#Чеба
Приїхавши з задачі яку ми виконали, вважаю успішно, на скільки це було можливо в той момент, я почав проїдати всім мізки що потрібно забрати тіла наших пацанів, особливо Оливи. На що я отримував відповідь що це неможливо. “Ти вважаєш я мало людей втратив?” брякнув мені підполкан, той самий який організував ці випадкові операції. Після цих слів я нарешті й сам зрозумів що можу бути вбитий і лежати десь посеред руїн і ніхто про мене не дізнається, і навіть звістки родині ніхто не принесе. Але як вже потім з'ясувалось - мої старі знайомі з якими я служив давно, завжди тримали руку на пульсі і завжди взнавали у вищого командування, як я, і де пропав якщо не виходив на зв'язок з родиною більш ніж 3 доби. 
Мені дуже було шкода людей яких я втратив на цьому завданні, але у тому вирію подій час цим нагружати себе не було. 
Час Ч все ж таки настав прийшов той самий кєп з старшиною і сказали пішли малий, будем воював. Я взяв свої речі доніс до 9ки на який вони приїхали і запхав все всередину, сам мовчки заліз в машину і чекав поки вирушимо. Рандомні артобстріли не припинялися, і на них вже ніхто не звертав уваги і я в тому числі. Лише коли літаки скидали Каби - я завмирав. В голові були різного роду думки, але я себе контролював і розумів що це війна, тут немає часу на сентименти. Сентименти це коли розмовляєш з хлопцем який йде на штурм у кількості 7 бійців на 9ти поверхівку яку раніше обстрілювали підари з танків, і який каже їбать вам повезло. А ти й сам думаєш повезло чи ні. З одної сторони хотів би бути з ними з іншої: да ну нахуй, і хлопці по наказу йшли, не обертаючись.
Тоді я розумів що це морська піхота, тут не має місця слабкості або жалю. Була поставлена задача, і похуй що ці самі хлопці сиділи декілька діб назад і пропускали підарів бо не було достатньо засобів ураження, передаючи наверх координати ворожої колони. На що у відповідь лише приймали “спостерігайте”, а через пару днів виходили з позиції. А потім йшли відбивати ті самі позиції чи інші. І йшли без всякого пригніченого настрою. З повними рюкзаками стрілкача. Я на своєму рівні все це аналізував, але не розумів що взагалі відбувається чому так, і як взагалі втримати цей гарнізон. Більше тих пацанів не бачив.

Різні чутки ходили: що нас не кинули, що йде підмога, але я розумів що це неможливо. Мій підрозділ, в який я потрапив, був не бойовий, від слова зовсім. Там, як і казав кеп, були одні старіки. Хоча тоді я думав що це фігура мови, і нас взяли аби затулити дірки в боєздатному підрозділі. Весь цей підрозділ був завжди у тилу. 
Мені дали наказ тримати участок оборони. В підпорядкуванні було 30 прикордонників яких ми тоді спасли з хлопцями, серед них був і підполковник, і майори і капітани. Можна сказати що іронічно… Не знаю.
На той момент мені багато чого не договарювали, і це була норма, всі розбігались хто куди: вранці ти міг прокинутись без командира бо той с’їбнув по граждані виїжджати з Маріка. Але тоді, як і зараз, все трималося на відчайдухах які роблять те що потрібно: вбивають і вмирають. Бо це - війна.

Музичка
https://youtu.be/pOkZOr9a_lA?si=or7WfcdkHX0UPPYn

Отлічний тікток!

https://youtube.com/shorts/fvXJ4EnZK54?si=bNpzaGxR7B4MQdJ8

Приємного прослуховування!

https://youtu.be/grJFUDWcMG8?si=oWcRzouOQQtNMcim

Через годинку буде ще один текст від Чеби. Хлопця прорвало)
https://youtu.be/PLQFQcHu_Go?si=plb4wxEBDD4hsbGn

На найближчі 3 дні накидав затриманою відправкою свої старі тексти.

