Мова.

Цією мовою я кохаю,
Шепочу найпотаємніші мрії та сни
Ніжно долонями притискаю, в очі дивлюся та кажу:
Я кохаю тебе

Цією мовою бʼється моє серце
Воно ніжно співає й муркоче кожну букву та звук
Проводить язиком та смакує, неначе улюблений десерт

Цією мовою я сварюся
Скидаю всі громовиці та лють
Моя мова ніжно-войовнича
Вона як й я не знає страху

Цією мовою я розкриваю серця
Та й власне моє
Вона так само огортає та гріє
Неначе обійми від близьких людей чи котів

Цією мовою я співаю
Вона немов медом розтікається та бринить
Моя мова дає можливість мені дзвеніти
Набирати повні легені повітря та співати
Неначе квітне ввесь світ

Цією мовою я плачу
Я проявляю свою найбільшу й найглибшу тугу
Сокровенні болючі місця відкриваю, забуваюсь
Та виплакую всі сині очі свої

Цією мовою я живу.

by Louise Glück

"The Waves" by Virginia Woolf

To that unwanted animal

Де твій голод?
Покажи.
Бо мій не вміщається тут
Він завжди зі мною,
Чекає на нову кістку.
Скажи, як це жити без голоду?
Як це… бути потрібними?
Бути близькими?
Бути. для. когось. чимось?
Так, ти можеш штовхнути
Вона не кусає
Ця небажана тварина лише жадає
Жадає близькості
Жадає потрібності заради непотрібності
Жадає руки в відкритій пащі.
Покажи свій голод
Як це жити без нього?
Жити без очікування поштовху в ребра
Просто жити.
Й не боятися, коли потребують
Не боятися, що не штовхнуть
Не відкинуть
Не поставлять паркани
Не привʼяжуть на повідок в лісі й покинуть
Як це не мати голоду?
Покажи моїй небажаній тварині.

Малина та сонце

Домашнє малинове варення
Сонячні тости
Такий вільний прекрасний Київ
І ти поруч
Знову прокинулися.

Й знаєш серце - я не відпускаю,
Не вмію я змиритись з часом.
Хай світ тремтить та завмирає
Хай все біжить, котиться й пада,
Але кохання, я тебе тримаю,
Бо я не вічність, щоб не відчувати
Бо я не привид, щоб ось так зникати
Й не минуле - линучи подалі..
Кохання, я тебе тримаю,
Нема в мене жаги тікати,
Просочуватися поміж пальці мов пісок
Пробач, що незнання лякає
Хоч й нас обох
Але,
Я не зникаю.
Й знаєш серце - я не відпускаю,
Змиреність моя найгірша риса.

Червень 24

Душа ластівки пролітає поміж металеві нитки
Такі строкаті та гострі,
По них тягнеться увесь людський звʼязок
Що так важко пізнати досі.
Кінцями крил зачіпаючи неначе грає скрипаль
Поки душі дикі ходять насподі
Незнані звуки до них не доходять
Не можуть вони пізнати людей
Нерозчинні вони для цільності цьої.
Бринять нитки на висоті,
Сплітаються та щебечуть,
Радо дають вони різнокрилим пташкам розхитати їхні ноти.
Коливаннями струн заплітаються в людські силуети
Близькості хочуть, вони ж є звʼязок,
Такі високі металеві сквоти.
Радо вітають щебет птахів, як сплітаються разом в дзенькіт,
До них дикі звуки не доходять…
Ті ж.. Вони на землі,
Поміж трав та степів бродять,
Ніколи не знайдені зазирають в стовбури дерев,
Сплять в гілках та траві,
Бродять без спину та спокою
Хоч й бачать вони лиш пташок,
Але розширяють світи, дикістю сиплють,
Розхитують світ барвами польових квітів
Для тих металевих ниток..