#лаґерлеф

🤔 Здається, вже як кілька тижнів, якщо не місяців, як у ВСЛ вийшла книга

📖 Сельма Лаґерлеф. Мемуари дитини

❤️ Це продовження Морбакки, відгук на яку я писав ось тут

Перша книга була незвичною: спогадами про дитинство, але також спробою зберегти пам'ять про час до 1914 р., але — і це неймовірно! — покритикувати консерваторів, які хочуть вернутися в минуле

Лаґерлеф написала простий на перший погляд, але дуже емоційний і особистий текст, якщо в нього уважно зазирнути

😍 Цікаво, яким вийшов другий том?
😊 А ще є третій, але не знаю, коли його видадуть

❓ А ви читали Лаґерлеф? Які твори вам запам'яталися? Діліться в коментарях!

#новинки_2026

Видавництво "Стретович" готує до друку книгу про гастрономічну історію Києва

Звучить дуже інтригуюче

Ось анотація:

«Гастрономічна історія Києва» — це історія міста через їжу. Путівник культовими місцями, знаковими постатями й гастрономічними традиціями, які Алла Законова досліджує понад 20 років.

Авторка реконструює міське життя через їжу — від Гетьманщини до сьогодення. У книзі сплелися старі рецепти, родинні історії, кулінарні легенди й маловідомі факти про те, як формувалися смаки киян і народжувалася міська українська кухня.

Кожна страва тут — портал у конкретні час, побут і культуру. Книга допомагає побачити власне коріння та зрозуміти, чому сьогодні ми їмо саме так

Вийти має в жовтні
А що цікаво, одночасно з нею виходить вже перекладна книга про їжу та ідентичність

Але про неї іншим дописом

#новинки_2026

😍 "Темпора" готує до друку книгу про римські легіони на території України

Звучить як фентезі, але йдеться про Нижню Мезію і Херсонес

Ось фрагмент анотації:

Накреслено цілісну картину військової політики Риму на теренах півдня нашої країни впродовж І століття до н. е. — V століття н. е. Розглянуто зміни в одязі й обмундируванні, спорядженні та озброєнні римських військовиків. Описано бойовий шлях легіонів та підрозділів допоміжних військ, що відряджалися для несення бойової служби в Крим, до складу Таврійської вексиляції, на Нижній Дніпро, в Придністров’я та Прикарпаття. Особливу увагу приділено системі захисту Дунайського лімесу та історії воєнних кампаній Імперії на півдні стародавньої України

Тішить, що "Темпора" продовжує свою серію воєнної історії. До речі, про воєнне мистецтво давніх греків на території України вони видали книгу ще в 2021 — і того ж автора

Ось таке guilty pleasure, але античність і Україна — це завжди цікаво!

🗓 На календарі — неділя, а тому в ефірі традиційна рубрика:

❓ #що_читаєте_сьогодні, дорогі підписники та підписниці?

📖 Я завершую читання Духу трамвая 015: стімпанк про Каїр 1912 року, де магія вже кілька десятиліть як частина економіки. Звучить максимально химерно, але світ світлий і оптимістичний — на відміну від М'євіля чи Свонвіка. В цій книзі два оповідання і одна повість. Оповідання простенькі, але повість поки тішить і сюжетом, і атмосферою, і світобудовою, і темами, які піднімає автор. Сподіваюся, що роман-продовження Володар джинів не розчарує, бо після нього автор нічого не написав

❓ А що сьогодні читаєте ви?
✏️ Діліться в коментарях фото чи назвами книг!
❤️ Адже забагато цікавого читання не буває!

😊 Понеділок почався з дощів, тому почнемо з інтерактиву

🤓 Минулого тижня прочитав я дві книги — і вже маю відгуки на обидві

❓ Але відгук на яку публікувати сьогодні, а на яку — завтра?
От і пропоную взяти участь в опитуванні: до 15:15 оберіть, яке рев'ю хочете прочитати сьогодні

ℹ️ Опитування буде наступним дописом

Дякую всім, хто взяв участь в опитуванні!

Переміг Майкл Свонвік, тому за кілька хвилин готуйтеся читати відгук!

#прочитане #свонвік

📖 Майкл Свонвік. Паломництво припливу (Видавництво Жупанського, 2026)
[Перекладач — Євген Кириченко-Годунов]

🌊 Я не знаю, які мої враження від цього твору. "Змішані" звучатиме як евфемізм негативного і критичного ставлення. Але вони дійсно змішані: їх не можна розділити на "ось цей елемент гарний, а цей поганий". Слабкі сторони випливають із сильних, сильні неминуче тягнуть за собою слабкі. Таким є стиль твору. Таким є стиль автора. Твір цілісний, але ця цілісність суперечлива...

