Нарешті дійшли руки до цього рідкісного збірника. Читав вибірково з різних причин:
- деякі статті були просто нецікаво написані
- одна з авторок - Гавришко
- статтю Стяжкіної не читав, бо прочитав до цього її книгу "Стигма окупації"

Найцікавішими вийшли статті Оксани Кісь - про подружні стосунки на зламі 19-20 століть, жіночий вимір Голодомору та про українських жінок в ГУЛАГу. Ідеальний баланс наук і попу)

Що ж, от я і попався

Тепер маю чим відбиватися) вгадаєте, що за книга?

🍄‍🟫Здавалося, чим може бути цікавою для українців книга про гриби, ліси, критику капіталізму та маргіналів ореґонських лісів?

🍄‍🟫Але це дуже про нас книжка. Гриб мацутаке першим пробився після бомбардування Хіросіми. Це життя, що виживає попри все. А про кого це, як не про нас? Недарма один історик (забув хто) назвав нас чемпіонами з виживання.

🍄‍🟫Це виживання проходить по краю таких прагматичних речей як торгівля, промисловість, суспільство. Виживання оголює спід системної організації. Анна Льовенгаупт Цзин називає цей спід латентним спільним простором.

🍄‍🟫Цей простір побудовано навколо речей, які виходять за межі чисто прагматичного інтересу - таких як дар чи свобода.

🍄‍🟫Спільне організовано не як солідарність, тим більше не як гоббсівська війна всіх проти всіх. Це співіснування у відмінностях, часто попри них. І це дуже про нас: бо попри срачі ми лишаємось у спільному просторі. А, може, не попри, а завдяки?

Поринув у колоніалізм/деколоніалізм)
На черзі саїдова "Культура та імперіалізм" та книга Маріам Найєм
А ви що читаєте?

Сьогодні завершив дві дуже знакові для своїх сфер книги, і це було прямо тяжко!

Едвард Саїд - "Орієнталізм"

📚Ох і тягуча ж книжка! З її впливом може зрівнятися лише її місцями непереборна нудність :) Сподіваюсь, “Культура та імперіалізм” буде читатись легше.

📚“Орієнталізм” про те, як ми сприймаємо іншого через призму текстів, установ, організацій, державної політики - всього того, що Мішель Фуко назвав дискурсом. І хоча Саїду йдеться передусім про “Схід”, “арабів” та “іслам”, нам ця оптика також буде корисною

📚Чи ж українців не сприймали (-ють) як статичний народ/плем’я поза історією, лінивий, розніжений, пасторальний, фемінний (про це дуже добре писав Мирослав Шкандрій), який чекає володаря, завойовника, чоловіка? Народу, що не має власного голосу? Тому за нього і про нього мають говорити інші, “старші брати”

Продовження тут⬇️

"Орієнталізм" Ч.2

📚А якщо менші таки спробують сказати щось самі, на цей випадок є набір принизливих зворотів - “різуни”, “бандерівці”, “нацисти”, “мазепинці”, “хохли”. І це не просто образи, це десуб’єктивація, повернення нас “на місце”. Сьогодні до цього додається й риторика прощення та провини - он, полякам ніяк не досить наших вибачень за Волинь.

📚Щоб цьому протистояти, потрібна не лише груба сила, а й мʼяка, на позір невидима, яку називають культурою. Її часто знецінюють, ставлять нижче політики чи відділяють від неї. Але в обох випадках йдеться про парадокс: приниження культури і є способом зробити з нею ефективну зброю. Дискурс великої російської культури гарна тому ілюстрація.

📚Мій головний закид до Саїда - він відмовляється бачити свою книгу як маніфест пригноблених, сам потрапляючи в пастку “науки поза політикою”, про яку пише. Якщо він вважає, що чиста істина поза дискурсом неможлива, то з якого місця він пише своє розвінчання орієнталізму?

Завершення тут⬇️

"Орієнталізм". Завершення

P.S.
Чого мені не вистачило - це розгляду того, як орієнталізм як імперський дискурс формує ідентичність самих орієнталів - те, що ми називаємо комплексом меншовартості.

P.P.S.
“Орієнталізм”, як на мене, сформував той тип західної чутливості, яка заважає їм побачити істинне обличчя Росії - вєртухая та садиста. Чи не тому наша критика Росії нечутлива для ніжних вестернерівських вух, адже те, що ми кажемо про Росію, це чистий “орієнталізм” із західної точки зору. Втім, що з нас взяти, ми ж дивний народ, про який донедавна знали лише зі спорту, корупції та Чорнобиля?

Та й таке

Рене Жирар "Насилля і сакральне"

База. Фундамент. Ґрунт. Книга, яка зазіхнула і блискуче справилась із завданням пояснити витоки релігії, соціального та культурного порядку.

Ядро релігії - жертвоприношення. Жертва - той, кого можна вбити, і це не буде вважатись злочином. Жертва обирається з тих, за кого нікому мститися. Адже помста - це хвиля насильства, яка погрожує затопити всю спільноту. Вихід - знайти жертву, на яку покласти відповідальність за розбурхування цієї хвилі. Після вбивства жертва стає благотворною, священною, як і сам ритуал.

