Короче хоч я і людина російськомовна тут буду писати українською того шо Санич каже шо всі російськомовні підараси.
І так, вступний пост, кому треба, той прочитає.
Назва каналу рандомні три цифри, які я вписав, коли робив нову замітку зі своїми думками.
Рід військ ДШВ, батальйон не скажу.
На момент написання поста знаходжусь на ізюмському напрямку.
Буду писати в форматі оповідань, може вийде колись щось зібрати з цієї писанини.
Нащо пишу? На війні помирають люди, це не секрет. Я знав куди йшов і це мене не лякає, але хотілось би вірити що у такому випадку моя писанина не буде задарма витраченим часом.
Все інше далі.
І так, вступний пост, кому треба, той прочитає.
Назва каналу рандомні три цифри, які я вписав, коли робив нову замітку зі своїми думками.
Рід військ ДШВ, батальйон не скажу.
На момент написання поста знаходжусь на ізюмському напрямку.
Буду писати в форматі оповідань, може вийде колись щось зібрати з цієї писанини.
Нащо пишу? На війні помирають люди, це не секрет. Я знав куди йшов і це мене не лякає, але хотілось би вірити що у такому випадку моя писанина не буде задарма витраченим часом.
Все інше далі.
135
До 24.02.2022 я, разом з більшістю наших громадян, єднав армійську структуру із її працівниками, себто, військовослужбовцями. Я вважав що це архаїчні люди, консервативного складу розуму. Людина 35-40 років з обласного центру, що пішла в армію через нестачу робочих місць у рідному селищі/обласному центрі. Пішла в армію задля стабільної заробітної плати, стабільної кар‘єри, зрозумілого майбутнього. Така людина не хоче мислити по-новому, приймати нові реалії технологічного життя, вона зав’язла по вуха у бюрократії, маючи друзів, знаймих тільки в армії, вона сидить на прикормленому місці і одухотворяє собою радянську нуменклатуру, що намагається вдавати з себе молодого чиновника. Такий собі думер, що намагається зануритись у світ гаджетів і трендів, але виходить з усього цього суцільний крінж.
Напевно так думав і наш ворог. Вони прийшли з війною, бо щиро вірили, у те, що як і в 14 році в Криму та зоні ООС їх не будуть вважати за ворогів, що як і в 1917 у української армії не буде підтримки народу, що «хлібороби й селяни» не зрозуміють, навіщо їм боротись проти системи, яка є близнюком тієї, в якій вони живуть. На щастя, вони прийшли за пізно. Зараз буде мем, приготуйтеся. Так от, прийшли би вони на ВОСЕМЬ ЛЄТ раніше, виграли би війну з легкістю. Виграли би, перерізали би всіх незгодних, (у 2014 їх було значно меньше ніж зараз) як колись це зробили більшовики і тих, хто побоявся висловити незгоду, або просто вагався, назвали би українцями.
Але щось я далеко втік… ці два абзаци були написані, щоб у читача була змога зрозуміти моє ставлення до армії станом на 23.02.2022.
Перенесемся на 4 місяці і два тижні вперед. Сьогодні 9.06 того ж, славнозвісного, року. Я лежу в кімнаті будинка, що стоїть десь на околиці села Харківської області Ізюмського району. По праву руку стоїть старенький, старший за мого батька, але вже добре змащений і почищений мною АК74, на вбитих гвіздках висять РПС, з чотирма повністю зарядженими рожками від ак, аптечкою та підсумками, і каска, знизу стоїть бронежилет Корсар, що масою може мірятися з хазяїном. Поряд зі мною лежить ветеран АТО, ГСР Олександр Олександрович, прізвища ще не знаю. ГСР відпочиває у броніку, тому що тільки но були касетні прильоти граду, десь 1500м від нас, і не зрозуміло чи це вони цілились по нам, чи по артилеристам, які зупинилися в хаті ближче до центру села. Ось до кімнати забігає збентежений старшина роти, вони з ГСРом перекидаються двома словами, про Гради і Смерчі, обмірковуючи, з чого працюють по околицях села. Згодом старшина піде на двір, готувати борщ на роту, в страшенно громіздкому, жаркому бронежилеті Корсар, в касці та із автоматом, здається, у нього «ксюха».
