Хочу поділитися з вами одним з улюблених своїх каналів з експедиціями. Дивлюся на їх відео і сама мрію їздити так країною та відкривати закинуте, нетуристичне, милуватися всім нашим. Це люди без етнографічної освіти, але з великою любов'ю до справи. Проект "Хащі" - це просто друзі з Хмельниччини, які подорожують занедбаними місцями і знімають це на камеру.

🎥 Цей фільм про експедицію, від якого сльози самі летять: так щемко передати всю дикість, експресивність, агресивність, архаїчність, дивність регіону, але з такою велетенською людськістю. Розумінням, що все зникає і що це нормально десь, просто треба насолодитися цим моментом зараз.

Тут про бортників, які "я шо ту банку меду продам сам себе уважати не буду", про села, які піднялись на бурштині і там можна відхватити просто так, про повстанців у лісах та "десять язиків", якими говорять місцеві, про допомогу і пісні, в яких все🎵

Можливо вже дивилися їх відео? Як враження?

https://m.youtube.com/watch?v=WqBZ_rOm5Mw&feature=share

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу?

😷 Поки для українців проблема коронавірусу стала чимось з іншого життя, решта світу продовжує вивчати та аналізувати наслідки пандемії. Зокрема і для бізнесу. Тому в наступних постах трохи розповім про це.

🧐 COVID 19 триває вже понад 2 роки, спричиняючи трансформації робочого повсякдення в усіх куточках планети. Утім поки ніхто так і не зрозумів, що робити з корпоративною культурою під час віддаленої роботи, як будувати в зумі неформальні зв”язки, а головне – чим стане робота для людей у постковідному світі.

💻 Щоб відповіти на ці питання, консалтингова компанія RED Associates провела дослідження «Переосмислення роботи: як молоді спеціалісти бачать майбутнє своєї роботи, і що це означає для лідерів». RED Associates – не типовий консалтинг, адже до своїх проектів компанія дуже часто залучає саме антропологів, тому результати її досліджень завжди відображають глибинні процеси в культурі. Щоб зрозуміти, як сьогодні переосмислюється робота, як змінились повсякденні практики, які виникли нові норми, а також якими є очікування молоді від роботодавців дослідники поспілкувались молодими професіоналами з різних галузей у Парижі, Шанхаї, Копенгагені, Стокгольмі та Нью-Йорку.

⚡️Тож в наступних кількох постах я спробую поділитися основними інсайтами з цього дослідження.

Знахідка 1. Пандемія провела нові червоні лінії в організаціях.
Основними точками напруження стали наставництво, навчання та отримання чесного фідбеку.

Фідбек

🤝 Молодим спеціалістам дійсно важко отримувати зворотний зв”язок від менеджерів під час віддаленої роботи. По-перше, для цього треба призначати окрему зустріч. По-друге, завжди є ймовірність хибно зрозуміти невербальні сигнали менеджерів під час дзвінків у Zoom.

👂 З іншого боку, менеджери, теж скаржаться: «В офісі я завжди тримаю двері відчиненими, тому що мені подобається слухати розмови довкола... Мені важливо вимірювати температуру команди, розуміти, які є нагальні проблеми». Натомість віддалена робота змушує менеджерів покладатися на команду, передбачати всі можливі проблеми і довіряти прямим відповідям про те, наскільки люди напружені або нудьгують. А без невербальної мови так важко зрозуміти, чи дійсно вони говорять в цей момент правду.

Гібридна політика

☹️ Коли одним командам дозволено працювати у віддаленому або гібридному режимі, а іншим - ні, це призводить до образ та заздрості. Утім така політика породжує до напруження не лише між командами, а й між географічними регіонами. Наприклад, коли одна команда змушена працювати віддалено під час карантину в Шанхаї, а інша – має можливість особисто відвідати велику презентацію в Гонконгу.

Випадкові та заплановані зустрічі

🥸 Навіть, якщо гібридні політики доступні для всіх команд, вони все одно можуть негативно вплинути на робочі стосунки між колегами. Оскільки рішення про те, коли приходити в офіс або як застосувати гібридну політику, часто приймається на рівні команди чи відділу, функціональні групи можуть вибирати присутність в офісі в різні дні та без збігу графіків. Це ускладнює випадкові зустрічі та обмін інформацією в офісі. Відсутність таких випадкових незапланованих взаємодій, своєю чергою, загрожує організаційною відокремленістю і може придушити креативність.

