людини духовної тверезості, щоб виявляти в собі гріховні нахили для подальшого їх викорінення. А ще – це життя, коли людина цілком покладає свою надію та уповання на Господа. Це не означає, що потрібно відкинути власну волю, думаючи, що Бог Сам все тобі управить, все зробить за тебе, а тобі нічого робити не потрібно. Ні! Це означає, що наше земне існування під найвеличнішим захистом і де би ми не перебували, разом із царем Давидом радісно виголошуємо: «Господь — Захисник мого життя; кого мені лякатися?» (Пс. 26, 1). В тому і була помилковість суджень Євангельського багатія, що на його, потьмарену пристрастями, думку, захистом було його багатство, а не Той, Хто його цим багатством обдарував.
Для віруючої людини кожен день має починатися із славослов’я Господеві та завершуватися подякою Йому. Стоячи на фундаменті хвали та вдячності ми скеровуємо свої серця до Божого Царства, уподібнюючись до безплотних Ангелів, котрі, безупинно надихаючись Святим Духом, прославляють велич Бога Отця та Його Сина Христа – Премудрість і Силу (1Кор. 1, 24), «через Якого створив віки» (Євр. 1, 2). Ці віки створені для людини, якій необхідно навчитися цінувати наданий час, використовувати його для благих та добрих справ. Так, преподобний Йосиф Ісіхаст говорить прості, але водночас доволі важливі слова: «Час нашого життя біжить, минає та не повертається назад; а час нинішнього життя – це час жнив та збирання плодів і кожен збирає їжу, наскільки можна чисту і відкладає для життя іншого».
Цією їжею повинні стати справи добра та любові, а не розбещеність безумного багатія, якого спіткала жахлива доля через те, що покладав життя на тлінні багатства. Ми ж, християни, найпершим своїм багатством маємо Самого Бога і Спасителя, до Якого і повинні направляти свої серця (Мф. 6, 21).
Митрополит Львівський і Галицький Філарет
В античні часи жив у Древній Греції філософ-ідеаліст Арістіпп, котрий започаткував етичне вчення, згідно з яким найбільш ціннісним критерієм моралі визнавалося лише фізичне задоволення та насолода. Наразі це вчення відоме нам під назвою гедонізму, що пропагує абсолютно безтурботне життя, метою якого є будь-якими способами отримати радість, без розмірковування про завтрашній день. Людині ставлять нібито «комфортні» умови для існування, які не потребують від неї серйозного ставлення до свого майбутнього, маючи при цьому насолоду теперішнього. І ось із сьогоднішнього Євангельського читання ми почули історію про людину, котра певною мірою обрала гедоністичний шлях свого існування.
«Душе, маєш вдосталь добра, зібраного на багато років: спочивай, їж, пий, веселися!» (Лк. 12, 19), – почули ми сьогодні самовпевнені слова багатія. Він вважав, що досягнув головної мети свого життя, бо мав велике багатство і нічого більше не потребував – можна, на перший погляд, спокійно відпочивати, веселитися та забавлятися, адже все необхідне для цього є, і цим «всім» він вважав багатство. Але він допустив щоб його душею заволоділа страшна омана, за що цього багатія Бог назвав безумним і попередив, що скоро забере його душу (Лк. 12, 20). На цьому моменті Господь особливо акцентує увагу, кажучи, що «так буває з тим, хто збирає для себе, але не багатіє для Бога» (Лк. 12, 21).
У порівнянні з іншими причтами Спасителя, це досить коротка притча, але наскільки великий смисл закладений в її основі. Одразу слід сказати, що Господь засуджує багатія не за його накопительство, а за те, як саме той наміримвся використати своє багатство.
Наш Бог – це безкрайня милість, невимовна доброта і любов, за якою «Він велить сонцю своєму сходити над лихими й над добрими, й посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5, 45). Так само і врожай згаданого чоловіка був благословенний Господом, Котрий примножив його великою кількістю. Але замість подяки, багатій вирішує насолоджуватися без Бога і витратити все здобуте, проїдаючи та пропиваючи його за веселими гульбищами.
