•

я малюю
сльозами на піску
хвилі змиють залишки сну
і залишать лунку чистоту

я читаю
голос твій серед хмар
гудуть вітри у степах
хочеться впасти в туман

і розбилася крига
ущент від твоїх слідів
гучно ішла вдалечінь
не обертайся назад

і зламалося щось всередині
з тріском німим
затрусилося тіло слабке
і погляд в безодню пустий

•

лапатий сніг
летів на квіти
чарівний змерзлий сміх

частинами розірване намисто
летіло тихо
у твій бік

любов купила
в діаграмах
у магазині згублених речей

забуті сни
мовчазністю закуті
у темряві ночей

яскраві жовті кущі
квітнуть навколо
викликаючи ностальгію
по всьому що було до того

як сиділи на музеї
гуляючи навесні після школи
під яскравим сонцем травневим
пили заборонену колу

то було у минулому житті
але нещодавно у львові
робили портретні фото
біля куща такого самого

іншим людям присвячені листи любовні
в інакші квартири ходжу угості
життя суцільне куріння сп'яніння
а кущі так само жовті

дощ
і краплі жалю
летять до вирію
у сніжних снах весняних
повних болю

і тихо страшно
дивитись в вічі
і згадувати сни чудові
із минулого коли були
тепліші
між собою

а ти забула
я пам'ятаю
часом здається ти згадаєш
тихий жаль за вчора
пробирає груди
пам'ятаєш?
ти пам'ятаєш...

не знаю чого власне хочу від тебе
бо ми незнайомі, нема біля тебе
місця для мене на жаль чи на щастя
бо світ розділив на частини знайомство
яке зав'язалося дуже раптово
і враз обірвалося разом із домом
залишився він за кордонами світу
в якому жили й посміхалися дітьми
я скучу шалено коли лиш згадаю
та власне кого? я ж тебе і не знаю
чим жити ти стала який шлях обрала
чому ну чому я тобі не писала
боялась? могли б спілкуватись можливо
але я була на такому обриві
і нерви лущали мов дріт електричний
не хтіла псувати момент цей ліричний
ігнорувала мовчала боялася
плутала літери і помилялася
не розуміла як жити у світі
життя розбивалось на друзки щомиті
і ти залишалась по той бік дзеркал
летіли в обличчя уламки від скла
і ти - відображення в темряві снів
згадала забула по колу цей біль
так треба було чи то доля сміється
такі незнайомі знайомі два серця
загадка з підвохом то хто ж я для тебе
була коли світ не вмирав зсередини
чому так тягнуло я ще розумію
але чому зараз я знову згадала
хоча ми напевно інакшими стали
для інших тепер усміхались вуста
та так незнайомі серця і стучали
різними ритмами в різних містах

біла королева підіймає свій меч
лунає холод - голову з плеч!
безжальна мов сталь її же меча
кричати не вміла, рубала з плеча

вміла мовчати в долоню ніжну
волосся вкладаючи білосніжне
ворожнеча кипіла мов коваля лють
що зброю ненависті злісно кують

ніхто не питав королеву білу
та говорити вона і не вміла
вміла усіх слати на ешафот
мовчазний, нещасний увесь свій народ

загублені душі з пустими серцями
летіли кричущими головами
на землю від рук її білого сяйва
квітуча любов у корінні сконала

я стаю більш відкрита
і мене гризуть до костей
мені боляче розуміти
і любити навколо людей
вони палять мене зсередини
гарячим воском слів
виїдають усі мої сили
не лишаючи почуттів
і без захисту я лишаюсь
мов оголений дріт електричний
дертись вгору я намагаюсь
але падаю глибше й глибше
я насправді люблю це людство
та воно до мене безжальне
кричу а в повітрі пусто
шепочуть і я захлинаюсь

думки, думки, безкінечні думки
я хочу зникнути з власної голови
сльози на обпалених ранах
печуть не гірше за сонце багряне

зробила не так, не те сказала
переробляла і захлиналась
встань, сядь, покрутись тричі
ти все одно зробиш гірше ніж інші

кричу мовчазно, бо поряд люди
їх турбувати не мають мої причуди
лице простіше, не будь такою злою
тобі завжди легше, ніж людям навколо

усі твої проблеми - вигадана казка
ніхто не хоче чути про твою поразку
зайняла перше місце? інакше не буває
ти маєш бути краща у всьому, що ти знаєш

я знаю, мене люблять, принаймні сподіваюсь
ховаю хвилювання під одягом яскравим
закриті двері краще відкритих таємниць
щасливо хочеш жити - крутитися навчись

