ДПС оголосила про схему виведення з України 198 мільярдів гривень за два роки
З 2024 року по перший квартал 2026-го 2,3 тисячі компаній провели зовнішньоекономічні операції на 198 мільярдів гривень (близько 4,5 мільярди доларів) і після цього ліквідувались, не повернувши валютну виручку.
198 мільярдів - це близько 2,5% ВВП України. А ще це одна пʼята від усієї готівки в обігу. Вдумайтесь лише в масштаб!
Економічний механізм. Тіньовий трейдер купує товар у виробника за готівку зі знижкою 30-40 відсотків від ринкової ціни - виробник отримує негайну виплату без декларування доходу. На експортній стороні товар продається на світовому ринку, виручка не повертається в Україну, податок на прибуток від операцій не сплачується. Маржа каналу складається з несплачених податків і соціальних внесків легального бізнесу, плюс уся валютна виручка, що осіла за кордоном.
Український фінансовий моніторинг за формальними ознаками є одним з найрозвинутіших у Європі. Банки автоматично блокують перекази на 50 тис грн, СМКОР зупиняє податкові накладні дрібного бізнесу через одну цифру не в тому форматі, операції фізособи від 400 тис грн автоматично потрапляють у фінмоніторинг, SWIFT і зняття великих сум готівки для звичайного громадянина обмежено лімітами НБУ, антифрод-фільтри щодня спрацьовують по всій країні.
І ця сама система два роки не реагувала на 2,3 тисячі компаній під сімома кінцевими бенефіціарами, які проводили експорт на мільярди доларів. Це наштовхує думку, що цю схему хтось свідомо проводив і супроводжував у конкретних точках контрольного апарату. Без свідомого пропуску окремою групою людей в податковій, валютному контролі і банківському фінмоні така сума через систему пройти не може.
Що ж маємо на лице тотальну деградацію апарату ДПС, який збирає податки переважно з малого і середнього бізнесу і паралельно пропускає мережі з тисячами фіктивних експортерів на сотні мільярдів доларів.
При цьому вісі ці довгі роки повномасштабного вторгнення фіскали бігають за сотнями тисяч фопів. ПДВ, військовий збір, скасування пільги по ЄСВ. І все це на фоні ось такого. При цьому аище описана схема - за нашою оцінкою близько 8 мільярдів гривень не отриманих податків. 25% від запровадження ПДВ для ФОПів...
Загалом новина пройшла якось не помічено в перші дні. Поки мало деталей по цій справі. А ті що є ставлять більше питань ніж відповідей. Якщо чесно спершу для нас це виглядалос як якась неймовірна фантастика.
Двісті мільярдів - насправді це просто шалена сума. І податкова повинна дати більше деталей. А Верховна Рада почати проведення Тимчасової слідчої комісії з визначення, що це взагалі було.
Шаг за Шагом
З 2024 року по перший квартал 2026-го 2,3 тисячі компаній провели зовнішньоекономічні операції на 198 мільярдів гривень (близько 4,5 мільярди доларів) і після цього ліквідувались, не повернувши валютну виручку.
198 мільярдів - це близько 2,5% ВВП України. А ще це одна пʼята від усієї готівки в обігу. Вдумайтесь лише в масштаб!
Економічний механізм. Тіньовий трейдер купує товар у виробника за готівку зі знижкою 30-40 відсотків від ринкової ціни - виробник отримує негайну виплату без декларування доходу. На експортній стороні товар продається на світовому ринку, виручка не повертається в Україну, податок на прибуток від операцій не сплачується. Маржа каналу складається з несплачених податків і соціальних внесків легального бізнесу, плюс уся валютна виручка, що осіла за кордоном.
Український фінансовий моніторинг за формальними ознаками є одним з найрозвинутіших у Європі. Банки автоматично блокують перекази на 50 тис грн, СМКОР зупиняє податкові накладні дрібного бізнесу через одну цифру не в тому форматі, операції фізособи від 400 тис грн автоматично потрапляють у фінмоніторинг, SWIFT і зняття великих сум готівки для звичайного громадянина обмежено лімітами НБУ, антифрод-фільтри щодня спрацьовують по всій країні.
І ця сама система два роки не реагувала на 2,3 тисячі компаній під сімома кінцевими бенефіціарами, які проводили експорт на мільярди доларів. Це наштовхує думку, що цю схему хтось свідомо проводив і супроводжував у конкретних точках контрольного апарату. Без свідомого пропуску окремою групою людей в податковій, валютному контролі і банківському фінмоні така сума через систему пройти не може.
Що ж маємо на лице тотальну деградацію апарату ДПС, який збирає податки переважно з малого і середнього бізнесу і паралельно пропускає мережі з тисячами фіктивних експортерів на сотні мільярдів доларів.
При цьому вісі ці довгі роки повномасштабного вторгнення фіскали бігають за сотнями тисяч фопів. ПДВ, військовий збір, скасування пільги по ЄСВ. І все це на фоні ось такого. При цьому аище описана схема - за нашою оцінкою близько 8 мільярдів гривень не отриманих податків. 25% від запровадження ПДВ для ФОПів...
Загалом новина пройшла якось не помічено в перші дні. Поки мало деталей по цій справі. А ті що є ставлять більше питань ніж відповідей. Якщо чесно спершу для нас це виглядалос як якась неймовірна фантастика.
Двісті мільярдів - насправді це просто шалена сума. І податкова повинна дати більше деталей. А Верховна Рада почати проведення Тимчасової слідчої комісії з визначення, що це взагалі було.
Шаг за Шагом
🤯51🤬41❤7😱2🙈2❤🔥1👍1
Закон Енгеля - або як споживання визначає багатство країн
Його сформулював ще в середині XIX століття прусський статистик, на прізвище Енгель — і відтоді жодна країна світу його не спростувала.
Звучить так: Чим бідніша родина, то більшу частку свого доходу вона витрачає на їжу.
Зверніть увагу - саме частку, а не суму. Уявіть родину, яка заробляє 20 тисяч на місяць і витрачає на продукти 10 тисяч. Це половина бюджету, 50%. Тепер уявіть, що та сама родина почала заробляти 60 тисяч. Чи стала вона їсти втричі більше?
Ні. Споживання не розтягується пропорційно доходу. Так, вони перейдуть на якісніші продукти і витрати на їжу зростуть скажімо, до 18 тисяч. Але це вже не 50% бюджету, а лише 30%. Сума на їжу виросла, але частка від доходу зменшилась.
Оце і є закон Енгеля. Логіка тут така: Їжа - це базова потреба з природною стелею. Людина фізично не може з'їсти безмежно багато, хай яка вона багата. Тому коли дохід росте, кожна нова гривня все рідше йде на їжу і все частіше — на одяг, житло, авто, освіту, подорожі, заощадження та інвестиції.
Економісти називають це еластичністю попиту за доходом. У їжі вона низька: попит на неї майже не реагує на зростання доходу - більше за певну межу ви просто не з'їсте. А от попит на подорожі, розваги чи якісні речі росте швидше за дохід. Це товари, які людина починає собі дозволяти, лише коли базові потреби вже закриті.
Цей закон працює не тільки для окремої сім'ї, а й для цілих країн. Подивіться на частку витрат на їжу в бюджеті середньої родини і ви фактично побачите рівень добробуту країни без жодних інших цифр.
У заможних Німеччині чи Австрії родини витрачають на продукти близько 10% бюджету. У бідніших країнах — 20, 30, інколи й під 50%. І це робить закон Енгеля одним із найчесніших індикаторів в економіці. ВВП можна по-різному рахувати, курси й зарплати можна по-різному інтерпретувати, а от частку зарплати, яку сім'я лишає в продуктовому магазині, підробити важко.
Де на цій шкалі Україна — і як ми виглядаємо на тлі сусідів? Про це можете почитати у пості Останнього Капіталіста.
Шаг за Шагом
Його сформулював ще в середині XIX століття прусський статистик, на прізвище Енгель — і відтоді жодна країна світу його не спростувала.
Звучить так: Чим бідніша родина, то більшу частку свого доходу вона витрачає на їжу.
Зверніть увагу - саме частку, а не суму. Уявіть родину, яка заробляє 20 тисяч на місяць і витрачає на продукти 10 тисяч. Це половина бюджету, 50%. Тепер уявіть, що та сама родина почала заробляти 60 тисяч. Чи стала вона їсти втричі більше?
Ні. Споживання не розтягується пропорційно доходу. Так, вони перейдуть на якісніші продукти і витрати на їжу зростуть скажімо, до 18 тисяч. Але це вже не 50% бюджету, а лише 30%. Сума на їжу виросла, але частка від доходу зменшилась.
Оце і є закон Енгеля. Логіка тут така: Їжа - це базова потреба з природною стелею. Людина фізично не може з'їсти безмежно багато, хай яка вона багата. Тому коли дохід росте, кожна нова гривня все рідше йде на їжу і все частіше — на одяг, житло, авто, освіту, подорожі, заощадження та інвестиції.
