Глава11
Горілка розійшлася швидко. Не так, щоб хтось напився, але напруга, яка збиралася в тілах увесь день, почала відпускати. Полина розповідала якісь історії зі школи, жестикулювала, сміялася, і її темно-сині пасма танцювали у світлі вогню. Рома сидів, притулившись спиною до печі, й іноді вставляв свої єхидні зауваження, від яких Полина закочувала очі, а Каян хрипло сміявся.
Карина тримала в руках пластиковий стаканчик, але майже не пила. Вона просто сиділа, дивилася на вогонь і намагалася не думати про те, що сталося вдома. Про кип'яток. Про руки на шиї. Про ніж, який вона поклала на стіл, а не провела по руці.
— Ти якась задумлива, — Полина нахилилася до неї, зазираючи в обличчя. — Не переживай, у Роми завжди можна залишитися, якщо твоя маман зовсім очкурівша. Він у нас відповідальний.
— Я не очкурівша, — буркнув Рома, не відриваючи погляду від вогню. — Просто маю хату, де ніхто не дістане.
— І ніхто не дістає, — додала Полина з посмішкою. — Тому що він сам із себе дістає.
Каян засміявся, і Карина теж ледь усміхнулася. Але в цей момент вона почула щось, що змусило її завмерти.
Кроки.
Хтось ходив під вікнами. Повільно, важко, ніби людина, яка не знає, куди йти, або не хоче знати. І тихий, приглушений голос, який щось бурмотів собі під ніс.
Карина напружилася, прислухаючись. Полина все ще говорила, Рома кидав дрова в піч, але Карина чула тільки те, що відбувалося зовні.
Слова долітали уривками. Нерозбірливо. Але одне ім'я прорізало шум у голові чітко й виразно.
— ...ти куди, сука, мене притащив... Сиріус... нахера...
Карина здригнулася. Голос був знайомим. Дуже знайомим.
Адам.
Вона впізнала б його спокійну, трохи хриплувату інтонацію з-півтисячі таких самих. Але зараз у ньому не було спокою. Була втома. І роздратування. І злість, яку Адам, здавалося, ніколи не показував.
— ...не хотів я сюди... нахера ти мене... Сиріус...
Карина поставила стаканчик на підлогу. У голові крутилося одне питання:
Який нафіг Сиріус?
Вона не встигла нічого придумати. Не встигла сказати. Тому що в наступну мить перед нею з'явився ВІН.
Демон.
Той самий, якого вона бачила за лівим плечем Адама на заброшці. Високий, худий, у бордовому корсеті й темній рубанці. Роги, широкі, червоні, направлені вниз. Крила, складені за спиною, кольору венозної крові, майже тягнуться по підлозі.
І очі. Праве — повністю чорне, без дна. Ліве — з чорним білком і ледь помітною зіницею десь у глибині.
Він стояв прямо перед Кариною, дивлячись на неї згори вниз. І на його обличчі не було ні злоби, ні погрози. Тільки легка іронія, ніби він спостерігав за тим, як маленька людина намагається зрозуміти щось, що їй не під силу.
— А ось такий Сиріус, — сказав він.
Його голос не пролунав у повітрі. Він зазвучав прямо в голові Карини — тихий, спокійний, трохи насмішкуватий. І в ньому була сила, від якої хотілося закрити очі й сховатися.
А потім він зник.
Просто розчинився в повітрі, як дим, який не хотів іти в трубу. І від нього залишився тільки холод — знайомий, глибокий, який пробирав до кісток.
Карина сиділа, не в змозі поворухнутися. Серце калатало десь у горлі, руки тремтіли, а в голові пульсувало одне слово: Сиріус. Сиріус. Сиріус.
— Карино? — Полина махнула рукою перед її обличчям. — Ти де?
Карина моргнула. Полина дивилася на неї з подивом, Рома насупився, Каян схилив голову набік.
— З тобою все гаразд? — запитав Каян. — Ти раптом завмерла і побіліла.
— Я... — Карина ковтнула. — Мені здалося...
— Карино, в тебе напевно вже шизофренія розвивається, — Полина сказала це без злоби, скоріше з жартівливою тривогою. — Сидиш, дивишся в одну точку, не реагуєш. Ти сьогодні взагалі спала?
— Не дуже, — видихнула Карина, намагаючись взяти себе в руки.
Вона глянула на вікно. Там, за тонкими дошками, якими було забито скло, хтось ходив. Адам. Він був десь поруч. І те, що вона щойно бачила, стояло за його лівим плечем.
Сиріус.
— Треба вийти, — сказала Карина, підводячись.
— Куди? — Каян схопив її за руку.
— На повітря. Зараз повернуся.
Горілка розійшлася швидко. Не так, щоб хтось напився, але напруга, яка збиралася в тілах увесь день, почала відпускати. Полина розповідала якісь історії зі школи, жестикулювала, сміялася, і її темно-сині пасма танцювали у світлі вогню. Рома сидів, притулившись спиною до печі, й іноді вставляв свої єхидні зауваження, від яких Полина закочувала очі, а Каян хрипло сміявся.
Карина тримала в руках пластиковий стаканчик, але майже не пила. Вона просто сиділа, дивилася на вогонь і намагалася не думати про те, що сталося вдома. Про кип'яток. Про руки на шиї. Про ніж, який вона поклала на стіл, а не провела по руці.
— Ти якась задумлива, — Полина нахилилася до неї, зазираючи в обличчя. — Не переживай, у Роми завжди можна залишитися, якщо твоя маман зовсім очкурівша. Він у нас відповідальний.
— Я не очкурівша, — буркнув Рома, не відриваючи погляду від вогню. — Просто маю хату, де ніхто не дістане.
— І ніхто не дістає, — додала Полина з посмішкою. — Тому що він сам із себе дістає.
Каян засміявся, і Карина теж ледь усміхнулася. Але в цей момент вона почула щось, що змусило її завмерти.
Кроки.
Хтось ходив під вікнами. Повільно, важко, ніби людина, яка не знає, куди йти, або не хоче знати. І тихий, приглушений голос, який щось бурмотів собі під ніс.
Карина напружилася, прислухаючись. Полина все ще говорила, Рома кидав дрова в піч, але Карина чула тільки те, що відбувалося зовні.
Слова долітали уривками. Нерозбірливо. Але одне ім'я прорізало шум у голові чітко й виразно.
— ...ти куди, сука, мене притащив... Сиріус... нахера...
Карина здригнулася. Голос був знайомим. Дуже знайомим.
Адам.
Вона впізнала б його спокійну, трохи хриплувату інтонацію з-півтисячі таких самих. Але зараз у ньому не було спокою. Була втома. І роздратування. І злість, яку Адам, здавалося, ніколи не показував.
— ...не хотів я сюди... нахера ти мене... Сиріус...
Карина поставила стаканчик на підлогу. У голові крутилося одне питання:
Який нафіг Сиріус?
Вона не встигла нічого придумати. Не встигла сказати. Тому що в наступну мить перед нею з'явився ВІН.
Демон.
Той самий, якого вона бачила за лівим плечем Адама на заброшці. Високий, худий, у бордовому корсеті й темній рубанці. Роги, широкі, червоні, направлені вниз. Крила, складені за спиною, кольору венозної крові, майже тягнуться по підлозі.
І очі. Праве — повністю чорне, без дна. Ліве — з чорним білком і ледь помітною зіницею десь у глибині.
Він стояв прямо перед Кариною, дивлячись на неї згори вниз. І на його обличчі не було ні злоби, ні погрози. Тільки легка іронія, ніби він спостерігав за тим, як маленька людина намагається зрозуміти щось, що їй не під силу.
— А ось такий Сиріус, — сказав він.
Його голос не пролунав у повітрі. Він зазвучав прямо в голові Карини — тихий, спокійний, трохи насмішкуватий. І в ньому була сила, від якої хотілося закрити очі й сховатися.
А потім він зник.
Просто розчинився в повітрі, як дим, який не хотів іти в трубу. І від нього залишився тільки холод — знайомий, глибокий, який пробирав до кісток.
Карина сиділа, не в змозі поворухнутися. Серце калатало десь у горлі, руки тремтіли, а в голові пульсувало одне слово: Сиріус. Сиріус. Сиріус.
— Карино? — Полина махнула рукою перед її обличчям. — Ти де?
Карина моргнула. Полина дивилася на неї з подивом, Рома насупився, Каян схилив голову набік.
— З тобою все гаразд? — запитав Каян. — Ти раптом завмерла і побіліла.
— Я... — Карина ковтнула. — Мені здалося...
— Карино, в тебе напевно вже шизофренія розвивається, — Полина сказала це без злоби, скоріше з жартівливою тривогою. — Сидиш, дивишся в одну точку, не реагуєш. Ти сьогодні взагалі спала?
— Не дуже, — видихнула Карина, намагаючись взяти себе в руки.
Вона глянула на вікно. Там, за тонкими дошками, якими було забито скло, хтось ходив. Адам. Він був десь поруч. І те, що вона щойно бачила, стояло за його лівим плечем.
Сиріус.
— Треба вийти, — сказала Карина, підводячись.
— Куди? — Каян схопив її за руку.
— На повітря. Зараз повернуся.
Вона не чекала відповіді. Вийшла в першу кімнату, потім — надвір. Двері рипнули, і холодне нічне повітря вдарило в обличчя, допомагаючи протверезитися.
Біля паркана, спиною до будинку, стояв Адам.
Він не обернувся, але Карина знала — він відчув її. Його плечі були напружені, руки сховані в кишені широких штанів, і він дивився кудись у поле, де в темряві майже нічого не було видно.
— Адаме, — сказала Карина.
Він повільно обернувся. Його обличчя було спокійним, але в очах — тих самих, не то зелених, не то блакитних — горіла якась дивна втома.
— Ти чула? — запитав він.
— Я чула, як ти говорив. І я бачила... його.
Адам завмер. На мить його обличчя стало непроникним, а потім він зітхнув.
— Ти бачиш, — сказав він не питаючи. — Я знав. Ще на заброшці зрозумів, коли ти дивилася туди, куди ніхто інший не дивиться.
— Хто це? — Карина зробила крок до нього. — Сиріус? Це його ім'я?
— Його, — Адам подивився кудись за своє ліве плече. — Він зі мною. Давно. Дуже давно.
— Ти... ти не людина?
— Я людина, — Адам похитав головою. — Був. Але потім... усе змінилося. Я не вибирав цього, Карино. Це вибрало мене.
Він говорив тихо, майже пошепки, і в його голосі не було ні гордості, ні страху. Тільки прийняття. Як у людини, яка давно змирилася з тим, що не може змінити.
— Твоя бабуся знала, — раптом сказав Адам. — Вона бачила. Її не лікували від шизофренії. Вона просто бачила те, що інші не хочуть помічати.
Карина відчула, як у неї перехопило подих.
— Звідки ти...
— Сиріус розповів. Він бачить більше, ніж я. І він сказав, що ти бачила його. Що ти бачиш більше, ніж маєш бачити.
Карина дивилася на Адама, і в її голові крутилося сто запитань. Але вона не могла вимовити жодного.
— Ти боїшся? — запитав Адам.
— Не знаю, — чесно відповіла Карина. — Я... я не розумію, що відбувається. Але я не боюся. Принаймні, не тебе.
Адам ледь помітно посміхнувся. Це була не та його звичайна спокійна напівпосмішка, а щось справжнє.
— Це добре, — сказав він. — Бо боятися варто не мене.
Він зробив крок до неї, і Карина відчула знайомий холод. Але тепер вона знала — це не Адам. Це той, хто завжди поряд.
— Не розповідай іншим, — попросив Адам. — Не тому, що я боюся. А тому, що вони не готові. Ти готова, бо твоя бабуся підготувала тебе. А вони — ні.
— А Каян? — запитала Карина. — Він же твій друг.
— Каян... — Адам задумався. — Каян побачить, коли буде готовий. Або ніколи. Це не вирішувати мені.
Він розвернувся, щоб піти.
— Адаме, — зупинила його Карина. — Чому ти тут? Чому ти прийшов саме сюди?
Адам завмер, не обертаючись.
— Сиріус сказав, що тобі потрібна допомога. Що сьогодні було... погано. І я... ми прийшли переконатися, що ти жива.
Карина відчула, як щось стислося в грудях. Не біль. Щось інше. Чого вона не відчувала дуже давно.
— Я жива, — тихо сказала вона.
— Знаю, — відповів Адам. — Тепер бачу.
І він пішов у темряву, розчиняючись у ночі. А за його лівим плечем Карині на мить здався силует — високий, темний, з рогами й крилами.
А потім зник і він.
Карина стояла біля будинку, дихаючи холодним повітрям, і намагалася зрозуміти, що тільки що сталося. Її бабуся не була божевільною. Адам не був просто дивним хлопцем із проблемами. І світ, у якому вона жила, був набагато більшим і страшнішим, ніж вона думала.
Але чомусь вона не відчувала страху. Тільки дивне, тепле відчуття того, що вона не одна.
— Карино! — почувся з будинку голос Каяна. — Ти там не здохла?
— Жива! — крикнула вона у відповідь.
І, востаннє глянувши в нічне поле, повернулася в теплу кімнату, де горів вогонь, пахло димом і горілкою, і де її чекали.
Полина простягнула їй стаканчик.
— Ну що, шизофренічка, — сказала вона з посмішкою. — Будеш пити чи знову в стіну дивитися?
Карина взяла стаканчик. Відпила. Горілка обпалила горло, і це було добре.
— Буду, — сказала вона. — І дивитися теж буду.
Рома глянув на неї з-під лоба, але нічого не сказав. Тільки підкинув у піч нових дров.
А Карина дивилася на вогонь і думала про Адама. Про Сиріуса. Про те, що десь там, у темряві, хтось стежить за нею. Не злий. Просто... присутній.
Біля паркана, спиною до будинку, стояв Адам.
Він не обернувся, але Карина знала — він відчув її. Його плечі були напружені, руки сховані в кишені широких штанів, і він дивився кудись у поле, де в темряві майже нічого не було видно.
— Адаме, — сказала Карина.
Він повільно обернувся. Його обличчя було спокійним, але в очах — тих самих, не то зелених, не то блакитних — горіла якась дивна втома.
— Ти чула? — запитав він.
— Я чула, як ти говорив. І я бачила... його.
Адам завмер. На мить його обличчя стало непроникним, а потім він зітхнув.
— Ти бачиш, — сказав він не питаючи. — Я знав. Ще на заброшці зрозумів, коли ти дивилася туди, куди ніхто інший не дивиться.
— Хто це? — Карина зробила крок до нього. — Сиріус? Це його ім'я?
— Його, — Адам подивився кудись за своє ліве плече. — Він зі мною. Давно. Дуже давно.
— Ти... ти не людина?
— Я людина, — Адам похитав головою. — Був. Але потім... усе змінилося. Я не вибирав цього, Карино. Це вибрало мене.
Він говорив тихо, майже пошепки, і в його голосі не було ні гордості, ні страху. Тільки прийняття. Як у людини, яка давно змирилася з тим, що не може змінити.
— Твоя бабуся знала, — раптом сказав Адам. — Вона бачила. Її не лікували від шизофренії. Вона просто бачила те, що інші не хочуть помічати.
Карина відчула, як у неї перехопило подих.
— Звідки ти...
— Сиріус розповів. Він бачить більше, ніж я. І він сказав, що ти бачила його. Що ти бачиш більше, ніж маєш бачити.
Карина дивилася на Адама, і в її голові крутилося сто запитань. Але вона не могла вимовити жодного.
— Ти боїшся? — запитав Адам.
— Не знаю, — чесно відповіла Карина. — Я... я не розумію, що відбувається. Але я не боюся. Принаймні, не тебе.
Адам ледь помітно посміхнувся. Це була не та його звичайна спокійна напівпосмішка, а щось справжнє.
— Це добре, — сказав він. — Бо боятися варто не мене.
Він зробив крок до неї, і Карина відчула знайомий холод. Але тепер вона знала — це не Адам. Це той, хто завжди поряд.
— Не розповідай іншим, — попросив Адам. — Не тому, що я боюся. А тому, що вони не готові. Ти готова, бо твоя бабуся підготувала тебе. А вони — ні.
— А Каян? — запитала Карина. — Він же твій друг.
