🖱️Напишу одно наблюдение.

Как и почти все последнего времени — очень печальное.

К могиле Навального второй день подряд идут тысячи людей. Идут даже несмотря на то, что это открытая форма протеста против их совершенно человекоедского, нацистского, тоталитарного государства, во главе которого сидит дряхлый невменяемый каннибал. Идут зная, что в лучшем случае все они будут взяты на карандаш, в худшем — кого-то посадят, кому-то сломают всю жизнь, а кого-то будет ждать участь и самого усопшего.

При этом этих людей жители соседней страны, для которых тот же самый каннибал такой же самый враг, называют рабами и стадом. Насмехаются, злорадствуют, гордятся своим превосходством. Хотя в это же самое время в их собственной стране людей хватают прямо на улицах. Забивают до смерти в пыточных, в которые превратились здания ТЦК, давно больше схожие с застенками НКВД (ведь как еще можно оценивать убийство эпилептика там, например?)

И я даже не пытаюсь взывать к логике (какой смысл воевать с врагом твоего врага, ведь намного продуктивнее сделать его своим союзником, пусть даже и сутиативным). Логика как и здравый смысл давно покинули «эти стены». Я про другое.

Вот над соседями вы очень громко смеетесь, ребятки.

А над ситуацией в своей собственной стране — очень громко молчите.

Очень громкая эта ваша тишина, даже звонкая, прямо пронзительная, понимаете?

Почему же так?

Ведь вы — герои!

Но ведь петь в унисон с линией партии и ссать выступить против, рискуя многим, если не всем — много геройства не надо)

Так кто же после этого стадо?

И кто же тогда рабы?

В зеркало посмейтесь, дбл блд.

💔Одесса моя…

👿Ніколи не була палкою прихильницею Маші Єфросініної. Але на фоні відверто безмізкої вишиватниці Соловій навіть вона викликає в мене обґрунтовану помірну симпатію. І так, мені абсолютно вшістко-єдно, що дівча стрибає з ліжка в ліжко, розбиваючи не тільки свої, а й інші сімʼї та відносини — життя навчить рано чи пізно, що це хуйова карма. Але звинувачувати при цьому когось через свою непрохідну тупість, обмеженість та недалекоглядність в чиїхось смертях — це за граню. На місці Єфросініноі я б дала тій дешевій сучці таку відсіч, що запамʼятала б назавжди. Бо насправді саме через таких мерзотників як вона та всіх інших ніцойобнутих фаріонойобів маємо в країні те, що маємо.

Трохи відволічу вас від дня Тараса (до речі, вітаю всіх з ним), але не можу пройти повз однієї теми, адже послідовно за нею слідкую, тож поки є пару хвилин вільного часу, мушу написати бодай невеличкий проміжний пост.

Отже, днями сталася жахлива трагедія — внаслідок підпалу здійнявся дуже серйозний пожар у екопарку Осокорки. Невідомі підпалили очерет, пожежники не могли вчасно розпочати гасіння, бо територія оточена водою.

Більша частина екопарку перетворилася на згарище. Цинічно вбиті тварини, що помирали у пекельних муках. І все це ради чого? Бо комусь вкрай потрібна та земля. Для чого? Вочевидячки — для нових чєловєйніков.

А що там екологи? Як там КЕКЦ (Київській екологічно-культурний центр), який вибірково дуже полюбляє демонструвати себе як поборника природи та заповідників Києва. Зайшла на їх сторінку, виявилося — я в них вже в бані після минулого поста)

Але свіжий пост щодо осокорківських подій вони таки видали. У стилі «за всьо харошеє і протів всєго плахова». Традиційно жбурнули гівном в київську міську владу (і тут без сумнівів все по заслузі), ну й все. Ані висновків, ані пропозицій щодо подальших дій.

І розумію чому. Бо в них свої інтереси. І тому мені сумно це все. Кишенькові депутати-екологи, що лобіюють забудовників. Ручні екологи-активісти, що просовують створення заповідних зон, на яких потім чомусь виростають автоцентри та місця відпочинку з шашликами.

Доколє?!

Тоєсть заєбалі.

Вибачте, я не Тарас і мені інших слів тут тупо бракує. Втім, абсолютно впевнена, що тут і він сам, якби побачив, що нинішні ділкі роблять з його ланами та кручами, точно приложив би їх чимось крепшим за незле тихе слово…

Что ж, «новое не менее интересное место» Залужного из слухов и намеков наконец-то воплотилось в реальность :)

Поздравляю Валерия Федоровича и желаю ему успехов! Это очередное совместное и очень верное их с президентом Зеленским решение.