Економісти називають це еластичністю попиту за доходом. У їжі вона низька: попит на неї майже не реагує на зростання доходу - більше за певну межу ви просто не з'їсте. А от попит на подорожі, розваги чи якісні речі росте швидше за дохід. Це товари, які людина починає собі дозволяти, лише коли базові потреби вже закриті.
Цей закон працює не тільки для окремої сім'ї, а й для цілих країн. Подивіться на частку витрат на їжу в бюджеті середньої родини і ви фактично побачите рівень добробуту країни без жодних інших цифр.
У заможних Німеччині чи Австрії родини витрачають на продукти близько 10% бюджету. У бідніших країнах — 20, 30, інколи й під 50%. І це робить закон Енгеля одним із найчесніших індикаторів в економіці. ВВП можна по-різному рахувати, курси й зарплати можна по-різному інтерпретувати, а от частку зарплати, яку сім'я лишає в продуктовому магазині, підробити важко.
Де на цій шкалі Україна — і як ми виглядаємо на тлі сусідів? Про це можете почитати у пості Останнього Капіталіста.
Шаг за Шагом
👍56🔥8❤6❤🔥5
Шаг за Шагом
Закон Енгеля - або як споживання визначає багатство країн Його сформулював ще в середині XIX століття прусський статистик, на прізвище Енгель — і відтоді жодна країна світу його не спростувала. Звучить так: Чим бідніша родина, то більшу частку свого доходу…
На Останньому Капіталісті вийшов пост про те, яка ситуація із цим показником в України та її сусідів. Цифри - на жаль не дуже втішні.
Детальніше тут: https://t.me/OstanniyCapitalist/49904
Шаг за Шагом
Детальніше тут: https://t.me/OstanniyCapitalist/49904
Шаг за Шагом
Telegram
Останній Капіталіст ✙
Половина доходу йде на їжу
Одним з непрямих показників рівня життя та доходів, є частка від доходу, яку сім'я витрачає на продукти. Ми детально описали це тут
Ми вирішили порівняти цей показник з нашими сусідами – деталі на інфографіці
Перше, що б'є в…
Одним з непрямих показників рівня життя та доходів, є частка від доходу, яку сім'я витрачає на продукти. Ми детально описали це тут
Ми вирішили порівняти цей показник з нашими сусідами – деталі на інфографіці
Перше, що б'є в…
👍16❤5😭5
Що є запорукою економічного зростання?
У середині XX століття американський економіст Солоу вирішив дослідити складові виробничої функції Кобба-Дугласа в довготривалому розрізі - у розрізі зростання економіки.
Виробнича функція Кобба-Дугласа позначає дві складові випуску економіки. Y, тобто випуск, дорівнює капіталу, помноженому на працю. Капітал та праця мають свої показники ступеня, які позначають якість використання одного й іншого ресурсу.
Солоу припустив, що основою економічного зростання є, виходячи з формули, праця та капітал. Капітал — не лише гроші, а фізичний капітал: верстати, обладнання, будівлі.
Він дослідив економіку Сполучених Штатів, зробив модель, щоб побачити, що впливало на зростання економіки Штатів за попередні десятиліття. І прийшов до висновку, що праця та капітал пояснюють лише близько 20% причин економічного зростання, а решта 80% була зумовлена незрозумілим фактором.
Тож Солоу припустив, що основою економічного зростання є не постійне збільшення капіталу, а якість його використання. Основою економічного зростання є науковий прогрес і технології використання цього самого капіталу.
Тому що виробнича функція Кобба—Дугласа має спадну віддачу. Кожна нова одиниця капіталу чи кожна нова одиниця праці додає до випуску все менше одиниць користі.
Умовно: коли на кухні стоїть один кухар біля плити, він випускає 100 булочок. Коли два кухарі — вони випускають 190 булочок. Коли три кухарі — 260 булочок. А коли вже четвертий, то йому просто немає місця, бо плита завантажена на 100%.
Те саме з капіталом. Якщо стоїть три кухарі і в них три печі, а потім печей стає п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, то з кожною новою піччю її внесок у випуск скорочується — бо немає місця на кухні чи немає людей, які нею користуються.
Тобто суть у тому, що кожна нова одиниця капіталу, кожна нова одиниця праці приносить меншу користь порівняно з попередньою.
Відповідно, важливим в економічному зростанні є не просто збільшення капіталу чи праці, а якісне їх використання та впровадження нових технологій.
Про те, як цих технологій досягнути і як сформувати середовище, в якому народження технологій є можливим, ми поговоримо в наступних постах.
Шаг за Шагом
У середині XX століття американський економіст Солоу вирішив дослідити складові виробничої функції Кобба-Дугласа в довготривалому розрізі - у розрізі зростання економіки.
Виробнича функція Кобба-Дугласа позначає дві складові випуску економіки. Y, тобто випуск, дорівнює капіталу, помноженому на працю. Капітал та праця мають свої показники ступеня, які позначають якість використання одного й іншого ресурсу.
Солоу припустив, що основою економічного зростання є, виходячи з формули, праця та капітал. Капітал — не лише гроші, а фізичний капітал: верстати, обладнання, будівлі.
Він дослідив економіку Сполучених Штатів, зробив модель, щоб побачити, що впливало на зростання економіки Штатів за попередні десятиліття. І прийшов до висновку, що праця та капітал пояснюють лише близько 20% причин економічного зростання, а решта 80% була зумовлена незрозумілим фактором.
Тож Солоу припустив, що основою економічного зростання є не постійне збільшення капіталу, а якість його використання. Основою економічного зростання є науковий прогрес і технології використання цього самого капіталу.
Тому що виробнича функція Кобба—Дугласа має спадну віддачу. Кожна нова одиниця капіталу чи кожна нова одиниця праці додає до випуску все менше одиниць користі.
Умовно: коли на кухні стоїть один кухар біля плити, він випускає 100 булочок. Коли два кухарі — вони випускають 190 булочок. Коли три кухарі — 260 булочок. А коли вже четвертий, то йому просто немає місця, бо плита завантажена на 100%.
Те саме з капіталом. Якщо стоїть три кухарі і в них три печі, а потім печей стає п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, то з кожною новою піччю її внесок у випуск скорочується — бо немає місця на кухні чи немає людей, які нею користуються.
Тобто суть у тому, що кожна нова одиниця капіталу, кожна нова одиниця праці приносить меншу користь порівняно з попередньою.
Відповідно, важливим в економічному зростанні є не просто збільшення капіталу чи праці, а якісне їх використання та впровадження нових технологій.
Про те, як цих технологій досягнути і як сформувати середовище, в якому народження технологій є можливим, ми поговоримо в наступних постах.
Шаг за Шагом
👍32❤10👌6🔥4
Як виникають інновації?
У 2025 році Нобелівську премію з економіки отримали науковці, які досліджували інновації та економічне зростання.
Один із центральних сюжетів їхньої роботи - економічний динамізм, тобто здатність економіки створювати нові компанії, нові технології та нові галузі.
Одним із ключових понять тут є концепція творчого руйнування і саме за її формалізацію значною мірою й присудили премію.
Її основна суть в тому, що нове майже завжди виникає за рахунок старого. Паровий двигун замінив коней як основний засіб транспортування. Двигун внутрішнього згоряння замінив паровий. Електрика витіснила свічки та газові лампи. Мобільний зв'язок замінив телеграф і значною мірою пошту.
Кожна нова технологія створювала нові можливості, але водночас руйнувала старі ринки. Люди втрачали роботу в одних галузях, але отримували нові можливості в інших. Саме цей процес і називається творчим руйнуванням.
Питання в тому, за яких умов він можливий.
Щоб компанії інвестували в дослідження та розробки, вони повинні мати можливість отримати вигоду від своїх інновацій.
Якщо компанія створює нову технологію, новий продукт або новий сервіс, вона має бути впевнена, що зможе заробити на цьому достатньо, аби окупити свої витрати на дослідження.
Саме тому важливими є захист прав інтелектуальної власності та можливість отримати тимчасову ринкову перевагу.
Фактично інноваційна компанія певний час користується своєрідною монополією на власний винахід. Ця монопольна рента дозволяє їй повернути інвестиції, вкладені в розробку технології.
Однак тут виникає цікава проблема.
Якщо конкуренція надто жорстка, компанії не мають стимулу інвестувати в інновації. Будь-який успіх дуже швидко копіюється конкурентами, і винахідник не встигає повернути свої вкладення.
З іншого боку, якщо компанія вже є монополістом і не має конкурентів, вона також втрачає стимули до інновацій. Навіщо ризикувати та вкладати кошти в нові технології, якщо прибуток і так гарантований?
Тому найкращі умови для інновацій виникають посередині.