Про довбойобів, героїв та боягузів, про мерців та брехунів

Тут ще не публікувались.

Сорян за копіпасту свого старого. Є ідея для двох текстів. Але там суцільна зрадаганьба. Я не любитель писати саму лише зраду. Я інколи пишу тексти на льоту, але зазвичай я маю чітку ідею що це буде за текст, що в ньому буде. Тоді вони, тексти, мені подобаються більше.

Доречі, якщо є питання: задавайте. Залюбки на них відповім.

Всі тексти на цьому каналі гугляться за хештегами авторів.
#Чупік - мої тексти.
#Чеба - про двіж в Маріуполі в 22м році
#Самурай - текст Самурая про двіжуху в Соледарі

Вилазка. Частина 1: Ідея.
#Чеба
Після того як компашка з 7 осіб пішла на їбануту задачу і не повернулась, я почав облаштовувати оборону зі своїми бійцями. В перший же день було 2-200 та 3-300 від снайперів та арти. Звідки працювали снайпери зрозуміти було неможливо, а арта вже працювала з відусюди, навіть з моря.
Йдуть штурми, літає авіація, стрілкач, арта. Було чутно як підарські гранатометники кричать "Выстрел", і це все летить по твоєму 5 поверховому будинку. Радувало що Каби завжди падали десь за 200 - 300 метрів від нього. Тоді мені було дуже цікаво скільки реально поверхів може скластися якщо КАБ впаде по центру?! Були різні версії: від одного етажу, до складання будівлі. Ми на першому поверсі вважали себе в безпеці.
Евакуація поранених це взагалі був цікавий квест: окрім джгутів особливо нічого на той момент не було, і ще були старі ноші на яких ми несли поранених, старі такі пошарпані. Усі в крові - їх навіть вже не чистили, бо, типу, це було не актуально. Евак ще тоді до нас приїжджав, ну не зовсім до нас - пронести треба було метрів з 300, поміж будівлями. Причому один фланг вже повністю прострілювався підарами. Так от, завжди в нас хтось був на кукушці, якщо працювало більше одного танка по цій будівлі то я давав наказ всім йти вниз на перший поверх, і просто посилював всі входи і виходи на 360 градусів, бо вже бували цікаві моменти(спроби штурмів).

5 поверха вже не було, і я тримав очі на третьому поверсі десь градусів на 280 вони спостерігали. Що саме цікаве, як я вже потім зрозумів, в цьому не було сенсу взагалі ніякого, вся інфа яка передавалась наверх просто навіть не записувалась,а нищити ворожі колони вже в той момент не було чим. Був ще якийсь НЗ запас мін, та десь до 10 +/- танків які працювали вже в крайньому випадку. Прям в дуже дуже крайньому. Але я цього всього тоді не знав. Кожну інформацію я передавав: і по ворогу, і по техніці, і як дурне сидів і дивився, потираючи руки, коли ж по ним в'їбуть, ну коли?! Але цього не сталося. Йшли тяжкі дні, і я вже все менше виставляв людей на ці очі. Одного разу прийшов чувак з мого підрозділу, я декілька разів його бачив, і сказав що знає дорогу де ще підарів не має. І що це була частина міста але там була більше сіра зона: підари їздили на техніці, мародьорили, а їх командування казало їм що в Маріку ЗСУ давно не має. Хоча це був кінець березня і вони ще відгрібали пизди знатно. Як потім вже з'ясували (через полонених) це був такий хитрий хід кацапського начальства: запускають малі групи, де вони пізди отхвачують - туди одразу набігають підарські профі різного роду і калібру з безмежно нескінченними можливостями і засобами.
Так от він мені і запропонував зробити вилазку, знайти щось корисне: їжу, бінти, да що завгодно, бо на той момент в мене на позиції не було вже нічого. Прийом їжі був один раз в день, не скажу що цього було замало, бо під натиском адреналіну не дуже й їсти хотілось, але запаси вже закінчувались. Як я вже потім дізнався що запасів не було тільки в нас. Інші вже давним давно бродили містом як фуражири і жерли то червону ікру з віскарьом, то кус куси з булгуром. І я плюсанув на цю вилазку. Ніхто більше не хотів, а мені було цікаво полазити в сірій зоні поміж підарів які чинили страшні речі з місцевим населенням.

