☎️ Сміття – це не лише старі холодильники і кнопкові телефони. Більшу частину нашого щоденного сміття становлять харчові відходи. І тут цікаво поговорити про те, у який момент продукти з наших холодильників перетворюються на огидні смердючі рештки в наших сміттєвих пакетах.

🥦 Антрополог Томас Гілланд Еріксен у своїй книзі «Сміття і люди» робить дуже влучне спостереження про те, наскільки важко людям викидати незіпсовані продукти. Навіть якщо їх точно ніхто не їстиме. Навіть, якщо вони дратують і займають місце. Нам значно простіше дотримати їх поки вони не скиснуть/заплісніявіють/зачерствіють, і аж тоді викинути з чистою душею.

🍽 У гастро-передачі Олени Брайченко «У своїй тарілці» я детальніше розказую про те, як і коли їжа стає сміттям і міркую про те, що ми можемо зробити, щоб харчуватися відповідальніше. Відео з ефіру можна глянути ось тут.

А ще в Олени Брайченко є крутезний телеграм-канал їzhakultura.пульс, де вона ділиться дослідженнями та інсайтами з української гастрономічної культури. Там ви не зустрінете рецептів борщів і вареників, зате зможете прочитати круті спостереження про те, як змінюються харчові звички українців, і яке значення займає їжа в нашій культурі.

#anthropologicalvideo

Антропологія комуналки (частина 1)

😍 Дослідження, яким я хочу поділитися сьогодні, зовсім не нове, але воно настільки вдале, що має всі шанси стати класикою антропології постсоціалістичних країн.

🏠 Йдеться про російсько-американський проект антрополога Іллі Утєхіна «Антропологія комуналки». Якщо ви в курсі, про що я, значить, точно знаєте, яке це круте і цікавезне дослідження, тому просто ставте лайк під цим постом. Якщо ж ви чуєте про проект уперше, велкам дивитись відео і читати мої до нього спойлери.

😎 До речі, Ілля Утєхін – не просто хороший дослідник, а ще й дуже вправний популяризатор науки, тому спершу кілька фрагментів його пояснень про те, чим займаються антропологи.

Що вивчає антропологія?

❓ Соціальний антрополог вивчає навіщо, чому і як люди об’єднуються в групи. Ці групи можуть бути абсолютно різними. Наприклад, сім’я, професійна група, етнічна група, національна група тощо. До всіх цих груп люди відчувають приналежність. І цю приналежність вони різними способами демонструють один перед одним, а також перед представниками інших груп.

Сила дистанції

🛤 Традиційно антропологи вивчали віддалені туземні народи, тобто «інших». Але в другій половині ХХ ст. вони знайшли «інших» значно ближче – буквально на сусідній вулиці. Виявилося, що антропологічні методи працюють і тут.

🏝 Однак є одне застереження. Мешканець Папуа Нової Гвінеї безперечно знає своє повсякденне життя незрівнянно краще, ніж будь-який дослідник навіть з десятьма докторськими ступенями. Але для нього всі ці щоденні аспекти є самоочевидними, він над ними не задумується, адже вважає, що так, як він, поводяться всі люди на Землі. Відповідно мешканець Папуа Нової Гвінеї не може без спеціальної підготовки побачити, що відрізняє його культуру і спосіб життя від інших культур.

😮 Натомість антрополог – це чужинець, який, опинившись в іншому середовищі, може здивуватися тому, з чим він не стикався раніше. Тому антропологія починається там, де є культурна дистанція, де виникає культурний шок. Туземець теж може бути антропологом, але він потребує поштовху, який дав би йому це відчуття дистанції.

Все почалося з какашки

💩 Історія проекту «антропологія комуналки» почалася з какашки (сорі, але це Утєхін таке сказав). Одного разу Ілля Утєхін повертався до себе додому з другом-іноземцем, і на сходах вони натрапили на людські екскременти. Коли ці екскременти ніхто не прибрав ні на другий, ні на третій день, іноземець поцікавився, «чому»? Зрозумівши, що на комунальні служби сподіватися не варто, він спитав знакове для майбутнього проекту питання, «чому мешканці не зробили колективне зусилля і не прибрали в своєму під’їзді самостійно?». Щоб дати відповідь, Іллі Утєхіну довелося провести ціле антропологічне дослідження.

❌ Спойлер: Сходи для мешканців радянських будинків були еквіваленті вулиці, тобто – нічиї. Відповідно ніхто не вважав, що какашка – це його особиста проблема. Якби ж гіпотетично такий інцидент стався у когось на порозі, все негайно прибрали б і вжили заходів для попередження таких випадків у майбутньому.

#anthropologicalvideo

​​​​Антропологія комуналки (частина 2)

У попередньому пості я почала розповідати про дивовижне антропологічне дослідження Іллі Утєхіна, присвячене комунальному побуту. Ось ще кілька смачних подробиць з польових записів, а також багато лінків на додаткові ресурси.

Невидимі кордони в часі і просторі

📐 Життя в комуналці примушувало людей постійно ділити простір.

Тому на комунальних кухнях існували невидимі кордони. Вони були чіткі і зрозумілі для мешканців квартири, але не для сторонніх. І не дай Бог ці кордони порушити – скажімо, поставити свій пакет з продуктами на чужий стіл на спільній кухні. Покарання було негайним.

Людям, які виросли в комунальних квартирах, незрозуміле поняття «побути одному». До речі, бажання усамітнення зовсім не універсальне і не притаманне всім без винятку культурам. Наприклад, поняття «побути одному» абсолютно чуже для мешканців арабських країн. Вони просто не можуть зрозуміти, навіщо комусь бути одному.

🕰 Життя в комуналці примушувало ділити не тільки простір, але і час.

У комуналці існувала ціла низка обмежених ресурсів. Обмежених у тому сенсі, що до них не було постійного доступу. Наприклад, можливість скористатися ванною, туалетом, раковиною на кухні, стаціонарним телефоном. Ці ресурси провокували черги. З часом деякі черги формалізовувались за допомогою розкладів (наприклад, користування ванною кімнатою по годинах для кожної квартири).