я б воліла забути те давнє минуле
ти зринаєш у спогадах моїх знов
я писала про тебе вірші роками
про неминуче болючу любов

я колись тебе ще зустріну?
от би нас ще звело життя

я про зорі і квіти розповідала
не зробивши кроку до справжніх дій
але щирості так і не віднайшла я
в лабіринті загублених моїх мрій

нігті впиваються в шкіру
вогнем гарячу від сліз,
минуле з майбутнім сплелося
бісером таємниць

несказані речі ховаються
в темряві кімнат,
і невідомим лишається
хто жертва, а хто кат

шукати не значить знайти
у натовпі скарб загублений
часом секрети залишити
варто у минулому

пазл лишився нескладений
і так йому буде краще,
може у іншому всесвіті
буде віднайдено щастя

я задовбалася писати символічні вірші
як не старайся і що не скажи
декоруй, прикрашай, приховуй старанно
виходить якесь книжкове кохання
і жодних справжніх почуттів
я хочу писати як є у житті
бо є помилки і вони не такі страшні
коли ти напишеш про них у вірші
я відчуваю обман у власних рядках
і власна нещирість тріщить по швах
а хочеться просто сказати: я скучу
і хочу твій голос вживу почути
буває у мене меланхолійний настрій
дозволяю собі плакати від згадки
або навіть впасти в апатію на кілька днів
хоча життя навколо рух продовжує свій
чесно зізнаюсь я люблю драматизувати
як все могло бути люблю собі уявляти
це марна трата часу, якого минуло немало
та буває так сумно що я собі це дозволяю
я скучу я хочу побачити і почути
хоча і не уявляю як це має бути
та моя драматична душа насправді знає
що ця несправедливість мала статись
і загалом я навчилась жити іншим
але буває настрій такий грішний
у мене занадто хороша уява
у голові бардак, надії й вистави
хотіла б втекти ненадовго звідси
на цьому вірш закінчився
завіса

я буду плакати вечорами
бо знову і знову роблю хуйню
і думати про те що втрачаю
звинувачувати у всьому війну

чому коли це пов'язано з тобою
я все перетворюю на проблему
не можу змусити себе піти
поставивши крапку в нашій поемі

але й обернутись не можу назад
і подивитися тобі в вічі
замість просто зробити крок
роблю ситуацію все складніше

страшно коли випадає можливість
мені легше зробити іще помилку
і потім знову вибачатись
від самої себе вже просто гидко

ненавиджу те як я поводжусь
це справді не те чого я бажала
я хочу просто забути назавжди
ніби ніколи тебе і не знала

можливо я маю навчитися просити про допомогу
або
я не заслуговую на цю допомогу?

думки, вирвані з щоденника
залиті американо з молоком

кава підвищує тривожність, мені казали
але раніше вона мені допомогла
то що сталось?

чому вісім еспресо на день
перетворили мене на істеричку
яка не вміє
просити про допомогу
і мовчки ненавидить
всіх?
чи скоріше
..
себе

хаос
монескін в таксі опівночі
круасан на вокзалі, скисле молоко
зірки крізь вікно плацкарту

світанок у горах
важкі рюкзаки, багет із сиром
більярд
цигарки на терасі під сонцем
ріка, корови, квіти

холодні ноги, розливне пиво
випадково розлите
каміння, розмови
грім
заплутана дорога крізь закат

сон до півдня, рис із тунцем
сільські магазини
кухня, їжа
мангал, смакота
емінем і смажене м'ясо
міцно, смачно, куріння-сп'яніння
ніч, цигарки, розмови, обійми

вікно у стелі, шоста ранку
булочка із котлетою на грилі
серпантин, дорога вгору, каміння
говерла?! привали, цигарки на склоні гори
вітер, сльози, рюкзак за спиною
кроки вперед крізь хмари і втому
ціль досягнута, нижче - важче
сутінки, напої, душ і сон

гуркіт колес, вагон і сонце
сюрреалізм в блокноті й житті
банош із бринзою, яскрава спека
куріння із заходом що пливе повз
гарні люди, розмови
приїзд у ніч
дім

ці почуття коштовність
яку я берегтиму ревно
та час минає швидко
тож недаремно
витратьмо його

для мене важливіше
цікавість, наполегливість
і до життя твоя жага
а романтичність - хай була
і я за це їй вдячна

я надихалась
надалі музою мені залишся, прошу
хоч час від часу посилай
натхнення бути сильною
знаходити сміливість у самій собі

і говорити вголос
та знати чітко що я думаю
і що шукаю у житті
це скарб для мене, цінний скарб
ці почуття у моїй пам'яті важливі

закоханість у тебе приймала стільки форм
що я усі не пригадаю,
викреслюю з пам'яті гострим пером
і знову згадати всі миті себе благаю.
я стільки хотіла б почути про тебе
та знаю лише що приходиш знову у снах,
чи навчусь не присвячувати кожен другий
вірш тобі і не засинати зі сльозами в очах?