Далі про знахідки RED Associates у наступних постах 😉.

А повний текст англійською за лінком 👇

https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️ А як у вас з онлайн-фідбеками? Поділіться в коментарях.

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу? (частина 2)

😷 Продовжую розповідати про вплив пандемії на роботу та виклики для роботодавців, який він провокує. Першу частину можна почитати ось тут.

Знахідка 2. Молоді професіонали хочуть працювати з дому, але також цінують офіс

🏠Напруження щодо різних форматів роботи існує не лише між командами, але і в людей всередині. Молоді професіонали мають чимало внутрішніх суперечностей щодо того, яка робота буде для них більш корисною – онлайн чи офлайн.

Гнучкість, зокрема можливість періодично працювати з дому, сьогодні є основною перевагою для молодих професіоналів

🤝 Молоді спеціалісти звикли до робочих місць, які дозволяють їм працювати принаймні частину часу вдома, і вимагають такої опції від своїх роботодавців. Перебування вдома дає їм можливість керувати інтенсивністю роботи залежно від типу завдань. Чимало молодих професіоналів також відзначають довіру як важливий фактор, через який їм подобається працювати вдома. Людям не обов’язково користуватися опцією роботи з дому, але можливість цього вибору дає їм відчуття контролю.

Попри прагнення до гнучкості, молоді спеціалісти відчувають потребу в офлайнових стосунках з колегами

🤗 Незважаючи на те, що більшість молодих професіоналів прагнуть мати можливість обирати роботу з дому, вони добре розуміють обмеження такого формату. Люди занепокоєні власною ізоляцією: вони відчувають брак соціальної приналежності, відрізані від друзів і важливих мереж підтримки, зокрема на роботі.

Офіс – це місце для розвитку інстинктивної інтуїції

💻 Молоді спеціалісти впевнені в тому, що опанувати формальні професійні навички, наприклад, курси програмування чи дизайну, вони здатні самостійно. Натомість вони очікують, що роботодавці допоможуть їм розвинути інстинктивну інтуїцію: як поводитись в компанії, справлятися з труднощами, вирішувати проблеми швидко, творчо та продуктивно.

🔎 Часто для цього потрібне спостереження за роботою інших, більш досвідчених колег. Проте спостерігати за колегами під час віддаленої роботи неймовірно складно. І це, своєю чергою, ускладнює для молодих спеціалістів вироблення критеріїв того, яка робота в їхній компанії вважається якісною. Вони просто не мають можливості рівнятися на когось. У стажерів немає можливості «зазирнути через плече» до своїх старших колег, щоб зрозуміти, як їхні вміння еволюціонували з перших невдалих спроб до теперішнього рівня.

🏢 Отже, молоді професіонали дійсно бачать цінність в офісі. Але вони хочуть мати доступ до офісних приміщень з певною метою, наприклад, щоб зосередитися (коли вдома надто багато відволікаючих факторів); щоб вчитися шляхом спостереження за іншими колегами; для спілкування з колегами. Крім того, присутність в офісі може мати вирішальне значення для надання новим працівникам базових знань про роботу компанії.

Адаптивні офіси не повинні позначатися на ефективності

🖇 Молоді спеціалісти хочуть отримати доступ до офісу для своїх конкретних потреб. Вони очікують, що це буде комфортне, передбачуване місце, куди є можливість прийти і одразу розпочати працювати. Однак сьогодні компанії по всьому світу зменшують площу своїх офісів, щоб скоротити витрати після пандемії. І це створює важливий виклик для роботодавців: як спроектувати більш гнучкі простори, що їх люди зможуть адаптовувати для різних потреб, зберігаючи певну базову передбачуваність і ефективність?

Повний тест дослідження можна прочитати ось тут 👇:
https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️А ви ходите до офісу? Якщо так, то заради чого?

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу? (частина 3)

Сьогодні я завершую свою розповідь про дослідження роботи у (пост)ковідному світі, проведене компанією RED Associates. Ось тут можна прочитати першу частину, а ось тут другу.