Справедливість і приватність

⚖️ Для мешканців комуналок було вкрай важливо, щоб усі наявні ресурси розподілялися справедливо. Тут діяла класична логіка, притаманна бідним суспільствам: ресурси обмежені, а значить якщо в когось чогось є більше, то в когось іншого цього має бути менше. Тому мешканці комуналок виробили свої практики контролю за тим, що в кого з їхніх сусідів є. Спільне життя в обмеженому просторі, де кожен крок на видноті, цьому гарно сприяв. Так, всі сусіди знали, хто що їсть, як одягається, які речі має, з ким спілкується тощо, і враховували цю інформацію під час розподілення ресурсів. Зворотним аспектом цього контролю став фанатичний контроль своєї власності. Порушення правил поводження з чужими речами негайно каралося і супроводжувалося скандалом.

💡 Розподіл ресурсів у такій ситуації став способом попередження конфліктів. Так, у мешканців кожної з кімнат могли бути: своя лампочка з вимикачем в туалеті і в ванні, свій рулон туалетного паперу, своє сидіння на унітаз, свій йоршик, свій дзвінок на вхідних дверях тощо. Частково таке розділення зумовлене гігієнічними уявленнями, бо своє люди завжди вважають чистим, тоді як чуже – брудним. Тому своє сидіння для унітазу сприймалося як гігієнічна норма.

Це тільки короткий переказ лекції, а насправді всі найсмачніші подробиці знаходяться тут – на сайті проекту «Антропологія комуналки», де є і відео, і фото, і коментарі, і життєві історії мешканців квартири. Словом, можна залипнути на весь вечір. Чого вам і бажаю)

Кому ж хочеться послухати детальний розбір проекту від Іллі Утєхіна, ось курс “Антропологія комуналки” на Arzamaz. Academy.

#anthropologicalvideo

​​Згадала баба, як дівкою була

📜 У кожній культурі є набір правил і норм, які регламентують поведінку в певному віці. Те, що дівчата одягають в 16, «не може собі дозволити» жінка в 40. Зустрічатися з друзями щодня ок, коли тобі 17, а от в 50 – це вже щось ненормальне. Звідки беруться ці правила? І як ми знаємо, що краще робити, а що – ні, у свої 10-20-30-80 років?

👩‍❤️‍👨 Антропологи можуть навести 1000 прикладів, які доводять, що вікові норми неоднакові в різних культурах і в різні історичні періоди. Скажімо, у ХІХ ст. українські жінки в середньому виходили заміж у 16-20 років. А якщо ж вони цього не робили, то називалися «старими дівками» або іншими образливими прізвиськами і зазнавали суспільного осуду. У сучасній Німеччині шлюб після 30, а то й ближче до 40 вважається абсолютно нормальним, і ніхто ні з кого не глузує. Зрештою, цілком нормальною вважається і відсутність шлюбу в принципі.

❓Чому ж більшість людей в конкретних культурах поводяться схожим чином? Чому українці засуджували (гаразд, давайте на чистоту – і досі засуджують) незаміжніх жінок, а німці – ні?

❗️ А тому що люди поводяться так, як на їхню думку, в такій ситуації повелися б інші люди. У такий спосіб ми постійно співвідносимо наші дії з діями інших, намацуємо «правильну відповідь» і відтворюємо культурні шаблони.

☝️Що це означає для антропологів? А те, що наше бачення правильності або неправильності поведінки є соціальним конструктом, тобто результатом того, як люди спільно уявляють реальність. Українці доіндустріального часу сконструювали соціальний світ, де шлюб є обов’язковим для людини певного віку. Ця конструкція закріпилась в традиції і обросла ритуалами. А далі можна просто рухатись по шаблону. І світ буде чітким і зрозумілим. Тож те, що ми вважаємо реальністю насправді є реальністю, створеною нами.

👩‍🎓 Так само, наприклад, соціально сконструйованим є уявлення про віковий етап студентства у житті. По-перше, у сучасній українській культурі він має чіткі рамки – 16-17 - 23-25 років. І в ці рамки аж ніяк не вписується бажання отримати освіту літературознавця, скажімо, в 50. По-друге, у нас майже сформувалась традиція обов’язкової вищої освіти. Бо ж люди віддають своїх дітей на навчання не заради знань, а «бо так прийнято», «всі так роблять», і «мало-що, хай краще буде вже той диплом». А уявіть ситуацію, коли дитина після школи не вступає до університету протягом року чи двох – для більшості старшого покоління це сприйматиметься як програш і змарновані кілька років життя.

👶👧👱‍♀️👵 Я про те, що в кожному віці ми поводимося так, як вважаємо, що мають поводитися люди в такому віці. Ці уявлення формуються в нас під впливом нашого оточення, спостереження за іншими людьми та спілкування з ними. Бо для кожного віку є свої соціальні очікування. У 60 не знайомляться з новими людьми, а сидять вдома з онуками. У 18 не в’яжуть шкарпетки, а тусуються на вечірках. Зате в 40 жодних вечірок, бо треба збиратися сім’ями у гостях або на природі.

🏗 Але жодне з цих правил не є вічним. Світ змінюється, старі конструкції руйнуються, а на їхньому місці виростають нові, які свого часу теж буде зруйновано. Бо соціальний світ, на відміну від природи, - це виключно наших рук справа. А значить ми можемо на нього впливати і робити наші конструкції більш справедливими і відповідними сучасним умовам життя.

#thinkingoutloud
#reflections

​​Big data чи Thick data?

