Big data чи Thick data?
☝️ Раніше я вже писала про холівари між кількісними та якісними методами дослідження, але давайте на чистоту – ця тема невичерпна. Згадала, що існує кілька крутих статей, де соціальні вчені переконливо аргументують, чому компаніям не варто зациклюватись виключно на великих даних, і чим їм може допомогти антропологія. Далі коротко основні думки з прочитаного:
💻 На перший погляд big data – це ідеальне рішення для збору даних про поведінку людей. Колосальні об’єми сегментованої інформації, що базується на щоденних цифрових слідах – ласий шматочок для аналітиків і безцінне джерело для більш прицільних продажів. Звідси неабиякий престиж цієї професії майбутнього і пієтет до тих, хто нею володіє.
😢 Передбачувано ця одержимість релевантним кількісним інструментом спровокувала ще більших скепсис щодо якісних методів. У порівнянні вони здаються аж надто маленькими та ненадійними.
👵 Здавалося б, що тут пора визнати поразку і всім антропологічним ком’юніті дружно піти на пенсію. Але антропологи приберегли дещо, що здатне похитнути віру у всесильність великих даних. І цей козир має назву thick data (насичені дані).
🔎 Термін thick data – це відсилка до відомого всім антропологам методу thick description (насичений опис), розробленого Кліфордом Гірцом. Йдеться про максимально детальний опис повсякденного життя людей, що здійснюється дослідником під час включеного спостереження. Найцінніше, що дає насичений опис – це контекст щоденної поведінки.
🤷🏻♀️ Справа в тому, що великі дані завжди передбачають значне узагальнення та стандартизацію результатів, а тому вимушені випускати контекст окремих випадків. Величезний об’єм вибірки просто ігнорує конкретні історії, які відкривають реальні стосунки споживачів і продукту. Адже big data – це про повторювані закономірності, але не про емоції і залежність цих емоцій від конкретних культурних та соціальних обставин, у яких живе людина.
🧙♂️ Натомість насичені дані, зосередившись на малій вибірці, можуть допомогти розкрити соціальний та емоційний контекст повсякденного життя споживачів, дати інсайти, необхідні для розуміння успіху чи невдачі стратегії, продукту чи процесу. Так можна отримати абсолютно небанальні ідеї, які ніким раніше не формулювалися.
🤝 Але великі і насичені дані – між собою не вороги. Обидві техніки важливі і обидві містять недоліки. Насичені дані не мають достатнього масштабу, а великі дані – роздільної здатності. Алгоритми забезпечують правдиву картинку, але з надто малою кількістю пікселів. А людина надто складна, щоб зробити на основі розмитого образу переконливі висновки. Тому великі дані можуть допомогти побачити панораму, а насичені дані - роздивитися деталі.
😉 Далі розповім етнографічні байки про конкретні кейси і про те, як насичені дані працюють на практиці.
#anthropologicalreading
#researchmethods
☝️ Раніше я вже писала про холівари між кількісними та якісними методами дослідження, але давайте на чистоту – ця тема невичерпна. Згадала, що існує кілька крутих статей, де соціальні вчені переконливо аргументують, чому компаніям не варто зациклюватись виключно на великих даних, і чим їм може допомогти антропологія. Далі коротко основні думки з прочитаного:
💻 На перший погляд big data – це ідеальне рішення для збору даних про поведінку людей. Колосальні об’єми сегментованої інформації, що базується на щоденних цифрових слідах – ласий шматочок для аналітиків і безцінне джерело для більш прицільних продажів. Звідси неабиякий престиж цієї професії майбутнього і пієтет до тих, хто нею володіє.
😢 Передбачувано ця одержимість релевантним кількісним інструментом спровокувала ще більших скепсис щодо якісних методів. У порівнянні вони здаються аж надто маленькими та ненадійними.
👵 Здавалося б, що тут пора визнати поразку і всім антропологічним ком’юніті дружно піти на пенсію. Але антропологи приберегли дещо, що здатне похитнути віру у всесильність великих даних. І цей козир має назву thick data (насичені дані).
🔎 Термін thick data – це відсилка до відомого всім антропологам методу thick description (насичений опис), розробленого Кліфордом Гірцом. Йдеться про максимально детальний опис повсякденного життя людей, що здійснюється дослідником під час включеного спостереження. Найцінніше, що дає насичений опис – це контекст щоденної поведінки.
🤷🏻♀️ Справа в тому, що великі дані завжди передбачають значне узагальнення та стандартизацію результатів, а тому вимушені випускати контекст окремих випадків. Величезний об’єм вибірки просто ігнорує конкретні історії, які відкривають реальні стосунки споживачів і продукту. Адже big data – це про повторювані закономірності, але не про емоції і залежність цих емоцій від конкретних культурних та соціальних обставин, у яких живе людина.
