Олдового ДнБ вам)

https://youtu.be/6O5mwF1qrpU?si=rv6ICguOE-wqgDnE

Інтерв'ю ми записали з третього разу. Перших 2 спроби були нудні. Я був занадто зайобаний і занадто парився щоб не пизданути зайвого. Ситуацію врятував Джокер. Бо інакше б Юра отримав люте розчарування)))
Але з третього разу вийшло норм. В мене з 1го разу мало що виходить. Іф ю ноу іт, ю ноу іт.

Так от. Кожного разу він питав мене - як я став ФБ письменником? Ну і ТГ письменником теж. На дідька я почав писати і т.д.

Писати я почав в 14м. В мене не було смартфона. А був блокнот в якому я вів свій щоденничок. Потім на його основі написав (і ніде не виклав) "Как я єзділ в УНСО ваєвать". Російською мовою, доречі. Про свої пригоди 2014-15 років. Мо колись десь викладу.

А там і в фб якось почалось писатись. Спроби писати бували у мене і в школі. І в інституті. Але то таке, всі ми робили речі в дитинстві за які нам потім соромно)

Писав я в першу чергу щоб пережити і узагальнити побачене. В меншій мірі - щоб інші це прочитали і трошки прониклись. Саме смачне - зраду, істерики і люте гуро, я приберігаю для себе і зрідка вивалюю на голови випадкових співпляшників в барах. Або на кількох самих вірних чумб і чумбкинь.

Я часто розповідаю про свої переживання і пригоди вдома. Дружині. Сара Іванівна знає що її тато їздить на роботу вбивати москалів. Хоча навряд чи розуміє: хто такі москалі? і що таке - вбивати. І вона завжди з смішним подивом повторює: вбивааатиии мооооскаааліііів???
Деякі речі я залишаю лише для себе. Зазвичай це докази власного боягузства і певні свої страхи.

Потім я дізнався що отримав певну популярність і люди не проти закинути мені копійчину. Від чого періодично ловлю то зірку то сором що я красавчик і недостойний цього.

В мене немає адмінів, в мене немає співавторів і немає якихось чітких правил ведення мого соціального життя. Певно це і вирізняє мене серед інших генераторів контенту.
Ну і мене запхали в піхоту, в той час як всі інші шукають (і, суки такі, знайшли) собі місця посмачніше. Де важче вмерти. Але як комроти - вмерти теж складно. Робота нервова капку. А так норм. Піхота генерує тонни контенту. Деякий з яких я не наважуюся вивалити

І для фанатів "Матриці" можу порекомендувати "Аніматрицю". Це збірник коротусиків про події до, після і під час подій основного фільму.
Особисто я дуже люблю The Second Renaissance про те, як почався замєс між людьми і машинами.

https://youtu.be/cTLMjHrb_w4?si=4bEFAlzisz3QJDzy

Прибрав посилання на відео якогось йобаного кацапа.

Доброго ранку, пані та панове.

https://youtu.be/wo0ehy2IKrI?si=41AaS0_5Mt218yRL

Доброго всім ранку. Навряд чи ви пропустили реліз цієї пісні від ST в свій час. Але ось воно)
https://youtu.be/RD5Iluv7muc?si=1ne2qJQF8pPGHCwf

І мемчик з 22го :)

https://youtu.be/324it5DKoXU?si=fZ6uklYhhuMUs5XK

І всім доброго ранку.
І двом ВСПшнікам що відреагували на минулий допис , теж)

І музичка. Візуальний ряд настільки вштирив композитора, що в результаті запиляли міні фільм "Blood Machines". Фільм непоганий. Під попкорн зайде. Такий собі сучасний фантастичний бойовичок 80х)
https://youtu.be/er416Ad3R1g?si=miRQ0cnjIWYzIskB

Тут в коментарях пішло про рок)

https://youtu.be/N2Qq2Cev_ug?si=1avaubdm8ba_iLaB

Сьогодні продовження від Чеби

Час Ч, коли мене обіцяв забрати кеп у новий підрозділ - настав,але ніхто за мною так і не прийшов. І я сидів переварюючи все що трапилось зраду, подвиги, війну, смерть. Списавсь з знайомими бійцями з якими колись служив: зрозумів що всюди царює хаос, але всі як один мені казали що хочуть бути на моєму місці, що вже про нас складають легенди,що всі ми - герої, навіть 300 спартанців дивлять на нас і охуєвають, типу. Це звісно тішило моє Его і додавало дикої люті проти ворога який був навкруги. Для
мене легендарна смерть завжди була вище за все, принаймні у той час.