Текст за 22й
#Чупік
Про довбойобів, героїв та боягузів, про мерців та брехунів.

Одна з причин чому люди на війні гинуть - це довбойоби. Довбойоби вони усюди. І задача кількох розумних що є на місці - зрозуміти що ідея яку вам пропонують, чи наказ який вам віддають - це їбуча хуйня. І це не план-капкан надійний як швейцарський годинник, а - задача 200. 

Довбойоб що пропонує задачу 200 завжди апелює до наступних речей:
- наказ є наказ.
- ну треба ж якось воювати.
- ти що боягуз?!

Задача 200 також ніколи не має деталей. Це завжди розмита хуйня, ну ви йдете туди, противник десь тут. Ви якось його завойовуєте. Союзники отут десь будуть. Звязок з ними через три коліна і 2 КСП. Арта вас прикриє.

Яка арта? Які союзники? Де ворог? Який він? Хто прикриє? Хуй його знає. Хто розвідку здійснює? Хто координує?

Адекватна задача теж не містить всієї інфи. Бо ти ніколи не знаєш як діло піде. Завжди щось доводиться на місці вирішувати, перейобувати. Але деталі плану є.
Є план мінімум. Є план максимум. Дії в разі того. Дії в разі того. А не "гоу пацани я создал, на місці розберемся".

Нать задачу 200 можна перетворити на адекватну. Зменшити максимальний успіх. Додати людей і засоби. Відняти людей і засоби. Додати часу на підготовку, розвідку.
Але довбойоб завжди дає на збори хвилин 25. І якщо план здався вам адекватним, і ви за 15хв зібрались. І тут раптово вам дають вказівку "очікуйте". Всьо. Вітаю. Джекпот. Повертайся живим. Мама я згарєл.

На противагу постає інша хуйня: війна це штука динамічна, і поки ти сутки будеш телитись шоб шось зробить - це вже може бути непотрібним. Або за ту сутку москаль в посадці вже Викопає Окоп з Піда... з піхотою. ВОП по воєнному ;-) і хуй ти його звідти вибомбиш. Москаль вміє рить. І за 7 днів, 6 рашистів викопали більше ніж піхотний бат за місяць. На тому самому місці. При умові шо їх їбуть постійно. 

Приклад задачі 200:
Срочно всіх зібрать. В 6 ранку лізем на ділюгу. Завойовувать село. Слухай бойовий наказ. ВотсапМен (вождь один) маше рукою по карті і каже:
- Береш 4х рексів, пару рпг, одне Нлоу і йдеш сюда і вибиваєте врага звідси. Атсюда будуть заходить союзники в кількості 8 осіб під прикриттям ПТУРа. Арта всіх подавила. Ви всіх убили. Закріпляєтесь і ждете підкріплень.

Присутні покивали гривами і уточнюють якісь безполєзні деталі. В кінці задається класичне: які є питання?

Питаю: 
- тобто ви хочете, шоб я пішов сюда де є 6 БМП з десантом і 2 танка. І шоб ми в 12 чоловік (з якими звязку хуй) їх всіх убили?! Це якась фантастика. Або хуйня. Я підіб'ю 1, максимум дві машини. Дальше шо?

- Остальних арта роз'єбе, інші втечуть -каже.

- Тобто вона місяць не може їх роз'єбать, а сьогодні вночі вона прям попадать начне?!

- Після наради залишитесь, я розкажу хто шо робить буде.

Так і не розказав. 
План в ітогі провалився. Ніхто нікуди не пішов. Скласти компанію в штурмі, присутні не захотіли. В ітогі на цю хуйню підписався чувак з позивним 72й.