Життя із Богом потребує від людини духовної тверезості, щоб виявляти в собі гріховні нахили для подальшого їх викорінення. А ще – це життя, коли людина цілком покладає свою надію та уповання на Господа. Це не означає, що потрібно відкинути власну волю, думаючи, що Бог Сам все тобі управить, все зробить за тебе, а тобі нічого робити не потрібно. Ні! Це означає, що наше земне існування під найвеличнішим захистом і де би ми не перебували, разом із царем Давидом радісно виголошуємо: «Господь — Захисник мого життя; кого мені лякатися?» (Пс. 26, 1). В тому і була помилковість суджень Євангельського багатія, що на його, потьмарену пристрастями, думку, захистом було його багатство, а не Той, Хто його цим багатством обдарував.
Для віруючої людини кожен день має починатися із славослов’я Господеві та завершуватися подякою Йому. Стоячи на фундаменті хвали та вдячності ми скеровуємо свої серця до Божого Царства, уподібнюючись до безплотних Ангелів, котрі, безупинно надихаючись Святим Духом, прославляють велич Бога Отця та Його Сина Христа – Премудрість і Силу (1Кор. 1, 24), «через Якого створив віки» (Євр. 1, 2). Ці віки створені для людини, якій необхідно навчитися цінувати наданий час, використовувати його для благих та добрих справ. Так, преподобний Йосиф Ісіхаст говорить прості, але водночас доволі важливі слова: «Час нашого життя біжить, минає та не повертається назад; а час нинішнього життя – це час жнив та збирання плодів і кожен збирає їжу, наскільки можна чисту і відкладає для життя іншого».
Цією їжею повинні стати справи добра та любові, а не розбещеність безумного багатія, якого спіткала жахлива доля через те, що покладав життя на тлінні багатства. Ми ж, християни, найпершим своїм багатством маємо Самого Бога і Спасителя, до Якого і повинні направляти свої серця (Мф. 6, 21).
Митрополит Львівський і Галицький Філарет
Митрополит Філарет мав зустріч з Ієрусалимським Патріархом Феофілом III
З благословення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія, митрополит Львівський і Галицький Філарет зустрівся з Блаженнішим Патріархом Святого града Ієрусалим і всієї Палестини Феофілом ІІІ.
Під час зустрічі було піднято низку питань з церковно-державних, міжцерковних і міжконфесійних стосунків в Україні.
Велику увагу Блаженніший Патріарх приділив питанню війни в Україні і страждання українського народу. Патріарх запевнив в молитвах Ієрусалимського Патріархату за багатостраждальний народ і скоріше припинення війни.
Патріарх Феофіл передав благословення від Святого Гробу Господнього священній українській землі і нашому народу.
З благословення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія, митрополит Львівський і Галицький Філарет зустрівся з Блаженнішим Патріархом Святого града Ієрусалим і всієї Палестини Феофілом ІІІ.
Під час зустрічі було піднято низку питань з церковно-державних, міжцерковних і міжконфесійних стосунків в Україні.
Велику увагу Блаженніший Патріарх приділив питанню війни в Україні і страждання українського народу. Патріарх запевнив в молитвах Ієрусалимського Патріархату за багатостраждальний народ і скоріше припинення війни.
Патріарх Феофіл передав благословення від Святого Гробу Господнього священній українській землі і нашому народу.
Forwarded from Митрополит Віктор (Коцаба)
Архієпископ Баришівський Віктор (Коцаба): «Приціл в УПЦ - постріл в серце України»
Останніми тижнями Українська Православна Церква перебуває під жорстким пресингом. У її храмах, монастирях та єпархіальних управліннях проходять масові обшуки; місцева влада «забороняє» УПЦ у регіонах; Президент оголосив про законодавчі ініціативи, що можуть призвести до обмеження її діяльності або навіть повної заборони; ЗМІ та соцмережі переповнені неправдивими, розпалюючими ворожнечу матеріалами про Церкву.
І складається враження, що все це – організована атака на УПЦ, яку спланували та координують певні сили. Сили, які прагнуть організувати під час війни внутрішній конфлікт, нацькувати українців один на одного. Чому ми так вважаємо? А тому, що нарративи, які активно просуваються в суспільстві, нібито УПЦ – це ворожа та «кремлівська» організація, абсолютно неправдиві.