☝️ Раніше я вже писала про холівари між кількісними та якісними методами дослідження, але давайте на чистоту – ця тема невичерпна. Згадала, що існує кілька крутих статей, де соціальні вчені переконливо аргументують, чому компаніям не варто зациклюватись виключно на великих даних, і чим їм може допомогти антропологія. Далі коротко основні думки з прочитаного:

💻 На перший погляд big data – це ідеальне рішення для збору даних про поведінку людей. Колосальні об’єми сегментованої інформації, що базується на щоденних цифрових слідах – ласий шматочок для аналітиків і безцінне джерело для більш прицільних продажів. Звідси неабиякий престиж цієї професії майбутнього і пієтет до тих, хто нею володіє.

😢 Передбачувано ця одержимість релевантним кількісним інструментом спровокувала ще більших скепсис щодо якісних методів. У порівнянні вони здаються аж надто маленькими та ненадійними.

👵 Здавалося б, що тут пора визнати поразку і всім антропологічним ком’юніті дружно піти на пенсію. Але антропологи приберегли дещо, що здатне похитнути віру у всесильність великих даних. І цей козир має назву thick data (насичені дані).

🔎 Термін thick data – це відсилка до відомого всім антропологам методу thick description (насичений опис), розробленого Кліфордом Гірцом. Йдеться про максимально детальний опис повсякденного життя людей, що здійснюється дослідником під час включеного спостереження. Найцінніше, що дає насичений опис – це контекст щоденної поведінки.

🤷🏻‍♀️ Справа в тому, що великі дані завжди передбачають значне узагальнення та стандартизацію результатів, а тому вимушені випускати контекст окремих випадків. Величезний об’єм вибірки просто ігнорує конкретні історії, які відкривають реальні стосунки споживачів і продукту. Адже big data – це про повторювані закономірності, але не про емоції і залежність цих емоцій від конкретних культурних та соціальних обставин, у яких живе людина.

🧙‍♂️ Натомість насичені дані, зосередившись на малій вибірці, можуть допомогти розкрити соціальний та емоційний контекст повсякденного життя споживачів, дати інсайти, необхідні для розуміння успіху чи невдачі стратегії, продукту чи процесу. Так можна отримати абсолютно небанальні ідеї, які ніким раніше не формулювалися.

🤝 Але великі і насичені дані – між собою не вороги. Обидві техніки важливі і обидві містять недоліки. Насичені дані не мають достатнього масштабу, а великі дані – роздільної здатності. Алгоритми забезпечують правдиву картинку, але з надто малою кількістю пікселів. А людина надто складна, щоб зробити на основі розмитого образу переконливі висновки. Тому великі дані можуть допомогти побачити панораму, а насичені дані - роздивитися деталі.

😉 Далі розповім етнографічні байки про конкретні кейси і про те, як насичені дані працюють на практиці.

#anthropologicalreading
#researchmethods

​​А тепер обіцяний кейс про big і thick data

👩‍💻 Термін “thick data”, про який я вже писала раніше, вигадала конкретна людина – дослідниця Тріша Ванг (Tricia Wang), яка спеціалізується на етнографії технологій.

🤷🏻‍♀️ Вона багато працювала з різним компаніями, досліджуючи, як культура впливає на технології, але зіткнулася з тим, що не завжди її висновки після етнографічних досліджень були в очах компаній релевантними висновкам на основі великих даних. Так Тріша Ванг почала рефлексувати над своїм методом і зрозуміла, як можна доносити його важливість за допомогою нової назви і нового підходу. Але про це згодом, а сьогодні історія.

⛩ У 2009 році Тріша Ванг працювала над великим дослідженням для Nokia, на той час однієї з найуспішніших компаній на ринку мобільних телефонів. Тріша кілька років проводила своє дослідження в Китаї серед людей з низьким доходом. Для того, щоб краще зрозуміти контекст, у якому живуть люди, вона максимально занурилась у їхнє повсякдення – жила з сільськими мігрантами, продавала на вулиці пельмені, проводила дні і ночі в інтернет-кафе.
Зрештою, маючи за плечима колосальний багаж спостережень і розуміння контексту, у якому живуть небагаті китайці, Тріша Ванг зробила важливий висновок про те, що люди з низьким доходом готові платити за значно дорожчі смартфони, навіть якщо їм це не по кишені.

🏢 З цим висновком Тріша прийшла до свого замовника – компанії Nokia. Дослідниця намагалася переконати центральний офіс у тому, що слід змінити їхню продуктову стратегію з виготовлення дорогих смартфонів для преміум сегменту на виготовлення доступних смартфонів для людей з низьким доходом. Але Nokia вважали таку ідею абсурдною, адже Тріша спиралася на результати інтерв’ю всього зі 100 людьми, тоді як великі дані, з якими також працювала компанія, пропонували вибірку у кілька мільйонів точок даних. І всі ці кількісні дані нічого не говорили про подібну тенденцію.

💻 Однак парадокс полягав у тому, що висновок Тріши не міг бути відображеним у великих даних, адже вони від початку містили готові фіксовані кількісні моделі попиту. І саме ці моделі не відповідали тодішнім культурним моделям споживання в Китаї. І тут можна цитувати коментар Тріши про цю ситуацію «What is measurable isn’t the same as what is valuable» («Вимірюваність данних не визначає їх цінність»).

📵 А далі сталося те, що мало статись. Nokia втратила свої позиції. У 2013 році Microsoft придбав підрозділ Nokia, що займався розробкою, виготовленням і збутом мобільних телефонів.

❗️Після того, як Тріша Ванг почала публічно розказувати свою історію, пройшло вже кілька років, і в Nokia знову відбулись зміни. Microsoft продали Nokia молодій фінській компанії HMD Global. І сьогодні під брендом Nokia продовжують випускати телефони. А ще смартфони. Зокрема й бюджетні.

Ось тут можна переглянути відео на TED, де Тріша Ванг розповідає цю історію і дуже дотепно пояснює, як люди спираються на дані у своєму прийнятті рішень.

А в наступному пості я детальніше розповім, у чому Тріша Ванг бачить переваги thick data і як пропонує поєднувати їх з big data.