— Каян... — Адам задумався. — Каян побачить, коли буде готовий. Або ніколи. Це не вирішувати мені.
Він розвернувся, щоб піти.
— Адаме, — зупинила його Карина. — Чому ти тут? Чому ти прийшов саме сюди?
Адам завмер, не обертаючись.
— Сиріус сказав, що тобі потрібна допомога. Що сьогодні було... погано. І я... ми прийшли переконатися, що ти жива.
Карина відчула, як щось стислося в грудях. Не біль. Щось інше. Чого вона не відчувала дуже давно.
— Я жива, — тихо сказала вона.
— Знаю, — відповів Адам. — Тепер бачу.
І він пішов у темряву, розчиняючись у ночі. А за його лівим плечем Карині на мить здався силует — високий, темний, з рогами й крилами.
А потім зник і він.
Карина стояла біля будинку, дихаючи холодним повітрям, і намагалася зрозуміти, що тільки що сталося. Її бабуся не була божевільною. Адам не був просто дивним хлопцем із проблемами. І світ, у якому вона жила, був набагато більшим і страшнішим, ніж вона думала.
Але чомусь вона не відчувала страху. Тільки дивне, тепле відчуття того, що вона не одна.
— Карино! — почувся з будинку голос Каяна. — Ти там не здохла?
— Жива! — крикнула вона у відповідь.
І, востаннє глянувши в нічне поле, повернулася в теплу кімнату, де горів вогонь, пахло димом і горілкою, і де її чекали.
Полина простягнула їй стаканчик.
— Ну що, шизофренічка, — сказала вона з посмішкою. — Будеш пити чи знову в стіну дивитися?
Карина взяла стаканчик. Відпила. Горілка обпалила горло, і це було добре.
— Буду, — сказала вона. — І дивитися теж буду.
Рома глянув на неї з-під лоба, але нічого не сказав. Тільки підкинув у піч нових дров.
А Карина дивилася на вогонь і думала про Адама. Про Сиріуса. Про те, що десь там, у темряві, хтось стежить за нею. Не злий. Просто... присутній.
І це знання, яке мало б лякати, чомусь давало їй сили.
Вона взяла телефон, подивилася на екран. Знайшла в контактах Емілі. Написала одне речення:
У тебе є брат?
Відповідь прийшла майже одразу. Одне слово.
Був.
Карина подивилася на Рому, який сидів біля печі, похмурий і злий, і в якому не було нічого спільного з Емілі. І подумала, що світ насправді дуже маленький. І дуже дивний.
Вона сховала телефон і підняла стаканчик.
— За те, щоб ми всі були живі, — сказала вона.
Полина розсміялася.
— Занадто пафосно, але хай буде.
Вони випили. А вогонь у печі горів, не залишаючи диму, і за вікнами старого будинку хтось невидимий стежив за тим, щоб цієї ночі нічого поганого не сталося.
Принаймні, сьогодні.
Вона взяла телефон, подивилася на екран. Знайшла в контактах Емілі. Написала одне речення:
У тебе є брат?
Відповідь прийшла майже одразу. Одне слово.
Був.
Карина подивилася на Рому, який сидів біля печі, похмурий і злий, і в якому не було нічого спільного з Емілі. І подумала, що світ насправді дуже маленький. І дуже дивний.
Вона сховала телефон і підняла стаканчик.
— За те, щоб ми всі були живі, — сказала вона.
Полина розсміялася.
— Занадто пафосно, але хай буде.
Вони випили. А вогонь у печі горів, не залишаючи диму, і за вікнами старого будинку хтось невидимий стежив за тим, щоб цієї ночі нічого поганого не сталося.
Принаймні, сьогодні.
Глава 12.
Вони полягали спати під ранок, коли за вікнами почало сіріти, а вогонь у печі догорів майже дотла. Рома кинув останні кілька полін, буркнувши щось про те, що "не замерзнете, ясна річ", і плюхнувся на підлогу, підклавши під голову свою куртку. Каян звалився на старий диван, який рипів під ним, як жива істота, і вимкнувся за лічені секунди.
Полина полізла на піч, мов кішка, і простягнула Карині руку.
— Лізь сюди, тут тепліше. І мене гріти будеш, бо я мерзлякувата тварюка.
Карина залізла на піч. Вона була тверда, але тепла, і Полина притулилася до неї спиною, як до великої подушки.
— Не дригайся, — пробурмотіла Полина, вже заплющуючи очі. — І не плач, бо я відчуваю.
— Я не плачу, — тихо сказала Карина.
— І не бреши. Спи.
Карина дивилася в стелю, де танцювали останні відблиски вогню. Нога боліла, рука теж, але вона була живою. І це чомусь мало значення.
Вона провалилася в сон без снів, і це було найкраще, що трапилося з нею за довгий час.
—
Прокинулися після обіду. Сонце стояло вже високо, пробиваючись крізь щілини в дошках. Полина першою злізла з печі, потягнулася, хруснувши хребтом, і почала будити Рому, штовхаючи його ногою.
— Вставай, лежень, сонце вже в дупу світить.
— Від'їбись, — буркнув Рома, але підвівся.
Каян спав, розвалившись на дивані, і Карині довелося смикати його за рукав хвилин п'ять, поки він не розплющив очі.
— Ми живі? — хрипло запитав він.
— Схоже на те, — відповіла Карина.
Вони вийшли на вулицю, примружуючись від сонця. Жовтневе світло було блідим, але після темряви старого будинку здавалося майже сліпучим.
— Дякуємо за нічліг, — Каян кивнув Ромі.
— Заходьте, якщо що, — Рома відповів коротко, без зайвих слів.
Полина обійняла Карину, притиснувши її до себе з такою силою, ніби вони знали одна одну сто років.
— Ти крута, — сказала вона Карині в вухо. — Не здохни там.
— Постараюсь, — відповіла Карина.
Вони з Каяном пішли через городи, потім через парк, потім розійшлися на перехресті — Каянові ліворуч, Карині — праворуч. Він глянув на неї, ніби хотів щось сказати, але тільки махнув рукою.
— Побачимося в школі.
— Побачимося.
Карина пішла додому. Не хотілося. Дуже не хотілося. Але треба було — хоча б переодягтися, хоча б перев'язати руку, хоча б переконатися, що мати не спалила квартиру в своєму гніві.
Вона звернула у двір, пройшла повз гойдалки, і тут відчула — хтось іде за нею.
Не кроки, не дихання. Просто відчуття. Холодний погляд у спину, від якого волосся на потилиці стає дибки.
Карина озирнулася. Нікого. Але відчуття не зникло.
Вона прискорила крок. Потім побігла. Потім — з усіх сил, не розбираючи дороги, просто вперед, туди, де вулиці вужчі, де будинки старіші, де можна сховатися.
Вона влетіла в заброшку — ту саму, де вони були вчора з Каяном, де Адам сидів на підвіконні, де вона вперше побачила Сиріуса. Двері зачинилися за нею з глухим стукотом, і Карина притулилася спиною до стіни, важко дихаючи.
— Ти довго бігала, — пролунав голос. Спокійний. Жіночий. З легкою насмішкою. — Але я терпляча.
Карина підвела голову.
Посеред кімнати стояла ВОНА.
Вся в білому. Сяюча, майже прозора, з німбом над головою, який мерехтів, як північне сяйво. Крила за спиною — білі, пухнасті, нереально красиві. Очі — світлі, майже блакитні, дивилися привітно.
Янгол.
— Хто ти? — видихнула Карина.
— Я та, хто може тобі допомогти, — янгол зробила крок до неї. — Ти втомилася, Карино. Ти не хочеш жити, але не хочеш вмирати. Ти хочеш, щоб біль зник. Я можу це зробити.
— Як? — Карина не вірила. Але й не боялася. Після Сиріуса, після Адама, після всього, що сталося — чому б ні?
— Контракт, — янгол посміхнулася. — Ти стаєш моєю власницею, я стаю твоєю тінню. Я буду захищати тебе, давати тобі сили, не давати тобі здохнути. А ти даси мені дім. Я давно не мала власника, Карино. Дуже давно. І я втомилася бути нічиєю.
— І що я маю зробити?
— Просто погодитися.
Карина дивилася на янгола. На її білі крила, на німб, на привітну посмішку.
— Ти не янгол, — сказала вона раптом. — Я не знаю, хто ти, але не янгол.
— Розумна, — янгол розсміялася. — Це добре.
І в ту ж мить біле сяйво згасло.
Вони полягали спати під ранок, коли за вікнами почало сіріти, а вогонь у печі догорів майже дотла. Рома кинув останні кілька полін, буркнувши щось про те, що "не замерзнете, ясна річ", і плюхнувся на підлогу, підклавши під голову свою куртку. Каян звалився на старий диван, який рипів під ним, як жива істота, і вимкнувся за лічені секунди.
Полина полізла на піч, мов кішка, і простягнула Карині руку.
— Лізь сюди, тут тепліше. І мене гріти будеш, бо я мерзлякувата тварюка.
Карина залізла на піч. Вона була тверда, але тепла, і Полина притулилася до неї спиною, як до великої подушки.
— Не дригайся, — пробурмотіла Полина, вже заплющуючи очі. — І не плач, бо я відчуваю.
— Я не плачу, — тихо сказала Карина.
— І не бреши. Спи.
Карина дивилася в стелю, де танцювали останні відблиски вогню. Нога боліла, рука теж, але вона була живою. І це чомусь мало значення.
Вона провалилася в сон без снів, і це було найкраще, що трапилося з нею за довгий час.
—
Прокинулися після обіду. Сонце стояло вже високо, пробиваючись крізь щілини в дошках. Полина першою злізла з печі, потягнулася, хруснувши хребтом, і почала будити Рому, штовхаючи його ногою.
— Вставай, лежень, сонце вже в дупу світить.
— Від'їбись, — буркнув Рома, але підвівся.
Каян спав, розвалившись на дивані, і Карині довелося смикати його за рукав хвилин п'ять, поки він не розплющив очі.
— Ми живі? — хрипло запитав він.
— Схоже на те, — відповіла Карина.
Вони вийшли на вулицю, примружуючись від сонця. Жовтневе світло було блідим, але після темряви старого будинку здавалося майже сліпучим.
— Дякуємо за нічліг, — Каян кивнув Ромі.
— Заходьте, якщо що, — Рома відповів коротко, без зайвих слів.
Полина обійняла Карину, притиснувши її до себе з такою силою, ніби вони знали одна одну сто років.
— Ти крута, — сказала вона Карині в вухо. — Не здохни там.
— Постараюсь, — відповіла Карина.
Вони з Каяном пішли через городи, потім через парк, потім розійшлися на перехресті — Каянові ліворуч, Карині — праворуч. Він глянув на неї, ніби хотів щось сказати, але тільки махнув рукою.
— Побачимося в школі.
— Побачимося.
Карина пішла додому. Не хотілося. Дуже не хотілося. Але треба було — хоча б переодягтися, хоча б перев'язати руку, хоча б переконатися, що мати не спалила квартиру в своєму гніві.
Вона звернула у двір, пройшла повз гойдалки, і тут відчула — хтось іде за нею.
Не кроки, не дихання. Просто відчуття. Холодний погляд у спину, від якого волосся на потилиці стає дибки.
Карина озирнулася. Нікого. Але відчуття не зникло.
Вона прискорила крок. Потім побігла. Потім — з усіх сил, не розбираючи дороги, просто вперед, туди, де вулиці вужчі, де будинки старіші, де можна сховатися.
Вона влетіла в заброшку — ту саму, де вони були вчора з Каяном, де Адам сидів на підвіконні, де вона вперше побачила Сиріуса. Двері зачинилися за нею з глухим стукотом, і Карина притулилася спиною до стіни, важко дихаючи.
— Ти довго бігала, — пролунав голос. Спокійний. Жіночий. З легкою насмішкою. — Але я терпляча.
Карина підвела голову.
Посеред кімнати стояла ВОНА.
Вся в білому. Сяюча, майже прозора, з німбом над головою, який мерехтів, як північне сяйво. Крила за спиною — білі, пухнасті, нереально красиві. Очі — світлі, майже блакитні, дивилися привітно.
Янгол.
— Хто ти? — видихнула Карина.
— Я та, хто може тобі допомогти, — янгол зробила крок до неї. — Ти втомилася, Карино. Ти не хочеш жити, але не хочеш вмирати. Ти хочеш, щоб біль зник. Я можу це зробити.
— Як? — Карина не вірила. Але й не боялася. Після Сиріуса, після Адама, після всього, що сталося — чому б ні?
— Контракт, — янгол посміхнулася. — Ти стаєш моєю власницею, я стаю твоєю тінню. Я буду захищати тебе, давати тобі сили, не давати тобі здохнути. А ти даси мені дім. Я давно не мала власника, Карино. Дуже давно. І я втомилася бути нічиєю.
— І що я маю зробити?
— Просто погодитися.
Карина дивилася на янгола. На її білі крила, на німб, на привітну посмішку.
— Ти не янгол, — сказала вона раптом. — Я не знаю, хто ти, але не янгол.
— Розумна, — янгол розсміялася. — Це добре.
І в ту ж мить біле сяйво згасло.
Перед Кариною стояла вона — та сама, але зовсім інша. Біла сукня перетворилася на старовинну сіру рубанку з корсетом, що облягав тіло, і довгу спідницю в підлогу з розрізами по боках, крізь які виднілися бліді ноги. Волосся — коротке, об'ємне, як у Карини, але темне, майже чорне, з фіолетовим відливом. Очі — ліве повністю чорне, без білка, без зіниці, праве — з чорним білком і ледь помітною райдужкою. Роги — як у барана, закручені, темно-сірі. Крила — величезні, чорні, з розривами на мембранах, тягнулися майже до підлоги.
І ніяких мітенок. На зап'ястях — старі шрами, такі самі, як у Карини. І ніяких гетрів. Просто бліда шкіра й чорні туфлі на високій підошві.
— Ада, — сказала вона, представляючись. — Мені 2470 років. І я останні двісті з чимось років не мала власника. А тут така нагода — ти, поламана, нещасна, але живуча. Я люблю живучих.
— Ти демон, — сказала Карина. Не запитала — ствердила.
— Я демон, — підтвердила Ада. — І я пропоную тобі контракт. Ти погоджуєшся?
Карина думала недовго.
— Погоджуюся.
Ада посміхнулася — широко, щиро, і в цій посмішці було щось майже дитяче, незважаючи на її вік.
— Мудре рішення, Карино. Ти не пошкодуєш.
Вона підійшла до Карини, поклала руку їй на плече — холодну, важку — і сіла десь у неї всередині. За лівим плечем. Як і має бути.
Карина відчула, як її тіло наповнилося чимось новим. Не теплом, ні — силою. І спокоєм.
— Ну що, господине, — голос Ади пролунав у голові, теплий і насмішкуватий. — Живемо далі?
— Живемо, — відповіла Карина.
—
Вони сиділи на підлозі заброшки — Карина й Ада, яку тепер бачила тільки вона. Ада розвалилася на ящику, закинувши ногу на ногу, і розповідала.
— На все місто нас таких — троє. Ну, тепер уже четверо, з тобою. Я знаю імена демонів, але їхніх власників — ні. Ми не перетинаємося, якщо не треба. Діара, Ліліт... — вона скривилася, ніби згадала щось неприємне. — І одна кончена мразь на ім'я Сиріус.
Карина здригнулася.
— Сиріуса я знаю.
— Серйозно? — Ада підняла брову. — І як він? Все ще такий самий нестерпний?
— Він... саркастичний. І любить бісити свого власника.
— О, це в нього в крові, — Ада закотила очі. — Він мене бісить уже дві з половиною тисячі років. Знаєш, через нього нас обох звергли з раю.
— Чекай, — Карина сіла рівніше. — З раю?
— Ага, — Ада кивнула. — Ми були янголами. Я і він. І Ліліт із Діарою теж. Але Сиріус — він завжди був проблемним. Вічно ліз не туди, вічно порушував правила. І я... я просто була поруч. Дурна, закохана — не в нього, ні, просто в ідею того, що можна жити інакше. І коли нас спіймали — Сиріус отримав вигнання, а я — подвійне. Бо я мала знати краще. Я мала бути розумнішою.