Коли конкуренції достатньо, щоб змушувати компанії постійно шукати нові рішення, але водночас ринок дозволяє новаторам отримувати винагороду за свої успіхи.
Саме в такому середовищі виникає економічний динамізм.
На графіку, який ви бачите на екрані, показано цю залежність. Занадто висока конкуренція знижує стимули до інновацій. Повна монополія також знижує стимули до інновацій.
Найвищий рівень інноваційної активності досягається десь посередині між цими двома крайнощами.
У наступному епізоді поговоримо про Україну. Чому в нашій економіці інновації виникають значно рідше, ніж хотілося б? Які інституційні бар'єри цьому заважають?
І що потрібно змінити, щоб економічний динамізм став одним із драйверів розвитку країни?
Шаг за Шагом
У 2025 році Нобелівську премію з економіки отримали науковці, які досліджували інновації та економічне зростання.
Один із центральних сюжетів їхньої роботи - економічний динамізм, тобто здатність економіки створювати нові компанії, нові технології та нові галузі.
Одним із ключових понять тут є концепція творчого руйнування і саме за її формалізацію значною мірою й присудили премію.
Її основна суть в тому, що нове майже завжди виникає за рахунок старого. Паровий двигун замінив коней як основний засіб транспортування. Двигун внутрішнього згоряння замінив паровий. Електрика витіснила свічки та газові лампи. Мобільний зв'язок замінив телеграф і значною мірою пошту.
Кожна нова технологія створювала нові можливості, але водночас руйнувала старі ринки. Люди втрачали роботу в одних галузях, але отримували нові можливості в інших. Саме цей процес і називається творчим руйнуванням.
Питання в тому, за яких умов він можливий.
Щоб компанії інвестували в дослідження та розробки, вони повинні мати можливість отримати вигоду від своїх інновацій.
Якщо компанія створює нову технологію, новий продукт або новий сервіс, вона має бути впевнена, що зможе заробити на цьому достатньо, аби окупити свої витрати на дослідження.
Саме тому важливими є захист прав інтелектуальної власності та можливість отримати тимчасову ринкову перевагу.
Фактично інноваційна компанія певний час користується своєрідною монополією на власний винахід. Ця монопольна рента дозволяє їй повернути інвестиції, вкладені в розробку технології.
Однак тут виникає цікава проблема.
Якщо конкуренція надто жорстка, компанії не мають стимулу інвестувати в інновації. Будь-який успіх дуже швидко копіюється конкурентами, і винахідник не встигає повернути свої вкладення.
З іншого боку, якщо компанія вже є монополістом і не має конкурентів, вона також втрачає стимули до інновацій. Навіщо ризикувати та вкладати кошти в нові технології, якщо прибуток і так гарантований?
Тому найкращі умови для інновацій виникають посередині.
Коли конкуренції достатньо, щоб змушувати компанії постійно шукати нові рішення, але водночас ринок дозволяє новаторам отримувати винагороду за свої успіхи.
Саме в такому середовищі виникає економічний динамізм.
На графіку, який ви бачите на екрані, показано цю залежність. Занадто висока конкуренція знижує стимули до інновацій. Повна монополія також знижує стимули до інновацій.
Найвищий рівень інноваційної активності досягається десь посередині між цими двома крайнощами.
У наступному епізоді поговоримо про Україну. Чому в нашій економіці інновації виникають значно рідше, ніж хотілося б? Які інституційні бар'єри цьому заважають?
І що потрібно змінити, щоб економічний динамізм став одним із драйверів розвитку країни?
Шаг за Шагом
👍40❤8
Що з економічним динамізмом в Україні?
Ми вже згадували дослідження Світового банку, де описано стан української економіки в розрізі економічного динамізму.
Дослідники розбили часовий період на три етапи: до кризи 2008 року, потім до 2014 року - і далі по сьогодні (дані 19 року).
До 2008 року це був економічно динамічний час для української економіки. Створювалася велика кількість нових компаній, які постійно розширювалися, набирали працівників, зростали.
У той момент за коефіцієнтами, що показують, наскільки швидко й динамічно бурлить ринкове середовище, українська економіка була схожа на американську.
Після кризи 2008 року все стало значно сумнішим - динамізм почав зникати. Молоді фірми майже не з'являлися, економіка почала застоюватися. За цими ознаками Україна нагадувала вже не Штати, а Мексику - класичний приклад економіки, що застрягла в режимі "не зростання".
Третій етап - після 2014 року, коли Росія вторглася в Крим і на Донбас. Він остаточно зацементував ринкове середовище. Нові фірми практично не з'являлися, старі практично не росли. У такому середовищі ми живемо й по сьогодні.
Маємо відсутність економічного динамізму й відсутність швидкого зростання. Компанії не прагнуть рости, інновації майже не з'являються. Якщо говорити цифрами, то до 2008-го молода фірма за десятиліття встигала вирости в рази (8-10х), після 2014-го нова фірма за ті самі десять років ледве подвоювалася.
Зростання продуктивності праці в обробці впало з 15,2% на рік (2002–2013) до 3,7% (2014–2019). За цією траєкторією Україна стала схожа вже на Індію - економіку з хронічно млявим життєвим циклом фірм.
Якщо накласти на це трохи інституційного контексту, картина стає зрозумілішою
З початку 2000-х і до 2008 року - світовий ресурсний суперцикл. Глобальна економіка накачується грошима, бадьорістю, прагненням до змін.
На це накладається те, що Україна виходить із кризи 90-х: надії на майбутнє, Помаранчева революція - усе це живить віру в завтра і прагнення брати це завтра тут і зараз.
Ось наприклад дуже цікава цифра на підтвердження: у роки після 2004-го продуктивність фірм у регіонах, що підтримали зміни (підтримували Ющенка), зросла помітно сильніше, ніж у решті країни.
Віра в майбутнє буквально конвертувалася в продуктивність.
Після кризи 2008 року світ отримує макроекономічний удар, приплив швидких гарячих грошей зникає. А в Україні поверх цього — зневіра у європейському й демократичного шляху, реванш проросійських авторитарних сил, який потім доб'є динамізм остаточно.
З приходом Януковича сенс створювати нові компанії поступово починає зникати. А навіщо, якщо за кілька тижнів чи місяців ти побачиш під вікном команду умовного "стоматолаога", яка цю компанію в тебе забере?
Після 2014 року ми почали чистити компанії-зомбі, чистити банківський сектор, вичищати накопичені дисбаланси - і разом із тим отримали війну та великі макроекономічні ризики, які поставили під сумнів саме майбутнє.
А коли майбутнє під сумнівом, очевидно, що нові компанії не створюються. Майбутнє неможливо прогнозувати, і будь-яка ринкова маржа, яка з'явиться, перетвориться на пил - бо завтра все може перевернутися з ніг на голову.
Так само й за Януковича ринкова маржа була неможлива. Бо маржа була інша — монополістична, урядова, адміністративна.
І ми потрапили у середовище у якому зростання через технології та продуктивність не відбувається
Шаг за Шагом
Ми вже згадували дослідження Світового банку, де описано стан української економіки в розрізі економічного динамізму.
Дослідники розбили часовий період на три етапи: до кризи 2008 року, потім до 2014 року - і далі по сьогодні (дані 19 року).
До 2008 року це був економічно динамічний час для української економіки. Створювалася велика кількість нових компаній, які постійно розширювалися, набирали працівників, зростали.
У той момент за коефіцієнтами, що показують, наскільки швидко й динамічно бурлить ринкове середовище, українська економіка була схожа на американську.
Після кризи 2008 року все стало значно сумнішим - динамізм почав зникати. Молоді фірми майже не з'являлися, економіка почала застоюватися. За цими ознаками Україна нагадувала вже не Штати, а Мексику - класичний приклад економіки, що застрягла в режимі "не зростання".
Третій етап - після 2014 року, коли Росія вторглася в Крим і на Донбас. Він остаточно зацементував ринкове середовище. Нові фірми практично не з'являлися, старі практично не росли. У такому середовищі ми живемо й по сьогодні.
Маємо відсутність економічного динамізму й відсутність швидкого зростання. Компанії не прагнуть рости, інновації майже не з'являються. Якщо говорити цифрами, то до 2008-го молода фірма за десятиліття встигала вирости в рази (8-10х), після 2014-го нова фірма за ті самі десять років ледве подвоювалася.
Зростання продуктивності праці в обробці впало з 15,2% на рік (2002–2013) до 3,7% (2014–2019). За цією траєкторією Україна стала схожа вже на Індію - економіку з хронічно млявим життєвим циклом фірм.
Якщо накласти на це трохи інституційного контексту, картина стає зрозумілішою
З початку 2000-х і до 2008 року - світовий ресурсний суперцикл. Глобальна економіка накачується грошима, бадьорістю, прагненням до змін.