🧙♂️ Натомість насичені дані, зосередившись на малій вибірці, можуть допомогти розкрити соціальний та емоційний контекст повсякденного життя споживачів, дати інсайти, необхідні для розуміння успіху чи невдачі стратегії, продукту чи процесу. Так можна отримати абсолютно небанальні ідеї, які ніким раніше не формулювалися.
🤝 Але великі і насичені дані – між собою не вороги. Обидві техніки важливі і обидві містять недоліки. Насичені дані не мають достатнього масштабу, а великі дані – роздільної здатності. Алгоритми забезпечують правдиву картинку, але з надто малою кількістю пікселів. А людина надто складна, щоб зробити на основі розмитого образу переконливі висновки. Тому великі дані можуть допомогти побачити панораму, а насичені дані - роздивитися деталі.
😉 Далі розповім етнографічні байки про конкретні кейси і про те, як насичені дані працюють на практиці.
#anthropologicalreading
#researchmethods
А тепер обіцяний кейс про big і thick data
👩💻 Термін “thick data”, про який я вже писала раніше, вигадала конкретна людина – дослідниця Тріша Ванг (Tricia Wang), яка спеціалізується на етнографії технологій.
🤷🏻♀️ Вона багато працювала з різним компаніями, досліджуючи, як культура впливає на технології, але зіткнулася з тим, що не завжди її висновки після етнографічних досліджень були в очах компаній релевантними висновкам на основі великих даних. Так Тріша Ванг почала рефлексувати над своїм методом і зрозуміла, як можна доносити його важливість за допомогою нової назви і нового підходу. Але про це згодом, а сьогодні історія.
⛩ У 2009 році Тріша Ванг працювала над великим дослідженням для Nokia, на той час однієї з найуспішніших компаній на ринку мобільних телефонів. Тріша кілька років проводила своє дослідження в Китаї серед людей з низьким доходом. Для того, щоб краще зрозуміти контекст, у якому живуть люди, вона максимально занурилась у їхнє повсякдення – жила з сільськими мігрантами, продавала на вулиці пельмені, проводила дні і ночі в інтернет-кафе.
Зрештою, маючи за плечима колосальний багаж спостережень і розуміння контексту, у якому живуть небагаті китайці, Тріша Ванг зробила важливий висновок про те, що люди з низьким доходом готові платити за значно дорожчі смартфони, навіть якщо їм це не по кишені.
🏢 З цим висновком Тріша прийшла до свого замовника – компанії Nokia. Дослідниця намагалася переконати центральний офіс у тому, що слід змінити їхню продуктову стратегію з виготовлення дорогих смартфонів для преміум сегменту на виготовлення доступних смартфонів для людей з низьким доходом. Але Nokia вважали таку ідею абсурдною, адже Тріша спиралася на результати інтерв’ю всього зі 100 людьми, тоді як великі дані, з якими також працювала компанія, пропонували вибірку у кілька мільйонів точок даних. І всі ці кількісні дані нічого не говорили про подібну тенденцію.
💻 Однак парадокс полягав у тому, що висновок Тріши не міг бути відображеним у великих даних, адже вони від початку містили готові фіксовані кількісні моделі попиту. І саме ці моделі не відповідали тодішнім культурним моделям споживання в Китаї. І тут можна цитувати коментар Тріши про цю ситуацію «What is measurable isn’t the same as what is valuable» («Вимірюваність данних не визначає їх цінність»).
📵 А далі сталося те, що мало статись. Nokia втратила свої позиції. У 2013 році Microsoft придбав підрозділ Nokia, що займався розробкою, виготовленням і збутом мобільних телефонів.
❗️Після того, як Тріша Ванг почала публічно розказувати свою історію, пройшло вже кілька років, і в Nokia знову відбулись зміни. Microsoft продали Nokia молодій фінській компанії HMD Global. І сьогодні під брендом Nokia продовжують випускати телефони. А ще смартфони. Зокрема й бюджетні.
Ось тут можна переглянути відео на TED, де Тріша Ванг розповідає цю історію і дуже дотепно пояснює, як люди спираються на дані у своєму прийнятті рішень.
А в наступному пості я детальніше розповім, у чому Тріша Ванг бачить переваги thick data і як пропонує поєднувати їх з big data.
#anthropologicalvideo
#researchmethods
👩💻 Термін “thick data”, про який я вже писала раніше, вигадала конкретна людина – дослідниця Тріша Ванг (Tricia Wang), яка спеціалізується на етнографії технологій.
🤷🏻♀️ Вона багато працювала з різним компаніями, досліджуючи, як культура впливає на технології, але зіткнулася з тим, що не завжди її висновки після етнографічних досліджень були в очах компаній релевантними висновкам на основі великих даних. Так Тріша Ванг почала рефлексувати над своїм методом і зрозуміла, як можна доносити його важливість за допомогою нової назви і нового підходу. Але про це згодом, а сьогодні історія.