72й був безстрашним і наглухо контуженим мужиком. Толковим дядьком. Але з відсутнім інстиктом самозбереження. Він підписувався на будь яку ділюгу. Улюблені фрази: все буде добре, наказ є наказ, треба ж якось воювать. Він витягнув кілька дебільних задач 200. І реалізовував план мінімум. Генерал Ясєн Хуй грюкав хуєм по столу і кричав в рацію "вперед, вперед". Але 72й розумів що за брустверочком отієї посадки немає нічого крім смерті. Тому темпи наступу зменшувались, а люди лишались цілі.

В ітогі 72й загинув. Під час чергової великої офензиви його було вбито. Через кілька тижнів підрозділ 72го замінили. І замість нього приїхав інший дядько. Вічно лізе в якусь сраку, щоб звідти попрацювати. За очі ми його прозвали 73м...

Питання: де межа між обачністю і боягузством? завжди відкрите. Особисто для себе я вирішив, що якщо я підписуюсь на якусь ділюгу, то значить можу і поволокти туди за собою людей. Я часто завертав дебільні накази. Мене завжди бісить коли якийсь єблан ригає хуйню яка нать на задачу 200 не тягне. А всі присутні розуміють що на цю ділюгу піде жмур-команда яку не жалко. Розуміють, але гривами кивають. І відправляють потім на ділюгу людей.

І люди там гинуть. І горять.

І цей єблан тебе переконує. Та всьо норм. Тут нікого нема. Хуйня якась. 
Порозвідували. А там як не засада, так опорнік з пєтухами. Чи взагалі - БТГР стоїть в посадці де "нікого нема". А ви туда їдьте. Розвід, мать його, дозором на йобаних бехах. І беріть їх в кольцо. А противника ми ураганом уєбьом. Он бєжит і ви його в плєн. А хто не в плєн - того спалите. 
Ідєю з бехами завернули нахуй.

А потім ше обіжаються: блін, шось ви ніхуя зробить не можете. Яку вам задачу поставить шоб ви справились?

Про боягузів. Текст за 22й рік
#Чупік

Бояться всі. Це абсолютно нормально. Боятися чогось. Не бояться або ідіоти, або ті хто все знають і впевнені у своїх силах. Або ті хто не знають ніхуя і впевнені у своїх силах.

Боягуз це інше. Боягуз це вкрай суб'єктивна оцінка. Людина має (чи мала, ффіть ха) якесь уявлення як справи мають йти і робитися. І коли йде якась сувора невідповідність... коли тобі не дають безліч Джавелінів, коли ти кажеш "там бабайка і безліч танків, уєбіть туди артой, негайно і вже" чи коли тебе починають пиздити артою в безіменній посадці, а ти нічого не можеш з цим вдіяти. Спойлер: а ти нічого і не вдієш.
І картинка в цієї людини ламається. Бо ти не гордий воїн який громить противника. Ти - бомж в земляній норі. І противник не біжить в повен ріст на тебе, а ти геройськи колеш його багнетом. Ні, москаль єбе тебе артой тричі на день. Інколи додаючи з танка і вертушки. І хуй ти шо з цим зробиш.

І людина перестає хотіти бути тут. Ніхто не любить бути на пиздоприйомніку 24/7. І починається... того не додали, там не довчили. А окопи недокопали... а їх більше.

Боягуз завжди знайде виправдання своєму боягузству. Я ранєн, опорнік вивєдєн із строя.

Деякі ж люди привчаються отримувати пизди. Бо так потрібно. Бо це їх роль. Але це треба пояснити. І вони мають бачити, що поки їх пиздять - це дає змогу іншим хлопцям робити свою роботу. Тих хлопців теж пиздять. Не 24/7, лише коли намацають довгим мацаком артилерії в кущах чи у полі. Але вони не в затишному окопчику чи капонірі. Тому тут бабка надвоє гадала. Що гірше.

Москаль теж сциться. Тікає з позицій, кидає поранених і вбитих. Потім набираються хоробрості, повертаються, мотаються ІППшками і сидять під осколками і стрільнами.