Сьогодні майже звідусіль лунають звинувачення в тому, що серед мільйонів віруючих та тисяч священнослужителів УПЦ є симпатики дій агресора та колаборанти. Але ж вони так само є і серед абсолютно будь-якої структури державної влади України. Наприклад, серед правоохоронних органів та силових структур, державних чиновників різних рівнів та навіть народних депутатів. Проте, ми ніде не бачимо переслідувань та цькувань цих структур, ніхто не вимагає їхньої повної заборони.
Що ж до УПЦ, то в абсолютній більшості, від Предстоятеля до простого віруючого, Церква підтримує своїх воїнів-захисників та свою країну. До речі, підтримує з першого дня війни. В лавах ЗСУ воює величезна кількість віруючих УПЦ. По селах є парафії, де майже всі чоловіки пішли на фронт. Воюють родичі священиків, їхні діти. Воюють і гинуть.
Наші парафії постійно купують і відправляють на фронт автомобілі, коптери, одяг, продукти тощо. Ця допомога вимірюється тисячами тонн. І навряд чи якась інша конфесія допомагає армії більше, ніж УПЦ.
Але всього цього ніхто в суспільстві не помічає, у ЗМІ про це не говорять. Ми, у будь-якому випадку, – «фсбшники», «московські попи», «зрадники в рясах» і т. д. Іншими словами, є реальність об'єктивна, а є – віртуальна, вигадана. В об'єктивній реальності мільйони віруючих Української Православної Церкви підтримують ЗСУ та самі ведуть боротьбу з ворогом, віддаючи власне життя. А у вигаданій «реальності» відбувається те, що підказує авторам різноманітних публікацій їхня фантазія.
Наразі склалася така ситуація, що дізнавшись про загрозу для Церкви, прихожани УПЦ, які воюють на фронті, почали масово записувати відеозвернення на підтримку своєї Церкви. В їхніх словах і біль, і подив: як таке взагалі може бути – доки ми тут захищаємо країну, у нас вдома готують розправу над нашою Церквою.
Безумовно, якщо навіть влада вирішить заборонити УПЦ, ніхто з віруючих не стане дезертиром. Але їхня мотивація істотно зміниться. Адже для християнина віра і Церква завжди будуть на першому місці. Так нам сказав Спаситель: «Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм – це перша і найбільша заповідь» (Мф. 22, 37). І лише після цього ми маємо «полюбити ближнього свого, як самого себе». Тобто чітка ієрархія пріоритетів: спочатку – Церква, потім – Батьківщина. І тут в головах багатьох наших співвітчизників виникає риторичне питання: А якщо Батьківщина знищує Церкву, то наскільки щиро і гаряче я її любитиму?
Ще зовсім недавно наші діди жили за часів, коли держава знищувала Церкву та священиків, вигадуючи абсолютно безглузді звинувачення - робота на іноземну розвідку, контрреволюційна діяльність, монархізм тощо. Те, що ми зараз спостерігаємо під дещо іншими формулюваннями, відсилає нас знаходити паралелі в часі радянського періоду. А результат ми вже знаємо – Церква жива, СРСР – ні.
Немає жодних сумнівів, що всі віруючі УПЦ, які вважають себе патріотами своєї країни, бажають їй лише процвітання. Однак, поєднати це процвітання із забороною та знищенням Церкви просто неможливо. І це вже доведено історією.
Останніми тижнями Українська Православна Церква перебуває під жорстким пресингом. У її храмах, монастирях та єпархіальних управліннях проходять масові обшуки; місцева влада «забороняє» УПЦ у регіонах; Президент оголосив про законодавчі ініціативи, що можуть призвести до обмеження її діяльності або навіть повної заборони; ЗМІ та соцмережі переповнені неправдивими, розпалюючими ворожнечу матеріалами про Церкву.
І складається враження, що все це – організована атака на УПЦ, яку спланували та координують певні сили. Сили, які прагнуть організувати під час війни внутрішній конфлікт, нацькувати українців один на одного. Чому ми так вважаємо? А тому, що нарративи, які активно просуваються в суспільстві, нібито УПЦ – це ворожа та «кремлівська» організація, абсолютно неправдиві.