Так от заходе підполкан, на той момент я вже його називав командир випадкових операцій, і каже: “так хлопці я знаю, ви - нормальні бійці, треба допомогти ще з однією проблемою. Підрозділ прикордонників несе втрати у районі П, техніки в них немає,
тільки особовий склад 100 бійців. Треба їм допомогти і вивести. Привезти сюда до штабу. А далі вони будуть під моїм командуванням!”
На що я подумав хз що краще: загинути в бою як воїн, чи щоб тобою командував довбойоб?! На той момент я так і думав про цього підполковника, але він себе ще покаже згодом, як виявлось. Кажу: понятно, вай нот корегуйте. Дізнались координати та отримали карту. Мене звели з воділою, я взяв 7 бійців і пояснив нашу задачу, пояснив так на скільки це було можливо. Проблема ще була в тому що були дірки в обороні і по дорозі нас могли йобнути, або підари, або свої суміжні підрозділи - бо взаємодія була тількт з морською піхотою, а ще проблема була в том що ми прикордонників мали вести пішки бо транспорту не було, і 4 км по азимуту - це десь 10 км окольними путями. Вести їх треба було на характері і на фізухі, яка на той момент була відсутня.
А ще проблема мабуть була в тому що звязку не було взагалі - його глушили. Також над містом літали безпілотники з оголошенням "Сдавайтесь ваша власть вас бросила, они прячутся за вашими спинами! Гарантируем вам безопасность!" на що Олива (якщо такого памятаєте) сказав от’їбіться і так тошно,
Ну короче ще було дохуя проблем з виконанням цієї задачі які було видно неозброєнним оком, навіть якщо ти перший день в армії, а до цього - працював сомілье.
Так от я сів у кабіну з воділою і ми вирушили: місто було задимлене, навкруги було чутно крики. Це чимось нагадувало сайлент хіл - дороги було майже не видно.
І тут посеред дороги в диму, на нашому шляху з’являється дві особи (хлопець і дівчинка років до 20) воділа по гальмам, пацани в кузові зсунулись - чую їх матюки. Вилажу.
Воділа кричить: “сїбались нахуй довбойоби!!! Хулі ви тут лазите?! Кажу: стоп, не треба так. Підійшов до цивілів: по лицям бачу що вони нажахані. Дівчина плаче, питаю що трапилось і чим допомогти? Вона відповідає: ми не знаємо що нам робити, ми їхали колоною цивільних, але по колоні руські відкрили вогонь і всі порозбігались. Вже тоді я чув про те що цивільні виїзджають з міста, але такого повороту я не чекав.

Що нам робити?? І тут я розумію, що я не знаю що їм сказати, що я тут ніхто - мобік у якого обмежена інформація,і обмежена участь. Але я їм вказав куди їм йти щоб їх хочаб нагодували і дали який не який захист.
Це все що я міг на той момент. Воділа, доречі, їблан ще той виявився. Коли я їм розказував як до нас пройти він виліз і почав питати що я взагалі роблю?! “Нахуй вони нам треба!!!” На що я сказав йому “Нахуй нам треба твої коментарі.” Я сів у кабіну і ми рушили далі. Я супроводив поглядом як ці двоє цивільних пішли по дорозі, за вказаним мною маршрутом. З воділой я більше не говорив.
Короче десь залишилось нам з 900 метрів, і КРАЗ глохне. Воділа каже: не зроблю, всьо піздєц. Ми залишили КРАЗ, і я, зорієнтувавшись на місцевості, почав вести группу і воділу дибіла який чомусь був без автомата(я ж воділа))
З моменту як ми стали пішим підрозділом, я чув приходи танка один за одним, але куди він насипає - не розумів, десь поряд. Виходим ми на край села і наблюдаю таку картину - їбаше підарський танк, їбаше з гори вниз по якійсь піхоті. їх десь чоловік 80 - частина з них трьохсоті, а інші - бігають зігзагом то туди то сюди.