До війни неможливо якось підготуватися і навчитися. При своєму 6и річному досвіді, я виявився абсолютно неготовим до того що тут є. Але якось призвичаївся, щось роблю інакше. Пиздить стали менше. Роздавать став більше. Все одно пиздять. Але Бог любить Україну.

Але все одно, мене часто гризе сумління. Я обачний, чи я - боягуз? Інколи мені здається що і те і друге.

Ми лізли до піхоти в гості на попрацювати. Але ноги не йшли. Зупинялись то покурити, то попрацювати з віддалення. І коли вже твердо вирішили останнім кидком дійти до опорніка...
Туди спершу уїбав град. Потім ураган. Потім стволка. Потім танк. Потім літак прилетів і забомбив опорнік в мезозойську еру. І ми такі... та ну його нахуй. Пішли додому. А потім ми побачили піхоту яка драпала з опорніка. Ми їх зупинили. Поранених відправили на евакуацію. З решти вмовили кількох щоб вони повернулись доки не пришлють підкріплення. Повертатись вони не хотіли. Але надихаючись їх страхом, я набрався сміливості і пішов туди, куди 10 хвилин назад я йти не хотів ні за які гроші. По дорозі один жалівся що він мобік. Два тижні як. Ніхуя не навчили, а он я - ахуєвший рекс в супер снарязі. А я сам мобік, і мені страшно так само як і контрактніку що йде поруч. Так, я там досвідчений, запакований. Але йобани ж в рот. Земля дрижала і дерева хитало. А я був в кілометрі від епіцентру вибуху. І то шо в мене гарна каска і прикольна АР15 не робить з мене суперсміливця.

Ми дійшли. Побомбили хитрого москаля який захотів залізти на пустий опорнік.

На самому опорніку лишилось кілька відчайдухів. Прибуло підкріплення. Ми з'єбнули звідти.

Про мертвих і брехунів - наступного разу.

П.С.: і чого мені вдома не сиділося. В Польщу, он, компанія кликала 15го лютого. Ех... знову доведеться вбивати всіх ворогів.

Текст за 22й
#Чупік

Про мертвих і брехунів.

Війна чудово робить дві речі - генерує жмурів і руйнує майно. Майно потім списується. А мертві. Мертвих намагаються забрати назад. Інколи при цьому генеруючи нових мертвих.

Заєбєніли русака. Лежит на травичці - загоря. Русскіє своїх не кидають, підійшли до трупа, по ним нахуйкали з бехи. Ну, не сильно рускими виявились. Кинули. Вночі потім забрали, щоправда. Вночі вся війна завмирає.

Вночі ніхто ніхуя не бачить. У всіх купа тєплаків, ночніків, але все одно пройобуються. Ходити в атаку вночі далі 1-2 посадок ідея не дуже. Надзвичайно легко загубитись, відбитись від стада і вийти туди, куди йти не варто.

Вночі, щоправда у багатьох починаються ахуєтітєльні історії. Полчища ДРГ, 10500 танків і владіміро путсін на білій кобилі з шашкою наголо приперса вбивать укропський СПшнік. В ітогі всі думають що на них напали. Хто слабший духом - драпає з посадки. Хто сильніший - з криком ура ломиться в атаку. Хто, де - ніхуя не понятно. Арта без коректури сандалить на найменший чих. Орлани і лелеки в небі створюють нефіговий трафік. Реб хуярить на повну потужність відбиваючи всім звязок. Ніхто ніхуя не розуміє. Нічними полями бігають вістові. Тапік стає на вагу золота. Відео, радіо - похуй. Все лежить. Орлани ледь ледь вловивши звязок корегують в першу ціль що побачили, але через кілька хвилин знову пірнають, під дією РЕБ, в туман інерціалки. І через кілька годин все затихає так само як і почалося. Раптово. Здалося. Війна відміняється.

І тиша. Нічний норматив по снарядам використано. Всі підраховують залишки і моляться щоб укроп/москаль вперед не попер. Бо стріляти хуй чим. Зранку виявилось що це Сєрьога заряджав утьос і, проєбавшись, накльоцав по пітухам. І пів ночі була третя світова.