#anthropologicalvideo
#researchmethods

​​Коли потрібні thick data?

🤓 Усі люди використовують дані для прийняття рішень. Здебільшого ми називаємо їх досвідом. Так само для прийняття рішень використовують дані й компанії. Тільки для їх отримання вони спеціально проводять дослідження. Тріша Ванг, про яку я вже тут розповідала, склала перелік ситуацій, коли на додачу до big data компаніям, для того, щоб прийняти певні рішення, можуть будуть необхідними thick data.

🤔 Коли компанія починає роботу на незвіданому полі.
Насичені дані – це найкращий спосіб картографування невідомої в культурному плані території. Коли незрозуміло, чого чекати, слід дати зелене світло етнографам, адже їхні насичені дані дають найважливіше – розуміння контексту. А на незвіданих територіях без цього годі й починати якусь активність – можна порушити неписані правила або просто облажатись. А ще насичені дані надихають на творчість і сміливість думки, вони провокують уяву і змушують дивуватись неочікуваному. На незвіданих територіях це саме те, що треба.

📈 Для розробки бренд-стратегії. Сучасний маркетинг орієнтується на потреби і прагнення споживачів, а отже, простого аналізу ринку вже давно недостатньо для розробки стратегії бренду. Тому крім знання про кількісні показники цільової аудиторії для дієвої стратегії потрібні інсайти, тобто розуміння правди про людей, навіть коли вони самі її ще не відрефлексували. Насичені дані володіють унікальною здатністю відкривати справжні емоції людей, дізнаватися їхні історії та розуміти уявлення про світ. І саме аналіз цих історій дозволяє вивести інсайти для майбутніх стратегій.

🖥 Для дизайну продукту/сервісу. Створення нового продукту – це складний процес, що базується на детальному вивченні багатьох технічних і ринкових параметрів. Однак компаніям важливо розуміти, як люди будуть цим продуктом користуватися. І саме тут етнографічне спостереження за поведінкою людей буде вкрай важливим. Бо те, що закладають в продукт інженери, може суттєво різнитися з тим, як цей продукт використають люди.

🏢 Для реалізації організаційної стратегії. Великі дані можуть маякувати про те, що компанії необхідні організаційні зміни. Але як зробити так, щоб ці зміни не позначились негативно на працівниках? Спільна робота керівництва зі спеціалістами з насичених даних може допомогти зрозуміти контекст майбутніх змін з точки зору культури, що сформувалася в компанії, і визначити, які з них доречні, а в яких ризик перевищує користь. Крім того, професійний етнограф може відчути необхідність деяких змін ще до того, як вона буде усвідомлена і вербалізована самими працівниками.

❓А ви колись використовували у своїй роботі насичені дані?

#researchmethods
#anthropologicalreading

Як зрозуміти людину в цифровому світі?

📱 Big Data працюють із цифровими слідами людей, але людина взаємодіє з технологіями у фізичному просторі, і цей простір завжди має певний культурний контекст, що випадає з поля зору алгоритмів.

🤔 Розмірковуючи про великі і насичені дані, згадала про одну свою статтю, де пробувала описати антропологічний погляд на дослідження технологій. Тому якщо вам цікаво дізнатися більше про цифрову антропологію, у статті можете прочитати про таке:

✅ Що таке цифрова антропологія і чому місцеві культурні звичаї впливають те, як люди користуються технологіями?
✅ Які переваги дають дані цифрової антропології компаніям?
✅ Як працює цифрова антропологія? (на конкретних прикладах)
✅ Як проводяться антропологічні дослідження у віртуальності?

#anthropologicalwriting

Навіщо потрібні спостереження?

🤷🏻‍♀️ Проводити опитування людей завжди складно. Бо люди – складні істоти. Часто вони не говорять те, що думають. Або говорять не те, що думають. Або самі не знають, що вони думають. Або самі не знають, що вони говорять. А ще частіше люди говорять те, що ми хочемо від них почути. Тому результати опитувань вимагають ретельної інтерпретації. І ця інтерпретація потребує додаткової інформації.

🔎 Антропологи отримують її двома способами – аналізуючи контекст і спостерігаючи за реальною поведінкою людей. Рок-зірці антропології Маргарет Мід приписують фразу «Те, що люди розказують про те, що вони роблять, і те, що вони насправді роблять – це принципово різні речі». Однією із сильних сторін антропології є вміння обійти цей парадокс. Достатньо лише провести достатньо часу з людьми в їхній повсякденній активності, і тоді стане зрозуміло, як насправді вони поводяться і чому.

☝️ Такий метод роботи в антропології називають включеним спостереженням. Цей тип спостережень вимагає, щоб протягом певного часу дослідник або дослідниця жили життям своїх респондентів (у їхньому домі, виконуючи їхню роботу, беручи участь у їхній рутині та ритуалах). Якщо ж «включення» з певних причин неможливе (а в умовах сучасного міста зазвичай так і є), навіть звичайне спостереження стане способом отримати безцінну інформацію про те, як насправді поводяться люди.

❤️ Мені тут випадково вдалося знайти промо-відео, де можна побачити, як дослідник долучається до повсякденного життя респондентів, і що він виявляє у результаті. Тому запрошую переглянути ролик і на власні очі переконатись у тому, що спостереження справді мають велику силу.

#anthropologicalvideo
#researchmethods

Чому іудеї не їдять свинину?

📽 У 2016 році український режисер Аркадій Непиталюк випустив короткометражку «Кров’янка». За сюжетом хлопець, який переїхав до міста, привозить свою наречену в село знайомитися з батьками. Вони спеціально з цієї нагоди вирішують заколоти свиню і пригостити майбутню невістку кров’янкою. От тільки батьки ще не знають, що наречена їхнього сина – єврейка.