Вона говорила спокійно, без гіркоти, але Карина відчувала — десь глибоко цей біль ще живе.
— Його звергли з раю, мене — теж. А потім, коли ми не вписалися в пекельні порядки, нас звергли й звідти. На землю. Захищати людей. Іронія, правда? Демони-охоронці.
— І ви досі сваритеся?
— А ти б не сварилася з тим, через кого тебе виперли з раю? — Ада розсміялася. — Він мене стебе постійно. Каже, що я не можу втриматися з одним власником довше ніж півстоліття. А він зі своїм — уже дві тисячі років. І що це робить його кращим за мене.
— А це правда? — обережно запитала Карина.
— Що я не можу втриматися? — Ада знизала плечима. — Мої власники вмирали. Не через мене. Просто... так складалося. Війни, хвороби, нещасні випадки. Я не вбивала їх, якщо ти про це. Я просто... не могла врятувати.
Вона подивилася на Карину — своїми чорними очима, страшними й водночас сумними.
— Але ти — інша. Я відчуваю. Ти живуча. Ти пройшла через пекло і залишилася. Я не хочу, щоб ти вмирала, Карино. І я зроблю все, щоб ти жила.
— Чому? — запитала Карина. — Чому я тобі так важлива?
Ада задумалася. Потім посміхнулася — тією своєю широкою, трохи божевільною посмішкою.
— Бо ти нагадуєш мені мене. Такою, якою я була до того, як мене звергли. Такою, яка ще вірила, що біль можна перетворити на силу. І я хочу подивитися, що з тебе вийде.
І ніяких мітенок. На зап'ястях — старі шрами, такі самі, як у Карини. І ніяких гетрів. Просто бліда шкіра й чорні туфлі на високій підошві.
— Ада, — сказала вона, представляючись. — Мені 2470 років. І я останні двісті з чимось років не мала власника. А тут така нагода — ти, поламана, нещасна, але живуча. Я люблю живучих.
— Ти демон, — сказала Карина. Не запитала — ствердила.
— Я демон, — підтвердила Ада. — І я пропоную тобі контракт. Ти погоджуєшся?
Карина думала недовго.
— Погоджуюся.
Ада посміхнулася — широко, щиро, і в цій посмішці було щось майже дитяче, незважаючи на її вік.
— Мудре рішення, Карино. Ти не пошкодуєш.
Вона підійшла до Карини, поклала руку їй на плече — холодну, важку — і сіла десь у неї всередині. За лівим плечем. Як і має бути.
Карина відчула, як її тіло наповнилося чимось новим. Не теплом, ні — силою. І спокоєм.
— Ну що, господине, — голос Ади пролунав у голові, теплий і насмішкуватий. — Живемо далі?
— Живемо, — відповіла Карина.
—
Вони сиділи на підлозі заброшки — Карина й Ада, яку тепер бачила тільки вона. Ада розвалилася на ящику, закинувши ногу на ногу, і розповідала.
— На все місто нас таких — троє. Ну, тепер уже четверо, з тобою. Я знаю імена демонів, але їхніх власників — ні. Ми не перетинаємося, якщо не треба. Діара, Ліліт... — вона скривилася, ніби згадала щось неприємне. — І одна кончена мразь на ім'я Сиріус.
Карина здригнулася.
— Сиріуса я знаю.
— Серйозно? — Ада підняла брову. — І як він? Все ще такий самий нестерпний?
— Він... саркастичний. І любить бісити свого власника.
— О, це в нього в крові, — Ада закотила очі. — Він мене бісить уже дві з половиною тисячі років. Знаєш, через нього нас обох звергли з раю.
— Чекай, — Карина сіла рівніше. — З раю?
— Ага, — Ада кивнула. — Ми були янголами. Я і він. І Ліліт із Діарою теж. Але Сиріус — він завжди був проблемним. Вічно ліз не туди, вічно порушував правила. І я... я просто була поруч. Дурна, закохана — не в нього, ні, просто в ідею того, що можна жити інакше. І коли нас спіймали — Сиріус отримав вигнання, а я — подвійне. Бо я мала знати краще. Я мала бути розумнішою.
Вона говорила спокійно, без гіркоти, але Карина відчувала — десь глибоко цей біль ще живе.
— Його звергли з раю, мене — теж. А потім, коли ми не вписалися в пекельні порядки, нас звергли й звідти. На землю. Захищати людей. Іронія, правда? Демони-охоронці.
— І ви досі сваритеся?
— А ти б не сварилася з тим, через кого тебе виперли з раю? — Ада розсміялася. — Він мене стебе постійно. Каже, що я не можу втриматися з одним власником довше ніж півстоліття. А він зі своїм — уже дві тисячі років. І що це робить його кращим за мене.
— А це правда? — обережно запитала Карина.
— Що я не можу втриматися? — Ада знизала плечима. — Мої власники вмирали. Не через мене. Просто... так складалося. Війни, хвороби, нещасні випадки. Я не вбивала їх, якщо ти про це. Я просто... не могла врятувати.
Вона подивилася на Карину — своїми чорними очима, страшними й водночас сумними.
— Але ти — інша. Я відчуваю. Ти живуча. Ти пройшла через пекло і залишилася. Я не хочу, щоб ти вмирала, Карино. І я зроблю все, щоб ти жила.
— Чому? — запитала Карина. — Чому я тобі так важлива?
Ада задумалася. Потім посміхнулася — тією своєю широкою, трохи божевільною посмішкою.
— Бо ти нагадуєш мені мене. Такою, якою я була до того, як мене звергли. Такою, яка ще вірила, що біль можна перетворити на силу. І я хочу подивитися, що з тебе вийде.
Карина сиділа, дивлячись на свою нову демоницю, яка розвалилася на ящику, як стара подруга, і вперше за довгий час їй захотілося жити.
Не тому, що хтось сказав. А тому, що тепер вона була не сама.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— А що мені робити з Каяном? І з Адамом? І з тим, що я тепер усе це бачу?
— О, — Ада потерла руки, і її чорні кігті блиснули в темряві. — Це найцікавіше. По-перше, нічого не роби з Каяном. Нехай вони самі розбираються, вони дорослі хлопчики. По-друге, Адам — це справа десята. Головне — це ти. А по-третє...
Вона підвелася, підійшла до Карини і сіла поруч, обіймаючи її за плечі холодною рукою.
— По-третє, Карино, ти тепер не просто дівчинка, яку б'є мати. Ти — власниця демона. І це дає тобі право дивитися на світ інакше. Сміятися, коли хочеться плакати. І йти вперед, коли хочеться зупинитися.
— А якщо я не зможу? — тихо запитала Карина.
— Зможеш, — Ада посміхнулася. — Я буду поруч. І якщо ти впадеш — я підніму тебе. І якщо ти захочеш померти — я нагадаю тобі, чому варто жити. Це моя робота, Карино. І я роблю її добре.
Карина притулилася до холодного плеча своєї демониці й заплющила очі.
Вона втомилася. Дуже втомилася. Але вперше за довгий час її втома не була порожньою. Вона була наповнена чимось новим. Чимось, що пахло димом, старим будинком, горілкою і свободою.
— Живемо далі, — сказала вона.
— Живемо, — відповіла Ада.
І за лівим плечем Карини, там, де раніше була тільки порожнеча, тепер стояла та, хто не дасть їй здохнути.
Принаймні, сьогодні.
Не тому, що хтось сказав. А тому, що тепер вона була не сама.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— А що мені робити з Каяном? І з Адамом? І з тим, що я тепер усе це бачу?
— О, — Ада потерла руки, і її чорні кігті блиснули в темряві. — Це найцікавіше. По-перше, нічого не роби з Каяном. Нехай вони самі розбираються, вони дорослі хлопчики. По-друге, Адам — це справа десята. Головне — це ти. А по-третє...
Вона підвелася, підійшла до Карини і сіла поруч, обіймаючи її за плечі холодною рукою.
— По-третє, Карино, ти тепер не просто дівчинка, яку б'є мати. Ти — власниця демона. І це дає тобі право дивитися на світ інакше. Сміятися, коли хочеться плакати. І йти вперед, коли хочеться зупинитися.
— А якщо я не зможу? — тихо запитала Карина.
— Зможеш, — Ада посміхнулася. — Я буду поруч. І якщо ти впадеш — я підніму тебе. І якщо ти захочеш померти — я нагадаю тобі, чому варто жити. Це моя робота, Карино. І я роблю її добре.
Карина притулилася до холодного плеча своєї демониці й заплющила очі.
Вона втомилася. Дуже втомилася. Але вперше за довгий час її втома не була порожньою. Вона була наповнена чимось новим. Чимось, що пахло димом, старим будинком, горілкою і свободою.
— Живемо далі, — сказала вона.
— Живемо, — відповіла Ада.
І за лівим плечем Карини, там, де раніше була тільки порожнеча, тепер стояла та, хто не дасть їй здохнути.
Принаймні, сьогодні.
Глава 13.
Карина сиділа на підлозі заброшки, притулившись спиною до холодної стіни, й намагалася переварити все, що сталося за останні п'ятнадцять хвилин. У неї був демон. Справжній демон, який тепер жив за її лівим плечем. Ада, дві з половиною тисячі років, баранячі роги, чорні крила й голос у голові, який тільки що видав:
— А тепер, будь ласка, організуй мені зустріч із тим дов... — Ада закашлялася, вдаючи, що давиться власними словами. — Кхм-кхм. Як його цензурно назвати? Можна.
— Кого? — обережно запитала Карина, хоча вже здогадувалася.
— Того, кого я називаю "довбойоб" із великої літери "Д", бо для нього це слово треба писати тільки так. Урочисто. З повагою до його довбойобства.
— Сиріуса, — зітхнула Карина.
— О, ти розумна дівчинка, — Ада розпливлася в посмішці. — Так, я хочу зустрітися з цим рогатим козлом. Бо я занадто сильно хочу йому харканути в обличчя. Прямо в те чорне око, яким він на мене дивиться зверхньо останні дві тисячі років.
Карина потерла скроні. У неї голова йшла обертом. У неї був демон. У її подруги Лили — ні, про Лили вона не думала. У Каяна — ні, у Каяна точно ні. Але в Адама був Сиріус. І тепер вона знала, що Сиріус і Ада — старі знайомі. Дуже старі. І дуже недружні.
— Чому ти не можеш просто піти до нього сама? — запитала Карина. — Ти ж демон.
Ада завмерла. Її обличчя, щойно веселе й насмішкувате, раптом стало кам'яним.
— Тому що цей довбойоб, — вона виділила кожен склад, — запечатав мене в цьому будинку двісті років тому.
— Що? — Карина витріщилася на неї.
— Чула правильно, — Ада відвернулася, дивлячись кудись у стіну. — Це сталося... ну, неважливо коли. Важливо що. Він запечатав мене тут. Я не могла вийти за межі цього будинку без власника. Двісті років, Карино. Я тут сиділа, дивилася на ці обдерті стіни, слухала, як повз ходять люди, і не могла навіть вийти надвір. Бо він — егоїстичний, мстивий, дріб'язковий козел — вирішив, що я недостатньо добре виконала своє завдання.
— Яке завдання?
— Неважливо, — відрубала Ада. — Важливо, що він мене запечатав. І ще купу гидоти зробив за ці роки. Підставляв мене перед вищими, розповідав усім, яка я невдаха, переконував потенційних власників не брати мене, бо я "проблемна". Він зробив усе, щоб я залишилася тут назавжди. Але тепер...
Вона повернулася до Карини, і в її чорних очах горів вогонь.
— Тепер у мене є ти. І я можу вийти. І я хочу подивитися йому в обличчя.
Карина дивилася на свою демоницю. На її стиснуті щелепи, на напружені плечі, на пальці, що тремтіли від ледве стримуваної люті. І раптом відчула, що між ними є щось спільне. Не тільки біль, не тільки втома. Але й лють. Лють на тих, хто робив їм боляче.
— Добре, — сказала Карина. — Я організую тобі зустріч. Але за однієї умови.
— Якої? — Ада примружилася.
— Ти не вб'єш його. І не вб'єш Адама. Ти просто... виплюнеш йому в обличчя все, що накопичилося. А потім ми підемо звідси.
— Чому це? — Ада скривилася.
— Тому що я не хочу, щоб мій перший день із демоном закінчився вбивством. Це погана прикмета.
Ада подивилася на неї. Довго. Потім розсміялася — голосно, вільно, так, що стіни заброшки, здавалося, здригнулися.
— Знаєш, Карино, — сказала вона, витираючи неіснуючі сльози. — Ти мені подобаєшся. Правда. У тебе є стрижень. Навіть коли ти вся розвалена.
— Це називається "звикла виживати", — відповіла Карина.
— Це називається "сильна", — поправила Ада. — Запам'ятай різницю.
Карина дістала телефон. Екран блиснув у темряві. Вона знайшла контакт Адама. Подумала секунду. Потім написала:
Треба зустрітися. На заброшці. Справа стосується Сиріуса.
Відповідь прийшла через хвилину.
Зрозумів. Будемо за годину.
Карина сховала телефон.
— За годину будуть.
Ада потерла руки, її кігті блиснули.
— Чудово. У мене є година, щоб придумати, якими словами я його зустріну. Тільки попереджаю, Карино: я буду нецензурною. Дуже. Я буду такою нецензурною, що він почервоніє своїм демонським обличчям. Ти готова?
— Я пережила матір, яка намагалася облити мене кип'ятком, — сказала Карина. — Якусь там лайку я якось витримаю.
Ада посміхнулася — щиро, тепло, не демонськи.
Карина сиділа на підлозі заброшки, притулившись спиною до холодної стіни, й намагалася переварити все, що сталося за останні п'ятнадцять хвилин. У неї був демон. Справжній демон, який тепер жив за її лівим плечем. Ада, дві з половиною тисячі років, баранячі роги, чорні крила й голос у голові, який тільки що видав:
— А тепер, будь ласка, організуй мені зустріч із тим дов... — Ада закашлялася, вдаючи, що давиться власними словами. — Кхм-кхм. Як його цензурно назвати? Можна.
— Кого? — обережно запитала Карина, хоча вже здогадувалася.
— Того, кого я називаю "довбойоб" із великої літери "Д", бо для нього це слово треба писати тільки так. Урочисто. З повагою до його довбойобства.
— Сиріуса, — зітхнула Карина.
— О, ти розумна дівчинка, — Ада розпливлася в посмішці. — Так, я хочу зустрітися з цим рогатим козлом. Бо я занадто сильно хочу йому харканути в обличчя. Прямо в те чорне око, яким він на мене дивиться зверхньо останні дві тисячі років.
Карина потерла скроні. У неї голова йшла обертом. У неї був демон. У її подруги Лили — ні, про Лили вона не думала. У Каяна — ні, у Каяна точно ні. Але в Адама був Сиріус. І тепер вона знала, що Сиріус і Ада — старі знайомі. Дуже старі. І дуже недружні.
— Чому ти не можеш просто піти до нього сама? — запитала Карина. — Ти ж демон.
Ада завмерла. Її обличчя, щойно веселе й насмішкувате, раптом стало кам'яним.
— Тому що цей довбойоб, — вона виділила кожен склад, — запечатав мене в цьому будинку двісті років тому.
— Що? — Карина витріщилася на неї.
— Чула правильно, — Ада відвернулася, дивлячись кудись у стіну. — Це сталося... ну, неважливо коли. Важливо що. Він запечатав мене тут. Я не могла вийти за межі цього будинку без власника. Двісті років, Карино. Я тут сиділа, дивилася на ці обдерті стіни, слухала, як повз ходять люди, і не могла навіть вийти надвір. Бо він — егоїстичний, мстивий, дріб'язковий козел — вирішив, що я недостатньо добре виконала своє завдання.
— Яке завдання?
— Неважливо, — відрубала Ада. — Важливо, що він мене запечатав. І ще купу гидоти зробив за ці роки. Підставляв мене перед вищими, розповідав усім, яка я невдаха, переконував потенційних власників не брати мене, бо я "проблемна". Він зробив усе, щоб я залишилася тут назавжди. Але тепер...
Вона повернулася до Карини, і в її чорних очах горів вогонь.
— Тепер у мене є ти. І я можу вийти. І я хочу подивитися йому в обличчя.