Але це буде згодом, а зараз я лежу і пишу, що я раніше думав про армію.
Ось знову заходить старшина, покришити щось на кухні. У нього золоті руки, харчуємось ми всі тут, завдяки йому, не гірше, а в моєму випадку і краще, ніж удома; заходячи, старшина по-батьківськи незадоволено протягує «Ну підарааасии» і коситься на мене, адже ГСР вже спить, похропуючи. Я киваю у знак згоди.
Себто, я сам став частиною системи, про ступінь її «паперовості» та бюрократії я напишу потім, зараз же, доводжу головну думку попередніх абзаців-система не дорівнює людям, які в ній знаходяться, це те, що я точно можу сказати.
Далі буде
До 24.02.2022 я, разом з більшістю наших громадян, єднав армійську структуру із її працівниками, себто, військовослужбовцями. Я вважав що це архаїчні люди, консервативного складу розуму. Людина 35-40 років з обласного центру, що пішла в армію через нестачу робочих місць у рідному селищі/обласному центрі. Пішла в армію задля стабільної заробітної плати, стабільної кар‘єри, зрозумілого майбутнього. Така людина не хоче мислити по-новому, приймати нові реалії технологічного життя, вона зав’язла по вуха у бюрократії, маючи друзів, знаймих тільки в армії, вона сидить на прикормленому місці і одухотворяє собою радянську нуменклатуру, що намагається вдавати з себе молодого чиновника. Такий собі думер, що намагається зануритись у світ гаджетів і трендів, але виходить з усього цього суцільний крінж.
Напевно так думав і наш ворог. Вони прийшли з війною, бо щиро вірили, у те, що як і в 14 році в Криму та зоні ООС їх не будуть вважати за ворогів, що як і в 1917 у української армії не буде підтримки народу, що «хлібороби й селяни» не зрозуміють, навіщо їм боротись проти системи, яка є близнюком тієї, в якій вони живуть. На щастя, вони прийшли за пізно. Зараз буде мем, приготуйтеся. Так от, прийшли би вони на ВОСЕМЬ ЛЄТ раніше, виграли би війну з легкістю. Виграли би, перерізали би всіх незгодних, (у 2014 їх було значно меньше ніж зараз) як колись це зробили більшовики і тих, хто побоявся висловити незгоду, або просто вагався, назвали би українцями.
Але щось я далеко втік… ці два абзаци були написані, щоб у читача була змога зрозуміти моє ставлення до армії станом на 23.02.2022.
Перенесемся на 4 місяці і два тижні вперед. Сьогодні 9.06 того ж, славнозвісного, року. Я лежу в кімнаті будинка, що стоїть десь на околиці села Харківської області Ізюмського району. По праву руку стоїть старенький, старший за мого батька, але вже добре змащений і почищений мною АК74, на вбитих гвіздках висять РПС, з чотирма повністю зарядженими рожками від ак, аптечкою та підсумками, і каска, знизу стоїть бронежилет Корсар, що масою може мірятися з хазяїном. Поряд зі мною лежить ветеран АТО, ГСР Олександр Олександрович, прізвища ще не знаю. ГСР відпочиває у броніку, тому що тільки но були касетні прильоти граду, десь 1500м від нас, і не зрозуміло чи це вони цілились по нам, чи по артилеристам, які зупинилися в хаті ближче до центру села. Ось до кімнати забігає збентежений старшина роти, вони з ГСРом перекидаються двома словами, про Гради і Смерчі, обмірковуючи, з чого працюють по околицях села. Згодом старшина піде на двір, готувати борщ на роту, в страшенно громіздкому, жаркому бронежилеті Корсар, в касці та із автоматом, здається, у нього «ксюха».
