здається, час вводити рубрику "рандомний клік на нетфліксі", бо зазвичай я саме так приношу вам рекомендації))

Леді-Птаха ("Lady bird") - американська комедія-драма режисерки Ґрети Ґервіґ 2017 року (вона зняла "Барбі" та "Маленькі жінки"). хронометраж 94 хвилини 🫶

в головних ролях Сірша Ронан, три незнайомі мені (але титуловані статуетками) людини та Тімоті Шаламе))

отже, що в нас дано:

Крістін, яка вигадала собі імʼя Леді Бьорд, вчиться у випускному класі католичної школи та мріє вступити кудись в універ на східному узбережжі, наприклад, в Нью-Йорк

далі вона починає грати в театрі, закохуватися, розчаровуватися, дружити, ворогувати, сперечатися з мамою, сратися з братом і так далі

і десь посеред цього вороху досить типових подій неочікувано настає фінал фільму 😁
______

якби я не покопалася в інтернетах і не почитала про шлях цієї картини після релізу - два золоті глобуси, пʼять номінацій на оскар, сумарно 107 (!!!) номінацій на купі фестивалів та кінопремій з яких 39 перемог - то подумала б, що натрапила на абсолютно звичайний прохідний фільм про звичайне життя підлітка

але прикол в тому, що це його фішка

Ґрета Ґервіґ мала на меті зняти кіно, яке б здавалося спогадом і було б накшталт "400 ударів" (фільм Франсуаза Трюффо 1959 року) та "Юності" (режисер Річард Лінклейтер, 2014 рік, художній фільм про дорослішання, який знімався в ріалтаймі з 2002 по 2013 роки)

якщо ви раптом дивилися 400 ударів (мені довелося в універі)), то знаєте, що це візитна картка нової французької хвилі про проблемного хлопчика, який просто живе своє життя роблячи то те, то інше (власне, абсолютно звичайний прохідний фільм про звичайне життя підлітка 😁)

але в 1959 році, після всієї кінематографічної тєатральщіни, постановочності, епічності та передбачуваності історії, це було як ковток свіжого повітря, зліпок реального життя, спогад про дитинство як воно є, без "бантиків" та перебільшення

потім десь після 1970 почалася пост-нова хвиля з депресивними авторськими фільмами, політичне кіно та щось у стилі «Cinéma du look», де на перше місце вийшли неон, гламур та глянець

а потім все перемішалося, почалася ера блокбастерів і нова французька хвиля залишилася в минулому, огорнута ореолом свободи та відвертості

...допоки пані Ґервіґ не вирішила про неї нагадати))

мені здається вийшло дуже схоже і прикольно як одноразова акція поностальгувати за шкільними підлітковими роками і, думаю, Ґрета супер розумна молодець, що далі пішла знімати популярні комерційні фільми, а не намагалася стати реінкарнацією Трюффо, бо цінності та смаки змінилися, і це був би повний провал

бо хто дійсно любить французьску нову хвилю той має стопʼятсот картин того часу насолодитися по саме ніхачу)

але отак на півтори годинки поспостерігати за життям звичайної дівчинки, яка має такі самі проблеми як і мільярд дівчат на планеті земля - найс, бо не тільки хлібом картами, грошима, двома стволами та видовищами єдиними))

#reanity_дивимось

сьогодні рівно 2 роки як я переїхала в Порто ❤️

не думаю, що хтось любить це місто сильніше за мене - кожну чайку розміром з кота, кожну бруківочку і пошарпану блакитну плиточку азулєжу, кожну зливу з ранку до ночі, кожне смачне вино за 4 євро, кожну хвилю в холодному океані, кожну пальму на кожній площі та кожен шар сонцезахисного крему, який ти накладаєш виходячи з дому

і, звичайно, кожне obrigada, яке чуєш і кажеш у відповідь, бо це чи не єдине слово, яке ти вивчила за 2 роки життя в Португалії))

це місто дає мені відчуття, що я живу життя мрії

і, певно, таки живу 🥰

шкода моєї любові недостатньо, щоб отримати резиденство)) але, сподіваюся, достатньо, щоб стати класним серфером 🙂

#reanity_особисте

більше року тому я придбала в Канаді “Intermezzo”, бо думала, що люблю Саллі Руні