🌊 Роман заворожує атмосферою. Світ, який має затопити Приплив (Ювілейний Приплив)... Причому схематичне (чи імперсіоністське?) зображення світу тільки додає йому реалістичності. Автор не впадає в надмірну деталізацію, яка ризикує "розсипатися" через внутрішні суперечності, але й не робить світ надто абстрактним, що у нього вже не віриш. Ідеальний баланс між деталізацією та енігматичністю

➡️ продовження

#прочитане #свонвік

📖 Майкл Свонвік. Паломництво припливу (Видавництво Жупанського, 2026)

➡️ початок

🌊 І саме тут починаються мої клопоти
🌊 Автор залишає забагато вільного простору для інтерпретації. І через це для мене роман раптово втрачає смисл

🌊 Адже можна обмежитися поверховим прочитанням: це історія про завершення Холодної війни! Виданий 1991 року, цей роман критикує мислення тієї епохи: тотальне протистояння, всюдисущі спецслужби, подвійні агенти, засекречені об'єкти...

🌊 Але автор показує, як все це виявляється марнотою марнот

🌊 До речі, цим Свонвік дуже нагадує Ґібсона. Воно й не дивно: вони разом писали оповідання!
І в них обох такий самий настрій розгубленості і непевності

🌊 Але якщо шукати менш політичний, а більш універсальний сенс роману (антропологічний, екзистенційний тощо), то... Він мені постійно вислизав. З одного боку, наче "Серце пітьми" вирішив написати Філіп Дік, надивившись фільмів Пола Верховена. З іншого, багато відсилок, які нагадують головоломки, але їх так багато, що розгадувати кожну — як читати Джеймса Джойса: наче й цікаво, але так сповільнює читання... І невідомо, чи винагородиться!

🌊 Адже місцями автор просто не розвиває запропоновані ним же теми чи сюжети. Наприклад, заборона передавати високі технології на планети за межами Землі. Чим не критика колоніалізму чи імперіалізму? Але в цей сюжет автор не особливо заглиблюється. Так, час до часу згадує. На сюжет це майже не впливає

🌊 Так само кіберпростір. Він — на відміну від Ґібсона — стає засобом поневолення! Але й тут автор не особливо розгортає твір. Хоча в нього є неймовірні передбачення!
З одного боку, влада використовує "інтернет" для контролю людей. З іншого — самі люди сприймають це як "комерційний" простір, де себе треба продати. Свонвік навіть описує трагедію місцевого "Титаніка". Велетенський корабель затонув посеред океану, а його трагедію вдалося задокументувати завдяки тисячам онлайн стрімів, які вели його пасажири. Причому вони просто стрімили — і не намагалися ні врятувати себе, ні допомогти іншим. "Але чому так?" — дивується головний герой. Для нього — як і для читачів Своніка в 1991 році! — така поведінка незбагненна. В 2026 році ми й не такі абсурдні стріми бачили.
І Свонвік пише в умовах, коли інтернет ще навіть не почався як слід: основна активність людей – це текстові повідомлення та форуми! Але посткіберпанк такий: він пророкує майбутнє, про яке ніхто не здогадується

🌊 Втім, сама історія не оперує персонажами, які викликають психологічний відгук. До жодного з них в мене не було співчуття чи співпереживання. Всі вони — функції в історії, сенс якої або занадто простий, або занадто складний

🌊 І тим не менше, після прочитання цього роману залишається відчуття, ніби я побачив лише фрагмент якоїсь ширшої історії. І найбільше заворожує ось що:

❤️ перегорнувши останню сторінку, я не мав відчуття, що історія світу Припливу завершилася.

🌊 Навпаки, Свонвік майстерно створює відчуття, що світ Припливу існуватиме незалежно від того, чи ми знаємо про його існування. І ця реальність оповіді — це перше ❤️ роману Свонвіка.

А друге ❤️ — це "післясмак": відчуття, що прочитана історія не є "прохідною" чи банальною. Знову ж таки, після роману — попри нерозуміння і місцями відторгнення! — залишається одне враження: я прочитав щось незвичне, але прекрасне. Щось, що залишиться зі мною і в майбутньому. Не до кінця розгадана загадка. Як в фільмі "Потік. Останній кіт на Землі": сумна, але світла історія, яку неможливо розшифрувати раз і назавжди. Та й не треба, адже інакше це зруйнує її чари

🌊 Тому це незвичний твір, який опирається однозначним оцінкам. На мою думку, його варто читати — хоча б заради осіннього настрою. Але це нішевий твір. І щоб зрозуміти, чи він вам сподобається, треба його прочитати самим

upd. З цими змішаними враженнями поставив я на goodreads 5⃣⭐️

Угода є угода!
Вчора ви обрали відгук на Свонвіка. Тому сьогодні буде відгук на Лі Йондо!