🐖 Можна здогадатися, що головний конфлікт фільму розігрується довкола іудейського табу на споживання свинячого м’яса. Здавалося б, що в секуляризованому ХХ ст., де і християнство, й іудаїзм давно втратили свої колишні позиції, харчові заборони вже не повинні бути настільки важливими в повсякденному житті. Але ніт. Свиня і сьогодні для іудеїв передусім нечиста тварина, а тому її м'ясо, а тим більше кров, є чимось огидним/небезпечним/неприйнятним. Значить, існування таких заборон пов’язане не тільки з релігією. І антропологи знають, з чим саме.

🚫 У свій час британська антропологиня Мері Дуглас запропонувала вишукане пояснення цьому явищу. У своїй книзі «Чистота і небезпека» Дуглас проаналізувала всі харчові заборони у Старому Заповіті і зрозуміла, що насправді вони жодним чином не пов’язані ні з турботою про здоров’я, ні з правилами, створеними спеціально для перевірки відданості Богу. Так, про свиню Старий Заповіт чітко говорить, що цю тварину не можна вживати у їжу через те, що в неї роздвоєні копита, але при цьому вона не жує жуйку. Тобто головна причина заборони споживання свинини – це те, що свиня випадає зі звичних для єврейського суспільства класифікацій. І саме ця її неправильність провокує уявлення про нечистоту, а отже огиду і зрештою заборону. Так Мері Дуглас зробила висновок, що проблема насправді не у свині, не в здоров’ї і не в економіці, а в тому, які класифікації існують в культурах для речей та живих істот.

#anthroplogicalvideo
#anthropologicalreading

⚡️Антропологічне кіно: «Вхід через балкон»

🎥 Трьох речей ніколи не буває забагато: антропології, українського кіно і балконів. Висококонцентрована суміш всього цього є в свіжесенькій роботі Романа Блажана «Вхід через балкон». Я вже писала, що до цього фільму ввійшли мої коментарі про антропологію пострадянських балконів. І от нарешті фільм можна подивитись. Перегляд безкоштовний, треба тільки зареєструватися на сайті.

🌇 Якщо хочеться душевності, зворушливих історій, затишку і соковитих повсякденних деталей – клікайте і ні в чому собі не відмовляйте. А от бонусом стануть міркування експертів з різних сфер, де кожен у межах своєї компетенції намагається дати відповідь на сакраментальне питання: «Чому пострадянські балкони виглядають саме так?»

#anthropologicalvideo

🤫У кожного антропологічного дослідження є бекстейдж і мільйон дурних та смішних історій.

😎Якраз такими історіями разом з колегами ділитимусь сьогодні о 19.00 в зумі. Запрошую на сеанс антропологічного флуду в межах презентації номеру журналу "Фольклор и антропология города", присвяченому прикладній антропології.

‼️Початок о 19.00. Деталі в наступному пості.

Приєднуйтес. Буде максимально неформально)

Друзья, чтобы наша (и ваша) жизнь стала интереснее, мы придумали новый формат неформального онлайн-разговора о науке, который назвается... АНТРОПОТРЫНДЕЖ!

И дебютный АнтропоТрындёж про прикладную антропологию состоится в Zoom уже 17 сентября в 19:00 по Москве!

Что снится прикладным антропологам в страшных снах? Каких самых необычных информантов им приходится интервьюировать? Нужно ли соглашаться, когда в кабинете высокопоставленного чиновника тебе наливают коньяк? Как быть, если заказчик потребовал провести исследование за неделю? Хотите узнать ответы на эти вопросы? Мы приглашаем всех желающих заглянуть на «кухню» прикладных исследований!

На онлайн-презентации очередного номера научного журнала «Фольклор и антропология города», посвященного прикладным антропологическим исследованиям, не будет академических докладов и торжественных речей. Зато будет много научных баек, смешных и драматичных, безумных и поучительных.

Очень часто бывает, что самое интересное из того, что происходит с антропологом во время исследования, не попадает ни в научные статьи, ни в итоговые отчеты. Зато подобные полевые байки очень популярны в курилках или в кулуарах конференций. И нередко они становятся отправной точкой для серьезных разговоров о методологических и этических проблемах научных исследований. В качестве эксперимента мы запускаем специальный вечер таких баек, присвоив этому формату ироничное, но выразительное название «АнтропоТрындеж». И первое такое мероприятие будет посвящено научным проектам «на заказ».

Своими историями об опыте проведения прикладных антропологических исследований поделятся авторы номера: Михаил Лурье (ЕУ СПб), Никита Петров (РАНХиГС, Москва), Тина Полек (Центр прикладной антропологии; компания «Die Kulturträger», Киев), Марина Байдуж (Группа прикладных антропологов «Артель», Москва), Константин Филоненко (компания «Ценципер», Москва). Ну а задать вопрос или поделиться своими мыслями смогут все желающие.

Модераторы – приглашенный редактор номера Михаил Алексеевский (Центр городской антропологии КБ Стрелка) и Дарья Радченко (ЦГА КБ Стрелка, РАНХиГС, заместитель главного редактора журнала «Фольклор и антропология города»).

АнтропоТрындёж состоится в Zoom 17 сентября (четверг) в 19:00. Чтобы принять в нем участие, необходимо пройти предварительную регистрацию, а затем за час до мероприятия получить ссылку в электронной почте - https://ufa-ion.timepad.ru/event/1424975/

Внимание! Запись принципиально вестись не будет, ведь это сугубо неформальное мероприятие, ценность которого в том, что оно происходит «здесь и сейчас».

​​«Я думаю, що він думає, що я негарна. Значить він мене покине»: історія про інтерпретативну роботу

Зовсім нещодавно не стало американського антрополога Девіда Гребера, про якого я вже тут не один раз згадувала. За життя Девід зробив дуже багато для того, щоб показати, як антропологія може бути практичною. Упевнена, що його нешаблонний підхід допоможе багатьом поглянути на людей під інших кутом і побачити неочевидне. Тому закликаю читати книги Девіда Гребера і смакувати його дотепність та гострий розум. А поки маленький спойлер з його роботи про бюрократію «The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy».