Але це буде згодом, а зараз я лежу і пишу, що я раніше думав про армію.
Ось знову заходить старшина, покришити щось на кухні. У нього золоті руки, харчуємось ми всі тут, завдяки йому, не гірше, а в моєму випадку і краще, ніж удома; заходячи, старшина по-батьківськи незадоволено протягує «Ну підарааасии» і коситься на мене, адже ГСР вже спить, похропуючи. Я киваю у знак згоди.
Себто, я сам став частиною системи, про ступінь її «паперовості» та бюрократії я напишу потім, зараз же, доводжу головну думку попередніх абзаців-система не дорівнює людям, які в ній знаходяться, це те, що я точно можу сказати.
Далі буде
Так ось про систему.
В армії все по-старому. Для прикладу: я потрапив в цю структуру на добровільних початках, повезло швидко оформитись в військкоматі, зазвичай це займає 2+тижні. Тобто, вдумайтесь, щоб потрапити на передову підчас війни, щоб наближати перемогу всіма доступними для неї ресурсами, щоб повністю довірити своє життя системі і командуванню (звучить як величезна жертва, власне життя, хіба ні?), людина має 14+ днів возитись з бумажами…
З цього почалося моє знайомство з системою. Далі я потрапив на ППД батальйону. Там царить дуже цікава атмосфера-всі сидять нижче трави, нікуди не виходять з кімнат (окрім штабних працівників), аби ніхто не напружив роботою. Мені ця концепція була з самого початку не зрозуміла; взагалі побут солдата влаштований на тому, щоб не потрапити на очі до начальства, щоб, не дай боже, йому не дали якусь задачу.
Згодом ми до цього повернемось, а на моменті я лежу в ППД, це школа, збудована за часів перестройки, і мені свербить все тіло від нічого не робіння. В голові думки: «бля, ну я ж міг нічого не робити і вдома, хулі я сюди приперся?». Наступного дня я потроху почну вкатуватися в цей образ мишлення, але це буде наступного дня, а тоді я лежав і мені кортіло щось робити.
Спати на каріматі не зручно. Займаюся цим вже другий тиждень, ніразу не прокинувся без болі в якійсь частині тіла. А ліжку я зазвичай сплю дуже міцно і довго, але підчас сну на каріматі, можливо це моя особливість, я прокидаюсь кожні 2-3 години. Кожного разу виникає дилема приблизно о 5:30 ранку-спати далі, сподіваючись не затерти ще більше, чи йти ворушити гори😀 (до цього ми ще повернемось)
Того ранку мною було прийняте волеве рішення вставати приблизно о 6:45, адже пізніше буде черга в душ. Відкладемо опис ППДшного побуту на невизначений час, адже він нічим особливим не відрізняється від звичайного, хіба що трішечки меньш зручно.
Так ось, картина маслом, іду я з сніданку, роздумуючи, що я взагалі тут забув, ніби війна в країні, а люди їм на війні, таке відчуття, не потрібні, оскільки я сиджу без діла вже третій день. З внутрішнього денну мене викинув голос замполіта роти- «Остап, іди сюди, тут треба хлопцям допомогти». Тоді у мене промайнула думка, нарешті я буду щось нове вивчати, можливо мені щось покажуть, напевно буде цікаво. Знали би ви як я тоді помилявся…
Аби не вдаватись у подробиці кожної піднятої мною коробки в той день, спробую максимально стисло описати масив енергії, вимірюваної у, мабуть, мегакалоріях, яку я витратив того дня. «Хлопцями» виявились такі ж незгарби як і я, що не змогли відмазатись від тупої фізичної праці. Ми прийшли на склад, старший сержант років шестидесяти, з позивним Філософ дав нам задачу- розгрузити ЗіЛ з БК. Все би нічого, але одна коробка з, наприклад, 7.62 важить приблизно як пів мене, тобто 30кг. Таких коробок в той день ми підняли якщо не тисячі, то кількасот точно. Просто безглуздо розгрузили одну машину, потім загрузили точно таку ж і точно тими ж коробками, а потім ще перекидали речі, що відправляли хлопцям на «0», з КАМАЗа у ЗіЛ. Це зайняло приблизно 6 годин. Ніякої премії чи, бодай, подяки, за це не передбачається в армії, більше того, людину що про це спитає, мені здається, виходячи з загальної атмосфери, можуть іще й покарати.