На це накладається те, що Україна виходить із кризи 90-х: надії на майбутнє, Помаранчева революція - усе це живить віру в завтра і прагнення брати це завтра тут і зараз.
Ось наприклад дуже цікава цифра на підтвердження: у роки після 2004-го продуктивність фірм у регіонах, що підтримали зміни (підтримували Ющенка), зросла помітно сильніше, ніж у решті країни.
Віра в майбутнє буквально конвертувалася в продуктивність.
Після кризи 2008 року світ отримує макроекономічний удар, приплив швидких гарячих грошей зникає. А в Україні поверх цього — зневіра у європейському й демократичного шляху, реванш проросійських авторитарних сил, який потім доб'є динамізм остаточно.
З приходом Януковича сенс створювати нові компанії поступово починає зникати. А навіщо, якщо за кілька тижнів чи місяців ти побачиш під вікном команду умовного "стоматолаога", яка цю компанію в тебе забере?
Після 2014 року ми почали чистити компанії-зомбі, чистити банківський сектор, вичищати накопичені дисбаланси - і разом із тим отримали війну та великі макроекономічні ризики, які поставили під сумнів саме майбутнє.
А коли майбутнє під сумнівом, очевидно, що нові компанії не створюються. Майбутнє неможливо прогнозувати, і будь-яка ринкова маржа, яка з'явиться, перетвориться на пил - бо завтра все може перевернутися з ніг на голову.
Так само й за Януковича ринкова маржа була неможлива. Бо маржа була інша — монополістична, урядова, адміністративна.
І ми потрапили у середовище у якому зростання через технології та продуктивність не відбувається
Шаг за Шагом
👍22❤10💯5
Вбий монополії - отримай зростання!
Станом на зараз ситуація в нас більше схожа не на нестабільне ринкове середовище, яке швидко зростає, а на заскорузлу калюжу де кілька компаній-монополістів захопили ринок, нікого не пускають і впроваджувати інновації або не збираються або роблять це дуже повільно.
В обробній промисловості чотири найбільші фірми роблять близько 53% усіх продажів галузі - тобто більше половини ринку припадає лише на чотирьох гравців. І ця частка з роками тільки зростала: на початку 2000-х вона була 48–49%.
Для порівняння: у США, одній з найконцентрованіших економік світу, топ-4 тримають близько 44%. Український ринок концентрованіший за американський, але без того динамізму, який зазвичай це супроводжує.
А якщо озирнутися довкола себе, картина та сама й поза статистикою. Ми не хочемо переходити на прізвища чи назви компаній, але ви й самі можете прикинути: якими магазинами ви користуєтесь, якими сервісами, якими банками і зрозуміти, що більшість ринку це дві-три або чотири компанії, і все.
Конкуренції на таких ринках, очевидно, небагато. А там, де немає конкуренції, немає й тиску, який змушував би розвиватися та впроваджувати інновації.
Але не все втрачено.
З початком повномасштабної війни в нас розвинулася галузь, де економічний динамізм виглядає пристойно і розвивається цілком закономірно. Це дефтех- і мілтех-компанії. Вони зростають дуже стрімко.
І це саме та логіка, про яку каже теорія: компанія, що створила інновацію, дістає можливість стрімко вирости саме завдяки її впровадженню. Такі компанії швидко набирають працівників, швидко розширюються, швидко масштабуються.
Тут варто віддати належне державній політиці. У нас є Brave1 - платформа, що дає розробникам стартові гранти на оборонні інновації, фактично виконуючи роль венчурного капіталу для галузі.
Крім того, працює механізм державного замовлення: якщо ви створили інновацію, військові оцінили її на фронті, вона показала свою цінність — і попит на неї зростає, держава підхоплює вас великим контрактом на виробництво нових і нових виробів.
І ви дістаєте можливість дуже швидко вирости й набути масштабу великої компанії, бо держава одразу забезпечує вас великим попитом.
Це приклад того, як державна політика може стимулювати економічне зростання й динамізм у конкретній сфері — створюючи попит і винагороду для тих, хто реально щось винаходить.
І тут варто сказати важливу річ, а саме висновок дослідження який не настільки очевидний як хотілось би.
Здавалося б, рецепт простий: хочеш більше інновацій - роздай гранти всім охочим, нехай розквітає тисяча стартапів. Але дослідження показує, що так це не працює. Автори прокрутили в моделі два сценарії підтримки.
Субсидії просто «на вхід», аби нових фірм з'являлося більше, майже не зрушують зростання - нові гравці конкурують за тих самих інженерів, піднімають їм зарплати й скорочують монопольний прибуток сильних інноваторів, і ті згортають власні дослідження. Гроші розмазуються, а результату нема.
Працює підтримка тих, хто справді здатен рости. Але й вона не спрацьовує , коли ринок захоплений укоріненими гравцями. Бо який сенс вкладатися в інновацію, якщо її результат однаково ризикує опинитись у руках монополіста, що відбере ринок не технологією, а адмінресурсом?
Звідси головний висновок усього дослідження. Таргетувати типи фірм для субсидій недостатньо, бо можна ідеально влучити субсидією в правильну фірму й однаково отримати нуль, якщо середовище захоплене монополістами.
Спершу потрібно привести до путя укорінених гравців: великий бізнес, ДП, застарілі адміністративні монополістів, що захищають своїх і душать новачків.
І саме тому дефтех тут показовий. Це рідкісний випадок, коли держава не розпорошує гроші абикуди, а підхоплює попитом саме переможців — тих, хто довів свою цінність на фронті. Працює не сама роздача коштів, а винагорода для тих, хто реально щось винаходить, на ринку, де їм дають вирости.
Шаг за Шагом
Станом на зараз ситуація в нас більше схожа не на нестабільне ринкове середовище, яке швидко зростає, а на заскорузлу калюжу де кілька компаній-монополістів захопили ринок, нікого не пускають і впроваджувати інновації або не збираються або роблять це дуже повільно.
В обробній промисловості чотири найбільші фірми роблять близько 53% усіх продажів галузі - тобто більше половини ринку припадає лише на чотирьох гравців. І ця частка з роками тільки зростала: на початку 2000-х вона була 48–49%.
Для порівняння: у США, одній з найконцентрованіших економік світу, топ-4 тримають близько 44%. Український ринок концентрованіший за американський, але без того динамізму, який зазвичай це супроводжує.
А якщо озирнутися довкола себе, картина та сама й поза статистикою. Ми не хочемо переходити на прізвища чи назви компаній, але ви й самі можете прикинути: якими магазинами ви користуєтесь, якими сервісами, якими банками і зрозуміти, що більшість ринку це дві-три або чотири компанії, і все.
Конкуренції на таких ринках, очевидно, небагато. А там, де немає конкуренції, немає й тиску, який змушував би розвиватися та впроваджувати інновації.
Але не все втрачено.
З початком повномасштабної війни в нас розвинулася галузь, де економічний динамізм виглядає пристойно і розвивається цілком закономірно. Це дефтех- і мілтех-компанії. Вони зростають дуже стрімко.
І це саме та логіка, про яку каже теорія: компанія, що створила інновацію, дістає можливість стрімко вирости саме завдяки її впровадженню. Такі компанії швидко набирають працівників, швидко розширюються, швидко масштабуються.
Тут варто віддати належне державній політиці. У нас є Brave1 - платформа, що дає розробникам стартові гранти на оборонні інновації, фактично виконуючи роль венчурного капіталу для галузі.
Крім того, працює механізм державного замовлення: якщо ви створили інновацію, військові оцінили її на фронті, вона показала свою цінність — і попит на неї зростає, держава підхоплює вас великим контрактом на виробництво нових і нових виробів.
І ви дістаєте можливість дуже швидко вирости й набути масштабу великої компанії, бо держава одразу забезпечує вас великим попитом.
Це приклад того, як державна політика може стимулювати економічне зростання й динамізм у конкретній сфері — створюючи попит і винагороду для тих, хто реально щось винаходить.
І тут варто сказати важливу річ, а саме висновок дослідження який не настільки очевидний як хотілось би.
Здавалося б, рецепт простий: хочеш більше інновацій - роздай гранти всім охочим, нехай розквітає тисяча стартапів. Але дослідження показує, що так це не працює. Автори прокрутили в моделі два сценарії підтримки.
Субсидії просто «на вхід», аби нових фірм з'являлося більше, майже не зрушують зростання - нові гравці конкурують за тих самих інженерів, піднімають їм зарплати й скорочують монопольний прибуток сильних інноваторів, і ті згортають власні дослідження. Гроші розмазуються, а результату нема.
Працює підтримка тих, хто справді здатен рости. Але й вона не спрацьовує , коли ринок захоплений укоріненими гравцями. Бо який сенс вкладатися в інновацію, якщо її результат однаково ризикує опинитись у руках монополіста, що відбере ринок не технологією, а адмінресурсом?