🤔 Наше повсякденне життя значною мірою складається з намагань зрозуміти і розшифрувати мотиви та сприйняття інших людей. Ми вчимося цьому в ранньому дитинстві, і з часом деякі нас прокачують цей скіл до вражаючих результатів. Уміння ставити себе на місце іншого і бачити світ з його або її точки зору, Девід Гребер називає інтерпретативною роботою.

🤷🏻‍♀️ Однак не всі люди виконують такі роботу в однаковій мірі. Жінки роблять це краще і частіше, ніж чоловіки. Чому? А отут вже стає цікаво. Упевнена, що кожен з вас хоча б раз чув жартівливі висловлювання про «жіночу логіку» і про те, що жінки – дивні створіння, яких взагалі неможливо зрозуміти. При цьому вважається, що чоловіків зрозуміти дуже легко, бо у них логіка – справжня.

☝️ Але от в чому штука – у патріархальному суспільстві в жінок не лишалось іншого вибору, крім як докладати зусиль для того, щоб максимально ефективно розуміти чоловіків. Чому? Тому що від ефективності комунікації з чоловіком залежав їхній доступ до доходів і ресурсів. «Хочеш норкову шубу – підлови момент, коли він буде у настрої» - це якраз про це. Зрозуміло, що я зараз перебільшую. Але для жінок інтерпретативна робота стала важливим інструментом для отримання вигоди і уникнення ризиків.

😕 Однак таке уявлення існує не лише щодо жінок. Воно завжди є там, де присутня нерівність. Наприклад, у рабовласницькій Америці темношкірі раби ділилися між собою знаннями про те, як краще зрозуміти білих. Слуги завжди знали купу деталей про життя своїх господарів, але в жодному разі не навпаки.

🔎 Але не треба далеко ходити. Люди обох статей регулярно намагаються інтерпретувати поведінку і слова своїх начальників і начальниць, тоді як керівників рідко турбує, як бачать їхню поведінку підлеглі. Ми намагаємось вловити хороший настрій керівника, щоб розказати про те, що виникла якась поточна проблема. Хочемо впіймати підходящий момент для прохання про вихідний. Постійно аналізуємо його або її ставлення, щоб розуміти, чи не планують нас звільнити. Ми безкінечно інтерпретуємо, бо це вигідно в стосунках підлеглості.

😉 Антропологи, до речі, теж займаються інтерпретативною роботою. Точніше, не так, антропологія – це взагалі інтерпретативна наука. Чому? Розповім у наступних постах.

#anthropologicalreading

​​Що антропологи роблять у спортзалах?

🌍 Де тільки антропологи не проводили свої дослідження: в африканських шахтах, в італійських селах, у британських пабах, на американських фермах і в тисячі інших несподіваних місць. Але завжди ці місця є не самоціллю, а приводом осмислити щось глибше – уявлення людей про світ.

🧘‍♀️ Антропологиня Крістіна Хедблом провела своє дослідження у шведських спортзалах. Навіщо? Бо це було саме те місце, де вона могла безпосередньо зіткнутися з уявленнями людей про те, як працює їхнє тіло, і побачити, звідки вони беруть розуміння того, як саме треба рухатись під час фізичних вправ.

Свої відкриття Крістіна виклала у прекрасній і дуже просто написаній книзі «“Тіло створене, щоб рухатись”: культура спортзалів і фітнесу у Швеції» (2009). Зізнаюся чесно – прочитала на одному диханні і нетерпляче хочу поділитися основними думками:

🤸 Які рухи є фізичними вправами?
Крістін наводить аналогію з танцем. Як знати, де просто помах рук і рух ніг, а де – танець? Як можна відрізнити одні рухи від інших? Ми вважаємо, що люди танцюють, тільки якщо вони роблять ці рухи в певному контексті. Так само і з фізичними вправами. Згинання тіла в певний спосіб на вечірці спортом не буде. А от таке ж згинання тіла в залі – це вже фізкультура.

🏋️‍♀️ Чому люди ходять до спортзалу?
Є три групи причин, які змушують людей відвідувати спортзал:
✅ Механічні (внутрішні) – бажання добре почуватись, задля здоров’я, реабілітації тощо.
✅ Естетичні (зовнішні) – бажання мати певну зовнішність і прагнення тілесної краси.
✅ Змішані
Але насправді інтерв’ю з відвідувачами залів показали, що прямо люди готові зізнаватися тільки в механічних причинах занять спортом. Справа в тому, що (принаймні у Швеції) про естетичні причини для фізичної активності в суспільстві говорити не прийнято. Жінки після 40 стверджували, що для їхнього віку недоречно зациклюватись на красі. Тоді як для чоловіків визнання того, що вони займаються естетичним самовдосконаленням – це зізнання у фемінності або гомосексуальності.

🤾 Звідки береться знання про те, як має рухатись тіло?
Основним джерелом знань про тіло і його рух Крістін називає інструкторів у залі. Але у процесі свого антропологічного дослідження вона виявила, що крім формальних інструкторів є ще цілий ряд людей, які виконують ті ж функції, але без оплати і працевлаштування. Це неформальні лідери – ті, хто «знає правду» про те, як тренуватись, і володіє символічним капіталом: найдосвідченіші відвідувачі; найбільш накачані відвідувачі; професійні спортсмени; люди, чия професія пов’язана з тілесністю (лікарі, масажисти, вчителі біології, тощо).
Але тривале включене спостереження в залі дозволило побачити ще одне джерело уявлень про рух і тіло – менш очевидне, але не менш важливе. Йдеться про самі тренажери, які змушують людей виконувати певні рухи певним чином. І це визначається чиїмось зовнішнім баченням того, як рухи мають бути виконані.