думала я так, бо обожнюю роман Normal people, який прочитала в оригіналі і яким анлокнула здатність читати англійською, це було прям вау

потім я прочитала так само в оригіналі її другу історію Conversations with friends, і було нууу норм але не вау

потім я вимучила третю книгу Beautiful world, where are you, яка через купу монологів про політику, соціальні класи, самоідентичність, капіталізм, екзистенційні кризи, релігію І ВСЕ ЦЕ ІРЛАНДСЬКОЮ СУКА АНГЛІЙСЬКОЮ ледь не загнала мене в пожиттєвий нечитун

тому коли вийшла Intermezzo, я дала Саллі останній шанс

рік відкладала, бо не знала чого очікувати

позавчора нарешті відкрила книгу

за три дні прочитала 11 сторінок

ніхуя не зрозуміла

пішла глянути одним оком критику, щоб хоча б десь знайти мотивацію мучитися далі

увага, критика:

Розповідь ведеться від третьої особи, але майже завжди з використанням невласне-прямої мови, тобто хоча ми й читаємо «він/вона», бачимо все очима героя. І героїв, у голови яких ми зазираємо, у книзі п’ятеро, кожен зі своїм виразним голосом і способом мислення.

До третьої частини абзаци розростаються до кількох сторінок, і Руні в них використовує потік свідомості. Крім того, вона, наприклад, обриває думки й ритміку тексту, створює не зовсім реальну англійську мову, а її літературний прообраз. І додає десятки алюзій і відсилань до текстів Джойса, Вітгенштейна, Еліота, Зонтаг, Ларкіна та інших, які сама ж розкриває наприкінці книги.

після цього я одним махом захлопнула нещасні 11 сторінок і дала собі дозвіл викинути цю цеглину зі своєї бібліотеки, зі своєї квартири та зі свого життя

Саллі Руні, я офіційно більше тебе не люблю 😐

пішла перебивати розчарування новою книгою Голлі Джексон. українською!

how was your April, Anya?

моя улюблена естетична звичка - дивіться початковий пост ☀️

цього квітня я нарешті вирішила (тьфу тьфу тьфу) проблеми з тілом, які починаючи з минулого травня турбували мене по ланцюжку стопа - меніск - стегно - плече - палець 🫠

допомогли масажі, три сеанси остеопата, правильні розтяжки, контроль рухів та навантаження - слідкувати за ходою, не закидати ногу на ногу, лежати на масажному мячику і - це прям відкриття - їсти багато білку

мій найкращий друг джемінай сказав що ніщо так гарно не допомагає тілу відбудуватися та відновитися як білок, тому вже третій тиждень я слідкую не тільки за калоріями, а й добираю 110+ білку щодня з риби, творога, яєць, тофу, морепродуктів та протеїнових батончиків

і ні, я не пескаторіанка, але помітила, що мʼясо перестала їсти взагалі - не хочеться навіть ніяких хамонів чи нагетсів 🤔

і о диво, так добре фізично я себе дуже дуже давно не почувала, тому сподіваюся, що нарешті хакнула це замкнуте коло травм і без-тижня-33 це ще не вирок і не старість))

побачила сьогодні, що на сайті science NASA є дуже прикольна інтерактивна штука - вводиш імʼя, і воно тобі складає його з реальних ландшафтів 😱

моє ANNA не так гарно було, як імʼя хлопця, тому прикріплюю для наглядності його 😁

посилання тут, розважайтеся і кидайте скріни в коментарях 🥰

читати книжки рідною мовою після дилогії англійською це як поїхати в єгипет в олл інклюзів 😁 навіть якщо історія не найкраща в світі, відчуття саме таке))

за "Виживуть пʼятеро" я взялася суто через авторку, бо люблю серію "Посібник з убивства", тому анотацію не читала взагалі

а вже потім я прочитала опис на звороті книги і вкотре зрозуміла, що не знати нічого набагато прикольніше, бо там розказали половину блін сюжету)) а я не буду спойлерити!