Сьогодні майже звідусіль лунають звинувачення в тому, що серед мільйонів віруючих та тисяч священнослужителів УПЦ є симпатики дій агресора та колаборанти. Але ж вони так само є і серед абсолютно будь-якої структури державної влади України. Наприклад, серед правоохоронних органів та силових структур, державних чиновників різних рівнів та навіть народних депутатів. Проте, ми ніде не бачимо переслідувань та цькувань цих структур, ніхто не вимагає їхньої повної заборони.
Що ж до УПЦ, то в абсолютній більшості, від Предстоятеля до простого віруючого, Церква підтримує своїх воїнів-захисників та свою країну. До речі, підтримує з першого дня війни. В лавах ЗСУ воює величезна кількість віруючих УПЦ. По селах є парафії, де майже всі чоловіки пішли на фронт. Воюють родичі священиків, їхні діти. Воюють і гинуть.
Наші парафії постійно купують і відправляють на фронт автомобілі, коптери, одяг, продукти тощо. Ця допомога вимірюється тисячами тонн. І навряд чи якась інша конфесія допомагає армії більше, ніж УПЦ.
Але всього цього ніхто в суспільстві не помічає, у ЗМІ про це не говорять. Ми, у будь-якому випадку, – «фсбшники», «московські попи», «зрадники в рясах» і т. д. Іншими словами, є реальність об'єктивна, а є – віртуальна, вигадана. В об'єктивній реальності мільйони віруючих Української Православної Церкви підтримують ЗСУ та самі ведуть боротьбу з ворогом, віддаючи власне життя. А у вигаданій «реальності» відбувається те, що підказує авторам різноманітних публікацій їхня фантазія.
Наразі склалася така ситуація, що дізнавшись про загрозу для Церкви, прихожани УПЦ, які воюють на фронті, почали масово записувати відеозвернення на підтримку своєї Церкви. В їхніх словах і біль, і подив: як таке взагалі може бути – доки ми тут захищаємо країну, у нас вдома готують розправу над нашою Церквою.
Безумовно, якщо навіть влада вирішить заборонити УПЦ, ніхто з віруючих не стане дезертиром. Але їхня мотивація істотно зміниться. Адже для християнина віра і Церква завжди будуть на першому місці. Так нам сказав Спаситель: «Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм – це перша і найбільша заповідь» (Мф. 22, 37). І лише після цього ми маємо «полюбити ближнього свого, як самого себе». Тобто чітка ієрархія пріоритетів: спочатку – Церква, потім – Батьківщина. І тут в головах багатьох наших співвітчизників виникає риторичне питання: А якщо Батьківщина знищує Церкву, то наскільки щиро і гаряче я її любитиму?
Ще зовсім недавно наші діди жили за часів, коли держава знищувала Церкву та священиків, вигадуючи абсолютно безглузді звинувачення - робота на іноземну розвідку, контрреволюційна діяльність, монархізм тощо. Те, що ми зараз спостерігаємо під дещо іншими формулюваннями, відсилає нас знаходити паралелі в часі радянського періоду. А результат ми вже знаємо – Церква жива, СРСР – ні.
Немає жодних сумнівів, що всі віруючі УПЦ, які вважають себе патріотами своєї країни, бажають їй лише процвітання. Однак, поєднати це процвітання із забороною та знищенням Церкви просто неможливо. І це вже доведено історією.
Неділя 26-та після П’ятидесятниці (Лк. 13, 10-17):
Євангельське читання, що ми сьогодні почули за Божественною літургією, розповідає нам про зцілення Христом немічної жінки, яка упродовж вісімнадцяти років страждала тим, що «була скорчена й зовсім не могла випростатися» (Лк. 13, 11). Спаситель неодноразово зцілював людей, котрі цього потребували, і це були зцілення від біснування, від страшних недугів, або ж навіть воскресіння померлих. Але сьогоднішній випадок особливий тим, що начальник синагоги почав осуджувати Христа за недотримання суботнього дня, але був викритий Господом у лицемірстві. Осудження синагогального служителя – це прояв заздрощів та впертості у власному затьмаренні старозавітних служителів, котрі не бажали прийняти Христове Благовістя.
