А тепер філософська павза)

Я останнім часом намагаюсь якось збалансувати своє життя і вкотре задумався про таку річ, як двосічний меч прогресу)

Технології настільки розвинені, а світ прискорений та сповнений колосальними обʼємами інформації.

Здається що за таких умов ми б мали менше працювати і розраховувати на якийсь гарантований достаток. Але всього цього немає.

За логікою моїх надій, можливість надшвидко відправити якусь інформацію сучасними засобами звʼязку або ж загалом мати доступ до незліченної кількості даних, повинні були б сприяти тому, що ми могли б бути ефективнішими і мати більше часу на відпочинок.

Але на якомусь етапі ми ведемось на те, що і працювати ми маємо більше. І от виходить, що весь цей розвиток призводить до того, що навантаження на одну людину стає лише більшим, і нам вже просто не вистачає оперативної памʼяті уваги аби виконувати всю цю робту та й загалом без нервів жити у сформованій таким чином реальності.

Як з тим боротись, знають люди релігійного та філософського складу мислення і буття. Колись давненько все це було більш цілісним, а потім усі ці ваші категоризації, структурність, аналіз, заглиблення в деталі.

Ми переважно втратили синтез, цілісність, позараціональне сприйняття, універсальність., всезагальність.

Коли я це кажу, то маю на увазі спосіб нашого пізнання та організації буття.

Особисто я виборюю для себе бажану реальність по мірі сил, а там де сили мої обмежені чи не впливові, вмикаю стоїка.

І я сприймаю світ в тому числі з позиції ірраціонального та позараціонального, чуттєвого, інтуїтивного, хоча переважну більшість мого життя проводжу за такими видами праці, що повʼязані з суто логічними, матеріалістичними та «сухими» механічними функціями ума.

Бажаю вам щастя відчути безмежну повноту божественних проявів бодай раз на день. Це багато вартує.

Цитата дня.

Була зроблена вся необхідна робота...
Тобто та, котрої не вдалось уникнути

Багато правих цивільних публічних акцій набагато слабкіші, та часто просто безсенсовні. Не підв'язані під якусь велику стратегію, не впливають на якісь рішення чиновництва і не враховують розбірки всередині еліт.

По мігрантах збиралося усюди ~150 людей. Гееборчество не може увінчатися успіхом уже багато років, підар-прайд все одно проводять. Мобілізувати суспільство на будь-що цивільне Стерненко, Лачен та тредс&твіттер селебріті здатні краще, ніж ми - вони це продемонстрували цього липня.

До нас же люди йдуть не картонками махати, а воювати.

В даній ситуації з головкомом - жодна з публічних сторін качель прямо не була зв'язана ні з якою правою структурою, "свого" кандидата на будь-яку посаду чи пропозицію щодо ситуації публічно ми всі видвигнути не могли.

Бо з блогерами-мільйонниками та інфільтрацією в кола еліт в нашого брата не дуже виходить. Але з наших виходять добрі солдати та командири.

Серед широкого загалу декілька років сприйняття цього факту викликало повагу, а повага перетворювалася в співчуття, співучасть та різного роду допомогу.

І насамперед – наш авторитет спонукав людей на долучення до наших кіл – ми стали сильніші та впливовіші за рахунок збільшення кількості активних учасників руху.

Тим не менш, чи значить зараз звитяга, твердість та добре військове управління для широкого загалу – "електорату" – те саме, що й раніше? Виявляється, що успіхи на війні проти прямого ворога не завжди пов'язані з результатами тилової боротьби за глядацькі симпатії.

Ми винні самі в тому, що, вкладаючи сил більше за всіх в найтяжчих випробуваннях - ми лише глядачі таких вистав. Але в будь-якій ситуації, поки ти живий та дієш - це значить боги дали тобі шанс на тріумф в майбутньому, якщо ти плідно попрацюєш над недоліками.

Не можу не погодитись з текстом вище, хоча зазвичай багато в чому не погоджуюсь з автором.

