Чупік Кулсторіз

Чую клацнула дверь у камазі і чую що хтось біжить на мене. Я дивлюсь ну біжить та й добре, коли дистанція скоротилась до 3 метрів він зупинився (як я потім вже зрозумів я повинен був тікати, бо він так собі це намалював). Каже мені: ти хто? Кажу: та мобілізований приїхав 25 числа і починаю ще щось казати ,але йому це було не цікаво, що він мене перебив. Каже: поняв, короче, ясно, а хто тебе вчив так розмовляти з старшими офіцерами?? ти зовсім охуїв? чи ти дохуя воїн? чи знаєш що взагалі відбувається просто зараз??? На що я відповів підозрюю що зараз йде війна до якої я особисто готовий на відміну від вас, пане офіцер,також я не бачу вашого звання. І додав: зніміть той шеврон Generation kill (хто не знає це серіал про американську морську піхоту "Покоління вбивць") бо вам можливо прийдеться за нього скоро відповідати, ви, кажу, хоч ворога бачили десь окрім камер та телеграм каналів за цю неділю боїв? тут рабів вам немає,є люди які свідомо приїхали захищати Маріуполь, а ваші ці манери спілкування вам треба залишити для строковиків.

Після цього він мабуть дотелепав що далі не вийде бикувати і треба якось налагодити робочі стосунки. Він дивився на мене і просто завис і мовчав (як я потім вже зрозумів так не можно було розмовляти Морпіхам з офіцером бо це взагалі порушення балансу всього Всесвіту) так може це можно назвати дисципліною, але в той момент я був з цим не згоден. Після двох хвилинної паузи він дістав телефон і пішов розмовляти з кимось, я в свою чергу на дізморалі пішов далі грузити вантажівку, допомогти треба було хлопцям.
Я вже було взяв ящик як почув знайомий голос: Чеба це ти?Це був мій побратим з минулого підрозділу, я настільки був радий його бачити, що не передати, хоча виду не подав. Між нами відбувався коротенький діалог, у якому він з'ясував як я сюда потрапив, і що мені потрібні берці/каска. Він сказав: ходімо зі мною. Я пішов за ним, він завів мене до кібітки і сказав міряй берці, та от тобі каска. Я взяв Б\У-шні талани, взув їх, та одразу відчув полегшення в ногах та тепло. Взяв каску і сказав дякую тобі друг, а потім запитав чиє це взагалі? На що він просто сказав не парься, бери. Я як людина відповідальна пояснив що мені треба йти допомагати хлопцям і ми обмінялись контактами і я пішов.
Найкі свої я поклав на пустий ящик з під бк у кутку, та попрощався з ними фразою: “дякую,своє відходили.”
Потім ми почали далі грузити БК,загрузили ще 2 машини і вже сутеніло, добре що водій спитав: “а хто вас відвезе?” на що я сказав, що мабуть що ви. Тож ми погрузились, місця було мало, але ми влізли і поїхали назад на базу, усі були виснажені, я навіть сказав сам собі, що довго так не протримаюсь, але товариш якого я зустрів тоді трохи мене підбадьорив, не стільки своєю допомогою, а тим фактом, що в мене є в цій сраці знайомі. Приїхавши у свій підвал ми почали розгортати сухпаї, зайшов підполкан і почав знову казати рядку негативних речей в наш адрес, що хто дав команду їхати там ще одна машина приїхала, ви заїбали і тд. Я ніяк це не коментував я був настільки виснаженим що важко це навіть описати, в мене тремтіло все тіло від навантаження та було внутрішнє розуміння що я до сих пір знаходжусь у повній сраці.

Як я зрозумів: ми вивозили БК, бо той склад мав перейти ворогу територіально, і в ту ж ніч його підірвали наші сапери, щоб ворогу не дісталось наше БК. Ще я зрозумів що до нас мобілізованих відношення було як до рабів, хоча я чомусь собі малював іншу картину, що мають бути вдячні що ми по своєму бажанню приїхали в Маріуполь на допомогу. (В кадровій укроармії прийнято відношення як до рабів, цю хуєту офіцерам прививають ще в академії. Спілкуватись як бидло, як до бидла, причому на всіх рівнях між командирами до підлеглих, прим ред).

З усюди почались з’їжджатись морпіхи, по вигляду я розумів що вони були з позицій які тримали ще з часів ООС, на моє питання “хлопці звідки ви?” вони казали що краще мені не питати, один навіть сказав що це не твоє діло малий.

#Чеба

2.6K viewsedited 13:52