🏊‍♀️ Як у спортзалі відтворюються уявлення суспільства про тіло?
Спортзал – це унікальний простір, адже в ньому реалізуються сконструйовані в суспільстві ідеали про красу і здоров’я. Але антропологічний погляд на культуру спортзалів і фітнесу показує, що уявлення людей про ідеали, стилі і техніки фізичних вправ можуть протилежно відрізнятися в межах одного залу. Справа в тому, як знання, створене фахівцями з функціонування тіла (науковців, медиків), доходить до людей, які практикують фізичні вправи. А доходить воно через авторитетних посередників (медіа, спортсменів, блогерів, інструкторів тощо). І от саме від того, як вони зрозуміли отриману інформацію залежить те уявлення, яке складеться в майбутньому відвідувачів залів.

🙃 Як думаєте, а що показало б аналогічне дослідження в Україні: механічні чи естетичні причини відвідування залу?

#anthropologicalreading

​​Дорослішання на районі, або Чому гето такі жорстокі?

🔎 З 2007 по 2013 рік група антропологів знімала квартиру в найбіднішому кварталі пуерто-риканського гето у Філадельфії. Поступово дослідникам вдалося влитися в життя району, заприятелювати з місцевими і зануритися в побут місцевих наркоторговців і їхніх родин. Антропологи роками спостерігали за тим, як продавці наркотиків штовхають товар на своїх точках, як вибудовують ієрархії, як конфліктують з поліцією та один з одним, і як опиняються зрештою у в’язниці, стикаючись із ще більшим рівнем насильства, ніж на вулицях гето.

💻 На основі цих спостережень автори опублікували чимало вражаючих етнографічних статей про життя у гето. Сьогодні я перекажу найцікавіше з їхньої відносно свіжої роботи, що має назву «Дорослішання посеред смертельного бетонного гето в США» (2019).

🏭 Гето, де проходило дослідження, – це колишня закинута філадельфійська промзона ХІХ ст., куди у 1950-х почали переселятися мігранти з Пуерто-Рико в пошуках роботи. Однак влаштуватися вдавалось одиницям. І нові мігранти потрапляли до середовища, де в ситуації тотального безробіття встигло вирости вже друге покоління. Виходом для багатьох стала робота в нелегальному бізнесі. Продаж наркотиків забезпечував ризикові, але легкі гроші. Зрештою це була та робота, яку можна виконувати з раннього віку і до повноліття встигнути досягнути кар’єрного росту, ставши «bichote» (пуерто-риканське сленгове слово, що означає нарко-боса).

👥 Свою розповідь про життя наркоторговців у гето антропологи побудували довкола історії дорослішання своїх їхніх сусідів по будинку – Тіто і його молодшого брата Лео.

👊Результати антропологічних спостережень дозволили показати, що дорослішання на районі накладає на хлопчика обов’язок до насильства. Адже статус «bichote» потрібно заслужити і довести своїми діями. Йдеться про вміння бути «лідером серед рівних». Найбільшу повагу на районі викликають регулярна демонстрація власної відваги, брутальності, а також щедрість до своїх. Оця брутальність –це не лише вулична естетика, а ключовий компонент концепції маскулінної самоповаги. Наприклад, у гето особливо цінується вміння безстрашно вступати в близький кулачний бій, а не просто лякати противника вогнепальною зброєю.

💪 Тіто і Лео по черзі пройшли шлях від звичайних хлопчиків з бідного кварталу до bichote, з усіма фінансовими і статусними перевагами цієї ролі. Вони багато працювали і багато зусиль доклали до того, щоб отримати повагу в очах інших. Але роль нарко-боса передбачає постійні виклики цьому статусу і вимагає вміння швидко на них реагувати з усією можливою брутальністю. Саме такі реакції призвели обох братів до надміру експресивних дій, що завершились вбивством колег-наркоторговців. Тіто і Лео один за одним потрапили до в’язниці.

🌆 Якщо поглянути на дорослішання цих пуерто-риканських дітей з антропологічної перспективи (ви ж уже зчитали відсилку у назві статті до роботи Маргарет Мід «Дорослішання на Самоа», правда?), то можна побачити в їхній поведінці відголоски уявлень про американську мрію. Так-так, саме американську мрію – можливість досягнути успіху будь-кому, завдяки своїй працелюбності, відвазі, наполегливості та рішучості. Продаж наркотиків для дітей з гето – це те саме підприємництво. Навіть якщо воно супроводжується насильством, від якого в результаті страждають усі. Бо ж кожного разу новий bichote упевнений, що зможе бути спритнішим, ніж свої попередники, і зреалізує власну мрію про гідне щасливе життя в найкращій країні світу.

#anthropologicalreading

​​«Причина»

❤️ Антропологи завжди трепетно ставилися до документальних фільмів. Неважко здогадатися, чому) Бо документалка дозволяє побачити чуже дослідницьке поле на власні очі та отримати безцінний емоційний досвід.

🔫 Коли я читала статтю про юних наркоторговців Філадельфії, все ніяк не могла зрозуміти, які ще антропологічні описи в’язниці я не так давно зустрічала. А потім згадала, що це документальний фільм «Причина», про який я просто мушу розповісти детальніше.

⏳ Автором фільму є Андрес Фіґередо, режисер і підприємець з Каракасу. Протягом п’яти років він працював над історією про корумповану венесуельську пенітенціарну систему. Це означає, що він брав інтерв’ю в реальних членів вуличних банд, їхніх батьків, торговців зброєю, колишніх в’язнів, колишнього в’язня, а тепер високопосадовця і найцікавіше – у тих, хто на той час відбував покарання в переповненій Генеральній в’язниці Венесуели. І тут починається зав’язка, бо ця в’язниця – це майже окрема держава. У ній охорона стоїть лише по периметру та не наважується і кроку вступити всередину. Всю територію контролюють лише ув’язнені. Вони мають власну ієрархію, чіткі правила, систему покарань, зброю, бюджет і навіть свята зі сценою, музикою, жінками і дітьми, яких туди пропускають на цілий вечір. Екзотично? Антропологічно? Інтригує? Звісно, так. Але все-таки не варто забувати, що все одно це в’язниця, де недобровільно перебувають люди, які порушили закон, люди, часто зі складними і поламаними долями, люди, які вірять, що вийшовши на волю, вони зможуть щось змінити у своєму житті.