Правиця має перевагу на полі розʼяснення причин красиво вмирати та у вимірі естетичного. Утім часто ми відриваємось від "землі". А земля насправді першочергове й необхідне поле діяльності. Коли тобі вже не 18 років, і ти за життя пройшов не найприємнішими в багатьох аспектах стежками, то рано чи пізно доходиш до стадії, коли розумієш, що без чіткого й приземленого розуміння того, як ми хочемо жити (ключове — "хочемо", а не "маємо", або вважаємо правильним), не буде причини продовжувати увесь цей герць, окрім як вічний спротив ворогам (а цього недостатньо для повнокровного життя, адже завжди є змога проголосувати ногами, що ми і бачимо).

Я, чесно кажучи, взагалі не певен, що робота над помилками буде зроблена. Адже для цього треба, як мінімум, визнати, що ми помиляємось, а я всередині нашої стихії не бачу такого прозріння.

В мене в голові і трохи ще на папері мається з десяток кроків до успішного успіху у боротьбі з неприємною умовно лівою реальністю, але справа в тому, що вони нудні, довгі, рутинні. А це все те, чого так не любить наш романтичний гурт. І крокувати довелось би в абсолютно не військовій площині, і користатись не такими речима, як честь, почуття обовʼязку, самопожертва, чесність і прямолінійність. Аж ніяк. Швидше все навпаки.

Але щоб не вдаватись в подробиці, викладу просто свою невтішну ставку на майбутнє.
Поки ми не вималюємо суспільний консенсус з приводу того, що всім нам насправді хочеться гарно жити, а не тільки крокувати в вальгалу чи згорати в жарі крусейду (тобто постійно перебувати в режимі антагонізму до світу), ніякий новий суспільний договір і підтримка мас нам не світить. Нещодавнє опитування з приводу кандидатів у Президенти гарно відображає суспільні настрої. Такий от парадоксальний обʼєм часопростору нам дістався. Тож війну ми виграємо, маю сподівання, а от з тим щоб гарно і дружно жити, можемо просто не впоратись.

Завжди є зваба просто назвати масу довбойобами (і не те щоб це було далеко від істини), а себе записати в жертви буденності і черні. Але це не принесе нам втіху. Минуле вже знало успішні приклади перемоги ідейних конструктів (як лівих так і правих) на поприщі впливу на маси. Сьогодні ми ці перемоги запльовуємо, і кажемо, що все це було не те, або ж навпаки — що ахуєнні спроби були, от зараз обовʼязково доробимо і заживемо, бо так шкода, що тоді не дотисли.

А я думаю не заживемо. В силу цілком фізіологічних причин — ми все ще недалеко пішли від мавп. Як би там не розказували вчителі про неймовірне щастя народитись людиною, а мені все ж видається, що наше тільце не найкращий транспортний засіб в макрокосмосі. Ще краще спроектую свою думку через наступне відео.

І... Що ж нам робити? Та загалом нічого. Жити як вважаєте за потрібне і боротись з тими хто намагається перебігти вам дорогу або наступити на горло. Інший варіант — уникати боротьби (хоча до кінця у вас це ніколи не вийде). Що б ви не обрали, це цілком відповідатиме плину Дао. А якщо хтось точно знає як правильно і хоче вас в цьому переконати, то швидше за все вас просто використовують. І ви самі деінде теж це робите з іншими.

Любіть жінок, насолоджуйтесь сьогоденням, творіть мистецтво. Тихої ночі.

https://www.youtube.com/watch?v=qDb9ps3OMiM

Я знову накопичив гору текстів, але по прочитанню вони видаються мені то занадто гострими, то безсенсовними (бо занадто часто задаюсь питанням, а що цей текст змінить в житті бодай якоїсь людини — нічого? Ну, і пішов він нахуй цей текст).

Але є приємне, тож поділюсь. Просто пораджу панству переглянути кіно "Смерть Робі Гуда". А сам зараз збираюсь подивитись "Шию" Кітано. От щодо неї певності не маю, та сподіваюсь Дід не підвів і видав гарне кіно.

Добре, ці тексти таки треба викладати, а то шо ж я не ціную свій труд.

Можна підсумовувати півріччя, проведене у променях нової іпостасі. Коротко — не встигаю.
Теоретично мав би і встигати, якщо дивитись на усе суто логічно, механістично, практично.
А фактично: емоції, почуття, переживання і далі за списком — диригують діянням і недіянням принаймні наполовину. Або ж на якихось 3%, але визначальні.