#прочитане #лі_йондо

📖 Лі Йондо. Серця наґів (Bookchef, 2025)
[Перекладачка - Юлія Ковальчук]

Історія, яка залишила мене абсолютно байдужим.
Чому так сталося? Ось приблизний перелік причин

1️⃣ Низькі ставки. Роман побудований за принципом квесту: група героїв повинні дійти до точки А, зустріти там четвертого героя, і з ним повернутися до точки Б.
Здавалося б, що тут може піти не так? Як виявилося, все!
Чому цей квест такий важливий? Якими будуть наслідки його провалу?
Чому в нього треба вирушити саме зараз? Що трапиться, як герої затримаються в дорозі?

Власне, сюди ідеально пасує принцип трьох C Дена Брауна:
🔵 Contract: автор має пообіцяти, що знає щось таке, що читачі дізнаються, прочитавши його роман. Фактично, це натяк, що історія має інтригу та розгадку;
🔵 Clock: високі ставки, які супроводжуються обмеженим часом головних героїв. Тобто рух має відбуватися постійно під тиском;
🔵 Crucible: головні герої не можуть "зіскочити" з історії, а давати раду обставинам, в яких вони опинилися.

От з цими пунктами в роману біда. Герої наче мають мотивації, але дуже слабкі: я так і не відчув, чому вони не можуть просто "вийти" з пригоди. Чому? Чим це їм загрожує? Оскільки їхній квест не має статусу порятунку світу, а ще й сприймається як виконання контракту, за який буде просто оплата праці, то... То я так і не зрозумів, чому вони не покинуть цей квест
(Хоча причина може бути в різниці культур — про що йдеться в другій частині відгуку!)

2️⃣ Картонні загрози. Герої постійно втрапляють в різні ситуації, але автор навіть не намагається налякати нас. Ясно, що герої долають всіх ворогів! Причому чи це люди, чи потойбічні істоти... Все відбувається буквально протягом десяти-двадцяти сторінок.
І визначальною є їхня реакція на халепи. Вона просто відсутня. На небезпеку вони реагують як ми — на прохання заварити чаю. Звична справа! Треба просто закип'ятити води і залити листя чаю окропом!

3️⃣ Персонажі-функції. Кожного з героїв можна описати одним реченням. Причому коротким. Якщо лекон, то запальний і нерозважливий. Якщо доккебі, то оптимістичний і грайливий. Якщо Кейган Драккар, то всезнаючий і врівноважений. За таких умов виявляється, що і пригоди з низькими ставками не виконують іншої функції — розкривати героїв. Адже в Толкіна це типовий прийом: ситуація не дуже загрозлива, але герої роблять щось, що розкриває їхні характери. Тут цього нема, тому пригоди стають ще простішими...

4️⃣ Схематичний світ. Автор уникає двох речей:
🔵 історії світу;
🔵 описів.

Щодо першого, то за весь роман ми так і не збагнемо, якою є організація континенту. Ясно, що є королівства людей, імперія наґів. Але якими є їхні історії? Чим одне королівство відрізняється від інших? Попри постійні пригадування давніх легенд, цей світ не має історії. Не кожне фентезі цього потребує (і Ле Ґвін цьому приклад!). Але тоді це треба компенсувати чимось іншим.

І цим можуть бути описи, які додають світові матеріальності. Але автор і тут вирішує не ускладнювати справи. Якщо ми бачимо руїни палацу, то автор так і пише: "Це були руїни давнього палацу, який колись зазнав слави та величі". І наче слів багато, а картинки немає перед очима. Хоча б деталі — про колони, зали, браму тощо... Ні, автор таким не заморочується. Тому дуже скоро пустеля і джунґлі сприймаються як один і той же порожній простір, де герої щось роблять.

І залишається остання причина!

5️⃣ Порожня мова. Це дратувало найбільше: герої говорять багато, автор постійно подає описи, але інформації в них дрібка. Один абзац мене так вразив, що я досі пам'ятаю загальну ідею:

Оскільки він не вмів плавати, то йому постійно до рота та носа потрапляла вода. І це недивно, адже він ніколи не вчився плавати. Бо якби він вчився, то знав би, як плавають у воді — і не зачерпував би воду ротом та носом!