😉 Маю надію спойлерів не вийшло, бо фільм без перебільшень вартий уваги. В Україні його показували навесні в межах фестивалю Docudays. На жаль, зараз на їхньому сайті фільм недоступний, але він є на Амазоні і коштує, як похід в кінотеатр, тому от прямо дуже наполегливо раджу. А якщо сумніваєтесь, гляньте трейлер, і всі сумніви відпадуть. Гарного перегляду 🙃.

#anthropologicalvideo

​​М'ясо для справжніх мужчин, або чому ми їмо те, що ми їмо?

🥩 Коли ми обираємо страву в ресторані, ми здійснюємо соціальну дію, якою повідомляємо про себе певну інформацію. Їжа, яку ми їмо, так само як одяг, який ми носимо, музика, яку ми слухаємо та автомобілі, на яких ми їздимо, відображають нашу ідентичність. Це означає, що наше меню може розказати людям чимало цікавого: про соціальний статус, дохід, погляди, а ще – гендерну приналежність.

🐟 Справа в тому, що їжа майже завжди має маскулінне або фемінне забарвлення. Найчастіше чоловічими продуктами вважаються калорійні страви і м'ясо, а жіночими – легка і овочева їжа. Але в одних культурах одні і ті ж страви можуть вважатися чоловічими, а в інших – жіночими. Наприклад, в США риба – дієтична їжа для жінок, а в Туреччині– маскулінна їжа, адже це традиційна закуска під ракію. Чому виникає така різниця? А тому що культурний контекст. І кому, як не антропологам і антропологиням розбиратись у його нюасах.

🤔 Я спробувала це зробити у статті «Чоловіча та жіноча їжа. Антропологічний погляд» для нового проекту улюблених Їzhakultura:

🔸 Чому футбол під вінішко нє катіт?
🔸 Як діти демонструють за столом свою гендерну приналежність?
🔸 Чому жінки вважають себе надто гладкими, а чоловіки – надто худими?
🔸 Міленіали і їхні гендери: чому контекст всьому голова?
🔸 І трішки провокації: яку їжу вважають чоловічою і жіночою українці?

👉 Стаття ось тутечки за посиланням: https://yizhakultura.com/material/20201027_2200?fbclid=IwAR32r3VNhWh9_uEP0Z2IPYBQqX2mIf3u26e95SpU7nPKNb13q5_OJAE7abM

#anthropologicalwriting

Корпоративні племена, або Навіщо компаніям дбати про культуру?

⭐️ У тусовці бізнес-антропологів є одна людина, про яку точно чули всі. Це голландська антропологиня Ітске Крамер, яка вже багато років займається дослідженнями корпоративної культури і успішно консультує компанії по всьому світу. У своїй роботі Ітске проводить численні паралелі між традиційними племенами і сучасними компаніями – корпоративними племенами. Бо насправді західні суспільства мають значно більше племінних установок, ніж ми собі звикли думати. Тому на своїх тренінгах Ітске розказує, як побудувати в компанії сильне плем’я, і навіщо для цього потрібні не лише вожді, але й шамани. За лінком можна переглянути відео одного з її минулорічних виступів. Раджу не полінуватися і таки відкрити посилання, бо Ітске – блискуча оповідачка і має прекрасне почуття гумору – це краще бачити на власні очі😉.

🗒 Ну а для тих, хто любить коротко і по суті, ось її основні меседжі:

Про сильні і слабкі племена
🏝 Ітске була в багатьох етнографічних експедиціях і під час своїх спостережень завжди легко могла зрозуміти, сильне чи слабке плем’я вона відвідує. Якщо одна частина племені не спілкувалася з іншою або якщо члені племені не спілкувалися з вождем – одразу було зрозуміло, що плем’я слабке. Тоді як сильні племена були сильними насамперед в комунікації між своїми членами. Це означає, що вони спільно творили сенси, які допомагали їм ефективніше займатися нагальними завданнями.

Як побудувати сильне плем’я?
💪 Ніщо в світі не має значення саме по собі. Усім речам, явищам і подіям надають значення люди, і це значення залежить від контексту. Не існує однозначних «добре» і «погано»: одна і та сама дія в різних ситуаціях може мати різну оцінку. Щоб зробити плем’я сильним, потрібно навчитися творити сенси колективно і залучати до цього тих, кому є що сказати. Сенси – це про те, як ми приймаємо новеньких, як реагуємо на помилку, як плануємо, як спілкуємось, чого прагнемо і що вважаємо важливим. Сенси – це про те, чи ок піти з колегою на вихідних на пиво, чи ок писати в месенджер опівночі, чи ок ділитися з керівником особистим. І ще про купу дрібних і великих питань, які виникають тоді, коли люди спільно роблять одну справу.

Посиденьки біля вогнища
🏕 У компаніях працюють різні люди, які мають різні погляди. Найважливіше – дати можливість всі ці різні погляди висловити. Бо якщо цього не зробити, співробітники почнуть дратуватись і пліткувати. При цьому треба розуміти, що люди пліткують з тими, хто думає так само, як і вони. Так виникають організовані групи супротиву, якщо що) Тому в компаніях потрібне те, що Ітске називає jam session або «посиденьки біля вогнища» – ситуації, де кожен може висловитись і не боятися наслідків своїх висловлювань. Спілкування біля вогнища дозволяє озвучити переживання, спокійно обговорити всі ок і не ок, а ще поділитися історіями, бо саме в історіях живе оте невидиме і важливе, яке створює культуру і наповнює її змістом.

🙂Це не останній пост про роботу Ітске Крамер, попереду ще багато її інсайтів та несподіваних адаптацій антропологічних теорій. Не перемикайтесь на інші канали.