Армія мабуть найбільш прямолінійно виказує загально притаманну соціальним системам рису — намагання звести індивіда виключно до площини передбаченої функції, ігноруючи особистісне або ж, спираючись на нього і маніпулюючи через нього, суто задля виконання все тієї ж функції.

Система має існувати задля збереження і реалізації якихось загальних ніби-то взаємоузгоджених цінностей та відповідного стилю життя. Але на практиці, якщо корабель пливе принаймні в необхідному тобі, як індивіду, географічному напрямку, а тебе при цьому не викинули за борт і навіть не прикували біля весла, то це вже можна вважати успішним круїзом, адже зазвичай в планетарних масштабах більшість людей не має навіть цього.

Втім, так чи інакше, закінчується усе дизбалансами за яких одні мають разючу перевагу перед іншими. І от за те, щоб перебувати у "правильному" місці з відповідними можливостями, більшість переважно і бореться

Керівникам, управлінцям та ідейним натхненникам усього цього параду теж не можна позаздрити. Усюди є правила, умовності, нюанси і наслідки, і впливають вони на усіх гравців. Не можна перемогти цей світ, не покинувши його, не сформувавши дистанцію, не розірвавши усі можливі договірні звʼязки.

А така дія — це відмова від суспільної підписки на більшість благ цивілізації та славетний людський осуд до купи. Або ж ігнорування, висилка на маргінес.

Немає нікого вільнішого за пропитого бездокументного Діогена під твоїм вікном. Така свобода, як правило, погано пахне і не відповідає на питання для чого вона. Втім, по мені, достатньо розуміти від чого ти вільний. А от для чого — нікого не повинно було б хвилювати. Але так не буває на місцевих теренах.

Зараз ми всі так чи інакше перебуваємо в антагонізмі не тільки до росіян, але і до одне одного, в намаганнях використати систему на свою користь або перебудувати її задля того аби знову ж використати.

Іноді мені здається, що єдина свобода цього світу — відносна можливість обирати умови увʼязнення. Всі ми обумовлені потребами нашої тілесності. Більш-менш універсальні етичні правила розписані у релігійних текстах. Та на практиці, аби їх дотримуватись, не знаючи винятків, доводиться йти з мирського суспільства. Потім же виявляється, що й "інституції духу" також потерпають від занепаду, бо й там перемагає суто суспільне, суто людське.

Можливо десь і пощастить у цьому втіленні, а можливо й ні.

У мене немає втішного висновку. Окрім як грати і зростати за рівнями, нічого іншого на діяльнісному соціальному полі не залишається.

Я відрізаний від Санґхи і довоєнного соціального кола не тільки великими просторовими розривами але самим нині непереборним способом буття. Це порушення балансу. І змінити це я не можу.

Моя перлина мрій нині — це на місяць поїхати пасти овець десь далеко в горах, мати при собі трохи їжі, чаю, і книжки. А ще не мати телефону, а відповідно й усіх цих справ, чужих проблем і заводу "Вічна війна" під боком. Можливо якось і втілю цю мрію, але поки більш вірогідним виглядає перспектива прилягти на дурку. А для мене й це розкіш, давно ношу цю мету, аби потім покласти її в банку досвіду.

Що ж. Без висновків.

Так, ну, Дід на старості вирішив взагалі не розмінюватися на напівтони.
Одразу скажу, що я додивився лише половину, бо на моменті коли Ода Нобунага КУСАЄ ЧОРНОСРАКОГО САМУРАЯ ЯСУКЕ за руку під час сеансу МАСАЖУ, ахуєлі усі мої субособистості.

І це ще не найкрінжовіша сцена. Просто повірте.

А загалом...
Трупи, вбивства без міри й огляду на вік і стать, боротьба а владу, абсолютно відбитий Ода Нобунага, жорстокість, чокнута на наш погляд японська ментальність і гомо-самурайська тема на всю потужність. Бля, ну дивитись важко, чесно кажучи. Тут мені пригадується діалог з колегою мусульманином на одній з моїх колишніх робіт.

"Ну вот что еті самураї блять?! я не понимаю... мєчи, харакірі, а па суті — підари крашенниє. Губи в памадє, пудра. Фу блять".