Знахідка 3. Причина для оптимізму: молоді професіонали знову відчувають пристрасть до роботи

😔Певний час дослідження демонстрували стійке зниження інтересу молодих спеціалістів до роботи. Але сьогодні маємо гарну новину. Може молоді професіонали все ще трохи розгублені щодо того, як саме вони хочуть працювати – онлайн чи офлайн, але вони чітко знають, чому вони хочуть працювати.

Сенс і мета з’являються через більшу автономію

🧐 Філософ Адіна Шварц стверджує, що рівень «важливості» роботи еквівалентний ступеню її автономії. Це правило працює сьогодні як ніколи. Пандемія надала молодим професіоналам майже безпрецедентну автономію щодо того, де, коли та як вони можуть працювати. Хтось сидить з ноутом на дивані, хтось працює з 10 ранку до 2 години ночі, щоб «потрапити в потік» - можна працювати як-завгодно, де-завгодно і коли-завгодно, аби тільки робота була виконана до дедлайну.

💪 Збільшення необхідності самоконтролю аж ніяк не перетворило молодих спеціалістів на ледарів, а навпаки оживило їхні стосунки з роботою. Виявляється, більший контроль призводить до більшої гордості за виконані завдання та підвищує інтерес до роботи. Це надихає людей мати ще більше контролю над роботою, створюючи своєрідне коло доброчесності.

Висновки

Майбутнє роботи буде різним в різних організаціях

🤝 Попри те, що протягом останніх кількох років дослідження показували зниження інтересу молодих людей до роботи, сьогодні ця тенденція вже не відповідає дійсності. Молоді професіонали бачать сенс і мету у своїй роботі, а тому вона стає для них важливою. Для організацій з’являється новий виклик: як спрямувати джерело цих сенсу та мети кожного працівника до корпоративної культури, як сприяти співпраці між командами та створювати відчуття причетності, критично важливе в кризові періоди.

🫀 Це означає, що для успішної навігації в новому майбутньому роботи, організаціям доведеться дивитися всередину себе, а не на те, що роблять інші організації і навіть не на те, що говорять їхні співробітники.

Ключові питання, які повинні поставити лідери організацій, сьогодні такі:

✔️ Що є сенсом і метою для різних груп працівників і чому? Як ми разом можемо сприяти цьому в усій організації?
✔️ Які напруження існують в організації між співробітниками, командами, відділами і навіть географічними регіонами та офісами? Чому?
✔️ Як ми можемо сприяти навчанню та розвитку співробітників? За які «старі» неактуальні уявлення ми чіпляємось? Які навчальні можливості втрачають співробітники, фізично не перебуваючи в офісі?
✔️ Яким є наш підхід до надання співробітникам більшої гнучкості та самостійності в роботі?
✔️ Як ми можемо вийти за межі того, що люди декларують у своїх побажаннях щодо робочого місця, щоб зрозуміти практики, які сприятимуть колективній продуктивності та відчуттю причетності?

Повний тест дослідження можна прочитати ось тут 👇:
https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️А у чому особисто ви бачите сенс своєї роботи?

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Що таке нью нормал для українців сьогодні?

💪Трохи моїх рефлексій про повсякдення під час війни для нового випуску дайджесту від Всесвітньої ради антропологічних асоціацій (The World Council of Anthropological Associations).

Текст ось тут за посиланням 👇

https://www.waunet.org/wcaa/news/wcaa-news-november-2022/

#anthropologicalwriting

Нелегальні (і не тільки) запитання з антропології. Українська ідентичність

😎 Тут така справа: минулого року з Артемом Гунько записали епізод подкасту “Конспект”, і от лише дійшли руки про це розповісти. Спілкувались про антропологію, звісно, а ще про те, як ця наука може допомогти нам зрозуміти українців.

В описі до відео все зручно по таймінгу розкидано, але якщо коротко, то говорили про таке:

🔸 Етнографія як довірлива розмова, або чому важливо бути поруч?
🔸 Ідентичність українців: ким ми є, і ким ми не є
🔸 Чи є волонтерство традиційним для українців?
🔸 Що об’єднує українців?
🔸 Кому потрібні результати антропологічних досліджень?
🔸 Чи є українська культура сільською?
🔸 Чи потрібно нам вивчати росіян?
🔸 Як COVID 19 підготував нас до війни?
🔸Чи є неформальність рисою нашої ідентичності?
🔸 Якими відтінками насичена корупція для українців, і чому все не так просто, як здається на перший погляд?
🔸 Чому країні потрібно більше антропологів?