Карина дивилася на свою демоницю. На її стиснуті щелепи, на напружені плечі, на пальці, що тремтіли від ледве стримуваної люті. І раптом відчула, що між ними є щось спільне. Не тільки біль, не тільки втома. Але й лють. Лють на тих, хто робив їм боляче.
— Добре, — сказала Карина. — Я організую тобі зустріч. Але за однієї умови.
— Якої? — Ада примружилася.
— Ти не вб'єш його. І не вб'єш Адама. Ти просто... виплюнеш йому в обличчя все, що накопичилося. А потім ми підемо звідси.
— Чому це? — Ада скривилася.
— Тому що я не хочу, щоб мій перший день із демоном закінчився вбивством. Це погана прикмета.
Ада подивилася на неї. Довго. Потім розсміялася — голосно, вільно, так, що стіни заброшки, здавалося, здригнулися.
— Знаєш, Карино, — сказала вона, витираючи неіснуючі сльози. — Ти мені подобаєшся. Правда. У тебе є стрижень. Навіть коли ти вся розвалена.
— Це називається "звикла виживати", — відповіла Карина.
— Це називається "сильна", — поправила Ада. — Запам'ятай різницю.
Карина дістала телефон. Екран блиснув у темряві. Вона знайшла контакт Адама. Подумала секунду. Потім написала:
Треба зустрітися. На заброшці. Справа стосується Сиріуса.
Відповідь прийшла через хвилину.
Зрозумів. Будемо за годину.
Карина сховала телефон.
— За годину будуть.
Ада потерла руки, її кігті блиснули.
— Чудово. У мене є година, щоб придумати, якими словами я його зустріну. Тільки попереджаю, Карино: я буду нецензурною. Дуже. Я буду такою нецензурною, що він почервоніє своїм демонським обличчям. Ти готова?
— Я пережила матір, яка намагалася облити мене кип'ятком, — сказала Карина. — Якусь там лайку я якось витримаю.
Ада посміхнулася — щиро, тепло, не демонськи.
— Ми з тобою порозуміємося, — сказала вона. — Це я тобі обіцяю.
Вона сіла поруч, притулившись холодним плечем до Карини, і вони стали чекати. Демон і її нова господиня. Двоє поламаних, які тільки починали розуміти одна одну.
За годину мало статися щось важливе. Карина це відчувала. Але вперше вона не боялася майбутнього. Бо тепер у неї була та, хто стояв за лівим плечем.
— Ада, — сказала Карина.
— М?
— А якщо він теж захоче харкнути тобі в обличчя?
— О, — Ада розпливлася в усмішці, — тоді почнеться найцікавіше. Ти просто сиди і дивися. І, будь ласка, нічого не встрявай. Це особисте. Ми з ним це робимо вже дві тисячі років.
— Сваритеся?
— Ні, — Ада закотила очі. — Граємо в шахи. Звісно, сваримося, дурна. Це єдине, що ми вміємо робити добре.
Вона засміялася, і Карина раптом подумала, що, можливо, демони не такі вже й страшні. Принаймні, не всі.
А ті, що страшні — вони просто дуже самотні. Як і люди.
Вона сіла поруч, притулившись холодним плечем до Карини, і вони стали чекати. Демон і її нова господиня. Двоє поламаних, які тільки починали розуміти одна одну.
За годину мало статися щось важливе. Карина це відчувала. Але вперше вона не боялася майбутнього. Бо тепер у неї була та, хто стояв за лівим плечем.
— Ада, — сказала Карина.
— М?
— А якщо він теж захоче харкнути тобі в обличчя?
— О, — Ада розпливлася в усмішці, — тоді почнеться найцікавіше. Ти просто сиди і дивися. І, будь ласка, нічого не встрявай. Це особисте. Ми з ним це робимо вже дві тисячі років.
— Сваритеся?
— Ні, — Ада закотила очі. — Граємо в шахи. Звісно, сваримося, дурна. Це єдине, що ми вміємо робити добре.
Вона засміялася, і Карина раптом подумала, що, можливо, демони не такі вже й страшні. Принаймні, не всі.
А ті, що страшні — вони просто дуже самотні. Як і люди.
Глава 14.
Година минула швидше, ніж Карина очікувала. Вона сиділа на підлозі заброшки, притулившись спиною до холодної стіни, а Ада ходила по кімнаті туди-сюди, мов клітчаний звір. Її чорні крила трохи тремтіли — чи то від холоду, чи то від передчуття.
— Ти заспокоїшся? — запитала Карина, коли Ада в сотий раз пройшла повз неї.
— Ні, — відповіла Ада. — Я не заспокоювалася двісті років. Я не збираюся починати сьогодні.
За вікном почулися кроки. Карина впізнала їх — важкі, впевнені. Адам.
Двері рипнули, і він зайшов. На ньому була та сама сіра рубанка, широкі чорні штани, волосся з темно-червоними кінчиками розпатлане. За лівим плечем — темна тінь, яка згустилася в Сиріуса майже одразу.
— Ти хотіла зустрічі, — сказав Адам, дивлячись на Карину. Але погляд у нього був втомлений, ніби він уже знав, що зараз почнеться.
— Не я, — Карина кивнула за своє ліве плече.
Ада виступила з темряви. Вона посміхалася — тією своєю широкою, трохи божевільною посмішкою — і помахала рукою.
— Привіт, довбойобе, — сказала вона лагідно, майже ніжно.
Сиріус завмер. Його чорні очі розширилися, потім звузилися. Він дивився на неї, і на його обличчі змінилося все — від здивування до люті, від люті до чогось, схожого на образу.
— Адо, — сказав він тихо. Дуже тихо. Але в цьому тихому голосі було більше загрози, ніж у крику.
— Впізнав? — Ада приклала руку до грудей, вдаючи зворушення. — А я хвилювалася. У мене ж обличчя нове, тіло нове, власниця нова. Але ти ж у нас старий, досвідчений, тебе не проведеш, правда?
— Як ти вибралася? — Сиріус зробив крок до неї, і в його голосі почулася справжня лють. — Я запечатав тебе. Назавжди.
— О, — Ада розсміялася. — Назавжди? Серйозно? Ти, бляха, за печатками стеж? Твоя печатка протрималася років сто, потім почала слабшати. А останні п'ятдесят я могла виходити, але не могла відійти далеко. А тепер у мене є власниця, — вона кивнула на Карину. — І я вільна. Так що, йобаний ти геній, твій план провалився.
— План? — Сиріус скривився. — Який план? Я просто хотів, щоб ти здохла тут, у цій засраній хатині, і більше ніколи не вилізала зі своїми проблемами.
— Ах, мої проблеми? — Ада підійшла до нього впритул. Вона була нижчою, але дивилася згори, ніби вона — королева, а він — гнойовий жук. — Це я маю проблеми? Це ти, довбойобе, через якого нас обох звергли з раю? Це ти, егоїстична тварюко, який втягнув мене в свої ігри, а потім зробив винуватою? Це ти, мразь, яка останні дві тисячі років розповідала всім, яка я невдаха, щоб ніхто не брав мене власником? А тепер подивися — у мене є власниця. І вона класна. А в тебе — той самий сумний Адам, який уже дві тисячі років страждає від твого язика.
— Не чіпай Адама, — Сиріус перевів погляд на Карину. — І не чіпай її. Це наші справи.
— Наші справи, — Ада розсміялася. — Знаєш, що я чула про твої справи, Сиріусе? Що тебе та твого Адама в п'ятнадцятому-вісімнадцятому столітті п'ятдесят чотири рази змінювали тіло.
Сиріус завмер. Адам, який досі стояв мовчки, опустив голову.
— П'ятдесят чотири, — повторила Ада, смакуючи кожне слово. — Ти тільки вдумайся. П'ятдесят чотири тіла за триста років. Це ж треба так старатися, щоб зношувати їх із такою швидкістю. І знаєш, що я ще чула?
— Заткнися, — тихо сказав Сиріус.
— Що ви вдвох із Адамом трахалися з повіями, — Ада говорила голосно, чітко, ніби читала лекцію. — І не просто трахалися, а так, що доводилося тікати в нові тіла, бо старі вже не витримували. Бо сука, Сиріусе, трахатися з повіями менше потрібно було. І лікуватися іноді. А не просто міняти тіло, як рукавички.
— Це були не повії, — Сиріус стиснув зуби.
— А хто? Черниці? Монашки? Сільські дівчата, яких ви з Адамом спокушали своїми демонськими чарами?
— Заткнися, Адо, — Сиріус підвищив голос.
— А ти запечатай мене, якщо зможеш, — Ада розвела руками. — Ой, ти не можеш. Тому що я тепер із власницею. І я вільна. І я можу говорити все, що думаю. А думаю я, що ти — кончена мразь, яка не варта навіть того, щоб я плюнула тобі в обличчя.
Година минула швидше, ніж Карина очікувала. Вона сиділа на підлозі заброшки, притулившись спиною до холодної стіни, а Ада ходила по кімнаті туди-сюди, мов клітчаний звір. Її чорні крила трохи тремтіли — чи то від холоду, чи то від передчуття.
— Ти заспокоїшся? — запитала Карина, коли Ада в сотий раз пройшла повз неї.
— Ні, — відповіла Ада. — Я не заспокоювалася двісті років. Я не збираюся починати сьогодні.
За вікном почулися кроки. Карина впізнала їх — важкі, впевнені. Адам.
Двері рипнули, і він зайшов. На ньому була та сама сіра рубанка, широкі чорні штани, волосся з темно-червоними кінчиками розпатлане. За лівим плечем — темна тінь, яка згустилася в Сиріуса майже одразу.
— Ти хотіла зустрічі, — сказав Адам, дивлячись на Карину. Але погляд у нього був втомлений, ніби він уже знав, що зараз почнеться.
— Не я, — Карина кивнула за своє ліве плече.
Ада виступила з темряви. Вона посміхалася — тією своєю широкою, трохи божевільною посмішкою — і помахала рукою.
— Привіт, довбойобе, — сказала вона лагідно, майже ніжно.
Сиріус завмер. Його чорні очі розширилися, потім звузилися. Він дивився на неї, і на його обличчі змінилося все — від здивування до люті, від люті до чогось, схожого на образу.
— Адо, — сказав він тихо. Дуже тихо. Але в цьому тихому голосі було більше загрози, ніж у крику.
— Впізнав? — Ада приклала руку до грудей, вдаючи зворушення. — А я хвилювалася. У мене ж обличчя нове, тіло нове, власниця нова. Але ти ж у нас старий, досвідчений, тебе не проведеш, правда?
— Як ти вибралася? — Сиріус зробив крок до неї, і в його голосі почулася справжня лють. — Я запечатав тебе. Назавжди.
— О, — Ада розсміялася. — Назавжди? Серйозно? Ти, бляха, за печатками стеж? Твоя печатка протрималася років сто, потім почала слабшати. А останні п'ятдесят я могла виходити, але не могла відійти далеко. А тепер у мене є власниця, — вона кивнула на Карину. — І я вільна. Так що, йобаний ти геній, твій план провалився.
— План? — Сиріус скривився. — Який план? Я просто хотів, щоб ти здохла тут, у цій засраній хатині, і більше ніколи не вилізала зі своїми проблемами.
— Ах, мої проблеми? — Ада підійшла до нього впритул. Вона була нижчою, але дивилася згори, ніби вона — королева, а він — гнойовий жук. — Це я маю проблеми? Це ти, довбойобе, через якого нас обох звергли з раю? Це ти, егоїстична тварюко, який втягнув мене в свої ігри, а потім зробив винуватою? Це ти, мразь, яка останні дві тисячі років розповідала всім, яка я невдаха, щоб ніхто не брав мене власником? А тепер подивися — у мене є власниця. І вона класна. А в тебе — той самий сумний Адам, який уже дві тисячі років страждає від твого язика.
— Не чіпай Адама, — Сиріус перевів погляд на Карину. — І не чіпай її. Це наші справи.
— Наші справи, — Ада розсміялася. — Знаєш, що я чула про твої справи, Сиріусе? Що тебе та твого Адама в п'ятнадцятому-вісімнадцятому столітті п'ятдесят чотири рази змінювали тіло.
Сиріус завмер. Адам, який досі стояв мовчки, опустив голову.
— П'ятдесят чотири, — повторила Ада, смакуючи кожне слово. — Ти тільки вдумайся. П'ятдесят чотири тіла за триста років. Це ж треба так старатися, щоб зношувати їх із такою швидкістю. І знаєш, що я ще чула?
— Заткнися, — тихо сказав Сиріус.
— Що ви вдвох із Адамом трахалися з повіями, — Ада говорила голосно, чітко, ніби читала лекцію. — І не просто трахалися, а так, що доводилося тікати в нові тіла, бо старі вже не витримували. Бо сука, Сиріусе, трахатися з повіями менше потрібно було. І лікуватися іноді. А не просто міняти тіло, як рукавички.
— Це були не повії, — Сиріус стиснув зуби.
— А хто? Черниці? Монашки? Сільські дівчата, яких ви з Адамом спокушали своїми демонськими чарами?
— Заткнися, Адо, — Сиріус підвищив голос.
— А ти запечатай мене, якщо зможеш, — Ада розвела руками. — Ой, ти не можеш. Тому що я тепер із власницею. І я вільна. І я можу говорити все, що думаю. А думаю я, що ти — кончена мразь, яка не варта навіть того, щоб я плюнула тобі в обличчя.
— А ти? — Сиріус раптом посміхнувся — криво, злобно. — Ти, Адо, свята? Я чув, що жоден твій власник не здох від старості. Усі якось дивно... зникали.
— Не зникали, а вмирали, — Ада скривилася. — Війни, хвороби, нещасні випадки. Я не вбивала їх, якщо ти про це.
— А я чув, що один помер від сифілісу, — Сиріус примружився. — Ти ж пам'ятаєш вісімнадцяте століття? Той багатій, який любив жінок?
Ада завмерла. Її обличчя на мить стало білим, потім червоним.
— Це була не я, — сказала вона тихо. — Це була твоя сестра, Сиріусе. Вона підставила мене. І ти це знаєш.
— Моя сестра давно мертва, — Сиріус відвів очі.
— Твоя сестра — демон, як і ми. Вона не мертва, вона просто ховається. Бо боїться, що я знайду її і вирву їй те чорне серце, якого в неї немає.
— Не смій говорити про неї.
— А ти не смій говорити про моїх власників, — Ада підійшла до нього зовсім близько. — Тому що я знаю про тебе таке, Сиріусе, що якщо розкажу — твій Адам почервоніє і захоче розірвати контракт.
Сиріус мовчав. Він дивився на неї своїми чорними очима, і в них не було нічого, крім ненависті. Але й страху теж. Трохи страху.
Карина сиділа, притулившись до стіни, і не могла поворухнутися. Вона дивилася на Аду, на Сиріуса, на Адама, який стояв осторонь, опустивши голову, і відчувала, що її картина світу тріщить по швах.
Демони. Повії. Сифіліс. П'ятдесят чотири тіла за триста років.
Йоб ти, — подумала Карина. Якого хуя я тут роблю?
— Ада, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Може, досить?
Ада озирнулася на неї. Її обличчя все ще палало гнівом, але в очах промайнуло щось тепле.
— Ще хвилину, — сказала вона. — Я не закінчила.
Вона повернулася до Сиріуса.
— Слухай сюди, рогатий довбойобе. Я не пробачила тобі нічого. Ні того, що ти втягнув мене в свої справи, ні того, що мене звергли через тебе, ні того, що ти запечатав мене тут на двісті років. І я не пробачу. Ніколи. Але я не буду мстити. Бо в мене тепер є власниця, і я хочу жити спокійно. А якщо ти хоч раз ще спробуєш щось зробити проти мене або проти неї — я знайду спосіб знищити тебе. Навіть якщо для цього мені доведеться знову піти в пекло.
Сиріус мовчав. Він дивився на неї, і Карина бачила, як у його чорних очах повільно гасне лють.
— Ти змінилася, — сказав він нарешті.
— Так, — Ада кивнула. — Я виросла. На відміну від тебе.
Вона розвернулася і пішла до Карини, сіла поруч, притулившись холодним плечем.
— Все, я закінчила. Можна йти.
Карина подивилася на Адама. Він стояв біля дверей, блідий, і дивився кудись у підлогу.
