🇵🇱 У Польщі затримали підозрюваних у нападі на двох дітей через українську мову.

Зараз 46-річна жінка та 34-річний чоловік перебувають в одному з відділів поліції — там проводять процесуальні дії.

Інцидент стався у польському місті Бидгощі — чоловік та жінка погрожували 14-річному хлопцю та його 12-річній сестрі, які говорили українською. Після погроз вони почали викручувати руку дитині, зламали іграшковий дрон та кинули уламки у хлопця, подряпавши його.

Унаслідок інциденту діти «зазнали сильного емоційного стресу», повідомили у консульстві України в Гданську.

🗞 У Польщі стає дедалі небезпечніше говорити українською — лише за перше півріччя 2026 року українці подали 180 заяв про злочини на ґрунті ненависті, на 30% більше, ніж торік. Звідки береться ця неприязнь, яку роль відіграють політики й соцмережі та як реагують у Брюсселі — «Бабель» поговорив з жертвами нападів.

@babel

«Корупція — це лише симптом. Головна проблема значно глибша», — колишній керівник Міноборони Михайло Федоров звернувся до українців через понад місяць від початку протестів. Головне зі звернення:

🔵Про вибори: Федоров заявив, що попри тривалу війну потрібно знайти механізм, який «дозволить Україні відновити повноцінний демократичний процес» та «забезпечити безпеку виборчого процесу, незалежність інституції і довіру до результату».

🔵Криза в правлінні: за його словами, в Україні є системна криза, «яка повільно ухвалює рішення, вона може карати за ініціативу і винагороджувати за лояльність, вона може роками зберігати неефективні структури просто тому, що всі до них звикли».

🔵Про корупцію: Федоров сказав, що «під час війни корупція набуває зовсім іншого значення» і стає не фінансовою проблемою, а «питанням нашої здатності вижити і перемогти». Він додав, що «парламент — це серце української демократії, а не її гаманець».

@babel

📚📖Історія родини, яка возз’єдналася після трьох років розлуки, хвороб та злиднів через російську окупацію. Світові медіа про війну 18 серпня

🖌Про те, як російська окупація розриває сім’ї, змушуючи людей бути по різні боки фронту, розповідає The New York Times на прикладі історії Лілії Прутян, 55-річної військової медикині з Донеччини. Після початку повномасштабного вторгнення росіяни взяли її в полон і тримали 2,5 року. Там із жінки знущалися, били, вчиняли сексуальне насильство й тримали в нелюдських умовах. У 2024 році її звільнили в межах обміну полоненими. Після звільнення вона проводила більшу частину часу в реабілітаційному центрі, в лісі на околиці Києва, але її головною метою було витягнути з окупації свого молодшого сина Дмитра. 

Прутян виростила трьох синів у будинку з шлакоблоків, який її батьки збудували у Ближньому — селі в Донецькій області з населенням близько 750 людей. Її чоловік помер багато років тому. У 2014 році, коли Росія розпочала війну на сході України, Лілія працювала на АЗС і мала зарплату близько $140. Щоб заробити гроші, вона вирішила долучитися до армії. На початку 2017 року вона вступила до війська як бухгалтерка, допомагаючи вести фінанси одного з батальйонів. Через роботу їй довелося залишити дім. Їй було 47. Двоє її старших синів були дорослими. Дімі було лише 12. Прутян покладалася на старших синів, родичів і друзів, які доглядали за Дімою. Вона поверталася кожні два-три тижні, пекла медові коржі та готувала піцу з м’ясом. Вона виправдовувала свою відсутність, кажучи собі, що робить те, що зробив би чоловік, щоб її сім’я могла вижити. І, за її словами, вона знайшла сенс у армії. 

Жінка пройшла підготовку як бойова медикиня, а 2019 року її відправили на передову. Коли термін її контракту завершився, у 2020 році вона повернулася додому на п’ять місяців, щоб побути з Дімою. Потім знову пішла до війська, як і її старший син. Після початку повномасштабного російського вторгнення підрозділ Прутян відправили захищати Маріуполь. Вже через 16 днів після цього російські війська оточили Прутян та ще шістьох українських військовослужбовців у селі на північ від Маріуполя. У бійців закінчилися боєприпаси, і вони здалися. Влітку 2023 року Лілію перевели до в’язниці на півдні Росії та судили за звинуваченнями в тероризмі. На одному із судових засідань її середній син подав письмові свідчення проти неї. Саме так вона дізналася, що він вступив до російської армії і що їхня сім’я вже ніколи не буде цілісною. Зрештою їй вдалося надсилати листи Дімі та старшому синові.

Діма жив в окупації кілька років. У нього діабет 1 типу, якось його стан сильно погіршився. У лікарні ніхто не навідував хлопця, він залишався там кілька місяців, аж поки вчитель зі школи не знайшов і не забрав його. Після повернення додому він виявив, що в їхньому будинку жили російські військові. Вони забрали частину речей родини. Щоб просто функціонувати в окупації, Дімі довелося отримати російський паспорт. 

Після того як Лілію звільнили з полону, вона ретельно спланувала втечу Діми, заплативши таксисту близько $115, щоб той таємно провіз йому тимчасовий український паспорт. Жінка найняла іншого водія, який перевозив людей з окупованих територій через Росію до Білорусі, а відтак на територію, контрольовану Україною. У Києві Діма нарешті зустрів матір, яку не бачив три роки. Лілія каже, що спочатку почувалася так, ніби зустріла чужу людину. Вона пережила полон, Діма — кілька років життя в окупації. Обоє змінилися.

🗞Це лише частина огляду. Для тих, хто підтримує нас на Patreon, доступне резюме ще трьох матеріалів. 


#інозмі
@babel