Звідси головний висновок усього дослідження. Таргетувати типи фірм для субсидій недостатньо, бо можна ідеально влучити субсидією в правильну фірму й однаково отримати нуль, якщо середовище захоплене монополістами.
Спершу потрібно привести до путя укорінених гравців: великий бізнес, ДП, застарілі адміністративні монополістів, що захищають своїх і душать новачків.
І саме тому дефтех тут показовий. Це рідкісний випадок, коли держава не розпорошує гроші абикуди, а підхоплює попитом саме переможців — тих, хто довів свою цінність на фронті. Працює не сама роздача коштів, а винагорода для тих, хто реально щось винаходить, на ринку, де їм дають вирости.
Шаг за Шагом
👍40❤3
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Як з часом сама ідея «дешевого тарифу» перетворюється на прихований податок, який платять усі?
У новому випуску «Шаг за шагом» з Романом Шведом, який 15+ років будує українську електрогенерацію, розбираємо, чому «дешевий» тариф робить країну бідною вдвічі і насамперед страждають від цього бізнес і зарплати.
Говоримо про те, як влаштована українська енергосистема, який мікс генерації нам потрібен, і що треба зробити, щоб вона стала фундаментом економіки, а не її тягарем.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом» за посиланням: https://youtu.be/BezYhH3I0jc
Шаг за Шагом
У новому випуску «Шаг за шагом» з Романом Шведом, який 15+ років будує українську електрогенерацію, розбираємо, чому «дешевий» тариф робить країну бідною вдвічі і насамперед страждають від цього бізнес і зарплати.
Говоримо про те, як влаштована українська енергосистема, який мікс генерації нам потрібен, і що треба зробити, щоб вона стала фундаментом економіки, а не її тягарем.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом» за посиланням: https://youtu.be/BezYhH3I0jc
Шаг за Шагом
❤25👍13💯4
Американська DFC та агентство MIGA Групи Світового банку домовилися створити механізм страхування політичних і воєнних ризиків для інвестицій в Україну.
Коли ризики починають страхувати, інвестори активніше дивляться на конкретні активи: готові бізнеси, франшизи, комерційну нерухомість, виробничі підприємства та проєкти для купівлі.
Щоб не пропускати сильні можливості на українському ринку, підписуйтесь на @ugoda_platform - там публікуємо актуальні пропозиції з ключовими показниками для першої оцінки.
Це важливий сигнал: міжнародні партнери вже працюють не лише над фінансуванням відбудови, а й над умовами, за яких приватний капітал зможе активніше заходити в Україну.
Але для розвитку інвестиційного ринку потрібен ще один елемент - доступ до зрозумілих і підготовлених пропозицій.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
❤19🤡3👍2
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Як зарплати військових впали на 70%?
У новому випуску «Шаг за шагом» з Олександром Бережним,економістом та автором Останнього Капіталіста, розбираємо, чому анонсована реформа виплат не рятує ситуації і чому підтримка військових залишається фрагментарною.
Говоримо про сертифікати на 33 000 грн для перекваліфікації, у які не можна вкластися заради нової професії; про 4 мільйони на протези, які не можна витратити на адаптацію житла; і про те, як популістичні програми стають пріоритетом замість системної політики для військових і їхніх родин.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом»
Шаг за Шагом
У новому випуску «Шаг за шагом» з Олександром Бережним,економістом та автором Останнього Капіталіста, розбираємо, чому анонсована реформа виплат не рятує ситуації і чому підтримка військових залишається фрагментарною.
Говоримо про сертифікати на 33 000 грн для перекваліфікації, у які не можна вкластися заради нової професії; про 4 мільйони на протези, які не можна витратити на адаптацію житла; і про те, як популістичні програми стають пріоритетом замість системної політики для військових і їхніх родин.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом»
Шаг за Шагом
👍24
Мінімальний оклад військового впав у реальній вартості на понад 70%
На початку повномасштабного вторгнення мінімальна виплата військовому з усіма надбавками становила 43 000 грн. За три роки її ніхто формально не скорочував - жоден наказ, жоден закон. Але якщо перерахувати ту саму суму з урахуванням зростання цін, вона коштує вже лише близько 12 400 грн у реальній купівельній спроможності.
Зверніть увагу - саме у реальній, а не номінальній. Номінально ваша зарплата може стояти на місці роками і виглядати стабільно. Але якщо ціни за цей час подвоїлися, реально ви отримуєте вдвічі менше. Кожен місяць без індексації відкушує від зарплати шматок - тихо, без оголошень, без скандалів. За три роки від 43 000 лишилася менше третини.
До повномасштабного вторгнення мінімальна зарплата контрактника складала 13 000 грн. Середня цивільна зарплата в реальному вираженні - близько 14 000 грн. Тобто людина, яка третій рік служить на тиловій посаді, за купівельною спроможністю отримує менше, ніж цивільний працівник отримував до війни.
Уявіть цю родину. Чоловік на тиловій посаді - не може ні звільнитися, ні піти на цивільну роботу. Дружина з дітьми в Києві: оренда, комуналка, школа. На його знецінену зарплату сім'я фізично не виживає. Тягар лягає на дружину, на родичів. Дехто шукає підробітки поза службою. Дехто відправляє сім'ю за кордон, фактично перекладаючи тягар утримання на соціальну систему іншої країни.
Нещодавня реформа суттєво підвищує виплати на передовій - до 300-420 тисяч грн. Цю проблему великою мірою вирішили. Але тилові позиції, забезпечення, штаби - а туди потрапляють і ті, хто отримав поранення на фронті і був переведений - залишаються на знеціненому мінімумі. Навіть анонсоване підвищення до приблизно 30 000 грн не перекриває накопичену інфляцію. Порівняйте: 43 000 в цінах лютого 2022-го - це значно більше, ніж 30 000 в цінах літа 2025-го.
У багатьох країнах військове грошове забезпечення прив'язане до індексу цін і переглядається щорічно. В Україні такого механізму немає. Тому інфляція тихо з'їдає зарплати тих, хто стоїть в обороні, - без указів, без наказів і без жодного публічного обговорення.
Шаг за Шагом
На початку повномасштабного вторгнення мінімальна виплата військовому з усіма надбавками становила 43 000 грн. За три роки її ніхто формально не скорочував - жоден наказ, жоден закон. Але якщо перерахувати ту саму суму з урахуванням зростання цін, вона коштує вже лише близько 12 400 грн у реальній купівельній спроможності.
Зверніть увагу - саме у реальній, а не номінальній. Номінально ваша зарплата може стояти на місці роками і виглядати стабільно. Але якщо ціни за цей час подвоїлися, реально ви отримуєте вдвічі менше. Кожен місяць без індексації відкушує від зарплати шматок - тихо, без оголошень, без скандалів. За три роки від 43 000 лишилася менше третини.
До повномасштабного вторгнення мінімальна зарплата контрактника складала 13 000 грн. Середня цивільна зарплата в реальному вираженні - близько 14 000 грн. Тобто людина, яка третій рік служить на тиловій посаді, за купівельною спроможністю отримує менше, ніж цивільний працівник отримував до війни.
Уявіть цю родину. Чоловік на тиловій посаді - не може ні звільнитися, ні піти на цивільну роботу. Дружина з дітьми в Києві: оренда, комуналка, школа. На його знецінену зарплату сім'я фізично не виживає. Тягар лягає на дружину, на родичів. Дехто шукає підробітки поза службою. Дехто відправляє сім'ю за кордон, фактично перекладаючи тягар утримання на соціальну систему іншої країни.
Нещодавня реформа суттєво підвищує виплати на передовій - до 300-420 тисяч грн. Цю проблему великою мірою вирішили. Але тилові позиції, забезпечення, штаби - а туди потрапляють і ті, хто отримав поранення на фронті і був переведений - залишаються на знеціненому мінімумі. Навіть анонсоване підвищення до приблизно 30 000 грн не перекриває накопичену інфляцію. Порівняйте: 43 000 в цінах лютого 2022-го - це значно більше, ніж 30 000 в цінах літа 2025-го.
У багатьох країнах військове грошове забезпечення прив'язане до індексу цін і переглядається щорічно. В Україні такого механізму немає. Тому інфляція тихо з'їдає зарплати тих, хто стоїть в обороні, - без указів, без наказів і без жодного публічного обговорення.
Шаг за Шагом
👍29❤19😢12💯4💩1🫡1
Бутерброд з чорною ікрою - або чому підтримка військових не працює
Ми розмазуємо гроші, як бутерброд із чорною ікрою, де ікринка від ікринки - в радіусі сантиметра. Виглядає ніби красиво. Їсти неможливо.
Ветеран хоче змінити професію після демобілізації. Держава дає сертифікат на перекваліфікацію - максимум 33 000 грн. За ці гроші можна пройти курс із SMM або графічного дизайну. Але якщо людина хоче опанувати серйозну технічну спеціальність - зварювальника, інженера, вступити на магістерську програму - цієї суми не вистачить навіть на половину навчання. На всю програму перекваліфікації в бюджеті 2026 року закладено 78,4 млн грн - це кілька тисяч сертифікатів на країну, де сотні тисяч людей потенційно потребуватимуть перенавчання.