Це і було пояснення армійської, навіть, влучніше кажучи, солдатської філософії, кажучи одним реченням, вона звучить так: зробив щось важке-лох, відпетляв від роботи-молодець.
Вищезгадане правило вбиває у солдата всяку ініціативність, бо навіть я, існуючи в цій структурі меньше місяця, зрозумів-ініціатива завжди наказується додатковою роботою/складностями, або ж взагалі піздюліною від начальства. Як бачите, совок в армії не зник, він процвітає. Вищі по званню вважають що заєбати солдата якоюсь хуйньою, що зрозуміла тільки їм-це їх священний борг, священніше за який немає нічого, враховуючи прямі обов‘язки прописані у статуті. Зараз в країні війна і всі ці принципи послаблюються, але нікуди не зникають.
В армії все по-старому. Для прикладу: я потрапив в цю структуру на добровільних початках, повезло швидко оформитись в військкоматі, зазвичай це займає 2+тижні. Тобто, вдумайтесь, щоб потрапити на передову підчас війни, щоб наближати перемогу всіма доступними для неї ресурсами, щоб повністю довірити своє життя системі і командуванню (звучить як величезна жертва, власне життя, хіба ні?), людина має 14+ днів возитись з бумажами…
З цього почалося моє знайомство з системою. Далі я потрапив на ППД батальйону. Там царить дуже цікава атмосфера-всі сидять нижче трави, нікуди не виходять з кімнат (окрім штабних працівників), аби ніхто не напружив роботою. Мені ця концепція була з самого початку не зрозуміла; взагалі побут солдата влаштований на тому, щоб не потрапити на очі до начальства, щоб, не дай боже, йому не дали якусь задачу.
Згодом ми до цього повернемось, а на моменті я лежу в ППД, це школа, збудована за часів перестройки, і мені свербить все тіло від нічого не робіння. В голові думки: «бля, ну я ж міг нічого не робити і вдома, хулі я сюди приперся?». Наступного дня я потроху почну вкатуватися в цей образ мишлення, але це буде наступного дня, а тоді я лежав і мені кортіло щось робити.
Спати на каріматі не зручно. Займаюся цим вже другий тиждень, ніразу не прокинувся без болі в якійсь частині тіла. А ліжку я зазвичай сплю дуже міцно і довго, але підчас сну на каріматі, можливо це моя особливість, я прокидаюсь кожні 2-3 години. Кожного разу виникає дилема приблизно о 5:30 ранку-спати далі, сподіваючись не затерти ще більше, чи йти ворушити гори😀 (до цього ми ще повернемось)
Того ранку мною було прийняте волеве рішення вставати приблизно о 6:45, адже пізніше буде черга в душ. Відкладемо опис ППДшного побуту на невизначений час, адже він нічим особливим не відрізняється від звичайного, хіба що трішечки меньш зручно.