Цитата не дослівна, але такий абзац в тексті є. Наче нічого такого, але якщо уважно придивитися, то маємо три речення, які можна "архівувати" в одне, витратити менше слів, але зберегти суть сказаного.

І так постійно!
Я просто прогортував цілі сторінки, бо якщо читати кожне слово, то кінця-краю тексту не буде!

➡️ завершення

#прочитане #лі_йондо

📖 Лі Йондо. Серця наґів (Bookchef, 2025)
[Перекладачка - Юлія Ковальчук]

➡️ початок

🧐 Втім, в роману є одна несподівана сторона: автор розкриває особливості корейської культури. Звісно, таких секретів не так багато, але вони є:

🔵 гуманізм vs дотримання правил. І виявляється, що в корейській культурі вибір простий: правила. Неодноразово в романі головні герої стикаються з викликами своїй людяності. І вирішують їх на користь правил. Один герой їсть живцем тварин, бо такий звичай його народу. Інший каже, що не може проливати крові живих істот.
— То ти будеш їх їсти сирими, як ото перший персонаж? — запитують його друзі.
На що він:
— Я ж не дикун якийсь: я не їм сирого м'яса!
— ????
— Я їх запікаю в печі — без пролиття крові!

🤯 І ось тут європейці мали б здригнутися від жаху чи огиди.

Але герої Лі Йондо кажуть: "А, правила такі в їхнього народу. Що ж, поважаємо, поважаємо!"

Третій герой взагалі їсть розумних істот, які належать до іншої раси. І знову його супутники кажуть: "ЯК???" А він відповідає: "Таку я склав обітницю!" І... все. Така відповідь всіх влаштовує. Тобто цілісність особи визначається не гуманізмом, а дотриманням правил. Які б ці правила не були жорстокі та огидні, головна чеснота - дотримуватися їх

🔵 культ їжі. Про це я дізнався з інших книг про Корею, тому не впевнений, чи я не "приписав" це тексту. Але їжа в романі — універсальний код і друга за важливістю цінність. Поняття зради не існує, якщо ти це зробив заради їжі (і не порушив інших правил). Їсти мавп? Чому б і ні. З'їсти руку товариша? Якщо він не проти, то яка проблема?

От завершую цей огляд і розумію, що роман не такий вже й кепський, але якби він був хоч трохи тонший!

#новинки #альтернативна_історія

🔥 "Темпора" готує до друку черговий том пригод найкращого сищика Івана Підіпригори

🧐 Початок анотації максимально депресивний:

Іван Карпович Підіпригора переживає складні часи. Вигнаний з Польщі, заборонений у СРСР, він живе у будинку серед гір у чехословацькій Підкарпатській Русі

Все як в реальній історії

🤯 А далі...

Підіпригору запрошують розслідувати вбивство Володимира Винниченка

WHAT???
🤯 Але далі ще:

[він вилітає] до Вільного міста Києва, або просто
Міста, химерного державного утворення, що виникло внаслідок польсько-російської війни. Кордон між Республікою Польською та СРСР проходить по Дніпру, Місто ж має території на обох берегах Дніпра та автономію: власний уряд та законодавство

🧐 Оце тема для аналізу:

❓чому українська альтернативна історія — це про поділ між двома імперіями?

🔵 Київ (тричі — "Леобург", "Кіберджанк" і тут)
🔵 Рівне ("Рівне/Ровно")
🔵 Дніпро ("Східний вал")...

😊 Було б цікаве дослідження: чому поділ? як йому дають раду персонажі-українці?

🗓 На календарі — неділя, а тому в ефірі традиційна рубрика:

❓ #що_читаєте_сьогодні, дорогі підписники та підписниці?

😅 Я поки не знаю, чи вдасться викроїти часу на легше читання, але хоча б десяток сторінок треба здолати!

📖 Урсула Ле Ґвін. Світи вигнання та ілюзій (Богдан 2025)
Дещо ностальгічне читання, бо вперше Ле Ґвін я читав ще школярем. І, в принципі, після того до неї не повертався. Декілька разів перечитував Чарівника Земномор'я, але sci-fi не перечитував. Світ Роканнона був атмосферним, але... Все, що зараз пам'ятаю — довга подорож через океани, рівнини та гори... Планета вигнання — от за неї не скажу, бо вагаюся, чи не плутаю її з іншою.
Тому зараз настав час повернутися до фантастики Ле Ґвін 😅 З'ясувати для себе, що і чому я не прочитав в дитинстві
🔥 От оповідання Ле Ґвін я пам'ятаю краще! І це цікаво, бо донедавна я не був палким шанувальником короткої фантастики

❓ А що сьогодні читаєте ви?
✏️ Діліться в коментарях фото чи назвами книг?
😍 Адже забагато цікавого читання не буває!