Водночас у нас не проходить тижня без нової "тисячі" - єПідтримка, кешбек, 2 000 грн на чекап здоров'я, тепер ще й тисяча фермерам на добриво. Кожна окремо виглядає невеликою. Але коли їх складаєш, набігають мільярди. На ту ж єПідтримку витратили щонайменше 3,2 млрд грн - і при цьому Мінекономіки навіть перестало публікувати оцінку її впливу на ВВП, бо перший же розрахунок показав лише 0,3%.
Це класична проблема альтернативної вартості. Кожна гривня, витрачена на тисячу фермерам, - це гривня, не витрачена на якісну перекваліфікацію того, хто три роки провів на фронті. Фермерам можна допомогти інакше - оптимізувавши їм податкову. А ветерану, який виходить з армії без професії й з підірваним здоров'ям, потрібен не сертифікат на 33 000. Йому потрібна програма, яка реально дозволить повернутися в економіку.
І тут, до речі, виникає дуже цікавий парадокс. Уряд одночасно хоче підтримати фермерів тисячею на добриво - і при цьому в національній стратегії доходів, розробленій Мінфіном і прийнятій тим самим урядом, написано, що треба скасувати спрощену систему оподаткування для фермерів. Тобто одна рука дає, інша забирає. А посередині - військові, яким не вистачає ні того, ні іншого.
Проблема не в тому, що грошей немає. Витрати Пенсійного фонду з 2021 року зросли більш ніж удвічі. Гроші є. Проблема в тому, що ніхто не ставить питання пріоритетів - куди саме ці гроші мають іти в першу чергу.
Шаг за Шагом
Ми розмазуємо гроші, як бутерброд із чорною ікрою, де ікринка від ікринки - в радіусі сантиметра. Виглядає ніби красиво. Їсти неможливо.
Ветеран хоче змінити професію після демобілізації. Держава дає сертифікат на перекваліфікацію - максимум 33 000 грн. За ці гроші можна пройти курс із SMM або графічного дизайну. Але якщо людина хоче опанувати серйозну технічну спеціальність - зварювальника, інженера, вступити на магістерську програму - цієї суми не вистачить навіть на половину навчання. На всю програму перекваліфікації в бюджеті 2026 року закладено 78,4 млн грн - це кілька тисяч сертифікатів на країну, де сотні тисяч людей потенційно потребуватимуть перенавчання.
Водночас у нас не проходить тижня без нової "тисячі" - єПідтримка, кешбек, 2 000 грн на чекап здоров'я, тепер ще й тисяча фермерам на добриво. Кожна окремо виглядає невеликою. Але коли їх складаєш, набігають мільярди. На ту ж єПідтримку витратили щонайменше 3,2 млрд грн - і при цьому Мінекономіки навіть перестало публікувати оцінку її впливу на ВВП, бо перший же розрахунок показав лише 0,3%.
Це класична проблема альтернативної вартості. Кожна гривня, витрачена на тисячу фермерам, - це гривня, не витрачена на якісну перекваліфікацію того, хто три роки провів на фронті. Фермерам можна допомогти інакше - оптимізувавши їм податкову. А ветерану, який виходить з армії без професії й з підірваним здоров'ям, потрібен не сертифікат на 33 000. Йому потрібна програма, яка реально дозволить повернутися в економіку.
І тут, до речі, виникає дуже цікавий парадокс. Уряд одночасно хоче підтримати фермерів тисячею на добриво - і при цьому в національній стратегії доходів, розробленій Мінфіном і прийнятій тим самим урядом, написано, що треба скасувати спрощену систему оподаткування для фермерів. Тобто одна рука дає, інша забирає. А посередині - військові, яким не вистачає ні того, ні іншого.
Проблема не в тому, що грошей немає. Витрати Пенсійного фонду з 2021 року зросли більш ніж удвічі. Гроші є. Проблема в тому, що ніхто не ставить питання пріоритетів - куди саме ці гроші мають іти в першу чергу.
Шаг за Шагом
👍38💯12❤5
Чому поранені захисники не хочуть покидати лікарні?
Поки захисник перебуває на стаціонарному лікуванні або реабілітації, йому зберігаються всі виплати - фактично такий самий рівень забезпечення, як на передовій. Це справедливо: людина поранена, їй потрібна допомога, а не фінансові проблеми.
Але тільки він покидає стаціонар - виплати різко падають до того самого знеціненого мінімуму, про який ми писали вище. Сім'я, яка роками ледве зводила кінці з кінцями, знову опиняється в пастці.
Що робить раціональна людина? Намагається залишитися в лікарні якомога довше. Навіть якщо стаціонар їй уже не потрібен і вона могла б відновлюватися амбулаторно або вдома. Лікарня перетворюється з місця лікування на єдиний спосіб забезпечити родину.
Економісти називають це перверсивними стимулами - коли правила, створені для захисту, штовхають людей до поведінки, прямо протилежної задуманій. І наслідки ідуть каскадом. Ліжка в стаціонарах забиваються тими, кому вони об'єктивно не потрібні. Нові поранені, які щодня надходять із фронту, не можуть отримати місце. Цивільні, яким потрібна реабілітація після інсульту - теж. А для деяких медиків ситуація стає полем для корупції: лікар розуміє обсяг виплат, які захисник отримує під час стаціонару, і може просити "подяку" за те, щоб продовжити перебування.
Міноборони намагалося вирішити проблему, тиснучи на лікарів. Але це як боротися з наслідком, ігноруючи причину. Поки стаціонар залишається єдиним способом зберегти нормальні виплати, раціональні люди обиратимуть стаціонар - і жодне адміністративне тиснення цього не змінить.
Рішення лежить не в контролі, а в зміні стимулу. Якщо виплати збережуться на весь період лікування і реабілітації незалежно від того, стаціонар це, амбулаторія чи дім - зникне причина триматися за лікарняне ліжко. І ліжка звільняться для тих, хто їх дійсно потребує.
Шаг за Шагом
Поки захисник перебуває на стаціонарному лікуванні або реабілітації, йому зберігаються всі виплати - фактично такий самий рівень забезпечення, як на передовій. Це справедливо: людина поранена, їй потрібна допомога, а не фінансові проблеми.
Але тільки він покидає стаціонар - виплати різко падають до того самого знеціненого мінімуму, про який ми писали вище. Сім'я, яка роками ледве зводила кінці з кінцями, знову опиняється в пастці.
Що робить раціональна людина? Намагається залишитися в лікарні якомога довше. Навіть якщо стаціонар їй уже не потрібен і вона могла б відновлюватися амбулаторно або вдома. Лікарня перетворюється з місця лікування на єдиний спосіб забезпечити родину.
Економісти називають це перверсивними стимулами - коли правила, створені для захисту, штовхають людей до поведінки, прямо протилежної задуманій. І наслідки ідуть каскадом. Ліжка в стаціонарах забиваються тими, кому вони об'єктивно не потрібні. Нові поранені, які щодня надходять із фронту, не можуть отримати місце. Цивільні, яким потрібна реабілітація після інсульту - теж. А для деяких медиків ситуація стає полем для корупції: лікар розуміє обсяг виплат, які захисник отримує під час стаціонару, і може просити "подяку" за те, щоб продовжити перебування.
Міноборони намагалося вирішити проблему, тиснучи на лікарів. Але це як боротися з наслідком, ігноруючи причину. Поки стаціонар залишається єдиним способом зберегти нормальні виплати, раціональні люди обиратимуть стаціонар - і жодне адміністративне тиснення цього не змінить.
Рішення лежить не в контролі, а в зміні стимулу. Якщо виплати збережуться на весь період лікування і реабілітації незалежно від того, стаціонар це, амбулаторія чи дім - зникне причина триматися за лікарняне ліжко. І ліжка звільняться для тих, хто їх дійсно потребує.
Шаг за Шагом
💯45😢3
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Польща за 30 років начебто пройшла шлях від пострадянського рівня до європейської ліги.
Здавалось - ось шлях до економічного дива. Та наразі ми спостерігаємо, що країна все більше впирається в стелю, особливо якщо прибрати фактор українських мігрантів та європейського фінансування. Чому країна почала скочуватися в популізм, і так не отримавши чітких точок росту до вищої ліги?
У новому випуску «Шаг за шагом» з Олексієм Геращенком, економістом і викладачем Києво-Могилянської бізнес-школи, розбираємо фактори, які склали польську економічну історію, і дивимось, які шанси є в Україні.
І чи є легким шлях до економічного дива?