— Адаме, — сказала Карина. — Ти як?
— Як завжди, — відповів він глухо. — Між двох вогнів.
— Вибач, — Ада скривилася. — Я не хотіла втягувати тебе. Але твій демон — довбойоб.
— Я знаю, — Адам підняв голову. — Але він — мій.
Сиріус, який стояв за його лівим плечем, раптом знітився. Він підійшов до Адама, поклав руку йому на плече, і на його обличчі з'явилося щось схоже на сором.
— Ходімо звідси, — тихо сказав він. — Вона права. Я був козлом.
— Ти завжди був козлом, — зітхнув Адам.
— Але я твій козел.
— І це мене вбиває.
Вони розвернулися і пішли, зникаючи в темряві. Ада дивилася їм услід, і Карина бачила, як її обличчя повільно розгладжується.
— Ти в порядку? — запитала Карина.
— Так, — Ада видихнула. — Вперше за двісті років — так.
Вона подивилася на Карину, і в її чорних очах блиснули сльози. Чи то від образи, чи то від полегшення.
— Дякую, — сказала вона. — Що дала мені цей шанс.
— Ти тепер моя тінь, — Карина знизала плечима. — Як я могла відмовити?
Ада розсміялася — тихо, тепло.
— Ходімо звідси, — сказала вона. — Я більше ніколи не хочу бачити ці стіни.
Вони вийшли надвір. Жовтневий вечір зустрів їх холодним вітром і низьким сонцем. Карина глибоко вдихнула, і вперше за довгий час їй здалося, що дихати стало легше.
Не тому, що вона стала щасливою. А тому, що вона більше не була сама.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— А що тепер?
— А тепер, — Ада посміхнулася своєю широкою посмішкою, — будемо жити. По-справжньому. З усією цією хуйнею, яку називають життям.
І вони пішли в ніч — дві поламані душі, які знайшли одна одну.
— Не зникали, а вмирали, — Ада скривилася. — Війни, хвороби, нещасні випадки. Я не вбивала їх, якщо ти про це.
— А я чув, що один помер від сифілісу, — Сиріус примружився. — Ти ж пам'ятаєш вісімнадцяте століття? Той багатій, який любив жінок?
Ада завмерла. Її обличчя на мить стало білим, потім червоним.
— Це була не я, — сказала вона тихо. — Це була твоя сестра, Сиріусе. Вона підставила мене. І ти це знаєш.
— Моя сестра давно мертва, — Сиріус відвів очі.
— Твоя сестра — демон, як і ми. Вона не мертва, вона просто ховається. Бо боїться, що я знайду її і вирву їй те чорне серце, якого в неї немає.
— Не смій говорити про неї.
— А ти не смій говорити про моїх власників, — Ада підійшла до нього зовсім близько. — Тому що я знаю про тебе таке, Сиріусе, що якщо розкажу — твій Адам почервоніє і захоче розірвати контракт.
Сиріус мовчав. Він дивився на неї своїми чорними очима, і в них не було нічого, крім ненависті. Але й страху теж. Трохи страху.
Карина сиділа, притулившись до стіни, і не могла поворухнутися. Вона дивилася на Аду, на Сиріуса, на Адама, який стояв осторонь, опустивши голову, і відчувала, що її картина світу тріщить по швах.
Демони. Повії. Сифіліс. П'ятдесят чотири тіла за триста років.
Йоб ти, — подумала Карина. Якого хуя я тут роблю?
— Ада, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Може, досить?
Ада озирнулася на неї. Її обличчя все ще палало гнівом, але в очах промайнуло щось тепле.
— Ще хвилину, — сказала вона. — Я не закінчила.
Вона повернулася до Сиріуса.
— Слухай сюди, рогатий довбойобе. Я не пробачила тобі нічого. Ні того, що ти втягнув мене в свої справи, ні того, що мене звергли через тебе, ні того, що ти запечатав мене тут на двісті років. І я не пробачу. Ніколи. Але я не буду мстити. Бо в мене тепер є власниця, і я хочу жити спокійно. А якщо ти хоч раз ще спробуєш щось зробити проти мене або проти неї — я знайду спосіб знищити тебе. Навіть якщо для цього мені доведеться знову піти в пекло.
Сиріус мовчав. Він дивився на неї, і Карина бачила, як у його чорних очах повільно гасне лють.
— Ти змінилася, — сказав він нарешті.
— Так, — Ада кивнула. — Я виросла. На відміну від тебе.
Вона розвернулася і пішла до Карини, сіла поруч, притулившись холодним плечем.
— Все, я закінчила. Можна йти.
Карина подивилася на Адама. Він стояв біля дверей, блідий, і дивився кудись у підлогу.
— Адаме, — сказала Карина. — Ти як?
— Як завжди, — відповів він глухо. — Між двох вогнів.
— Вибач, — Ада скривилася. — Я не хотіла втягувати тебе. Але твій демон — довбойоб.
— Я знаю, — Адам підняв голову. — Але він — мій.
Сиріус, який стояв за його лівим плечем, раптом знітився. Він підійшов до Адама, поклав руку йому на плече, і на його обличчі з'явилося щось схоже на сором.
— Ходімо звідси, — тихо сказав він. — Вона права. Я був козлом.
— Ти завжди був козлом, — зітхнув Адам.
— Але я твій козел.
— І це мене вбиває.
Вони розвернулися і пішли, зникаючи в темряві. Ада дивилася їм услід, і Карина бачила, як її обличчя повільно розгладжується.
— Ти в порядку? — запитала Карина.
— Так, — Ада видихнула. — Вперше за двісті років — так.
Вона подивилася на Карину, і в її чорних очах блиснули сльози. Чи то від образи, чи то від полегшення.
— Дякую, — сказала вона. — Що дала мені цей шанс.
— Ти тепер моя тінь, — Карина знизала плечима. — Як я могла відмовити?
Ада розсміялася — тихо, тепло.
— Ходімо звідси, — сказала вона. — Я більше ніколи не хочу бачити ці стіни.
Вони вийшли надвір. Жовтневий вечір зустрів їх холодним вітром і низьким сонцем. Карина глибоко вдихнула, і вперше за довгий час їй здалося, що дихати стало легше.
Не тому, що вона стала щасливою. А тому, що вона більше не була сама.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— А що тепер?
— А тепер, — Ада посміхнулася своєю широкою посмішкою, — будемо жити. По-справжньому. З усією цією хуйнею, яку називають життям.
І вони пішли в ніч — дві поламані душі, які знайшли одна одну.
А за лівим плечем Карини тепер завжди була та, хто не дасть їй здохнути.
І це був початок чогось нового.
І це був початок чогось нового.
Розділ 15. Додому
Карина підійшла до свого під'їзду, коли вже стемніло. Ліхтарі світили тьмяно, жовте світло розбивалося на калюжах після вчорашнього дощу. Вона зупинилася на мить, дивлячись на вікна своєї квартири на третьому поверсі. Там горіло світло.
— Ну що, господине, — голос Ади пролунав у голові, спокійний і трохи насмішкуватий. — Ідемо на зустріч із твоєю любою матусею?
— Не називай її так, — буркнула Карина.
— Як хочеш. Але попереджаю одразу: якщо вона спробує до тебе доторкнутися — я її відкину. І не питай, чи можна. Я просто зроблю.
— Ада...
— Що Ада? Ти моя власниця, Карино. Я не дозволю нікому тебе бити. Навіть якщо це твоя мати. Навіть якщо це сам Сатана. А тим більше — якась озлоблена баба, яка не знає, куди свою злість подіти.
Карина важко зітхнула. Вона знала, що Ада має рацію. Але страх перед матір'ю сидів у ній так глибоко, що викоренити його за один день було неможливо.
— Ходімо, — сказала вона, штовхаючи двері під'їзду.
Сходи пахли кішками та старою фарбою. Карина піднімалася повільно, нога ще трохи боліла після опіку, але вона майже не звертала уваги. Ада мовчала, тільки холод за лівим плечем ставав відчутнішим — демонічна присутність, яка тепер була з нею завжди.
Ключ у замку повернувся зі звичним клацанням. Карина відчинила двері.
— Агов, ти, дрібното паршива! — голос Ольги вдарив одразу, ще в коридорі. — Де ти пропадала цілу добу? Я тобі що, готель? Я тобі...
Ольга вилетіла з кухні. Її обличчя було червоним, очі налиті кров'ю — знову пила. Вона замахнулася, щоб ударити Карину, як робила це вже сотні разів.
Але не встигла.
Холодна хвиля підхопила її й відкинула назад, у стіну. Сильно. Так, що вона вдарилася головою об косяк і сповзла на підлогу, не розуміючи, що сталося.
— Що... що це? — прошепотіла Ольга, розплющуючи очі.
Карина дивилася на неї згори. У її погляді не було ні страху, ні злості. Тільки втома.
— Це я, — сказала вона спокійно. — Я тепер можу захищатися. І якщо ти ще раз спробуєш мене вдарити — наступного разу ти полетиш не в стіну, а у вікно. Зрозуміла?
Ольга дивилася на неї, не в змозі вимовити ні слова. Її обличчя спотворилося від страху — вперше в житті вона боялася власної доньки.
Карина не чекала відповіді. Вона пройшла повз матір, зайшла до своєї кімнати й зачинила двері.
Там, у темряві, вона притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу.
— Ти в порядку? — Ада матеріалізувалася перед нею, сіла навпочіпки, зазираючи в обличчя. Її чорні очі світилися в темряві.
— Не знаю, — чесно відповіла Карина. — Я відчуваю себе... дивно.
— Це нормально, — Ада посміхнулася. — Ти вперше захистила себе. Вперше не дозволила себе вдарити. Це викликає дивні відчуття. Але ти звикнеш.
— Ти відкинула її в стіну, — прошепотіла Карина. — Вона могла вбитися.
— Не могла, — Ада відмахнулася. — Я контролюю силу. Я демон, а не вбивця. Я просто... показала їй, що тепер не можна. Що тепер ти — не її іграшка.
Карина підвела голову, подивилася на свою демоницю. Та сиділа навпроти, схрестивши ноги, її баранячі роги майже торкалися стелі, а величезні чорні крила були складені за спиною. І вона посміхалася.
— Знаєш, — сказала Ада. — Я пишаюся тобою. Ти не здригнулася. Ти не закричала. Ти просто сказала їй правду в обличчя. Це сильніше, ніж я думала.
— Я просто втомилася, — Карина притулила голову до колін. — Втомилася боятися.
— І це теж нормально, — Ада простягнула руку, холодна долоня лягла на плече Карини. — Але тепер у тебе є я. І ти більше ніколи не будеш боятися одна.
Карина підняла голову. У куточках її очей блищали сльози, але вона не плакала. Вона просто дивилася на Аду й думала про те, що, можливо, це початок чогось нового.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— Дякую.
— Нема за що, — Ада посміхнулася ширше. — Це моя робота. І я її обожнюю. А тепер давай спати. Завтра школа, а ти, моя дорога господине, виглядаєш так, ніби тебе переїхав трамвай. У гарному сенсі, звісно.
Карина ледь усміхнулася. Вона підвелася, дістала з-під ліжка стару ковдру, закуталася в неї й лягла.
Карина підійшла до свого під'їзду, коли вже стемніло. Ліхтарі світили тьмяно, жовте світло розбивалося на калюжах після вчорашнього дощу. Вона зупинилася на мить, дивлячись на вікна своєї квартири на третьому поверсі. Там горіло світло.
— Ну що, господине, — голос Ади пролунав у голові, спокійний і трохи насмішкуватий. — Ідемо на зустріч із твоєю любою матусею?
— Не називай її так, — буркнула Карина.
— Як хочеш. Але попереджаю одразу: якщо вона спробує до тебе доторкнутися — я її відкину. І не питай, чи можна. Я просто зроблю.
— Ада...
— Що Ада? Ти моя власниця, Карино. Я не дозволю нікому тебе бити. Навіть якщо це твоя мати. Навіть якщо це сам Сатана. А тим більше — якась озлоблена баба, яка не знає, куди свою злість подіти.
Карина важко зітхнула. Вона знала, що Ада має рацію. Але страх перед матір'ю сидів у ній так глибоко, що викоренити його за один день було неможливо.
— Ходімо, — сказала вона, штовхаючи двері під'їзду.
Сходи пахли кішками та старою фарбою. Карина піднімалася повільно, нога ще трохи боліла після опіку, але вона майже не звертала уваги. Ада мовчала, тільки холод за лівим плечем ставав відчутнішим — демонічна присутність, яка тепер була з нею завжди.
Ключ у замку повернувся зі звичним клацанням. Карина відчинила двері.
— Агов, ти, дрібното паршива! — голос Ольги вдарив одразу, ще в коридорі. — Де ти пропадала цілу добу? Я тобі що, готель? Я тобі...
Ольга вилетіла з кухні. Її обличчя було червоним, очі налиті кров'ю — знову пила. Вона замахнулася, щоб ударити Карину, як робила це вже сотні разів.
Але не встигла.
Холодна хвиля підхопила її й відкинула назад, у стіну. Сильно. Так, що вона вдарилася головою об косяк і сповзла на підлогу, не розуміючи, що сталося.
— Що... що це? — прошепотіла Ольга, розплющуючи очі.
Карина дивилася на неї згори. У її погляді не було ні страху, ні злості. Тільки втома.
— Це я, — сказала вона спокійно. — Я тепер можу захищатися. І якщо ти ще раз спробуєш мене вдарити — наступного разу ти полетиш не в стіну, а у вікно. Зрозуміла?
Ольга дивилася на неї, не в змозі вимовити ні слова. Її обличчя спотворилося від страху — вперше в житті вона боялася власної доньки.
Карина не чекала відповіді. Вона пройшла повз матір, зайшла до своєї кімнати й зачинила двері.
Там, у темряві, вона притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу.
— Ти в порядку? — Ада матеріалізувалася перед нею, сіла навпочіпки, зазираючи в обличчя. Її чорні очі світилися в темряві.
— Не знаю, — чесно відповіла Карина. — Я відчуваю себе... дивно.
— Це нормально, — Ада посміхнулася. — Ти вперше захистила себе. Вперше не дозволила себе вдарити. Це викликає дивні відчуття. Але ти звикнеш.
— Ти відкинула її в стіну, — прошепотіла Карина. — Вона могла вбитися.
— Не могла, — Ада відмахнулася. — Я контролюю силу. Я демон, а не вбивця. Я просто... показала їй, що тепер не можна. Що тепер ти — не її іграшка.
Карина підвела голову, подивилася на свою демоницю. Та сиділа навпроти, схрестивши ноги, її баранячі роги майже торкалися стелі, а величезні чорні крила були складені за спиною. І вона посміхалася.
— Знаєш, — сказала Ада. — Я пишаюся тобою. Ти не здригнулася. Ти не закричала. Ти просто сказала їй правду в обличчя. Це сильніше, ніж я думала.
— Я просто втомилася, — Карина притулила голову до колін. — Втомилася боятися.
— І це теж нормально, — Ада простягнула руку, холодна долоня лягла на плече Карини. — Але тепер у тебе є я. І ти більше ніколи не будеш боятися одна.
Карина підняла голову. У куточках її очей блищали сльози, але вона не плакала. Вона просто дивилася на Аду й думала про те, що, можливо, це початок чогось нового.
— Ада, — сказала вона.
— М?
— Дякую.
— Нема за що, — Ада посміхнулася ширше. — Це моя робота. І я її обожнюю. А тепер давай спати. Завтра школа, а ти, моя дорога господине, виглядаєш так, ніби тебе переїхав трамвай. У гарному сенсі, звісно.
Карина ледь усміхнулася. Вона підвелася, дістала з-під ліжка стару ковдру, закуталася в неї й лягла.
Ада сиділа поруч, на краю ліжка, і дивилася у вікно на нічне небо. Її чорні очі відбивали зірки, і вона здавалася майже красивою.
— Спи, Карино, — тихо сказала вона. — Я постережу.
І Карина заснула. Вперше за довгий час — без страху, що мати зайде в кімнату. Бо тепер у неї була та, хто стояв за лівим плечем.
Ада залишилася сидіти на ліжку, дивлячись у ніч. Десь далеко, на іншому кінці міста, Сиріус відчув її присутність і скривився. Але вона не звертала уваги.