Зі Святого Євангелія ми бачимо, що немічна жінка бажала бути поруч із Богом, оскільки суботнього дня прийшла до синагоги. Вона не шукала зцілення деінде, але приходила до церкви, де цього разу і отримала визволення від довготривалої хвороби; отримала не від педантичного служителя лишень єдиного закону, але від Подателя благодаті, молитви до Якого вона підносила вже не один рік поспіль.
Ми бачимо, що Господь суботнього дня творить чудо зцілення, а архісинагог бачить тут виключно суботу. Гріховне більмо на духовних очах не дає йому змоги побачити Самого Бога, Якого, в ідеалі, він і проповідує. Гріх не дає побачити начальнику синагоги те, що перед ним здійснення слів пророка Ісаї, що в Божому Пришесті «відкриються очі сліпих і почують вуха глухих, тоді і кульгавий підскочить, як олень» (Іс. 35, 5-6). Гріх породжує неміч душі, яку можливо зцілити тільки через благочестиве життя, наповнене Божою присутністю. Якщо ж не буде в нашому житті місця для Бога, то це місце швидко заповниться різноманітними пристрастями, які є напрочуд «родючим ґрунтом» для будь-якого гріха.
Але чи був гріх в зціленні Христом немічної жінки? Аж ніяк! І Христос пояснює це дуже простим прикладом, що навіть в день, який ми присвячуємо Богові у нас є звичайні житейські турботи, що потрібно виконати. Христос говорить про напування худоби (Лк. 13, 15), але це може бути щось й інше. Важливо лише розуміти, що день, який ми маємо присвячувати Богові і повинен починатися із Його прославлення та єднанні з Ним. Для християнина це, в першу чергу, перебування в храмі, куди потрібно приходити із радістю серця. Преподобний Єфрем Сирін повчає нас тому, щоб, «увійшовши до Божого дому, не потрібно ширяти розумом; навпаки, нехай наша внутрішня людина займається спогляданням і молитвою».
Справжньому християнину властиво мати жагу до молитви, адже саме через неї ми розпалюємо свої серця любов’ю до Бога та ближніх. Любов – це головне в житті християнина. І одним з головних наших завдань є, як сьогодні навчає нас святий апостол Павло, підтримувати один одного у любові (за: Єф. 4, 1-2).
Вкотре в Святому Євангелії Господь Власним прикладом навчає нас любові, яка є наріжним каменем нашого християнського сповідання. Живучи в суспільстві, ми маємо певні обов’язки та несемо відповідальність за них, але, якщо ми прагнемо до дійсно християнського життя, то нашим найголовнішим обов’язком, за словом преподобного Паїсія Святогорця, має стати любов до Бога та своїх ближніх, позаяк Бог, Який весь є Любов, не простить нам байдужості до ближніх. Навчитися ж справжній любові можливо тільки поруч із Богом, в Його Святій Церкві та храмі Господньому, де ми стаємо учасниками великого Таїнства Божественної Євхаристії, яка щоразу кличе нас до причастя Божественної любові Спасителя Христа.
Митрополит Львівський і Галицький Філарет
Євангельське читання, що ми сьогодні почули за Божественною літургією, розповідає нам про зцілення Христом немічної жінки, яка упродовж вісімнадцяти років страждала тим, що «була скорчена й зовсім не могла випростатися» (Лк. 13, 11). Спаситель неодноразово зцілював людей, котрі цього потребували, і це були зцілення від біснування, від страшних недугів, або ж навіть воскресіння померлих. Але сьогоднішній випадок особливий тим, що начальник синагоги почав осуджувати Христа за недотримання суботнього дня, але був викритий Господом у лицемірстві. Осудження синагогального служителя – це прояв заздрощів та впертості у власному затьмаренні старозавітних служителів, котрі не бажали прийняти Христове Благовістя.