Говоримо про 200 мільярдів євро підтримки від ЄС, про кредити до ВВП - 15% в Україні проти 140% у розвинутих країнах, і про те, чому справжніх інститутів у нас досі мало, а фасаду вистачає.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом»
Здавалось - ось шлях до економічного дива. Та наразі ми спостерігаємо, що країна все більше впирається в стелю, особливо якщо прибрати фактор українських мігрантів та європейського фінансування. Чому країна почала скочуватися в популізм, і так не отримавши чітких точок росту до вищої ліги?
У новому випуску «Шаг за шагом» з Олексієм Геращенком, економістом і викладачем Києво-Могилянської бізнес-школи, розбираємо фактори, які склали польську економічну історію, і дивимось, які шанси є в Україні.
І чи є легким шлях до економічного дива?
Говоримо про 200 мільярдів євро підтримки від ЄС, про кредити до ВВП - 15% в Україні проти 140% у розвинутих країнах, і про те, чому справжніх інститутів у нас досі мало, а фасаду вистачає.
Дивіться новий випуск «Шаг за шагом»
👍22❤🔥2
4 мільйони, які не можна витратити інакше
На один протез для ветерана чи діючого військового держава може виділити до 4 млн грн. Україна має одні з найтоповіших технологій протезування у світі. Для багатьох ця програма реально змінює життя - дозволяє стати на ноги й повернутися до активності. Дехто з протезами навіть повертається на службу.
Але є люди, яким вона допомогти не може. Ветерани з дуже високими ампутаціями нижніх кінцівок - настільки тяжкими, що жодна технологія у світі поки що не дозволить їм ходити. Вони пересуваються на кріслі колісному.
Що потрібно такій людині? Адаптувати житло - пандус, ширші двері, переоблаштована ванна кімната. Або адаптувати автомобіль, щоб мати хоч якусь мобільність. Бо якщо ти на кріслі колісному в хрущовці на п'ятому поверсі без ліфта - квартира стає тюрмою. Багато хто через це навіть не хоче повертатися з реабілітаційного закладу додому: у закладі хоча б санітари можуть кудись перенести, а вдома ти замкнений у чотирьох стінах.
І от ця людина має 4 мільйони гривень. Але витратити їх може тільки на протез, який їй не допоможе. Не на адаптацію житла. Не на крісло колісне. Не на автомобіль. Тільки на протез.
Ситуацію погіршує те, що ця жорсткість створює поле для маніпуляцій. Виробники протезів розуміють, що людина має мільйони, які може витратити тільки на їхню продукцію. І починають "впарювати" чудопротези, які нібито допоможуть стати на ноги. Але за нинішніх технологій для деяких типів ампутацій це неможливо. Людина витрачає мільйони на виріб, який не працює, - і повертається до крісла колісного. Тільки тепер без грошей і без адаптованого житла.
Рішення на поверхні: дати можливість спрямувати ці кошти на те, що потрібно конкретній людині - протез, крісло, адаптацію квартири, автомобіль. Але це вимагає зміни підходу: бачити ветерана не як об'єкт стандартної процедури, а як дорослу людину, яка сама знає, чого потребує. Поки що такої гнучкості в нашій системі немає.
Шаг за Шагом
На один протез для ветерана чи діючого військового держава може виділити до 4 млн грн. Україна має одні з найтоповіших технологій протезування у світі. Для багатьох ця програма реально змінює життя - дозволяє стати на ноги й повернутися до активності. Дехто з протезами навіть повертається на службу.
Але є люди, яким вона допомогти не може. Ветерани з дуже високими ампутаціями нижніх кінцівок - настільки тяжкими, що жодна технологія у світі поки що не дозволить їм ходити. Вони пересуваються на кріслі колісному.
Що потрібно такій людині? Адаптувати житло - пандус, ширші двері, переоблаштована ванна кімната. Або адаптувати автомобіль, щоб мати хоч якусь мобільність. Бо якщо ти на кріслі колісному в хрущовці на п'ятому поверсі без ліфта - квартира стає тюрмою. Багато хто через це навіть не хоче повертатися з реабілітаційного закладу додому: у закладі хоча б санітари можуть кудись перенести, а вдома ти замкнений у чотирьох стінах.
І от ця людина має 4 мільйони гривень. Але витратити їх може тільки на протез, який їй не допоможе. Не на адаптацію житла. Не на крісло колісне. Не на автомобіль. Тільки на протез.
Ситуацію погіршує те, що ця жорсткість створює поле для маніпуляцій. Виробники протезів розуміють, що людина має мільйони, які може витратити тільки на їхню продукцію. І починають "впарювати" чудопротези, які нібито допоможуть стати на ноги. Але за нинішніх технологій для деяких типів ампутацій це неможливо. Людина витрачає мільйони на виріб, який не працює, - і повертається до крісла колісного. Тільки тепер без грошей і без адаптованого житла.
Рішення на поверхні: дати можливість спрямувати ці кошти на те, що потрібно конкретній людині - протез, крісло, адаптацію квартири, автомобіль. Але це вимагає зміни підходу: бачити ветерана не як об'єкт стандартної процедури, а як дорослу людину, яка сама знає, чого потребує. Поки що такої гнучкості в нашій системі немає.
Шаг за Шагом
👍38💯15❤2😁2😢1
Польща - складальний цех чи економічне диво?
За 20 років Польща отримала понад 200 млрд євро прямих дотацій з Європейського Союзу. Додайте до цього сотні тисяч українських заробітчан, які і працюють, і споживають на польському ринку. Результат виглядає вражаюче - одна з найшвидше зростаючих економік Європи.
Але порівняйте Польщу з Південною Кореєю чи Тайванем. Samsung, LG, TSMC - корейці й тайванці торгують по всьому світу власними брендами, власними технологіями. А тепер спробуйте назвати польський бренд світового масштабу. Геймдев із "Відьмаком"? У масштабах економіки це краплина.
Коли Volkswagen чи Philips мають завод у Польщі, частина доданої вартості залишається на місці - зарплати, оренда, податки. Але левова частка - маржа і прибуток від R&D - їде до країни-власника бренду. Польща заробляє на виробництві, а Німеччина - на володінні.
І тепер ці драйвери вичерпуються. Дотації ЄС скорочуватимуть, особливо з інтеграцією України. Робоча сила дорожчає. А власних інновацій і брендів за ці 20 років так і не з'явилось. Класична пастка країни середнього доходу - ти виріс на дешевій праці й зовнішніх грошах, а далі рости нема за рахунок чого.
Для нас це сигнал. Якщо будувати економіку за польською моделлю - складальний цех для західних корпорацій - стеля прийде швидко. Питання в тому, чи ми хочемо бути цехом, чи хочемо мати свої Samsung і TSMC.
Шаг за Шагом
За 20 років Польща отримала понад 200 млрд євро прямих дотацій з Європейського Союзу. Додайте до цього сотні тисяч українських заробітчан, які і працюють, і споживають на польському ринку. Результат виглядає вражаюче - одна з найшвидше зростаючих економік Європи.
Але порівняйте Польщу з Південною Кореєю чи Тайванем. Samsung, LG, TSMC - корейці й тайванці торгують по всьому світу власними брендами, власними технологіями. А тепер спробуйте назвати польський бренд світового масштабу. Геймдев із "Відьмаком"? У масштабах економіки це краплина.
Коли Volkswagen чи Philips мають завод у Польщі, частина доданої вартості залишається на місці - зарплати, оренда, податки. Але левова частка - маржа і прибуток від R&D - їде до країни-власника бренду. Польща заробляє на виробництві, а Німеччина - на володінні.
І тепер ці драйвери вичерпуються. Дотації ЄС скорочуватимуть, особливо з інтеграцією України. Робоча сила дорожчає. А власних інновацій і брендів за ці 20 років так і не з'явилось. Класична пастка країни середнього доходу - ти виріс на дешевій праці й зовнішніх грошах, а далі рости нема за рахунок чого.
Для нас це сигнал. Якщо будувати економіку за польською моделлю - складальний цех для західних корпорацій - стеля прийде швидко. Питання в тому, чи ми хочемо бути цехом, чи хочемо мати свої Samsung і TSMC.
Шаг за Шагом
👍48💯10🔥3❤1
Forwarded from Останній Капіталіст ✙
Ви постійно читаєте про «інфляцію», «ВВП», «ринок», «монетарну чи фіскальну політику» і не розумієте як це працює? Наше видавництво Капітал у партнерстві з інвестиційною компанією @icukraine - вирішують вашу проблему!
Це не сухий підручник, але й не просто комікс.
Це ґрунтовна, змістовна й водночас доступна книга, яка пояснює економіку людською мовою - цікаво, просто, а місцями навіть смішно.
Це все ж таки Мемономіка 😉
✨ А найприємніше - до 22.07 у вас є можливість оформити передзамовлення за спеціальною ціною, якої більше не буде!
🔗 Замовляйте вже зараз!