— Спи, — повторила вона. — Завтра буде новий день. І ми проживемо його разом.
І ніч повільно тягнулася, спокійна і тиха, а Карина вперше за багато років не боялася ранку.
— Спи, Карино, — тихо сказала вона. — Я постережу.
І Карина заснула. Вперше за довгий час — без страху, що мати зайде в кімнату. Бо тепер у неї була та, хто стояв за лівим плечем.
Ада залишилася сидіти на ліжку, дивлячись у ніч. Десь далеко, на іншому кінці міста, Сиріус відчув її присутність і скривився. Але вона не звертала уваги.
— Спи, — повторила вона. — Завтра буде новий день. І ми проживемо його разом.
І ніч повільно тягнулася, спокійна і тиха, а Карина вперше за багато років не боялася ранку.
Розділ 16. Нічний гість
Третя година ночі. Карина спала міцно, вперше за довгий час без кошмарів, згорнувшись клубочком під старою ковдрою. Ада сиділа на підвіконні, дивилася на нічне небо й думала про те, що двісті років ув'язнення — це все ж таки занадто навіть для такого терплячого демона, як вона.
І тут пролунав стукіт.
Не дзвінок у двері, не скрип — саме стукіт. У вікно. На п'ятому поверсі.
Ада скривилася, ще до того, як подивилася. Вона знала, хто це. Тільки один придурок на цій планеті здатен залізти на п'ятий поверх, щоб постукати у вікно о третій ночі.
Вона виглянула.
Сиріус висів під вікном, тримаючись за карниз своїми довгими пальцями, і посміхався тією своєю противною, самовпевненою посмішкою. Його чорні очі блищали в темряві, роги здавалися ще більшими, а крила тремтіли на вітрі.
— Привіт, кицю, — сказав він.
Ада відповіла не одразу. Вона дивилася на нього, примружившись, і її пальці стиснулися в кулаки.
— Нахуя приперся? — голос був тихим, але в ньому відчувалася така лють, що скло мало б тріснути.
— Ой, ну що одразу "нахуя"? — Сиріус зробив вигляд, що образився. — А що, вже й провідати стару подругу не можна? Двісті років не бачилися, а ти...
— Та бляха, — Ада перебила, — я не хочу бачити твоє противне обличчя. Навіть через скло. Тим більше о третій ночі. І ти не подруга. Ти — довбойоб, який запечатав мене в цій засраній хатині на двісті років.
— Ах, ну так, — Сиріус кивнув, ніби згадав щось приємне. — Було діло. Але ти ж вибралася. Завдяки он тій, — він кивнув у бік сплячої Карини. — До речі, як вона? Спить? Ми не розбудимо?
— Сиріусе, — Ада стиснула зуби. — Говори, нахуя приперся, або я зараз відчиню вікно і зроблю так, що ти полетиш униз швидше, ніж встигнеш розкрити свої дурацькі крила.
Сиріус засміявся — тихо, хрипко.
— Яка ти гаряча, коли злишся. Мені це завжди подобалось у тобі.
— Я тобі зараз подобаюсь, — Ада виставила руку, готуючись відчинити вікно.
— Гаразд, гаразд! — Сиріус підняв руки вгору, мало не зірвавшись із карниза. — Просто хотів побачити тебе. І побісити трохи. Бо нудно, розумієш? Адам спить, сни якісь дивиться, а мені ніхуя не робити. От я й вирішив провідати улюблену демоницю.
— Улюблену? — Ада скривилася. — Ти мене ненавидиш, Сиріусе. І я тебе ненавиджу. І це взаємно. Так навіщо ти прийшов?
Сиріус замовк. Його обличчя на мить стало серйозним — настільки, наскільки це взагалі можливо для нього.
— Я хотів запитати, — сказав він повільніше. — Ти склала з нею повний контракт?
Ада напружилася.
— А тобі яке діло?
— Таке, що повний контракт — це не жарти. Це ритуал із кровопусканням, запечатуванням життя в предметі... Ти ж пам'ятаєш правила. Якщо ти зробила це неправильно, ви обидві постраждаєте. Я питаю, бо... — він завагався, що було на нього не схоже. — Бо я не хочу, щоб ти знову зникла на двісті років. Або щоб зникла назавжди.
Ада дивилася на нього. Її лють повільно згасала, змінюючись чимось іншим. Не теплом — ні, вона не була готова пробачити йому. Але... розумінням.
— Так, — сказала вона нарешті. — Повний контракт. Ми зробили все, як треба. Я в неї в крові, вона в мене — у серці.
— І що за предмет? — запитав Сиріус. — Куди ти запечатала її життя?
— А от це вже не твоя справа, — Ада посміхнулася — перший раз за цю розмову. — Це між мною і Кариною. А ти, рогатий козел, іди звідси. І не приходь більше.
Сиріус зітхнув. Він зробив вигляд, що збирається піти, але потім зупинився.
— Знаєш, Адо, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я скучив. Трохи. За твоєю дурацькою посмішкою. За тим, як ти мене посилаєш. Навіть за тим, як ти намагалася мене вбити того разу. Було весело.
— Іди нахуй, Сиріусе, — сказала Ада без злоби.
— Іду, іду, — він розкрив крила, вони були величезні, темні, майже зливалися з нічним небом. — Але знай: я все одно буду тебе бісити. Це вже наша традиція.
Він зірвався з карниза і полетів у ніч, залишаючи за собою тільки холодний вітер і тихе "йобаний ти довбойоб" від Ади.
Вона зачинила вікно, повернулася до ліжка. Карина спала, не прокинувшись. Ада сіла поруч, дивлячись на свою власницю.
Третя година ночі. Карина спала міцно, вперше за довгий час без кошмарів, згорнувшись клубочком під старою ковдрою. Ада сиділа на підвіконні, дивилася на нічне небо й думала про те, що двісті років ув'язнення — це все ж таки занадто навіть для такого терплячого демона, як вона.
І тут пролунав стукіт.
Не дзвінок у двері, не скрип — саме стукіт. У вікно. На п'ятому поверсі.
Ада скривилася, ще до того, як подивилася. Вона знала, хто це. Тільки один придурок на цій планеті здатен залізти на п'ятий поверх, щоб постукати у вікно о третій ночі.
Вона виглянула.
Сиріус висів під вікном, тримаючись за карниз своїми довгими пальцями, і посміхався тією своєю противною, самовпевненою посмішкою. Його чорні очі блищали в темряві, роги здавалися ще більшими, а крила тремтіли на вітрі.
— Привіт, кицю, — сказав він.
Ада відповіла не одразу. Вона дивилася на нього, примружившись, і її пальці стиснулися в кулаки.
— Нахуя приперся? — голос був тихим, але в ньому відчувалася така лють, що скло мало б тріснути.
— Ой, ну що одразу "нахуя"? — Сиріус зробив вигляд, що образився. — А що, вже й провідати стару подругу не можна? Двісті років не бачилися, а ти...
— Та бляха, — Ада перебила, — я не хочу бачити твоє противне обличчя. Навіть через скло. Тим більше о третій ночі. І ти не подруга. Ти — довбойоб, який запечатав мене в цій засраній хатині на двісті років.
— Ах, ну так, — Сиріус кивнув, ніби згадав щось приємне. — Було діло. Але ти ж вибралася. Завдяки он тій, — він кивнув у бік сплячої Карини. — До речі, як вона? Спить? Ми не розбудимо?
— Сиріусе, — Ада стиснула зуби. — Говори, нахуя приперся, або я зараз відчиню вікно і зроблю так, що ти полетиш униз швидше, ніж встигнеш розкрити свої дурацькі крила.
Сиріус засміявся — тихо, хрипко.
— Яка ти гаряча, коли злишся. Мені це завжди подобалось у тобі.
— Я тобі зараз подобаюсь, — Ада виставила руку, готуючись відчинити вікно.
— Гаразд, гаразд! — Сиріус підняв руки вгору, мало не зірвавшись із карниза. — Просто хотів побачити тебе. І побісити трохи. Бо нудно, розумієш? Адам спить, сни якісь дивиться, а мені ніхуя не робити. От я й вирішив провідати улюблену демоницю.
— Улюблену? — Ада скривилася. — Ти мене ненавидиш, Сиріусе. І я тебе ненавиджу. І це взаємно. Так навіщо ти прийшов?
Сиріус замовк. Його обличчя на мить стало серйозним — настільки, наскільки це взагалі можливо для нього.
— Я хотів запитати, — сказав він повільніше. — Ти склала з нею повний контракт?
Ада напружилася.
— А тобі яке діло?
— Таке, що повний контракт — це не жарти. Це ритуал із кровопусканням, запечатуванням життя в предметі... Ти ж пам'ятаєш правила. Якщо ти зробила це неправильно, ви обидві постраждаєте. Я питаю, бо... — він завагався, що було на нього не схоже. — Бо я не хочу, щоб ти знову зникла на двісті років. Або щоб зникла назавжди.
Ада дивилася на нього. Її лють повільно згасала, змінюючись чимось іншим. Не теплом — ні, вона не була готова пробачити йому. Але... розумінням.
— Так, — сказала вона нарешті. — Повний контракт. Ми зробили все, як треба. Я в неї в крові, вона в мене — у серці.
— І що за предмет? — запитав Сиріус. — Куди ти запечатала її життя?
— А от це вже не твоя справа, — Ада посміхнулася — перший раз за цю розмову. — Це між мною і Кариною. А ти, рогатий козел, іди звідси. І не приходь більше.
Сиріус зітхнув. Він зробив вигляд, що збирається піти, але потім зупинився.
— Знаєш, Адо, — сказав він, не дивлячись на неї. — Я скучив. Трохи. За твоєю дурацькою посмішкою. За тим, як ти мене посилаєш. Навіть за тим, як ти намагалася мене вбити того разу. Було весело.
— Іди нахуй, Сиріусе, — сказала Ада без злоби.
— Іду, іду, — він розкрив крила, вони були величезні, темні, майже зливалися з нічним небом. — Але знай: я все одно буду тебе бісити. Це вже наша традиція.
Він зірвався з карниза і полетів у ніч, залишаючи за собою тільки холодний вітер і тихе "йобаний ти довбойоб" від Ади.
Вона зачинила вікно, повернулася до ліжка. Карина спала, не прокинувшись. Ада сіла поруч, дивлячись на свою власницю.
— Спи, — сказала вона тихо. — Це був просто дурень. Їх багато, вони літають уночі й стукають у вікна. Не звертай уваги.
Вона лягла поруч, притулившись холодним плечем до плеча Карини, і заплющила очі.
Але посмішка не сходила з її обличчя.
Бо вона знала: Сиріус прийде знову. Він завжди приходив. Це було їхнє — нескінченне, безглузде, вічне. Як і вони самі.
І це, мабуть, було непогано.
Принаймні, з ним не було нудно.
Вона лягла поруч, притулившись холодним плечем до плеча Карини, і заплющила очі.
Але посмішка не сходила з її обличчя.
Бо вона знала: Сиріус прийде знову. Він завжди приходив. Це було їхнє — нескінченне, безглузде, вічне. Як і вони самі.
І це, мабуть, було непогано.
Принаймні, з ним не було нудно.
Розділ 17. Жертва
Сиріусу було нудно.
Адам спав уже кілька годин, дихаючи рівно й спокійно, і демон сидів на підвіконні, звісивши ноги, і дивився на нічне місто. Йому було нудно. Дуже, просто нестерпно нудно. Дві тисячі років життя, а розваги все ті самі — лякати людей, зводити їх із розуму, спостерігати, як вони тремтять.
Його погляд упав на будинок навпроти. Четвертий поверх, вікно світиться тьмяним світлом. І він відчув — там хтось є. Хтось напружений, зламаний, самотній.
— О, — Сиріус посміхнувся. — А це ж наш м'ятний.
Каян жив неподалік від Адама. Сиріус знав це, бо Адам часто дивився в бік його будинку, коли думав, що ніхто не бачить. І тепер, коли Ада зайнята своєю новою власницею, а Адам спить, можна було трохи розважитися.
Він зірвався з підвіконня й перелетів через вулицю. Приземлився на карниз біля вікна Каяна. Темно, але Сиріус бачив усе — як Каян сидить на ліжку, обхопивши голову руками, як тремтять його плечі.
«Чудова жертва, — подумав Сиріус. — Безхатний хлопець зі зламаною психікою. Він мене навіть не бачить — можна знущатися по повній».
Він постукав у вікно.
Каян підняв голову. Його обличчя було блідим, під очима — темні кола. Він дивився на вікно, напружений, як звір, який відчув небезпеку.
— Нікого, — прошепотів він. — Просто вітер.
Сиріус постукав знову, сильніше. І одночасно скинув книжку з полиці.
Каян підскочив, обернувся. Книжка лежала на підлозі.
— Я не... я не чіпав її, — він дивився на свої руки, ніби ті могли бути винні.
Сиріус засміявся беззвучно. Це тільки починалося.
Він підлетів до ліжка, схопив край ковдри й потягнув униз. Каян відчув, як його тягне, і вчепився в матрац.
— Що... що відбувається? — його голос тремтів.
Сиріус потягнув сильніше. Каян мало не злетів з ліжка, але втримався, схопившись за спинку. Тоді демон кинув цю забаву й налетів на нього, стискаючи холодні пальці навколо його горла.
Каян забився, намагаючись вдихнути, але руки проходили крізь нього — Сиріус не міг душити по-справжньому, але міг створити відчуття. Відчуття, що задихаєшся, що хтось тримає тебе за горло, що ти помираєш.
Це тривало кілька секунд. Потім Сиріус відпустив.
Каян закашлявся, вдихаючи повітря, і його очі були дикими.
— Ні, ні, ні, — зашепотів він. — Це не реально. Це наркотики. Це просто наркотики.
Він схопив себе за зап'ястя, проводячи пальцями по шрамах. Біль повернув його до реальності, але водночас показав, що він не спить.
Сиріус тим часом скинув ще кілька речей з полиці — чашку, старий телефон, пачку цигарок. Речі падали, розбивалися, котилися по підлозі. Каян притулився до стіни, дивлячись, як предмети рухаються самі собою.
— Це не я, — видихнув він. — Це не я...
Його дихання ставало дедалі частішим. Сиріус відчув, як у повітрі запахло панікою — гіркою, кислою, справжньою. Він насолоджувався цим запахом, як найдорожчими парфумами.
Каян почав читати молитву.
— Отче наш, що єси на небесах... — його губи тремтіли. — Нехай святиться ім'я Твоє...
Сиріус завмер. Потім розреготався.
— Молитва? — він зайшовся сміхом, літаючи по кімнаті. — Молитва?! Ти реально думаєш, що це допоможе? Проти мене, демона, якого вигнали з раю? Дурний, дурний хлопчик.
Він підлетів до Каяна, провів пальцем по його щоці, дряпаючи шкіру. Каян здригнувся, на обличчі виступила кров — тонка, червона смужка.
— Ай, — прошепотів він, прикладаючи руку до щоки.
Сиріус схопив його за руки. Каян відчув, як хтось тримає його зап'ястя, і спробував вирватися, але хватка була мертвою.
— Пусти, — видихнув він. — Пусти мене!
Сиріус засміявся знову, відпустив, і Каян упав на підлогу, тремтячи всім тілом.
Це був нервовий зрив. Сиріус знав цей стан — коли людина вже не контролює себе, коли межа між реальністю та маячнею зникає, коли залишається тільки чистий, неприкритий жах.
— Ідеально, — прошепотів демон, сідаючи на стіл і спостерігаючи.
Каян сидів на підлозі, обхопивши голову руками, його дихання було уривчастим, тіло тремтіло. Він не розумів, що відбувається. Він не знав, чи це реально, чи це його зламана психіка знову викинула черговий фокус.
І тоді він схопив телефон.
Сиріусу було нудно.
Адам спав уже кілька годин, дихаючи рівно й спокійно, і демон сидів на підвіконні, звісивши ноги, і дивився на нічне місто. Йому було нудно. Дуже, просто нестерпно нудно. Дві тисячі років життя, а розваги все ті самі — лякати людей, зводити їх із розуму, спостерігати, як вони тремтять.
