Forwarded from Nerd Campfire
Шо забагато, то не добре. Розробники Queen's Domain не зрозуміють причин існування цієї фрази.
Один із найдовгоочікуваніших цьогорічних релізів став мені поперек горла прямо на середині трапези. Після того, як я відкашлявся та запив водичкою, покуштувавши його ще раз, я не зрозумів, чи це мені слизову травмувало, чи страва від початку була з гниленьким присмаком.
А як все добре починалося. Ще один ідейний спадкоємець King's Field із власним виразним візуальним стилем, чудернацьким острівним сетингом та сильним ухилом у переміщення, навігацію та секрети. І це "добре" тривало доволі довго. Я дивувався тому, як бойова система, взявши за основу повільний темп свого скам'янілого пращура, надбудовувала зверху елементи, що перетворювали її у значно концентрованіший процес. Чи тому, як команді всього лише із двох людей вдалося настільки майстерно реалізувати вертикально - горизонтально - діагонально переплетені між собою локації. Та ще й наповнити їх по вінця секретами для тих, хто любить "читати" оточення. У такому захваті я вже було попередньо записав Queen's Domain не лише у ряд найцікавіших творів свого напрямку, а й почав готувати для неї місце на своєму особистому відеоігровому п'єдесталі, заздалегідь протерши там пил і наполірувавши мармур. Якби ж я знав...
Якби ж я знав, що десь посередині мого проходження, весь цей захват розвернеться у діаметрально протилежні емоції.
По-перше: нудьгу. Я настільки перенаситився одними і тими ж левел-дизайновими прийомами, секретами та поведінково ідентичними ворогами, що із гри щезли не лише азарт та складність, а й відчуття захоплення. Через це, просування далі стало питанням вже не моєї наснаги та кмітливості, а банальної впертості. Щоб усугубити це відчуття, одна із центральних локацій другої частини гри в своїй ідеї не має нічого спільного з тим, за що мені подобались решта локацій. Гра немов вивертає себе навиворіт, розмазуючи все, що мені подобалося, тоненьким шаром по великій прощі.
По-друге: роздратування. В цей момент події настільки сильно наративно та тематично з'їжджають у один із найбанальніших фентезійних тропів минулого століття, що втрата левел-дизайном фокусу вже не здається такою серйозною проблемою. Борлдбілдинг скочується у інструмент для дешевого здивування, історія майже що втрачає емоційну ціну, а персонажі раптово починають говорити і писати мемами. Додавши до цього геть не завжди доречний і місцями обурливий гумор та відверто посередній стиль самої оповіді, виходить, якщо й не несмак, то щось до нього близьке.
По-третє: а нашо це все? Я неодноразово себе про це запитував. Чесно, я не зрозумів не лише, що Queen's Domain хоче мені сказати, а й чому вона робить це саме так, як робить. Можливо, відчуття масштабу затьмарило розробникам голови та вони думали, що все це мене приємно дивуватиме. Але я ж зійшовся на тому, що якби хто взяв і на фінальній стадії розробки відрізав би другу половину цього монстра Франкенштейна, то вийшов би доволі охайний молодик із хорошими манерами та яким-не-яким шармом. Проте, він таким не був задуманий, тому і мені варто викреслити його із моїх вигаданих крашів.
Queen's Domain — це прекрасна гра, яка зловживає гостинністю гравця. Той самий чудовий друг, з яким дуже цікаво спілкуватися, доки він, напившись на вечірці, не присяде тобі на вуха, розповідаючи по колу одну-єдину рекурсивну історію, шліфуючи її сексистськими жартами. Надзвичайно сумно, що я всім своїм єством полюбив першу половину гри лише для того, щоб згадувати її як щось, чим Queen's Domain могла залишитися в моїй пам'яті. Замість того, чим вона залишилась там на ділі.
Один із найдовгоочікуваніших цьогорічних релізів став мені поперек горла прямо на середині трапези. Після того, як я відкашлявся та запив водичкою, покуштувавши його ще раз, я не зрозумів, чи це мені слизову травмувало, чи страва від початку була з гниленьким присмаком.
А як все добре починалося. Ще один ідейний спадкоємець King's Field із власним виразним візуальним стилем, чудернацьким острівним сетингом та сильним ухилом у переміщення, навігацію та секрети. І це "добре" тривало доволі довго. Я дивувався тому, як бойова система, взявши за основу повільний темп свого скам'янілого пращура, надбудовувала зверху елементи, що перетворювали її у значно концентрованіший процес. Чи тому, як команді всього лише із двох людей вдалося настільки майстерно реалізувати вертикально - горизонтально - діагонально переплетені між собою локації. Та ще й наповнити їх по вінця секретами для тих, хто любить "читати" оточення. У такому захваті я вже було попередньо записав Queen's Domain не лише у ряд найцікавіших творів свого напрямку, а й почав готувати для неї місце на своєму особистому відеоігровому п'єдесталі, заздалегідь протерши там пил і наполірувавши мармур. Якби ж я знав...
Якби ж я знав, що десь посередині мого проходження, весь цей захват розвернеться у діаметрально протилежні емоції.
По-перше: нудьгу. Я настільки перенаситився одними і тими ж левел-дизайновими прийомами, секретами та поведінково ідентичними ворогами, що із гри щезли не лише азарт та складність, а й відчуття захоплення. Через це, просування далі стало питанням вже не моєї наснаги та кмітливості, а банальної впертості. Щоб усугубити це відчуття, одна із центральних локацій другої частини гри в своїй ідеї не має нічого спільного з тим, за що мені подобались решта локацій. Гра немов вивертає себе навиворіт, розмазуючи все, що мені подобалося, тоненьким шаром по великій прощі.
По-друге: роздратування. В цей момент події настільки сильно наративно та тематично з'їжджають у один із найбанальніших фентезійних тропів минулого століття, що втрата левел-дизайном фокусу вже не здається такою серйозною проблемою. Борлдбілдинг скочується у інструмент для дешевого здивування, історія майже що втрачає емоційну ціну, а персонажі раптово починають говорити і писати мемами. Додавши до цього геть не завжди доречний і місцями обурливий гумор та відверто посередній стиль самої оповіді, виходить, якщо й не несмак, то щось до нього близьке.
По-третє: а нашо це все? Я неодноразово себе про це запитував. Чесно, я не зрозумів не лише, що Queen's Domain хоче мені сказати, а й чому вона робить це саме так, як робить. Можливо, відчуття масштабу затьмарило розробникам голови та вони думали, що все це мене приємно дивуватиме. Але я ж зійшовся на тому, що якби хто взяв і на фінальній стадії розробки відрізав би другу половину цього монстра Франкенштейна, то вийшов би доволі охайний молодик із хорошими манерами та яким-не-яким шармом. Проте, він таким не був задуманий, тому і мені варто викреслити його із моїх вигаданих крашів.
Queen's Domain — це прекрасна гра, яка зловживає гостинністю гравця. Той самий чудовий друг, з яким дуже цікаво спілкуватися, доки він, напившись на вечірці, не присяде тобі на вуха, розповідаючи по колу одну-єдину рекурсивну історію, шліфуючи її сексистськими жартами. Надзвичайно сумно, що я всім своїм єством полюбив першу половину гри лише для того, щоб згадувати її як щось, чим Queen's Domain могла залишитися в моїй пам'яті. Замість того, чим вона залишилась там на ділі.
❤1