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
👍14❤2
Як кубинські злочинці врятували економіку Маямі
У 80-х Фідель Кастро вирішив насолити американцям. Спочатку випустив злочинців із тюрем, провів амністію, а потім на короткий час відкрив кордони. Хто хоче їхати - їдьте. Велика частина цих людей потрапила в Маямі, досить компактно.
Економісти очікували катастрофу. Масовий наплив низькокваліфікованої робочої сили мав обвалити зарплати і підняти безробіття. Нобелівський лауреат Девід Карт дослідив, що сталося насправді. Нічого. Жодної кризи. Економіка Маямі поглинула цих людей і навіть не помітила.
Механізм простий. Кожен мігрант - це плюс один споживач у барі, магазині, перукарні, на заправці. Це додатковий попит, який розкручує економіку і створює робочі місця, яких до того не існувало. Попит породжує пропозицію, пропозиція створює зайнятість.
Тепер Польща. У 2022-му сотні тисяч українців приїхали до Польщі. Поляки розповідають, як вони нам допомагають, як годують і утримують. Але за фактом вони отримали потужний імпульс для власної економіки у вигляді додаткового попиту. Плюс - на відміну від Німеччини, у Польщі немає розкішної соціальної подушки. Мігранти змушені працювати, а не сидіти на допомозі. Тобто Польща отримала і споживача, і економічно активну робочу силу.
Коли наступного разу почуєте, що "ми їх годуємо" - згадайте Маямі.
Шаг за Шагом
У 80-х Фідель Кастро вирішив насолити американцям. Спочатку випустив злочинців із тюрем, провів амністію, а потім на короткий час відкрив кордони. Хто хоче їхати - їдьте. Велика частина цих людей потрапила в Маямі, досить компактно.
Економісти очікували катастрофу. Масовий наплив низькокваліфікованої робочої сили мав обвалити зарплати і підняти безробіття. Нобелівський лауреат Девід Карт дослідив, що сталося насправді. Нічого. Жодної кризи. Економіка Маямі поглинула цих людей і навіть не помітила.
Механізм простий. Кожен мігрант - це плюс один споживач у барі, магазині, перукарні, на заправці. Це додатковий попит, який розкручує економіку і створює робочі місця, яких до того не існувало. Попит породжує пропозицію, пропозиція створює зайнятість.
Тепер Польща. У 2022-му сотні тисяч українців приїхали до Польщі. Поляки розповідають, як вони нам допомагають, як годують і утримують. Але за фактом вони отримали потужний імпульс для власної економіки у вигляді додаткового попиту. Плюс - на відміну від Німеччини, у Польщі немає розкішної соціальної подушки. Мігранти змушені працювати, а не сидіти на допомозі. Тобто Польща отримала і споживача, і економічно активну робочу силу.
Коли наступного разу почуєте, що "ми їх годуємо" - згадайте Маямі.
Шаг за Шагом
💯40👍14❤5
Три інгредієнти економічного дива
Якщо підсумувати досвід Південної Кореї, Японії, Тайваню і навіть Польщі, вимальовується формула з трьох компонентів.
Перший - зовнішня парасолька. Не стільки гроші, скільки доступ до ринків. Корейці й японці мали американську парасольку. Поляки - європейську. Без великого ринку збуту жодне диво не починається.
Другий - екзистенційна мотивація. У корейців через кордон стояла Північна Корея. Японці побачили, що опіумні війни зробили з Китаєм, і почали модернізацію, яка тривала до 90-х років XX століття. Навіть поляки пам'ятали, що з ними зробила Москва, і цей страх підштовхував реформи.
Третій - внутрішній інституційний каркас. Той механізм, який перетворює капітал і працю на зростання. Корейці зробили це через державні банки і патріотичних олігархів - не ідеально, але працювало. Там олігарх не купує найдорожчу квартиру в Монако - він будує в Сеулі, а для цього цеглу й робочу силу бере в Кореї. Поляки вибудовували свій каркас 20 років і отримали результат.
Що маємо ми? Парасолька є - європейська, частково американська. Екзистенційна загроза - очевидна, більша за будь-яку іншу в сучасному світі. А от третій інгредієнт - інституційний каркас - ми все ще будуємо. І саме він визначить, чи стане Україна черговою Польщею, чи зробить стрибок до рівня Кореї.
Шаг за Шагом
Якщо підсумувати досвід Південної Кореї, Японії, Тайваню і навіть Польщі, вимальовується формула з трьох компонентів.
Перший - зовнішня парасолька. Не стільки гроші, скільки доступ до ринків. Корейці й японці мали американську парасольку. Поляки - європейську. Без великого ринку збуту жодне диво не починається.
Другий - екзистенційна мотивація. У корейців через кордон стояла Північна Корея. Японці побачили, що опіумні війни зробили з Китаєм, і почали модернізацію, яка тривала до 90-х років XX століття. Навіть поляки пам'ятали, що з ними зробила Москва, і цей страх підштовхував реформи.
Третій - внутрішній інституційний каркас. Той механізм, який перетворює капітал і працю на зростання. Корейці зробили це через державні банки і патріотичних олігархів - не ідеально, але працювало. Там олігарх не купує найдорожчу квартиру в Монако - він будує в Сеулі, а для цього цеглу й робочу силу бере в Кореї. Поляки вибудовували свій каркас 20 років і отримали результат.
Що маємо ми? Парасолька є - європейська, частково американська. Екзистенційна загроза - очевидна, більша за будь-яку іншу в сучасному світі. А от третій інгредієнт - інституційний каркас - ми все ще будуємо. І саме він визначить, чи стане Україна черговою Польщею, чи зробить стрибок до рівня Кореї.
Шаг за Шагом
💯37👍12❤5
Чому в Україні неможливо інвестувати
Співвідношення виданих банківських кредитів до ВВП в Україні - приблизно 15%. У розвинених країнах - 140%. На порядок більше. Десять разів.
Чому банки не кредитують? Тому що вони кредитують лише тих, кого знають. А типовий український бізнес - це 53 непов'язані між собою ТОВки і 158 непов'язаних ФОПів. Спробуйте зрозуміти, куди тут інвестувати. Банк не може, інвестор не може, держава не може. Бізнес існує на рівні білборда і сайту. А юридично - це хаос з десятків осіб, жодна з яких не показує реальну картину.
Але головне - в Україні немає фондового ринку. А фондовий ринок - це ключовий інститут, який перетворює заощадження на інвестиції. Банки кредитують, але не інвестують. Це різні речі. Справжнє масштабування бізнесу відбувається через акціонерний капітал, а не через кредит.
І замкнене коло: у бізнесу немає мотивації виходити з тіні й структуруватися, бо це нічого не дасть. А це нічого не дасть, бо немає фондового ринку. Кернел пішов на Варшавську біржу, а потім, коли мажоритарному власнику набридло, він просто кинув міноритаріїв і пішов. Ось вам і весь фондовий ринок по-українськи.
Будівельні компанії вже починають потроху об'єднуватися і "обілюватися" - розуміють, що без прозорої структури грошей на відбудову не отримаєш. Великий ритейл теж рухається, бо під час війни ховатися від податків стає репутаційно небезпечно. Процес іде знизу, повільно. Але без фондового ринку і мотивації для бізнесу стати прозорим він не набере потрібної швидкості.
Шаг за Шагом
Співвідношення виданих банківських кредитів до ВВП в Україні - приблизно 15%. У розвинених країнах - 140%. На порядок більше. Десять разів.
Чому банки не кредитують? Тому що вони кредитують лише тих, кого знають. А типовий український бізнес - це 53 непов'язані між собою ТОВки і 158 непов'язаних ФОПів. Спробуйте зрозуміти, куди тут інвестувати. Банк не може, інвестор не може, держава не може. Бізнес існує на рівні білборда і сайту. А юридично - це хаос з десятків осіб, жодна з яких не показує реальну картину.
Але головне - в Україні немає фондового ринку. А фондовий ринок - це ключовий інститут, який перетворює заощадження на інвестиції. Банки кредитують, але не інвестують. Це різні речі. Справжнє масштабування бізнесу відбувається через акціонерний капітал, а не через кредит.
І замкнене коло: у бізнесу немає мотивації виходити з тіні й структуруватися, бо це нічого не дасть. А це нічого не дасть, бо немає фондового ринку. Кернел пішов на Варшавську біржу, а потім, коли мажоритарному власнику набридло, він просто кинув міноритаріїв і пішов. Ось вам і весь фондовий ринок по-українськи.
Будівельні компанії вже починають потроху об'єднуватися і "обілюватися" - розуміють, що без прозорої структури грошей на відбудову не отримаєш. Великий ритейл теж рухається, бо під час війни ховатися від податків стає репутаційно небезпечно. Процес іде знизу, повільно. Але без фондового ринку і мотивації для бізнесу стати прозорим він не набере потрібної швидкості.
Шаг за Шагом
👍28❤1