Повний запис розмови ось тут 👇

https://www.youtube.com/watch?v=ZlPPz2OZgCQ

#anthropologicalvideo

Романтичне кохання: біологія чи культура?

❤️ Ніколи не цікавилась спеціально темою кохання в антропології, аж тут мені трапилась стаття популяризатора науки Сергія Клеміна, який давно занурений у тему романтичних почуттів і багато розповідає про них з точки зору різних дисциплін. Тож не можу стриматись і поділюсь трохи найцікавішими думками зі публікації, де він зібрав дослідження на цю тему, зокрема й антропологічні.

🐒 Спочатку база. Біологи стверджують, що романтичне почуття є частиною біології людської поведінки, а тому притаманне всім людям. Це не може не дивувати – все-таки люди до біса складні істоти.

💍 Антропологи Вільям Янковяк та Едвард Фішер провели велике крос-культурне дослідження і виявили, що романтичне почуття зустрічається майже в усіх людських культурах. Із 166 досліджених культур лише в 19 не було виявлено ознак романтичного кохання.

👩‍❤️‍👨 Один з варіантів пояснення того, чому в цих культурах не знайшли романтиків, полягає в тому, що культура може не завжди заохочувати демонстрацію романтичних почуттів. Люди відчувають закоханість, але суспільство навколо них цього не вітає, тому це почуття лишається невидимим. Крім того, іноді антропологи факапили і не могли розрізнити, де в культурі прояви кохання, а де - сексуального потягу, і відповідно робили неправильні висновки.

🤓 А ще у статті є прекрасне спостереження від канадської психологині Карен Діон. Виявляється, індивідуалізм впливає на прояви в суспільстві романтичного кохання. У культурах, яким притаманний колективізм, романтичні почуття є незатребуваними і їх не демонструють, а от у суспільствах, де нормою є індивідуалізм, розвивається культура романтичних почуттів. Так, західна Європа з усіма цими куртуазними залицяннями це сюди.

🥰 Отже, романтичне кохання є біологічно обумовленим, тобто його відчувають усі люди, однак культура може або провокувати розвиток і демонстрацію цього почуття, або пригнічувати його.

Треба почитати про це більше) Неодмінно поділюсь знахідками 😉.

#anthropologicalreading

Воу, друзі, я незчулася, як нас тут стала аж 1001 людина! ❤️

🥳 Для мене це велетенська цифра, яка свідчить про те, що антропологія потрібна, і що говорити про неї потрібно зрозумілою мовою.

☝️ Водночас це для мене величезна відповідальність, адже це та ніша, де зараз дуже бракує експертних знань, а значить легко схибити і переоцінити свої сили.

🤗 Я вам усім безмежно вдячна за ваш інтерес, за те, що своїми коментарями і фідбеками ви разом зі мною творите цей канал, а також допомагаєте поширювати антропологічні знання вашими репостами і просто спілкуванням з іншими людьми.

😔 Часом мені дуже соромно, що не встигаю писати сюди часто, тому також дякую за ваше величезне терпіння і за те, що таки не відписуєтесь весь цей час. Трохи згодом я неодмінно повернусь з новими ідеями.

🤝 А поки буду дуже рада отримати в коментарях хоча б кілька слів про те, які теми вас цікавлять і ваші враження від каналу взагалі.

Ваша антропологинька

Друзі, привіт! З ваших фідбеків найбільше отримала про саму форму постів - бачу, що мій бот безнадійно застарів 🤷‍♀️

Розбираюсь зараз з функціоналом телеграму, тому буду вдячна за допомогу 🙏.

А накидайте, пліз, реакцій на цей пост. І якщо вийде коментувати, то пару словечок в коментах ☺️.

Спасибі ❤️

Усередині війни: “нове нормальне” для українців

Не втомлююсь повторювати, що коли розпочався СOVID 19, я була вкрай скептично налаштована до терміну “нове нормальне”, адже в Україні так і не відбулось драматичної зміни повсякденного життя.