Його погляд упав на будинок навпроти. Четвертий поверх, вікно світиться тьмяним світлом. І він відчув — там хтось є. Хтось напружений, зламаний, самотній.
— О, — Сиріус посміхнувся. — А це ж наш м'ятний.
Каян жив неподалік від Адама. Сиріус знав це, бо Адам часто дивився в бік його будинку, коли думав, що ніхто не бачить. І тепер, коли Ада зайнята своєю новою власницею, а Адам спить, можна було трохи розважитися.
Він зірвався з підвіконня й перелетів через вулицю. Приземлився на карниз біля вікна Каяна. Темно, але Сиріус бачив усе — як Каян сидить на ліжку, обхопивши голову руками, як тремтять його плечі.
«Чудова жертва, — подумав Сиріус. — Безхатний хлопець зі зламаною психікою. Він мене навіть не бачить — можна знущатися по повній».
Він постукав у вікно.
Каян підняв голову. Його обличчя було блідим, під очима — темні кола. Він дивився на вікно, напружений, як звір, який відчув небезпеку.
— Нікого, — прошепотів він. — Просто вітер.
Сиріус постукав знову, сильніше. І одночасно скинув книжку з полиці.
Каян підскочив, обернувся. Книжка лежала на підлозі.
— Я не... я не чіпав її, — він дивився на свої руки, ніби ті могли бути винні.
Сиріус засміявся беззвучно. Це тільки починалося.
Він підлетів до ліжка, схопив край ковдри й потягнув униз. Каян відчув, як його тягне, і вчепився в матрац.
— Що... що відбувається? — його голос тремтів.
Сиріус потягнув сильніше. Каян мало не злетів з ліжка, але втримався, схопившись за спинку. Тоді демон кинув цю забаву й налетів на нього, стискаючи холодні пальці навколо його горла.
Каян забився, намагаючись вдихнути, але руки проходили крізь нього — Сиріус не міг душити по-справжньому, але міг створити відчуття. Відчуття, що задихаєшся, що хтось тримає тебе за горло, що ти помираєш.
Це тривало кілька секунд. Потім Сиріус відпустив.
Каян закашлявся, вдихаючи повітря, і його очі були дикими.
— Ні, ні, ні, — зашепотів він. — Це не реально. Це наркотики. Це просто наркотики.
Він схопив себе за зап'ястя, проводячи пальцями по шрамах. Біль повернув його до реальності, але водночас показав, що він не спить.
Сиріус тим часом скинув ще кілька речей з полиці — чашку, старий телефон, пачку цигарок. Речі падали, розбивалися, котилися по підлозі. Каян притулився до стіни, дивлячись, як предмети рухаються самі собою.
— Це не я, — видихнув він. — Це не я...
Його дихання ставало дедалі частішим. Сиріус відчув, як у повітрі запахло панікою — гіркою, кислою, справжньою. Він насолоджувався цим запахом, як найдорожчими парфумами.
Каян почав читати молитву.
— Отче наш, що єси на небесах... — його губи тремтіли. — Нехай святиться ім'я Твоє...
Сиріус завмер. Потім розреготався.
— Молитва? — він зайшовся сміхом, літаючи по кімнаті. — Молитва?! Ти реально думаєш, що це допоможе? Проти мене, демона, якого вигнали з раю? Дурний, дурний хлопчик.
Він підлетів до Каяна, провів пальцем по його щоці, дряпаючи шкіру. Каян здригнувся, на обличчі виступила кров — тонка, червона смужка.
— Ай, — прошепотів він, прикладаючи руку до щоки.
Сиріус схопив його за руки. Каян відчув, як хтось тримає його зап'ястя, і спробував вирватися, але хватка була мертвою.
— Пусти, — видихнув він. — Пусти мене!
Сиріус засміявся знову, відпустив, і Каян упав на підлогу, тремтячи всім тілом.
Це був нервовий зрив. Сиріус знав цей стан — коли людина вже не контролює себе, коли межа між реальністю та маячнею зникає, коли залишається тільки чистий, неприкритий жах.
— Ідеально, — прошепотів демон, сідаючи на стіл і спостерігаючи.
Каян сидів на підлозі, обхопивши голову руками, його дихання було уривчастим, тіло тремтіло. Він не розумів, що відбувається. Він не знав, чи це реально, чи це його зламана психіка знову викинула черговий фокус.
І тоді він схопив телефон.
Руки тремтіли так, що він ледь міг розблокувати екран. Він судорожно гортав контакти, шукаючи потрібне ім'я.
Адам.
Натиснув «виклик». Чотири ранку. Йому було байдуже.
Гудки. Один, другий, третій. Каян затамував подих, притискаючи телефон до вуха.
— Каян, блять, чотири ранку, — голос Адама був сонним, хрипким, роздратованим. — Нахуя звониш?
Каян хотів щось сказати, але не міг. Його дихання було важким, судорожним, і він чув, як десь у кімнаті знову щось упало.
— Каян? — Адам прокинувся миттєво, почувши це дихання. — Що сталося?
— А-адам, — Каян ледь виштовхнув слова. — Це... це пиздець. У мене чортівня відбувається.
— Яка ще, нахуй, чортівня? — Адам говорив різко, але Каян чув у його голосі тривогу.
— Речі падають, хтось... хтось душив мене, хтось дряпає мене, — Каян провів рукою по щоці, знову відчуваючи тонку лінію болю. — Адаме, це реально? Це все реально, чи мене так з наркотиків криє? Я не знаю, я не...
Його голос зламався. Він почув, як на кухні щось гупнуло — Сиріус забавлявся далі.
Адам мовчав кілька секунд. Потім сказав тихо, але твердо:
— Слухай мене. Ти вдома сам?
— Т-так.
— Зачинися в кімнаті. Не відчиняй нікому. Я зараз прийду.
— Адаме, ти не розумієш, це не людина, це...
— Я знаю, що це не людина, — перебив Адам. В його голосі з'явилася дивна втома. — Зачинися і чекай. Я скоро буду.
Він скинув виклик.
Каян залишився сидіти на підлозі, тремтячи. Зачинитися? У кімнаті, де речі падають самі собою? Де хтось невидимий дряпає його?
Він подивився на вікно. Там, у темряві, він на мить побачив чийсь силует. Високий, темний, з рогами.
А потім силует посміхнувся.
Каян відсахнувся, притискаючись спиною до ліжка. Він закрив очі, затиснув вуха руками й почав гойдатися вперед-назад, намагаючись відключитися від реальності.
А Сиріус сидів на підвіконні, дивився на нього й посміхався.
— Бідний хлопчик, — прошепотів він. — Ти навіть не уявляєш, що тільки починається.
Він подивився у вікно, в бік будинку Адама. Скоро його власник прокинеться остаточно, скоро прийде сюди, скоро доведеться пояснювати, чому він вирішив розважитися з його другом.
Але це було потім.
А зараз — він насолоджувався.
Адам.
Натиснув «виклик». Чотири ранку. Йому було байдуже.
Гудки. Один, другий, третій. Каян затамував подих, притискаючи телефон до вуха.
— Каян, блять, чотири ранку, — голос Адама був сонним, хрипким, роздратованим. — Нахуя звониш?
Каян хотів щось сказати, але не міг. Його дихання було важким, судорожним, і він чув, як десь у кімнаті знову щось упало.
— Каян? — Адам прокинувся миттєво, почувши це дихання. — Що сталося?
— А-адам, — Каян ледь виштовхнув слова. — Це... це пиздець. У мене чортівня відбувається.
— Яка ще, нахуй, чортівня? — Адам говорив різко, але Каян чув у його голосі тривогу.
— Речі падають, хтось... хтось душив мене, хтось дряпає мене, — Каян провів рукою по щоці, знову відчуваючи тонку лінію болю. — Адаме, це реально? Це все реально, чи мене так з наркотиків криє? Я не знаю, я не...
Його голос зламався. Він почув, як на кухні щось гупнуло — Сиріус забавлявся далі.
Адам мовчав кілька секунд. Потім сказав тихо, але твердо:
— Слухай мене. Ти вдома сам?
— Т-так.
— Зачинися в кімнаті. Не відчиняй нікому. Я зараз прийду.
— Адаме, ти не розумієш, це не людина, це...
— Я знаю, що це не людина, — перебив Адам. В його голосі з'явилася дивна втома. — Зачинися і чекай. Я скоро буду.
Він скинув виклик.
Каян залишився сидіти на підлозі, тремтячи. Зачинитися? У кімнаті, де речі падають самі собою? Де хтось невидимий дряпає його?
Він подивився на вікно. Там, у темряві, він на мить побачив чийсь силует. Високий, темний, з рогами.
А потім силует посміхнувся.
Каян відсахнувся, притискаючись спиною до ліжка. Він закрив очі, затиснув вуха руками й почав гойдатися вперед-назад, намагаючись відключитися від реальності.
А Сиріус сидів на підвіконні, дивився на нього й посміхався.
— Бідний хлопчик, — прошепотів він. — Ти навіть не уявляєш, що тільки починається.
Він подивився у вікно, в бік будинку Адама. Скоро його власник прокинеться остаточно, скоро прийде сюди, скоро доведеться пояснювати, чому він вирішив розважитися з його другом.
Але це було потім.
А зараз — він насолоджувався.
Розділ 18. Ігрища
Адам скинув виклик, і в кімнаті Каяна повисла тиша. Тільки важке дихання хлопця, який сидів на підлозі, притулившись спиною до ліжка, і тремтів усім тілом.
Сиріус завмер на мить, дивлячись на нього згори. Очі демона блищали в темряві, роги здавалися ще більшими, а посмішка розтягувалася все ширше.
— Адам іде, — прошепотів Сиріус, ніби розмовляв сам із собою. — Це добре. Але поки він іде... можна ще трохи повеселитися.
Він різко рвонув уперед, схопив Каяна за плече й кинув через усю кімнату. Каян не встиг навіть закричати — просто відчув, як його тіло відривається від підлоги, летить у повітрі й ударяється об шафу. Біль розірвав спину, плече, голову. Він упав на підлогу, намагаючись зібрати думки, але Сиріус уже був поруч.
— Вставай, — демон говорив лагідно, майже ніжно. — Це тільки початок.
Він схопив Каяна за ногу й швирнув у протилежний бік. Каян пролетів кілька метрів, ударившись об ліжко, перевернувся й гепнувся на підлогу. У голові шуміло, перед очима пливло. Він відчував, як щось тепле стікає по обличчю — кров, напевно. Розбив брову чи губу.
— Будь ласка, — прошепотів Каян, не розуміючи, до кого звертається. — Перестань.
— Перестати? — Сиріус розсміявся, літаючи навколо нього. — А мені тільки почало подобатися.
Він підняв Каяна за шкірку, ніби кошеня, і знову кинув — тепер об стіну. Каян ударився спиною, сповз униз, залишаючи на шпалерах темну смугу. Його легені горіли, ребра боліли з кожним подихом.
— Ти ж любиш біль, правда? — Сиріус присів перед ним, зазираючи в обличчя. — Я бачив твої руки. Ти любиш різати себе. То чому б не отримати трохи болю від мене? Я ж роблю це з любов'ю.
Каян спробував відповісти, але з рота вирвався тільки хрип.
Сиріус знову схопив його, кинув через кімнату, ударив об тумбочку. Тумбочка тріснула, з полиць посипалися речі. Потім — об стіл. Каян звалився на підлогу разом зі стільцем, який розлетівся на друзки.
Тіло Каяна було суцільним синцем. Він не знав, скільки це тривало — хвилину, десять, годину. Він просто відчував біль, удар, знову біль, знову удар.
Сиріус із задоволенням спостерігав, як хлопець перетворюється на розбиту ляльку. Кров, синці, тремтіння, хрип — усе це тішило його демонське єство.
— Останній, — сказав він, піднімаючи Каяна в повітря. — Цей буде особливим.
Він швирнув його об підлогу з усієї сили.
Каян ударився грудьми, головою, випустив із легень усе повітря й завмер, не в змозі поворухнутися. Він лежав на холодній підлозі, дивився кудись у стелю й не міг зрозуміти, дихає він іще чи ні.
І в цю мить на сходовій клітці пролунали кроки.
Швидкі, важкі, знайомі.
— Адам, — видихнув Каян, і це було єдине слово, яке він зміг вимовити.
Сиріус завмер. Прислухався. Кроки наближалися, і в них була рішучість, яку демон знав дуже добре.
— Ну, — сказав він, кривлячись. — Гость прийшов. Потім пограємо, м'ятний.
Він метнувся до вікна, розчинився в темряві, залишаючи по собі тільки холодний протяг.
Каян лежав на підлозі, розбитий, скривавлений, і дивився на двері.
— Адаме... — прошепотів він знову.
Двері були зачинені. Але Каян знав — за кілька секунд Адам буде тут. Він завжди приходив, коли треба. Навіть якщо не знав, що саме відбувається.
А Сиріус уже сидів на даху сусіднього будинку, дивився на освітлене вікно Каянової квартири й посміхався.
— Весела ніч, — сказав він сам до себе. — Треба буде повторити.
За його лівим плечем не було нікого. Ада була далеко, зі своєю Кариною. Адам ішов рятувати свого друга, навіть не підозрюючи, хто насправді влаштував цей пекельний цирк.
А Сиріус сидів і чекав, чим усе закінчиться.
Тому що для нього це була просто гра. А в іграх головне — спостерігати.
Адам скинув виклик, і в кімнаті Каяна повисла тиша. Тільки важке дихання хлопця, який сидів на підлозі, притулившись спиною до ліжка, і тремтів усім тілом.
Сиріус завмер на мить, дивлячись на нього згори. Очі демона блищали в темряві, роги здавалися ще більшими, а посмішка розтягувалася все ширше.
— Адам іде, — прошепотів Сиріус, ніби розмовляв сам із собою. — Це добре. Але поки він іде... можна ще трохи повеселитися.
Він різко рвонув уперед, схопив Каяна за плече й кинув через усю кімнату. Каян не встиг навіть закричати — просто відчув, як його тіло відривається від підлоги, летить у повітрі й ударяється об шафу. Біль розірвав спину, плече, голову. Він упав на підлогу, намагаючись зібрати думки, але Сиріус уже був поруч.
— Вставай, — демон говорив лагідно, майже ніжно. — Це тільки початок.
Він схопив Каяна за ногу й швирнув у протилежний бік. Каян пролетів кілька метрів, ударившись об ліжко, перевернувся й гепнувся на підлогу. У голові шуміло, перед очима пливло. Він відчував, як щось тепле стікає по обличчю — кров, напевно. Розбив брову чи губу.
— Будь ласка, — прошепотів Каян, не розуміючи, до кого звертається. — Перестань.
— Перестати? — Сиріус розсміявся, літаючи навколо нього. — А мені тільки почало подобатися.
Він підняв Каяна за шкірку, ніби кошеня, і знову кинув — тепер об стіну. Каян ударився спиною, сповз униз, залишаючи на шпалерах темну смугу. Його легені горіли, ребра боліли з кожним подихом.
— Ти ж любиш біль, правда? — Сиріус присів перед ним, зазираючи в обличчя. — Я бачив твої руки. Ти любиш різати себе. То чому б не отримати трохи болю від мене? Я ж роблю це з любов'ю.
Каян спробував відповісти, але з рота вирвався тільки хрип.
Сиріус знову схопив його, кинув через кімнату, ударив об тумбочку. Тумбочка тріснула, з полиць посипалися речі. Потім — об стіл. Каян звалився на підлогу разом зі стільцем, який розлетівся на друзки.
Тіло Каяна було суцільним синцем. Він не знав, скільки це тривало — хвилину, десять, годину. Він просто відчував біль, удар, знову біль, знову удар.
Сиріус із задоволенням спостерігав, як хлопець перетворюється на розбиту ляльку. Кров, синці, тремтіння, хрип — усе це тішило його демонське єство.
— Останній, — сказав він, піднімаючи Каяна в повітря. — Цей буде особливим.
Він швирнув його об підлогу з усієї сили.
Каян ударився грудьми, головою, випустив із легень усе повітря й завмер, не в змозі поворухнутися. Він лежав на холодній підлозі, дивився кудись у стелю й не міг зрозуміти, дихає він іще чи ні.
І в цю мить на сходовій клітці пролунали кроки.
Швидкі, важкі, знайомі.