отже, що в нас дано:

6 підлітків їдуть у кемпері (будинок на колесах) на відпочинок

в якийсь момент в них зникає звʼязок, перестає працювати мапа, пробивається колесо, і вони застрягають посеред лісу

тільки дуже швидко стає зрозумілим, що нічого випадкового в цьому ланцюжку подій немає
_____________

одразу зауважу, що це дуже камерний триллер - вся історія це майже one location (можна забрати ідею на дебютний короткий метр))

сюжет тут не такий крутий, як книги Сайлі Сейгер ("Востаннє, коли я збрехала" та "Єдина вціліла"), але досить напружений і, думаю, екранізація була б класною, бо кемпер + діти + ніч в лісі це досить стрьомна комбінація

зазвичай я не дуже уважна і не люблю оце гадати "хто винен", але цього разу помітила деякі штуки, які підтвердилися у фіналі, і я аж засмутилася, що не отримала емоційний вау ефект від розвʼязки, АЛЕ розвʼязка класна, особливо останні декілька сторінок а-ля пост скриптум 🙂

насправді, найбільше мене тримало навіть не те, через що це все трапилося (головна інтрига), а як підлітки придумували різні способи вибратися буквально маючи на руках нічого. постійний пошук плану як конструкціями з гівна та палок врятувати собі життя це досить захопливо))

короче, ця книга це такий метелик-одноденка, який залітає в твоє життя на три дні, ти поринаєш сьомою людиною в сюжет, дізнаєшся страшну правду, видихаєш і повертаєшся в звичну рутину своєї реальності

а метелик залишається мертвою книгою лежати на поличці в бібліотеці, бо читати вдруге сенсу ніякого нема 😁

але на один раз радити буду!

Виживуть пʼятеро - 8/10

сьогодні оголошую месу 😁😁

по кривавій піу піу класиці пройшлася, тепер включила бог-знає-яким-чином-упущену Гордість і упередження 2005 року

отже, що в нас дано:

екранізація роману Джейн Остін з Кірою Найтлі та Макфедьєном в головних ролях

небагата родина Беннетів намагається видати хоча б когось з пʼяти дочок заміж, щоб залишити собі родинний маєток

ну і, звичайно, шлюбу хочуть всі окрім Елізабет, яка, випадково познайомившись з холодним містером Дарсі, ще більше переконується, що чоловіки зверхні, горді та пихаті створіння
___________

це прям майстерність рівень бог зняти фільм про кохання без жодного поцілунку, суто на хімії 🥹

містер Дарсі цікавий дуже актор тим, що спершу він ніби зовсім не привабливий, а через 2 години сама не помічаєш як в нього закохуєшся,

на відміну від Кіри, яку я любила зі старту за її тендітність та величезні гарні очі, вона для мене якась космічно вродлива)

до речі, розкажу вам чотири фан факти про акторку:

🌼 в неї нема соц мереж. от взагалі - тільки електронна пошта

🌼 в неї дисклексія з 6ти років - невиліковний розлад здатності до читання, через який текст «стрибає» перед очима. тому акторка вчить ролі по аудіозаписам

🌼 вона не вирівнювала зуби, бо це могло змінити форму її щелепи, до того ж акторці не подобаються білосніжні усмішки та штучні вініри, які косять всіх під один шаблон

🌼 з 2005 по 2010 рік Найтлі зустрічалася з колегою по цьому фільму, але не з містером Дарсі, а з лицемірним Джорджом Вікхемом, якого зіграв Руперт Френдом. тобто поки на екрані хімія була з одним, в реальності була з іншим))

я не назву цей фільм найкращим у світі, але він дуже точно зроблений: камера, світло, атмосфера, костюми - все працює, і світ навколо ферми Беннетів показаний неідеалізовано, через що спостерігати за життям багатодітної родини ще цікавіше

ну і персонажі дуже живі, хоча он містер Дарсі за 2 години екранного часу майже нічого не говорить, бо за нього все роблять вчинки - це прям вау 🥹

ну і улюблене "ніхто не міг розтопити його серце, окрім неї" я готова дивитися вічно)) власне, за це фільм і став певним феноменом - "історією поза часом", бо не дивлячись на реалії (початок 19 століття), історія відчувається живою, актуальною, напруженою, емоційною та сучасною для будь якого глядача

тому ставте єдинорожку, хто бачив, і гарбуза, хто ні - продовжуємо збирати статистику відомих кінострічок))

#reanity_дивимось

короче якось багато років тому, коли я була дурна та відчайдушна, мені було сумно

вдома був коньяк, але міцні напої я не можу пити чистими

і окрім води, в холодильнику був квас

так ось, це найгидотніше що я пила в своєму житті, серйозно 😂