Зі Святого Євангелія ми бачимо, що немічна жінка бажала бути поруч із Богом, оскільки суботнього дня прийшла до синагоги. Вона не шукала зцілення деінде, але приходила до церкви, де цього разу і отримала визволення від довготривалої хвороби; отримала не від педантичного служителя лишень єдиного закону, але від Подателя благодаті, молитви до Якого вона підносила вже не один рік поспіль.
Ми бачимо, що Господь суботнього дня творить чудо зцілення, а архісинагог бачить тут виключно суботу. Гріховне більмо на духовних очах не дає йому змоги побачити Самого Бога, Якого, в ідеалі, він і проповідує. Гріх не дає побачити начальнику синагоги те, що перед ним здійснення слів пророка Ісаї, що в Божому Пришесті «відкриються очі сліпих і почують вуха глухих, тоді і кульгавий підскочить, як олень» (Іс. 35, 5-6). Гріх породжує неміч душі, яку можливо зцілити тільки через благочестиве життя, наповнене Божою присутністю. Якщо ж не буде в нашому житті місця для Бога, то це місце швидко заповниться різноманітними пристрастями, які є напрочуд «родючим ґрунтом» для будь-якого гріха.
Але чи був гріх в зціленні Христом немічної жінки? Аж ніяк! І Христос пояснює це дуже простим прикладом, що навіть в день, який ми присвячуємо Богові у нас є звичайні житейські турботи, що потрібно виконати. Христос говорить про напування худоби (Лк. 13, 15), але це може бути щось й інше. Важливо лише розуміти, що день, який ми маємо присвячувати Богові і повинен починатися із Його прославлення та єднанні з Ним. Для християнина це, в першу чергу, перебування в храмі, куди потрібно приходити із радістю серця. Преподобний Єфрем Сирін повчає нас тому, щоб, «увійшовши до Божого дому, не потрібно ширяти розумом; навпаки, нехай наша внутрішня людина займається спогляданням і молитвою».
Справжньому християнину властиво мати жагу до молитви, адже саме через неї ми розпалюємо свої серця любов’ю до Бога та ближніх. Любов – це головне в житті християнина. І одним з головних наших завдань є, як сьогодні навчає нас святий апостол Павло, підтримувати один одного у любові (за: Єф. 4, 1-2).
Вкотре в Святому Євангелії Господь Власним прикладом навчає нас любові, яка є наріжним каменем нашого християнського сповідання. Живучи в суспільстві, ми маємо певні обов’язки та несемо відповідальність за них, але, якщо ми прагнемо до дійсно християнського життя, то нашим найголовнішим обов’язком, за словом преподобного Паїсія Святогорця, має стати любов до Бога та своїх ближніх, позаяк Бог, Який весь є Любов, не простить нам байдужості до ближніх. Навчитися ж справжній любові можливо тільки поруч із Богом, в Його Святій Церкві та храмі Господньому, де ми стаємо учасниками великого Таїнства Божественної Євхаристії, яка щоразу кличе нас до причастя Божественної любові Спасителя Христа.
Митрополит Львівський і Галицький Філарет
Предстоятель УПЦ очолив хіротонію архімандрита Іакова (Галандзовського) у єпископа Дрогобицького
11 грудня 2022 року, у Неділю 26-ту після П’ятидесятниці, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій очолив Божественну лiтургiю у храмі на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі.
За богослужінням ієрархи УПЦ на чолі з Предстоятелем звершили архієрейську хіротонію архімандрита Іакова (Галандзовського) у єпископа Дрогобицького, вікарія Львівської єпархії.
Нового архієрея обрав для цього служіння Священний Синод УПЦ на останньому засіданні 23 листопада. Наречення новообраного відбулось 26 листопада у резиденції Предстоятеля у Феофанії.
Перед початком Божественної літургії, за якою відбулась архієрейська хіротонія, звершили особливий чин. Кандидат у єпископський ступінь священства виголосив сповідання віри та дав обітниці берегти Передання Церкви. Потім диякон виголосив многоліття Предстоятелю, архієреям, церковному народу та ставленику.