Так ось, картина маслом, іду я з сніданку, роздумуючи, що я взагалі тут забув, ніби війна в країні, а люди їм на війні, таке відчуття, не потрібні, оскільки я сиджу без діла вже третій день. З внутрішнього денну мене викинув голос замполіта роти- «Остап, іди сюди, тут треба хлопцям допомогти». Тоді у мене промайнула думка, нарешті я буду щось нове вивчати, можливо мені щось покажуть, напевно буде цікаво. Знали би ви як я тоді помилявся…
Аби не вдаватись у подробиці кожної піднятої мною коробки в той день, спробую максимально стисло описати масив енергії, вимірюваної у, мабуть, мегакалоріях, яку я витратив того дня. «Хлопцями» виявились такі ж незгарби як і я, що не змогли відмазатись від тупої фізичної праці. Ми прийшли на склад, старший сержант років шестидесяти, з позивним Філософ дав нам задачу- розгрузити ЗіЛ з БК. Все би нічого, але одна коробка з, наприклад, 7.62 важить приблизно як пів мене, тобто 30кг. Таких коробок в той день ми підняли якщо не тисячі, то кількасот точно. Просто безглуздо розгрузили одну машину, потім загрузили точно таку ж і точно тими ж коробками, а потім ще перекидали речі, що відправляли хлопцям на «0», з КАМАЗа у ЗіЛ. Це зайняло приблизно 6 годин. Ніякої премії чи, бодай, подяки, за це не передбачається в армії, більше того, людину що про це спитає, мені здається, виходячи з загальної атмосфери, можуть іще й покарати.
Це і було пояснення армійської, навіть, влучніше кажучи, солдатської філософії, кажучи одним реченням, вона звучить так: зробив щось важке-лох, відпетляв від роботи-молодець.
Вищезгадане правило вбиває у солдата всяку ініціативність, бо навіть я, існуючи в цій структурі меньше місяця, зрозумів-ініціатива завжди наказується додатковою роботою/складностями, або ж взагалі піздюліною від начальства. Як бачите, совок в армії не зник, він процвітає. Вищі по званню вважають що заєбати солдата якоюсь хуйньою, що зрозуміла тільки їм-це їх священний борг, священніше за який немає нічого, враховуючи прямі обов‘язки прописані у статуті. Зараз в країні війна і всі ці принципи послаблюються, але нікуди не зникають.
Та пробув на ППД я не довго, на четвертий день мого перебування зайшов замполіт роти і повідомив що за годину я отримаю зброю і поїду в район виконання задач, простою мовою на фронт. Тепер увімкніть уяву, буде весело. Абстрагуємся від того хто такий Остап Оністрат, просто уявіть хлопця, 20 років, що ніколи не був в армії, з купою речей, стоячого в спортзалі старої школи в бронежилеті, який важить як він сам. Хлопець цей ніколи не тримав АК в руках. Уявили? Так ось він стоїть перед заступником командира роти (щоб уникнути тавтології, він же замполіт), який видає йому АК-74, автомат що старший за батька цього хлопця. Виглядає поетично, чи це мені одному здалося?
Та в той момент хлопець не думав про поезію, він думав СУКА БЛЯТЬ ЙОБАНИЙ БРОНЕЖИЛЕТ ЩО ЗА ХУЙНЮ МЕНІ ВИДАЛИ. Ось так він думав, поки ніс всі свої речі у стареньку копійку, пофарбовану в «піксель»
Антракт. РВЗ. По нас походу прилетіли сушки, тому дописую я вже в підвалі. Про побут в РВЗ писав вчора, але ще є багато чого розповісти тому готуйтесь багато читати.
Та в той момент хлопець не думав про поезію, він думав СУКА БЛЯТЬ ЙОБАНИЙ БРОНЕЖИЛЕТ ЩО ЗА ХУЙНЮ МЕНІ ВИДАЛИ. Ось так він думав, поки ніс всі свої речі у стареньку копійку, пофарбовану в «піксель»
Антракт. РВЗ. По нас походу прилетіли сушки, тому дописую я вже в підвалі. Про побут в РВЗ писав вчора, але ще є багато чого розповісти тому готуйтесь багато читати.
Я не душно пишу? Мені здалось що в форматі оповідання буде цікавіше, але може вам не цікаво читати. Крч дайте знати.