#ле_ґвін #соціологія

😅 Один з побічних наслідків вивчення соціології — неможливість читати художню літературу заради задоволення

🧐 Ось цитата з Ле Ґвін, яка дуже подобається реддіту

🤓 Але читаю Світ Роканонна — і просто жахаюся "орієнталістським" штампам в зображенні аборигенів

⚠️ Звісно, тоді не існувало поняття "орієнталізм", бо Саїд напише свою книгу через 13 років. І трохи химерно застосовувати його щодо вигаданих позаземних цивілізацій

🫠 Але які ж штампи!
🤔 І це в творі, який вважається суголосним новій хвилі у фантастиці! Тобто піднімає питання гуманізму, імперіалізму та інші "м'які" (чи антропологічні) питання...

🤯 Про ці штампи, можливо, напишу іншим разом. А зараз обмежуся найбільш очевидним. Фіналом твору є те, що планета отримує назву на честь Роканнона — землянина-дослідника! Тобто в майбутньому буде використовуватися не місцева назва, а саме назва, дана "пришельцями"...

😅 І як тепер перечитувати улюблену фантастику дитинства?!

#лі_йондо

В ось цьому дописі я розкритикував Серця наґів Лі Йондо.

А саме цьому роману вручили премію — як потенційній класиці фентезі

😅 Не знаю, що й думати

🤯 Якщо врахувати, що обкладинка першого тому французького видання — це обкладинка останнього тому корейського оригіналу, то в мене є питання до дизайнера 😅

#ґібсон

Видавництво "Видавництво" зробило допис про (пере)видання Ґібсона

Якщо коротко:
🔵 "Кіберпростір" перевидавати не будуть;
🔵 "Трилогію Мосту" довидадуть, але проєкт не є пріоритетним для видавництва, а для книговидання ризики зараз дуже великі, тому терміни видання поки невідомі

😢 Шкода, звісно. Але є імовірність, що Ґібсона видаватиме хтось інший. Принаймні так випливає з допису "Видавництва"

upd. Не випливає. На жаль, поки немає інформації, що права купило інше українське видавництво

#memory

💔 Сьогодні День пам'яті трагедії Бабиного Яру

💔 А на фото — на мою думку — одна з найважливіших книг, написаних в 1960-х в Україні

❤️‍🩹 В це ж десятиліття на Заході відбувається переосмислення відповідальності та пам'яті. Найбільш гостро воно відбулося в Західній Німеччині, де молодь ставить питання про відповідальність

💔 В Україні покоління, народжене наприкінці 1920-х, ставить схожі питання, але про два тоталітаризми — нацизм та сталінізм

💔 І Кузнєцов одним з перших починає писати про подвійний геноцид: спершу нацисти знищили євреїв фізично, а потім радянська влада знищила пам'ять про них

❤️‍🩹 Це надзвичайно важлива книга. І, на жаль, всього лише друге видання українською мовою. Перше вийшло ще 2009!

🔥 В цьому виданні — як і у всіх після 1970 — позначено фрагменти, які були вилучені радянською цензурою в 1965 р. Тому це не лише свідчення про трагедію Голокосту, але й про радянський режим

❤️‍🩹 Ось таке буде моє читання найближчим часом
❤️‍🩹 І дуже важливо, що книгу було перевидано!

Всі ми знаємо, яке сьогодні свято

І всі ми знаємо, що дякувати захисникам та захисницям можна в різний спосіб

Не лише сьогодні

Але сьогодні це особливо важливо

🗓 На календарі — неділя, а тому в ефірі традиційна рубрика:

❓ #що_читаєте_сьогодні, дорогі підписники та підписниці?

📖 Я продовжую читати Бабин Яр Кузнєцова: роман про життя окупованого нацистами Києва в 1941–43 рр.
І виникає все більше бажання прочитати Хрещатий Яр Докії Гуменної, але ціна від "Фоліо" просто на корені зарубує будь-які поривання

❤️‍🩹 Книга важка, але вона вартує прочитання: і як історія Другої світової війни, і як документ, який засвідчує суть радянського режиму

❓ А що сьогодні читаєте ви?
✏️ Діліться фото чи назвами книг в коментарях!
❤️ Адже забагато цікавого читання не буває!