Бывший ГК несмотря на все путинско-порошенковские усилия остаётся в команде, при этом будет развивать очень важную (хоть и новую для него) сферу.

https://t.me/binodovna1/10596

Вы все внезапно ебанулись цитировать старое высказывание Папы Римского из интервью только потому, что его намеренно уже сейчас подняли кремлевские и запустили свежую волну? Неужели не хватает мозга понять, зачем это сделано? Или неясно, кто бенефициар? Или тяжело допереть, что это специальный вызов официальной ответки? Нуууууууу и тупыыыыыые🤦🏻‍♀️

🧠(Не)удивительное рядом!

Индийский попугай Пуки за 2 года научился пользоваться iPad и приложением YouTube.

Теперь он понимает принцип работы сенсорного интерфейса: сам открывает приложение YouTube и выбирает видео из рекомендаций с другими попугаями.

Причем, если его хозяйка меняет видео на какое-то другое, он сам снова ищет и возвращает ролик именно с птицами.

Смотрю на это и понимаю, что Пуки точно умнее многих людей (знаю это не понаслышке, так как напрямую связана с регуляцией человеческих скиллов).

Люди! Развивайтесь)

Регулярно тренируйте свои мозги. Не сидите вечно в соцсетях, это ведет к деградации и тому, что даже Пуки в сравнении с вами будет выглядеть интеллектуальным богом😉

Це був дуже дивний вечір 23 лютого. Я поспішала в Ніццу з Канн на премʼєру «20 днів у Маріуполі», на трасі тоді були дуже незвичні для цього вечірнього часу корки через кілька аварій поспіль. Гнала потім як навіжена, проте на початок все ж таки запізнилися. День був важким та довгим, ввечері хотілося просто відпочити, адже попереду був ще один ще більш насичений складний день.

Маніфестація зранку в Ніцці, з якої мені треба було везти до Канн музик на вечірній мітинг біля мерії, а ввечері знов премʼєра ще одного українського фільму «Східний фронт», до організації та проведення якої я несподівано долучилася в повному обсязі. Але який відпочинок, коли така непересічна подія — наша премʼєра в Ніцці! Тож точно мушу їхати.

До зали мене пустили (хоча у Франції це заборонено, тобто якщо фільм вже почався, то до зали ви вже не потрапите, хоч маєте ви квитки, хоч ні. Але тут була безпрецедентна ситуація: спеціальний показ стрічки-номінанта на Оскар, для якого після розкуплення всіх квитків в перші ж дні продажу виділили велику залу кінотеатру в самому серці Ніцци.

Турбувати глядачів не хотілося, тому, потрапивши до зали, залишилася дивитися фільм прямо на вході (але не скаржуся, бо це чи не найбільш зручне місце прямо навпроти екрану на невеличкому підйомі). Зала була повна. Фільм вже розпочався. На екрані змінювалися кадри і до горла поступово підкотився клубок, а очі почали підступно наповнюватися сльозами.

Бо ось ці кадри, що ти їх бачив скрізь в новинах (адже саме знімальна команда фільму надала багато матеріалів для багатьох інформаційних агентств з усього світу) — і ось вони доповнюються, масштабуються та оживають. Це дуже сильний режисерський прийом. І це просто неможливо передати, та й не треба — цей фільм має побачити кожен.

Прямо біля мене у візку сидів хлопець. Протягом всього сеансу він час від часу виїжджав з зали. Здебільшого — на самих жорстоких місцях. Було зрозуміло, наскільки йому було боляче бачити на екрані те, що він, ймовірно, бачив в житті. Я не знаю напевне, чи воював цей хлопець і як набув свою інвалідність, але вираз його обличчя майже не залишив сумнівів.

Після закінчення вся зала ридала. Хто тихо, хто наврид. І я розуміла, що це наша біль, наша історія, наше місто, і що це автори ще не показали (бо не застали вже) трагедію Маріупольського драмтеатру, те щімливе слово «ДІТИ» перед ним і те, як їх всіх поховали там нелюди. І що ми ж все знаємо, все памʼятаємо і нам це болить.

А світ, можливо, тільки зараз і дізнається. Тому перемога в Оскарі для мене була неминуча. Я вчора лягла спати і знала, що коли прокинуся, це вже станеться. Так, це перемога, яка викликає двоякі почуття. І краще режисера про це ніхто не сказав. Але попри все вітаю всіх нас з тим, що зараз наша українська правда перемогла. Поки що тільки на Оскарі, але це теж вже значна перемога🏆

Americans are very busy doing nothing for Ukraine.
(c) Timothy Snyder