Так от після половини фільму дійшов такої ж думки))

.Але...Все ж розставимо акценти. Жорстокості і боротьби від усього того менше не стає і з гумором в фільмі все надзвичайно добре, особливо якщо тотальний сюрреалізм і безумство це ваш тип гумору.

Сцена де новоспечений горе-самурай вертається додому і бачить свою згорілу хату, мертву дружину та дітей і дякує їх убивці, за те що позбавив його пут сімʼї, це вже звісно шось.

Фільм дуже натуралістичний і я б його на повний шлунок не дивився.

Мабуть якщо знати історію Японії і бути японцем, то це все діло буде глибшим (жартую, за таким ідіотизмом при всьому бажанні не натрапиш на глибину). На моє око, то їбануті вони наглухо ці ваші японці. Принаймні такими їх показує Кітано.
З мінусів (виходить до цього були плюси?)) — український дубляж. Він робить усе ще комічнішим.

І отут я все ж зроблю якийсь висновок. Дід однобоко продемонстрував визначний шматок історії Японії, фактично її становлення. Але однобоко до чого?

До кого. До Куросави. Я люблю Куросаву. У його "самурайщині" були сенси. Сам Кітано також вже мав успішного "Затойчі". А от "Шия",. Ну.. вона показує наймерзенніший і огидний бік війни, політичної боротьби та людських стосунків. І вона абсолютно комічна.

Смішно і гидко. Отакий фільм.

Мабуть краще було б дивитись його після пари косяків, можливо так автор і задумував. Але щоб сповнитись чимось змістовним, краще вже передивитись самурайські шедеври Куросави.

А от осилити цю роботу Кітано я не в змозі. Сподіваюсь у вашому житті все краще з наркотиками ніж у мене, бо тоді у вас все ж є шанс це додивитись. (Але не раджу. Відгук написаний аби вас врятувати від перегляду).

🔥☠️♣️

6 серпня 1996 року почалася одна з ключових операцій Першої чеченської війни - наступ чеченських сил на Грозний, відомий як серпнева битва за Грозний або операція "Джихад".

Сили Чеченської Республіки Ічкерія під командуванням, зокрема, Аслана Масхадова, Шаміля Басаєва та Руслана Гелаєва раптово увійшли до Грозного, де перебували значно чисельніші російські сили.

Замість класичного фронтального штурму чеченські підрозділи проникли в місто, блокували російські гарнізони, блокпости та урядовий комплекс.

Одночасно почалися атаки на Аргун і Гудермес.

Значна чисельна й технічна перевага росії не врятувала її від поразки.

За кілька тижнів москва була змушена домовлятися.

31 серпня Аслан Масхадов та Олександр Лебедь підписали Хасав'юртівські угоди.

Бойові дії припинилися, російські війська мали залишити Чечню, а питання її політичного статусу відклали. Перша чеченська війна фактично завершилася перемогою Ічкерії.

Цій історії сьогодні рівно 30 років.

І це хороший привід згадати одну річ, яку росія дуже не любить пам'ятати:

імперії можуть мати більше людей, більше зброї, більше грошей і бути абсолютно переконаними у власній перевазі.

І все одно програвати.

Вічна пам'ять тим, хто віддав життя за свободу Ічкерії.
Слава тим, хто боровся і продовжує боротися!

Слава вільному чеченському народу!

Ічкерія буде вільною!

Прочитав "Людина на перехресті" Ігоря Козловського.

Насправді, це звісно ж не книга в значенні твору, обʼєднаного певною задумкою, сюжетом, не література фантазії, скажімо так.
Лекції, інтервʼю, діалоги. Тобто формат, крізь який проглядається конкретна людина зі своїм унікальним життєвим проявом.
Книга невелика за обʼємом, але концентрована з точки зору сенсу, і при цьому ще й не перевантажена. Легко читається, плідно обдумується, надзвичайно надихає.

Я можу дуже нахвалювати її, конкретизуючи, але краще я просто скажу, що ця книга — це чудовий діалог і з собою, і з дуже світлою людиною, чиї думки та досвід хочеться осмислити та відчути.