Проте сьогодні ця зміна сталася. І ми зуміли пристосуватись навіть до такої страшної обставини як війна. Як? Може, ми самі до кінця ще не зрозуміли, як. Але іноземцям це зрозуміти ще важче.

Нещодавно я спробувала трохи порефлексувати для студентів School of International Development, University of East Anglia про те, як виглядає повсякденне життя у Вінниці під час війни і як ми взагалі даємо собі раду з новою реальністю.

Що з цього вийшло, дивіться за лінком 👇

https://www.youtube.com/watch?v=QJXyMeIv-7c
#anthropologicalvideo

❗️Лінк оновила - все має працювати

Війна, наука та емоції: (не) нові концепції та підходи

Я рідко тут пишу про суто наукові заходи, але сьогодні розповім про дуже важливий круглий стіл, який відбувався протягом останніх двох днів.

Ідея організаторів була така:

З початком війни кожен шукав свою роль. Науковці, зокрема історики, етнологи, антропологи тощо також опинилися перед викликом: не просто вижити, а й переосмислити власну діяльність в умовах воєнного часу. Хтось обрав для себе активні ролі у війні, хтось – більш пасивні. Значна частина продовжили свою професійну діяльність і зосередились на документації свідчень і осмисленні цієї війни.

У травні 2022 р. в Чернігові було започатковано усноісторичний проєкт «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014‒2023 рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання», до якого долучилися науковці-волонтери з різних наукових інституцій України.

Головною метою стали фіксація та збереження свідчень очевидців/учасників подій російсько-української війни. Науковці провели 6 експедицій, опитали близько 50-ти людей, підготували близько десяти публікацій.

Як підсумок, 21-22 травня відбувся круглий стіл “Війна, наука та емоції: (не) нові концепції та підходи”, де науковці, журналісти, юристи, психологи розмірковували про збір і збереження свідчень очевидців/учасників подій російсько-української війни в режимі «тут і тепер», а також подальше використання цих свідчень.

Загалом обговорювали такі питання:

✔️методологія польової роботи в умовах війни
✔️вимушені переселенці: виклики, стереотипи та особливості польової роботи
✔️музеї та меморіальні комплекси в умовах війни
✔️візуальна антропологія як метод дослідження війни
✔️психологічна та юридична (не)безпека респондентів та записувачів (фокус уваги - дорослі і діти)
✔️гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014-2022(23) рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання
✔️волонтерський рух - другий фронт.

Це один з перших великих професійних заходів на цю тему в Україні зі значним антропологічним фокусом. Організатори проробили величезну роботу і започаткували фахову розмову про те, як же нам потім всім осмислювати те, що зараз відбувається в Україні.

Всього дискусія протягом двох днів зайняла 17 (!) годин. Ясно, що переслухати їх всі неможливо, але погортати записи дуже раджу.

День 1. https://m.youtube.com/live/w8wCPADIdjI?feature=share
День 2. https://m.youtube.com/watch?v=6pPNjhzQsQ4&feature=youtu.be

Україна: рік потому. Розмови українських антропологів

Друзі, запрошую приєднуватись до нашої антропологічної розмови про те, як рік війни змінив українське суспільство. Це буде онлайн круглий стіл, організований відділом Антропології миру, конфліктів і безпеки Європейської асоціації соціальних антропологів.

Розмова відбудеться 14 березня о 17.00 за київським часом.

Серед учасників крім мене буде Марина Гримич, а також Тарас Федірко і Володимир Артюх.

Спілкуватимемось на такі теми:

✔️Які дискусії, наративи, уявлення та форми активізму виникли після вторгнення, і як вони з часом змінювалися?
✔️Як антропологічний погляд ускладнює дискусії, що часом оперують надто спрощеними термінами?
✔️Як виглядають зсередини перспективи миру, солідарності, надії та опору і взагалі життя в Україні в умовах вторгнення?
✔️Чим антропологи - неукраїнці можуть допомогти?

Деталі події і посилання ось тут 👇

https://www.eventbrite.com/e/ukraine-one-year-on-listening-to-ukrainian-anthropologists-tickets-569968821087?lang=en-us&locale=en_US&status=30&view=listing

Що ми (не) знаємо про Мар’їнку?

Сьогодні у виданні The New York Times вийшла велика стаття про бої під Мар’їнкою. Весь світ читає про страшне протистояння, яке зараз точиться довкола цього вщерть зруйнованого міста в Донецькій області.