Від мене до танка десь +\- 3 км та і взяти його нічим - на озброєнні весла.
Група військових з 8 осіб вибігають з того напрямку до нас. Кажу: хто такі? Вони кричать: паляниця. “Поняв”, думаю. Короче це був полковник - командир якогось там загону прикордоників, і каже: нас розїбав один танк. Було 100 бійців: “оно бачиш - бігають залишки. Що робити?” Я звісно охуїв з такого повороту… чувак питає в мене, солдата, що робити. Кажу: мене прислали на допомогу вам, я вас повинен вивести, але транспорту не має, тому - пішки. Кажу: пішли людей своїх забирати будеш,
хулі ви тут самі вийшли, а їх кинули?! Командир їхній відмовився і почав хвататись за сердце (зараз розумію що його там не було, того серця.) Він дав мені в допомогу капітана. Групу свою я оставив з ними, з собою взявши Антоху Оливу. Витягнув задню плиту (хтось не дивився Падіння Чорного Яструба -.ред) і залишив каску та 4 додаткових магазини - щоб бути мобільніше. Кажу: зайдемо балкою під самий танк і заберемо всіх хто зможе йти, бо самі вони не зрозуміють, що від нього можна зховатись підійшовши до нього, до гори.
План мабуть був охуенний якби я побачив що навкруги танка десь два відділення кацапської піхоти. Але не суть. Пробігши десь с км і сховавшись від поля зору танка я розумію що далі я можу тільки йти: задишка, ікри на ногах відмовляються працювати,
весь цей час марафонської біганини кричу на кепа: звяжись, блять, по рації з кимось нехай зміщаються під гору в сторону танка, ми там будемо чекати. На рацію ніхто не відповідає. Добігши до місця я розумію, що я вже все… мені вже було похуй і на той танк і на ту піхоту, дивлюсь в поле, а там як під час осади Трої - куча народу, хто мертвий, хто 300, хто просто так лежить і думає що пронесе, нарешті кепу відповідають що на звязку, той каже біжіть, і починає махати руками щоб його побачили, я теж починаю махати і чуваки починають бігти нам на зустріч. Як діти після уроків, яких зустрічають батьки. На військо це не було схоже, багато з тих кого я вважав мертвими на полі бою - встають і починають також бігти, я аж прихуїв (жарт про зомбі не доречний тоді був, але я пізданув все ж таки) в ітозі збіглось десь 70 бійців до нас. Інші які залишись там - або були мертві, або важкі 300, яких ми б не змогли забрати ніяк. І на той момент я думав, що ще треба з цими щось робити, з тими що збіглись до нас. Кеп взяв на себе більшість своїх бійців, і вони почали відходити шляхом яким ми прийшли. До мене прибилось може чоловік зо 20 і ми почали також бігти. Моя группа була замикаюча. Підарський танк так весь час і хуярив, не відволікаючись на нас, по полю на якому вже лежали лише трупи.

Добігти треба було до краю села. Там де я оставив полковника і решту своєї группи, що ми і робили, всім бійцям я крикнув зняти все лишнє окрім зброї и броніка і вони робили це слухняно на ходу. 2-3 метра біжу потім йду, як і всі. Переді мною падає Антоха Олива, падає з кульовим в голову. Він мертвий. Розумію що нас їбаше піхота яка спустилася з гори за нами та відкрила полюваня на наші спини. Кричу: на шість годин - підари! “Їбаш!!”
Який там хуй… 3-4 стріляло, інші просто бігли. Я вже вихуярив 3 магазини, розумію що залишився один та й згадав, що в мене лише передня плита є. Думаю: оце я рішення прийняв. Победітель по жизні. Зупинивсь і стріляю одиночними, нарахував десь 15 підарів. Відстань до них - приблизно 500 метрів, сам собі кажу нахуй ти їх рахуешь?! Пробігаючим мимо прикордонникам кажу: стріляй, йобаний ти куди ти біжиш. В когось питаю за магазини. Хтось стріляє, хтось кидає мені магазини, хтось вмирає.
Підари скорочують дистанцію. Про себе думаю: “сука, нас в 3 рази більше, а ми - пізди хватаем!”, але стріляю, хулі робить?
З останіх сил забігаю за камінь. Дивлюсь - залишилось пів магазину, і один ще підняв по дорозі. Тоді я вже не думав бігти далі. Я вже просто не міг рухатись, я сидів за укриттям і вицілював підарів які рухались двійками. Комусь навіть в ногу попав: тримай, уйобіще, подумав про себе. Перезаряджаю магазин, це- останній.