У мене за роки війни сформувалась тенденція відкидати зайве. Мені приємніше і змістовніше перепрожити дійсно вартісну книгу, аніж намагатись дочитати щось нове, але таке, що не викликає бажання діяти або ж переосмислювати себе . Мабуть це тому, що став значно більше цінувати свій час. Теорії цікавлять мене рівно настільки, наскільки їх можна прикласти до життя. І тому, за два роки я по кілька разів перечитував, і ще десятки разів переслуховував Сенеку, Марка Аврелія, окремі книги Біблії, буддійські притчі та книги про магасидгів, але водночас з великим спротивом намагався змусити себе втиснути в голову щось нове, як от "Міоритичний простір" чи "Двір Люцифера".

Означені книжки я теж колись дочитаю, але направду, не дочитавши, я мало що втрачу. Загальна ерудиція і орієнтування в культурно-історичних просторах це чудово, втім життя постійно ставить одне і те ж питання — навіщо все це, і що ти можеш і хочеш зробити тут і зараз з тим, що з тобою відбувається? І тому "Людина на перехресті" вже стала книгою, яку я перечитуватиму. Вона ставить хороші питання і надихає діяти, а це ж найкраща комбінація.

Бажаю вам сил, дисципліни та натхнення жити.

Нутровані туманом чорним
немов приховані обрАзи,
без рубежів і без опори,
розхристані поля Донбасу;

Розмиті димом коксохіму
побиті громовержим градом,
палає кінь янтарногривий
та виднокіл крислатий.

Руїн і шахт — похмурі діти
заблуклі в лабіринтах далі
лишили штольні, екзофіти
і терикони мов скрижалі.

Тут чорні борозни доріг
джгутують села і станиці,
опорні пункти і барліг,
бліндаж як камера в'язниці;

Коти містично-невмирущі,
комахи з оптоволокном
полюють на пропащі душі
за бетонованим вікном.

І брила з легкістю вітрила
покрили поле як могилу;
наприкінці тунелю світло
перетврилось на чорнило.



Пам'яті Роберта Покотило

Прочитав "Людина в пошуках справжнього сенсу" Франкла. Чудова книга, і є пара цікавих особистих відкриттів.
За часів студентства я намагався освоїтись з роботами Фройда і Юнга — частково вдалось, втім я сягнув думки, що вся ця ваша психологія та психотерапія нам віруючим буддистам і нахєр не потрібна (був на 95% правий, до речі), втім Юнг був досить цікавим для мене, та й зараз лишається. Підсвідомо я поважав психіатрів (я ж без них не дізнався б що таке те ваше "підсвідоме", а правильніше мабуть — несвідоме), а психологів та інших порадників без медичної освіти, то не дуже. Але багато чого змінилось з тої пори.

Я до чого веду... Франкл свій власний підхід мав до всіх цих тонких психічних речей і назвав його логотерапією. До прочитання книжки, я не мав жодного уявлення про те, що це взагалі таке, а от після прочитання, то хочеться трохи поділитись осмисленим.
Якщо коротко, Франкл в центр людського життя ставить волю до сенсу, бажання людини мати якийсь сенс, який вона сама собі ж може пояснити.
Не волю до влади чи насолоди, а от до сенсу. І це мені відгукнулося, бо як не дивно, в моменти коли життя поверталось до мене тим місцем, на якому легко розгледіти його короткочасність, я частіше задумувався саме про те, а для чого ж це все. Ще я про це задумувався в моменти, коли мені по життю доводилось приймати рішення з виміру сірої моралі (якось так склалось, що і далі доводиться).

Сподобалась мені ця його теорія про пошук сенсу, і звісно ж тло, на якому він розгортає доказову базу, а саме — КОНЦТАБІР. Книга зайвий раз нагадала про те, що люди можуть бути як чудовими, так і цілком огидними в своїх проявах, причому це може стосуватись однієї і тієї ж людини на різних проміжках часу і простору.

Я свій загальний сенс життя обрав досить давно, але питання про те, чи відповідаю я поставленій власноруч планці постає переді мною і досі, і не думаю, що це колись зміниться. Сенс відшукує нові форми. Не встиг ти знайти себе, привʼязатись, сформувати якийсь уявний образ, досягнення якого прагнеш, а життя вже перекособочило всі твої плани і питає: "А що будеш робити тепер?"