Соцмережами українців пронеслася хвиля постів про Мар’їнку, про спроби захопити її ще на початку війни у 2014 і 2015 роках, про те, як зараз вона знову нам болить. От тільки що ми насправді знаємо про це місто? Про людей, які там живуть (чи точніше жили, бо у місті не лишилося цивільних)? І якщо вже геть відверто, які стереотипи ми маємо про весь донецький регіон і його мешканців, які Мар’їнка репрезентує? Відповісти нескладно. Знаємо ми майже нічого, а упереджень маємо дуже і дуже багато.

Я не впевнена, чи буде колись Мар’їнку відбудовано. Але я точно впевнена у тому, що люди, які змушені були звідти виїхати, є носіями прекрасної і унікальної культури українського сходу, яка заслуговує на те, щоб про неї знали.

У 2017 році моя колега, блискуча етнологиня Олена Боряк, видала книгу «Мар'їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр». За цією академічною назвою ховаються унікальні матеріали, які вона знайшла в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології. Виявилось, що у 1928-1929 роках студентами Сталінського педагогічного технікуму було зібрано численні етнографічні описи Мар’їнки і її щоденного життя.

Відкривши ці записи, можна побачити, яким був побут мешканців Мар’їнки, як святкували народження дитини, а як весілля, якими були похорони, як розважалась молодь, у що грали діти, які співали пісні. А ще можна побачити, як пише Олена Боряк в анотації, «що ні про жодну «регіональну специфіку», ані про «русскій мір» тут не йдеться, а витоки культурного розмаїття Донеччини слід шукати в українській етнічній традиції».

Ось тут можна послухати, як Олена Боряк сама розповідає про віднайдені матеріали і про те, навіщо вона їх опублікувала
https://hromadske.radio/podcasts/rankova-hvylya/u-mar-yinci-1920-h-govoryly-ukrayinskoyu-etnolog-olena-boryak

Ось тут я знайшла книгу в продажу
https://good-book.com.ua/ua/marinkaetnokulturnij-portret-ukrainskogo-selishha-na-donechchini-kincya-1920-h-rr

Ось тут стаття в The New York Times https://www.nytimes.com/2023/03/05/world/europe/trench-warfare-ukraine-frontline.html?searchResultPosition=3

#anthropologicalreading

UPD Щойно дізналася, що цього року буде перевидання цієї книги, не пропустіть

Радянське чи не радянське?

Опитування від соціологічної групи “Рейтинг” за 2020 рік показує, що радянським 8 березня вважають тільки 8% українців.

Чи є це свято радянським і яким воно взагалі є, розмірковую у відео 👇

https://www.youtube.com/watch?v=yw5HzEqtzTs

Не знаю, чи буде нарізка з ефіру, але якщо буде, поділюсь - подискутуємо 😉

Чому українці звикли до традиції 8 березня

Щороку розмова про те, святкувати чи не святкувати, а якщо святкувати, то як саме святкувати 8 березня, породжує так багато дискусій і розмов.

Відповідаючи на запитання журналістів, я спробувала подумати над тим, що саме нам говорять соціологічні дані про ставлення укранців до 8 березня.

🔸Чому українці не хочуть втрачати вихідний день?
🔸Чому для більшості це привід зробити приємне близьким жінкам?
🔸Чи можна змінити значення, яке ми вкладаємо у 8 березня, і як це робити?
🔸Як “дякую” може ховатися за тюльпанами і цукерками?

Відео за посиланням 👇

https://www.youtube.com/watch?v=z2_DiNBBQU0

Навіщо українцям 8 Березня?

Трохи ще озвучила думки текстово. Якщо коротко, то я все думаю про те, що саме українці намагаються сказати жінками тюльпанами і цукерками в цей день.

https://thepage.ua/ua/experts/chomu-ukrayinci-hochut-vihidnij-8-bereznya

Поговорили з ChatGPT про вічне 😇

Друзі, студенти факультету історії і права ХНПУ імені Г.С. Сковороди попросили поширити трохи інформацію про збір для своїх випускників, які зараз захищають нас у ЗСУ.

Хто має можливість, долучіться, будь ласка. Всі деталі і звіти в наступому пості👇