пробач що не знаю як це полагодити.
я відчуваю сама не знаю що, тим часом
минають роки один за одним
і це все абсурднішим скидається.
я би обрала тебе серед усіх закоханостей
бо ця була навдивовижу душевною,
якби мені не відчувати слабкості
і вміти жити, не думаючи про людей.
не думаючи про тебе.

я досі в тому ж парку, поки куриш ти цигарку
прощаючись із літом, я пишу вірші про місто
яке звело нас ніби, та постійно розділяє
і я щоразу з успіхом про тебе забуваю

струси з очей той сніг, що тобі погляд затуляє
від холоду твого удари серце пропускає
що літо принесе мені, я знаю вже напевно
шукати мову спільну нам, я впевнена, даремно

пташки летять до вирію, я падаю до пекла
а повесні відроджуюсь - і знову біля тебе
це коло розірвати я сама уже не в силах
тож з силами зберися, та розправ нарешті крила

4.07.25


ти зламала усі мої очікування від світу.
тобто не те щоб я уявляла як буду жити
але чомусь було дуже боляче відчути
що тебе треба наразі просто.. забути?

це не мало стати нерозгаданою загадкою
і мені щиро шкода, що лише плутала карти
і не вміла говорити.. чого брехати, досі не навчилась
до речі ти мені знову наснилась

і я знову говорити можу лише про тебе
(поспівчуваємо моїм близьким, що слухають усе це)
але знаєш, це просто нестерпно не знати
що відчуває людина по той бік кімнати.
ці кроки хтось має нарешті зробити, хіба не так?
а я все мовчки чекаю на якийсь чарівний знак

бо боюся. і завжди боялася, пробач
принаймні ця історія не втрачає своїх барв
і мені буде що розповісти колись,
коли загоїться те що в мені розбилось

якби ти писала мені до кінця життя свої бездоганні вірші
я би пообіцяла більше взагалі не братися за це і не римувати жодного слова
можливо я би лише продовжила малювати бо твої очі найніжніші
мають бути закарбовані довіку просто як у картинах минулого

якби я знала про тебе усе із твоїх власних (чудових) вуст
я би мабуть перестала читати ті любовні романи (хіба що для тебе вслух)
але я навіть не знаю чи тебе зацікавить цей жанр, ось уяви наскільки
я не знаю про тебе геть нічого окрім твоєї чарівної усмішки

Місто порожніх, місто пустих людей,
Байдужих до світу і власних дітей.
Любові немає, її змило ще роки тому,
Тоді чому я маю любити себе саму?

В пошуках незримих кордонів –
Де ж та грань між альтруїзмом і турботою?
Де проходить та межа таємнича?
Це повага до себе чи я егоїстична?!

Про це варто кричати у світі пустому
Чи закрити в собі, жертвуючи душою?
І нехай воно рветься назовні, нехай;
Їм, порожнім, не до звички це помічати.

В мені живе зло, за їх словами,
А я хочу просто в повітрі розтанути.
Можна викреслити ревнощі та заздрість,
Але я не в змозі вирізати характер власний!

Народжені під снігом закохуються у весну;
Полюбіть мене таку, прошу, полюбіть таку!

Очі втомились, серце не бачить, де є брехня,
Шукає притулку, мов зранене ягня;
Хоче до люблячих рук тієї персони,
З якою, здавалось, не вийде навіть знайомства!

Мріється захиститись, втекти,
Покритися кригою з ніг до голови.
Та мене знаходять знову і знову
І топлять "турботою" такою пустою!

Кинути все, побігти мов востаннє,
Та нахіба? Минуле вже розтануло.

Як розрізнити, чи ти достойний любові?
Ти справді монстр, чи це слова позбавлених волі,
Теж загублених, голодних до щастя душ?
Як не хотіти зникнути, ледь торкаєшся подушки?

Як припинити хотіти, коли серце палає,
Як когось полюбити, коли себе не поважаєш?
Де набратись сміливості і зробити крок в невідоме,
І знайти у місті порожніх таке жадане тепло?