Недавно для себе вирішував чи підписувати наступний контракт. Я не люблю нитиків, котрі розказують, що неможливо списатись (о, ви навіть не уявляєте, які кульбіти можна успішно виконати в цьому напрямку), точно так само як і дубів, які вважають подібні думки крамольними, і що армія то єдине місце де ти можеш себе проявити та реалізувати як людина (хоча безперечно це поле діяльності має неймовірні переваги в подібних питаннях, але й відповідну ціну ризику). Вирішив перепідписатись. Перша причина — кацапія не розвалилась, нас все ще хочуть повбивати, а друга — я таки не все витиснув з цього військового досвіду. І справа зараз навіть не про безпосередню постійну участь у війні, а про інші трансформаційні нюанси. Конкретизувати нажаль не можу, як доживу, то може років через 30 можна буде багато чого цікавого і контраверсійного написати, а поки все це недоцільно і може принести більше шкоди аніж користі.

Тож лишаюсь я тут тому, що бачу наразі в цьому більше сенсу для себе як людини, зважаючи на мій власний аналіз ситуації як в державі, так і у світі.
СЕНС. В цьому вся справа. Як ти сам собі пояснюєш навіщо ти живеш. Бачу в цьому певний прояв Дгарми. Моє власне її відчуття і осмислення. Буддійські вчителі постійно говорять про те, що кожна істота прагне до щастя і причин щастя, прагне позбавлення страждань і причин страждань. З одного боку, аж ніяк не можна зводити людські прагнення, і відповідно дії, лише до голої ейфорії щастя (фізіологічні задоволення) та уникнення нещастя (фізіологічного дискомфорту), а з іншого ще й треба нагадувати собі що "високорівневе" щастя полягає в тому аби компас вашої уваги вказував на інших людей.

Ті, хто досягав по життю затребованих самим собою результатів, зрозуміють про що я — ви ж були в ситуації, коли і бабла вже більше, і робота спориться, і вище тільки небо, але от немає з ким це розділити? Або з ситуацією, коли ви от щось хороше зробили, чи навіть пережили, маєте чудовий настрій, скажімо, і намагаєтесь у розмові з близькими це все передати, пояснити, ПОДІЛИТИСЬ, а натикаєтесь на те, що людина в іншому стані і просто не здатна вас зрозуміти? От я про ці випадки.

Ви можете бути безхмарно щасливими й усміхненими королями малинового варення, але ж який в цьому сенс, коли довкола всі ридають і сидять в гамні? 🌝🙈 (як правило тому, що їм лінь витирати власну сраку, але це ж вже інше питання). От коли доходиш до етапу закриття своїх навіть більш ніж базових потреб (хоча ще є випадки людей котрі за інших більше думають ніж за себе, навіть ДО закриття означених потреб, і такі люди то вже взагалі інший рівень поваги), то починаєш шукати сенси. І тут натикаєшся на досить цікаву річ. Ні досягнення матеріалістичних цілей, ні навіть абсолютний альтруїзм, не гарантують тобі відчуття постійного щастя.

І на цьому моменті я згадую слова однієї небайдужої мені людини з приводу Дгарми. Коли я поневірявся на рахунок того, що перестав відчувати себе щасливим (в основному через тотальне фізичне виснаження, як я вже можу судити з нинішньої дзвіниці відновленого тіла), вона спитала, а нахуя я це все роблю (сиджу в тому їбаному бліндажі, задихаюсь від амброзії, не сплю ночами, і всі інші ягідки буденності), адже я мав всі можливості цього уникнути? Ну, я кажу, що "вважаю це правильним, і не жалкую про свій вибір, просто в мене сідають батарейки і я більше не бачу в цьому сенсу, як раніше, і я вже не такий щасливий як колись. Виконання власної Дгарми ж має приносити задоволення хіба ні?"

"Дгарма це не те, що ти хочеш робити але те, чого ти не можеш не робити, навіть коли не хочеш". Отака була відповідь. Вона мене вдовольнила.

Тож повернемось до Франкла. Він послідовно наголошує на одній думці. Можна пережити, що завгодно, якщо знати заради чого. І це заради чого обираєш ти сам. Те саме стосується і просто "жити", а не тільки "пере".

Тож, можу без зауваг радити вам прочитати згадану книгу і поцікавитись логотерапією. Будьте щасливі, проживайте свою Дгарму.