А кілька постів бачили 1500 танків. І 200 бех. І білу кобилу. І лискіт шашки хуйла на місяці. І відступили під тиском переважаючого ворога.

І міномет... господи, чому, чому всі постійно кажуть що по ним стріляє міномет?! Його підтягують на 900 метрів до наших позицій і хуярять з міномету. І всі божаться що бачили той міномет. Пять чоловік, в ТРку. І з дрона бачили. Нє, нє. Відео не знімав. А, чому ти мені не віриш?

..........

В англійській мові є чудове словосполучення, термін... "no mans land" нічия земля, чи земля без людей. По нашому - сіра зона, але но менз ленд досить зловіщий термін. Земля без людей.

На цих номензлендах лежать трупи і їх нікому забрати. Це земля де б хто не з'явився - по ньому одразу ж відпрацюють. Всім чим є. Місце де точаться бої.

Свої, чужі, чорні тюльпани, ОБСЄ, червоний хрест... неважливо. Ти туди не поїдеш. Тебе просто розстріляють як тільки побачать. Гратися в ніндзю і повзти за жмурами щоб потім з жмурами повзти назад - ніхто не хоче. От вони так і лежать на нічиїй землі. Свої, чужі. Мертві.
Коли лінія фронту зміщується, то трупи з таких номензлендів збирають. Поїжених собаками і їжаками. Своїх відправляють на поховання. Москалів - або ховають, або міняють на захоплених москалем наших жмурів.

Доброго ранку. Роки два тому мене Сара підсадила на цю пісню)
https://youtu.be/TNf3GPizM58?si=_OAFCMIWc-w2CjQO

І ще прикольний трек.
https://youtu.be/MpyTS_ETsTI?si=3OqQ4c7SRiUnYhOc

Текст за 22й.

Про брехунів.
#Чупік

Брехуни усюди. Міфічні міномети (які виявляються гаубицями що стріляють хуй зна звідки), танки що заховані в отих кущах спереду. Ворожі позиції (кинуті 3 місяці назад ще в перші дні війни). Ворожі ДРГ з корів і здичавілих овець. Піхота бреше що вона закопалася. Розвідники - що були там і розвідували. Командири на серйозних щщах цю інфу передають в штаби. Штаби пиздять далі. Підстрелений москальский Урал раптово в рапортах наповнюється мертвими кацапами втроє вище фактичного. Під час обстрілу загинуло овер 9500 піхоти і 300 офіцерів.

А потім в цю брехню починають вірити. І приймають рішення. І вони виявляються неправильними.

Радують рузьгі. Що в раціях брешуть шо в них перешкоди на каналі, поламані машини, все добре, війна йде по плану. А на ділі - сциться виїхать на позицію щоб дістати далі ніж передній край. І плачеться потім по телефону умовній Марині що напевне він вже всьо, і путінпідарас гдє моя зп.

Бо укроп не далбайоб. Укроп злий, заряджений і бг. І шанс згоріти на роботі у Ваньки - 50/50. Як і в нас.
Тому що тебе або заєбашать, або - ні.

Для Чеби

Чебу так і не запхали в бойову частину (поки, прим. Сирського). На голу ЗП протягнути складно. Орендувати житло якось треба.
Це донат не на дрони, чи танки. Це донат для Чеби особисто. Якщо буде бажання - можете помогти.

На вирішення СМП (соціально матеріальних питань) у Чеби.

🎯 Ціль: 20 000 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/69rKror9jF

💳Номер картки банки
5375 4112 1812 8689

Всім доброго ранку!
https://youtu.be/9RHFFeQ2tu4?si=QLT-xo4m6VLzjb7p

І ще одне відео.
Шо там, русня, не спиться? Як мінімум 3м з вас))

Як казав Шевченко: "Борітеся! Поборете! Їбаш русню!"

https://youtu.be/PZbkF-15ObM?si=LqBcBBq6ztICTizP