— Адам, — видихнув Каян, і це було єдине слово, яке він зміг вимовити.
Сиріус завмер. Прислухався. Кроки наближалися, і в них була рішучість, яку демон знав дуже добре.
— Ну, — сказав він, кривлячись. — Гость прийшов. Потім пограємо, м'ятний.
Він метнувся до вікна, розчинився в темряві, залишаючи по собі тільки холодний протяг.
Каян лежав на підлозі, розбитий, скривавлений, і дивився на двері.
— Адаме... — прошепотів він знову.
Двері були зачинені. Але Каян знав — за кілька секунд Адам буде тут. Він завжди приходив, коли треба. Навіть якщо не знав, що саме відбувається.
А Сиріус уже сидів на даху сусіднього будинку, дивився на освітлене вікно Каянової квартири й посміхався.
— Весела ніч, — сказав він сам до себе. — Треба буде повторити.
За його лівим плечем не було нікого. Ада була далеко, зі своєю Кариною. Адам ішов рятувати свого друга, навіть не підозрюючи, хто насправді влаштував цей пекельний цирк.
А Сиріус сидів і чекав, чим усе закінчиться.
Тому що для нього це була просто гра. А в іграх головне — спостерігати.
Розділ 19. Ціна
Адам зайшов у кімнату й завмер на порозі.
Світло з коридору вихопило уламки — розтрощена тумбочка, тріснутий стіл, речі, розкидані по всій підлозі. А посеред цього хаосу, у калюжі крові, лежав Каян.
Він був живий. Адам чув його дихання — уривчасте, хрипле. Але виглядав Каян так, ніби його пропустили через м'ясорубку. Синці на обличчі, розбита брова, кров із губи. І тіло — Адам бачив, як Каян тремтить, як його руки судомно хапають повітря, як він намагається сказати щось, але з рота виривається тільки хрип.
— Каяне, — Адам опустився на коліна поруч, обережно торкаючись його плеча. — Я тут. Я прийшов.
Каян розплющив очі. Вони були скляними, не розуміючими, зіницці розширені. Він дивився на Адама, але не бачив його.
— А-адам... — прошепотів він. — Там... хтось... він...
— Тихо, — Адам підсунув руку під його голову. — Не кажи нічого. Зараз я тебе заберу звідси.
Він підняв Каяна на руки — той важив смішно мало, кістки та шкіра, трішки плоті. Каян здригнувся, коли Адам торкнувся його спини, і стиснув зуби, намагаючись не закричати.
— Боляче, — видихнув він.
— Знаю, — Адам ніс його до дверей. — Але ти сильний. Ти переживеш це. Як завжди.
У голові Адама вже склалася картинка. Розтрощені меблі, синці, кров — це не могло статися само собою. І це не міг зробити звичайний грабіжник. У Каяна не було нічого, крім старого телефона та пачки цигарок.
Це міг зробити тільки один довбойоб. Той, хто жив за лівим плечем самого Адама.
Адам ніс Каяна через місто, і його лють росла з кожним кроком. Він був обережним, намагався не трясти друга, але всередині нього все вирувало. Сиріус зробив це. Сиріус, якого він носив у собі дві тисячі років. Сиріус, якому він довіряв. Який знав, що Каян — це межа. Єдине, за що Адам чіплявся. І він зробив це. Він зламав його.
У квартирі Адама було тихо. Він поклав Каяна на своє ліжко, вкрив ковдрою, поставив поруч склянку води. Каян лежав, дивлячись у стелю, і його тіло все ще тремтіло — дрібна, нерівна дрож, яка не припинялася навіть уві сні.
Адам постояв над ним кілька хвилин, дивлячись на розбите обличчя друга. Потім вийшов на кухню.
— Сиріусе, — сказав він тихо. — Виходь.
Тінь за лівим плечем згустилася, матеріалізувалася в постать. Сиріус стояв навпроти Адама, його обличчя було спокійним, навіть трохи нудьгуючим.
— І що ти хочеш, Адаме? — запитав він. — Відчитати мене? Покарати?
Адам дивився на нього. У його погляді не було звичної втоми, з якою він зазвичай реагував на витівки демона.
— Ти знаєш, що я можу зробити, — сказав Адам. — Ти знаєш, що я робив, коли ти заходив надто далеко.
— Це було давно, — Сиріус скривився. — Ти не посмієш.
Адам розстебнув ґудзик на манжеті, засукав рукав. Потім — інший.
— Ти не посмієш, — повторив Сиріус, але в його голосі вже не було впевненості.
Адам подивився йому в очі. Свої — втомлені, зелені, без дна. І демонові — чорні, порожні.
— Я робив це в 1909-му, — сказав Адам. — Ти пам'ятаєш? Тоді ти вирішив, що можна гратися з людьми, як з іграшками. Я зупинив тебе.
— То було інше, — Сиріус відступив на крок.
— Це гірше, — Адам зробив крок до нього. — Це Каян. Мій друг. Той, кого ти не мав права чіпати. Ти знав це. І ти все одно зробив.
Він замахнувся і вдарив себе по нозі. По стегну, сильно — так, що аж кістка занила.
Сиріус скривився, схопившись за своє стегно.
— Адаме, — видихнув він. — Не треба.
— Ти не зупиниш мене, — Адам ударив знову — по іншій нозі. — Ти знаєш, чим довше ми разом, тим більше ти відчуваєш. І ти знаєш, що зараз це буде болючіше, ніж будь-коли.
Він ударив себе по руці, по передпліччю, по зап'ястю. Сиріус закричав — боляче, голосно, його тіло почало вигинатися, ніби його били невидимі батоги.
— Перестань, — прохрипів демон, падаючи на коліна. — Благаю...
Адам не слухав. Він бив себе по ногах, по руках, рвав волосся, бився головою об стіну. Кожен удар відгукувався на тілі Сиріуса вдесятеро — демон корчився на підлозі кухні, його крила тремтіли, з очей текли чорні сльози.
— Це за Каяна, — сказав Адам, ударяючи себе кулаком у живіт.
Сиріуса зігнуло навпіл, він упав на бік, його тіло били судоми.
Адам зайшов у кімнату й завмер на порозі.
Світло з коридору вихопило уламки — розтрощена тумбочка, тріснутий стіл, речі, розкидані по всій підлозі. А посеред цього хаосу, у калюжі крові, лежав Каян.
Він був живий. Адам чув його дихання — уривчасте, хрипле. Але виглядав Каян так, ніби його пропустили через м'ясорубку. Синці на обличчі, розбита брова, кров із губи. І тіло — Адам бачив, як Каян тремтить, як його руки судомно хапають повітря, як він намагається сказати щось, але з рота виривається тільки хрип.
— Каяне, — Адам опустився на коліна поруч, обережно торкаючись його плеча. — Я тут. Я прийшов.
Каян розплющив очі. Вони були скляними, не розуміючими, зіницці розширені. Він дивився на Адама, але не бачив його.
— А-адам... — прошепотів він. — Там... хтось... він...
— Тихо, — Адам підсунув руку під його голову. — Не кажи нічого. Зараз я тебе заберу звідси.
Він підняв Каяна на руки — той важив смішно мало, кістки та шкіра, трішки плоті. Каян здригнувся, коли Адам торкнувся його спини, і стиснув зуби, намагаючись не закричати.
— Боляче, — видихнув він.
— Знаю, — Адам ніс його до дверей. — Але ти сильний. Ти переживеш це. Як завжди.
У голові Адама вже склалася картинка. Розтрощені меблі, синці, кров — це не могло статися само собою. І це не міг зробити звичайний грабіжник. У Каяна не було нічого, крім старого телефона та пачки цигарок.
Це міг зробити тільки один довбойоб. Той, хто жив за лівим плечем самого Адама.
Адам ніс Каяна через місто, і його лють росла з кожним кроком. Він був обережним, намагався не трясти друга, але всередині нього все вирувало. Сиріус зробив це. Сиріус, якого він носив у собі дві тисячі років. Сиріус, якому він довіряв. Який знав, що Каян — це межа. Єдине, за що Адам чіплявся. І він зробив це. Він зламав його.
У квартирі Адама було тихо. Він поклав Каяна на своє ліжко, вкрив ковдрою, поставив поруч склянку води. Каян лежав, дивлячись у стелю, і його тіло все ще тремтіло — дрібна, нерівна дрож, яка не припинялася навіть уві сні.
Адам постояв над ним кілька хвилин, дивлячись на розбите обличчя друга. Потім вийшов на кухню.
— Сиріусе, — сказав він тихо. — Виходь.
Тінь за лівим плечем згустилася, матеріалізувалася в постать. Сиріус стояв навпроти Адама, його обличчя було спокійним, навіть трохи нудьгуючим.
— І що ти хочеш, Адаме? — запитав він. — Відчитати мене? Покарати?
Адам дивився на нього. У його погляді не було звичної втоми, з якою він зазвичай реагував на витівки демона.
— Ти знаєш, що я можу зробити, — сказав Адам. — Ти знаєш, що я робив, коли ти заходив надто далеко.
— Це було давно, — Сиріус скривився. — Ти не посмієш.
Адам розстебнув ґудзик на манжеті, засукав рукав. Потім — інший.
— Ти не посмієш, — повторив Сиріус, але в його голосі вже не було впевненості.
Адам подивився йому в очі. Свої — втомлені, зелені, без дна. І демонові — чорні, порожні.
— Я робив це в 1909-му, — сказав Адам. — Ти пам'ятаєш? Тоді ти вирішив, що можна гратися з людьми, як з іграшками. Я зупинив тебе.
— То було інше, — Сиріус відступив на крок.
— Це гірше, — Адам зробив крок до нього. — Це Каян. Мій друг. Той, кого ти не мав права чіпати. Ти знав це. І ти все одно зробив.
Він замахнувся і вдарив себе по нозі. По стегну, сильно — так, що аж кістка занила.
Сиріус скривився, схопившись за своє стегно.
— Адаме, — видихнув він. — Не треба.
— Ти не зупиниш мене, — Адам ударив знову — по іншій нозі. — Ти знаєш, чим довше ми разом, тим більше ти відчуваєш. І ти знаєш, що зараз це буде болючіше, ніж будь-коли.
Він ударив себе по руці, по передпліччю, по зап'ястю. Сиріус закричав — боляче, голосно, його тіло почало вигинатися, ніби його били невидимі батоги.
— Перестань, — прохрипів демон, падаючи на коліна. — Благаю...
Адам не слухав. Він бив себе по ногах, по руках, рвав волосся, бився головою об стіну. Кожен удар відгукувався на тілі Сиріуса вдесятеро — демон корчився на підлозі кухні, його крила тремтіли, з очей текли чорні сльози.
— Це за Каяна, — сказав Адам, ударяючи себе кулаком у живіт.
Сиріуса зігнуло навпіл, він упав на бік, його тіло били судоми.
— Це за всіх, кого ти мучив, — Адам ударив себе об стіну спиною.
Сиріус закричав — довго, протяжно, на одній ноті. Його голос розривав тишу, і десь далеко, на іншому кінці міста, Ада здригнулася, почувши його.
— Перестань, — Сиріус лежав на підлозі, його тіло тремтіло, очі були заплющені. — Я благаю тебе, Адаме. Боляче. Дуже боляче.
— А йому було боляче? — Адам кивнув у бік кімнати, де спав Каян. — Коли ти кидав його об стіни? Коли душив? Коли дряпав?
Сиріус мовчав. Він лежав на підлозі, розбитий, безсилий, і вперше за довгі століття відчував справжній біль. Не фізичний навіть — інший. Той, який йшов ізсередини.
— Я не буду більше, — прошепотів він. — Обіцяю.
Адам дивився на нього згори. Його власне тіло боліло — він відчував кожен удар, кожен синець, кожну подряпину. Але він знав: Сиріусу зараз у сто разів гірше.
— Якщо ти ще раз доторкнешся до нього, — сказав Адам тихо. — Якщо ти ще раз підійдеш до нього — я не зупинюся. Я буду бити себе, поки ти не здохнеш. Або поки не здохну я. І тобі відомо, що наше життя — одне на двох.
Сиріус підняв на нього очі. Чорні, бездонні, але тепер у них не було ні виклику, ні насмішки. Тільки страх.
— Ти не зробиш цього, — прошепотів він. — Ти не вб'єш себе через мене.
— Не перевіряй, — відповів Адам.
Він розвернувся і пішов у кімнату, до Каяна. Сів на край ліжка, дивлячись на сплячого друга. Каян все ще тремтів уві сні, його обличчя було блідим, під очима залягли темні кола.
Адам узяв його за руку — холодну, тонку, в подряпинах — і просто тримав.
— Я не дам йому більше тебе чіпати, — прошепотів він. — Обіцяю.
На кухні Сиріус лежав на підлозі, дивлячись у стелю. Його тіло все ще пам'ятало біль, хоча синці вже зникали. Він думав про те, що Адам змінився. Став жорсткішим. І що цього разу він, здається, справді перейшов межу.
Він закрив очі й прислухався до дихання Адама. Там, у кімнаті, чути було ще одне — тихе, уривчасте, зітхання пораненого птаха.
Каян.
Сиріус відчував його біль навіть зараз. І вперше за довгі роки він не відчував задоволення.
Йому було... соромно?
— Йобаний ти демон, — прошепотів він сам до себе. — Дожився.
А десь далеко, у квартирі Карини, Ада відчула біль Сиріуса — не фізичний, а той, який буває, коли ламаєш те, що любиш. І вона не засміялася. Не зраділа.
Вона просто закрила очі й подумала: "Кожен отримує те, що заслуговує".
Навіть демони.
Сиріус закричав — довго, протяжно, на одній ноті. Його голос розривав тишу, і десь далеко, на іншому кінці міста, Ада здригнулася, почувши його.
— Перестань, — Сиріус лежав на підлозі, його тіло тремтіло, очі були заплющені. — Я благаю тебе, Адаме. Боляче. Дуже боляче.
— А йому було боляче? — Адам кивнув у бік кімнати, де спав Каян. — Коли ти кидав його об стіни? Коли душив? Коли дряпав?
Сиріус мовчав. Він лежав на підлозі, розбитий, безсилий, і вперше за довгі століття відчував справжній біль. Не фізичний навіть — інший. Той, який йшов ізсередини.
— Я не буду більше, — прошепотів він. — Обіцяю.
Адам дивився на нього згори. Його власне тіло боліло — він відчував кожен удар, кожен синець, кожну подряпину. Але він знав: Сиріусу зараз у сто разів гірше.
— Якщо ти ще раз доторкнешся до нього, — сказав Адам тихо. — Якщо ти ще раз підійдеш до нього — я не зупинюся. Я буду бити себе, поки ти не здохнеш. Або поки не здохну я. І тобі відомо, що наше життя — одне на двох.
Сиріус підняв на нього очі. Чорні, бездонні, але тепер у них не було ні виклику, ні насмішки. Тільки страх.
— Ти не зробиш цього, — прошепотів він. — Ти не вб'єш себе через мене.
— Не перевіряй, — відповів Адам.
Він розвернувся і пішов у кімнату, до Каяна. Сів на край ліжка, дивлячись на сплячого друга. Каян все ще тремтів уві сні, його обличчя було блідим, під очима залягли темні кола.
Адам узяв його за руку — холодну, тонку, в подряпинах — і просто тримав.
— Я не дам йому більше тебе чіпати, — прошепотів він. — Обіцяю.
На кухні Сиріус лежав на підлозі, дивлячись у стелю. Його тіло все ще пам'ятало біль, хоча синці вже зникали. Він думав про те, що Адам змінився. Став жорсткішим. І що цього разу він, здається, справді перейшов межу.
Він закрив очі й прислухався до дихання Адама. Там, у кімнаті, чути було ще одне — тихе, уривчасте, зітхання пораненого птаха.
Каян.
Сиріус відчував його біль навіть зараз. І вперше за довгі роки він не відчував задоволення.
Йому було... соромно?
— Йобаний ти демон, — прошепотів він сам до себе. — Дожився.
А десь далеко, у квартирі Карини, Ада відчула біль Сиріуса — не фізичний, а той, який буває, коли ламаєш те, що любиш. І вона не засміялася. Не зраділа.
Вона просто закрила очі й подумала: "Кожен отримує те, що заслуговує".
Навіть демони.