Загроза насилля завжди нависає над спільнотами, тому Жирар каже мамкиним атеїстам: не сподівайтесь, що релігія відімре. Адже це не про ілюзорні ідеї, примітивну свідомість чи магічне мислення. Це спосіб втамувати жагу насилля.

А ще книга Жирара це гострий діалог із Фройдом, Леві-Строссом, Фрейзером та іншими класиками.

І як же прикро, що, маючи на книжковому ринку купу макулатури про релігію, "Насилля і священне" досі не перекладена українською.

Маріам Найем "Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації"

📚Книжка, після якої хочеться обійняти всіх нас

📚Чудова, проста і водночас глибока розмова про те, як глибоко нам в'їлась імперія. В шкіру, в пам'ять, в культуру. І що з цим робити

📚Щоб не спойлерити, скажу лише, що найкращим є останній розділ. А ще картинки

📚А от що точно скажу, що став більше розуміти причини популярності адептів "гіркої правди" - Портнікова та Пекаря. Їх "твереза аналітика" не що інше, як зневіра. Зневіра, яка паразитує на нашому соромі перед самими собою. За себе самих. І цим вони підіграють імперії

📚Але це вже про відповідальність інтелектуалів, а про неї майже все написав Тоні Джадт у "Недовершеному минулому"

Коли я читаю цю книгу, то уявляю прокурену кухню, на якій сидять Митець, Кафка, Лінч та Ніцше

...Сидять і мовчать. Митець ледь усміхається кутиками губ, Кафка ніяково креслить каракулі в учнівському зошиті, Ніцше стискає скроні, а Лінч запалює чергову цигарку.

Бо про що говорити? Про хаос, який мов смола заливає все довкола, чи про містичні осяяння, які закінчуються в божевільні або ж у кімнаті для прислуги власного дому (що, зрештою, те ж саме)? Чи про велетенського кита з мандрівного цирку, з якого почнуться химерні події? Чи про незвично холодну погоду? Тут що не скажи, все буде або банальне, або недоречне.

Хоча, про погоду можна. Хаос наступає тоді, коли перестає йти сніг. Перестає і більше ніколи не йтиме.

Наразі найкраща худліт книга, прочитана мною в цьому році. І одна з найхимерніших прочитаних загалом

Давненько нічого не читав про Другу світову війну. Обрав цю книгу, бо вона не так про саму війну та її міфологізацію в СРСР, а про її місце в дискурсі більшовицької революції. Цікаво й те, що книга написана на матеріалах Вінницької області, отже, єдність глобального й локального дотримано

А паралельно прочитав збірку виступів круглого столу. Непоганий гайд із осмислення спадку війни, хоч і трохи застарілий, бо подія мала місце в 2020 році.
Найбільше сподобався текст моєї колеги Тетяни Пастушенко про остарбайтерів та військовополонених.

Вечірнє читання) а ви що читаєте, дорогі друзі?

Мушу зробити камінаут. Я не читав жодної книжки Оксани Забужко. Але починати ніколи не пізно!
Зізнавайтесь, друзі, кого з відомих, великих і т.д. ви не читали?

Оксана Забужко - "Польові дослідження українського сексу"

Такі тексти лякають. Тим, наскільки вони далеко від сьогодення, тим, наскільки вони близько до сьогодення. 

Близько - бо це ж про всіх нас, змучених, замучених. Які відмовляються від альтернативи, змальованою Забужко: між небуттям і буттям-знищеним. 

Які волочуть за собою мішок індивідуальних, поколіннєвих і міжпоколіннєвих травм. І дуже хочеться бути осликом зі старого мультику, який ділиться горем-скарбом з іншими, зрештою, мішок стає пустим. 

Далеко - бо горя менше не стає, а інші, найближчі, лише досипають в мішок: хто провину, хто невдячність, хто неповноцінність, хто розсипане зерно.

Просто порівняно з початком 90-х ми розпізнаємо це горе та вчимося жити з ним.

Амір Вайнер - "Збагнути війну"

Ця книга гарний приклад того, як як зміна фокусу дозволяє по-новому поглянути на відомі факти
Вайнер розглядає війну як кульмінацію більшовицької революції, оскільки вона стала:
- подією прогнозованого Апокаліпсису (зіткнення комуністичної та капіталістичної системи)
- та піком діяльності "держави-садівника", яка постійно очищує себе від небажаних елементів. Також війна дозволила витворити слухняне, радянсько-патріотичне селянство, яке в попередні катаклізми (громадянська війна, колективізація) завжди було підривним та ворожим елементом.
Проте в мене є два зауваження. Якщо війна стала радянським метаміфом, витворивши нову спільноту, чому ж тоді сам режим проіснував так мало?
І якщо у внутрішньополітичному аспекті системи комуністи свого досягли (як стверджує автор), "спокутувавши" та затьмаривши війною всі попередні катастрофічні досвіди (колективізацію, Голодомор, Великий терор), то як бути із зовнішньополітичним аспектом? Чи не програв СРСР війну зі стратегічної точки зору?