Предстоятелю співслужили: намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел, керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, митрополит Львівський і Галицький Філарет, архієпископ Бучанський Пантелеімон, архієпископ Обухівський Іона, архієпископ Баришівський Віктор, архієпископ Білогородський Сильвестр, єпископ Ірпінський Лавр, єпископ Бородянський Марк, єпископ Дрогобицький Іаков, духовенство обителі.
Також у богослужінні взяли участь клірики Львівської єпархії: ключар Свято-Георгіївського кафедрального собору Львова протоієрей Михаїл Миньо, протоієрей Олександр Вознесенський, протодиякон Євгеній Голуб.
За Літургією помолились про мир на українській землі; про позбавлення від ворога; щоб Господь зглянувся на наш народ і зберіг тих, хто у відчаї і втратив домівки; про благословіння Боже людям доброї волі, які допомагають нужденним.
Після богослужіння Митрополит Онуфрій звернувся до єпископа Дрогобицького зі Словом і вручив йому архієрейський жезл. Було зроблено традиційне фото єпископів, які брали участь у хіротонії. Владика Іаков подав вірянам своє перше архіпастирське благословення.
Напередодні ввечері митрополит Філарет співслужив за всенічним бдінням Предстоятелю УПЦ.
https://upc.lviv.ua/novini/novini-eparkhiji/2078-predstoyatel-upts-ocholiv-khirotoniyu-arkhimandrita-iakova-galandzovskogo-u-episkopa-drogobitskogo-video
Відеорепортаж:
https://youtu.be/VPc96L2LDIo
11 грудня 2022 року, у Неділю 26-ту після П’ятидесятниці, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій очолив Божественну лiтургiю у храмі на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі.
За богослужінням ієрархи УПЦ на чолі з Предстоятелем звершили архієрейську хіротонію архімандрита Іакова (Галандзовського) у єпископа Дрогобицького, вікарія Львівської єпархії.
Нового архієрея обрав для цього служіння Священний Синод УПЦ на останньому засіданні 23 листопада. Наречення новообраного відбулось 26 листопада у резиденції Предстоятеля у Феофанії.
Перед початком Божественної літургії, за якою відбулась архієрейська хіротонія, звершили особливий чин. Кандидат у єпископський ступінь священства виголосив сповідання віри та дав обітниці берегти Передання Церкви. Потім диякон виголосив многоліття Предстоятелю, архієреям, церковному народу та ставленику.
Предстоятелю співслужили: намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Вишгородський і Чорнобильський Павел, керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, митрополит Львівський і Галицький Філарет, архієпископ Бучанський Пантелеімон, архієпископ Обухівський Іона, архієпископ Баришівський Віктор, архієпископ Білогородський Сильвестр, єпископ Ірпінський Лавр, єпископ Бородянський Марк, єпископ Дрогобицький Іаков, духовенство обителі.
Також у богослужінні взяли участь клірики Львівської єпархії: ключар Свято-Георгіївського кафедрального собору Львова протоієрей Михаїл Миньо, протоієрей Олександр Вознесенський, протодиякон Євгеній Голуб.
За Літургією помолились про мир на українській землі; про позбавлення від ворога; щоб Господь зглянувся на наш народ і зберіг тих, хто у відчаї і втратив домівки; про благословіння Боже людям доброї волі, які допомагають нужденним.
Після богослужіння Митрополит Онуфрій звернувся до єпископа Дрогобицького зі Словом і вручив йому архієрейський жезл. Було зроблено традиційне фото єпископів, які брали участь у хіротонії. Владика Іаков подав вірянам своє перше архіпастирське благословення.
Напередодні ввечері митрополит Філарет співслужив за всенічним бдінням Предстоятелю УПЦ.
https://upc.lviv.ua/novini/novini-eparkhiji/2078-predstoyatel-upts-ocholiv-khirotoniyu-arkhimandrita-iakova-galandzovskogo-u-episkopa-drogobitskogo-video
Відеорепортаж:
https://youtu.be/VPc96L2LDIo
Фото з хіротонії архімандрита Іакова (Галандзовського) у єпископа Дрогобицького.
Більше фото: https://www.flickr.com/photos/151637977@N06/albums/72177720304365042
Більше фото: https://www.flickr.com/photos/151637977@N06/albums/72177720304365042