⛩ У 2009 році Тріша Ванг працювала над великим дослідженням для Nokia, на той час однієї з найуспішніших компаній на ринку мобільних телефонів. Тріша кілька років проводила своє дослідження в Китаї серед людей з низьким доходом. Для того, щоб краще зрозуміти контекст, у якому живуть люди, вона максимально занурилась у їхнє повсякдення – жила з сільськими мігрантами, продавала на вулиці пельмені, проводила дні і ночі в інтернет-кафе.
Зрештою, маючи за плечима колосальний багаж спостережень і розуміння контексту, у якому живуть небагаті китайці, Тріша Ванг зробила важливий висновок про те, що люди з низьким доходом готові платити за значно дорожчі смартфони, навіть якщо їм це не по кишені.
🏢 З цим висновком Тріша прийшла до свого замовника – компанії Nokia. Дослідниця намагалася переконати центральний офіс у тому, що слід змінити їхню продуктову стратегію з виготовлення дорогих смартфонів для преміум сегменту на виготовлення доступних смартфонів для людей з низьким доходом. Але Nokia вважали таку ідею абсурдною, адже Тріша спиралася на результати інтерв’ю всього зі 100 людьми, тоді як великі дані, з якими також працювала компанія, пропонували вибірку у кілька мільйонів точок даних. І всі ці кількісні дані нічого не говорили про подібну тенденцію.
💻 Однак парадокс полягав у тому, що висновок Тріши не міг бути відображеним у великих даних, адже вони від початку містили готові фіксовані кількісні моделі попиту. І саме ці моделі не відповідали тодішнім культурним моделям споживання в Китаї. І тут можна цитувати коментар Тріши про цю ситуацію «What is measurable isn’t the same as what is valuable» («Вимірюваність данних не визначає їх цінність»).
📵 А далі сталося те, що мало статись. Nokia втратила свої позиції. У 2013 році Microsoft придбав підрозділ Nokia, що займався розробкою, виготовленням і збутом мобільних телефонів.
❗️Після того, як Тріша Ванг почала публічно розказувати свою історію, пройшло вже кілька років, і в Nokia знову відбулись зміни. Microsoft продали Nokia молодій фінській компанії HMD Global. І сьогодні під брендом Nokia продовжують випускати телефони. А ще смартфони. Зокрема й бюджетні.
Ось тут можна переглянути відео на TED, де Тріша Ванг розповідає цю історію і дуже дотепно пояснює, як люди спираються на дані у своєму прийнятті рішень.
А в наступному пості я детальніше розповім, у чому Тріша Ванг бачить переваги thick data і як пропонує поєднувати їх з big data.
#anthropologicalvideo
#researchmethods
Коли потрібні thick data?
🤓 Усі люди використовують дані для прийняття рішень. Здебільшого ми називаємо їх досвідом. Так само для прийняття рішень використовують дані й компанії. Тільки для їх отримання вони спеціально проводять дослідження. Тріша Ванг, про яку я вже тут розповідала, склала перелік ситуацій, коли на додачу до big data компаніям, для того, щоб прийняти певні рішення, можуть будуть необхідними thick data.
🤔 Коли компанія починає роботу на незвіданому полі.
Насичені дані – це найкращий спосіб картографування невідомої в культурному плані території. Коли незрозуміло, чого чекати, слід дати зелене світло етнографам, адже їхні насичені дані дають найважливіше – розуміння контексту. А на незвіданих територіях без цього годі й починати якусь активність – можна порушити неписані правила або просто облажатись. А ще насичені дані надихають на творчість і сміливість думки, вони провокують уяву і змушують дивуватись неочікуваному. На незвіданих територіях це саме те, що треба.
📈 Для розробки бренд-стратегії. Сучасний маркетинг орієнтується на потреби і прагнення споживачів, а отже, простого аналізу ринку вже давно недостатньо для розробки стратегії бренду. Тому крім знання про кількісні показники цільової аудиторії для дієвої стратегії потрібні інсайти, тобто розуміння правди про людей, навіть коли вони самі її ще не відрефлексували. Насичені дані володіють унікальною здатністю відкривати справжні емоції людей, дізнаватися їхні історії та розуміти уявлення про світ. І саме аналіз цих історій дозволяє вивести інсайти для майбутніх стратегій.
🖥 Для дизайну продукту/сервісу. Створення нового продукту – це складний процес, що базується на детальному вивченні багатьох технічних і ринкових параметрів. Однак компаніям важливо розуміти, як люди будуть цим продуктом користуватися. І саме тут етнографічне спостереження за поведінкою людей буде вкрай важливим. Бо те, що закладають в продукт інженери, може суттєво різнитися з тим, як цей продукт використають люди.
🏢 Для реалізації організаційної стратегії. Великі дані можуть маякувати про те, що компанії необхідні організаційні зміни. Але як зробити так, щоб ці зміни не позначились негативно на працівниках? Спільна робота керівництва зі спеціалістами з насичених даних може допомогти зрозуміти контекст майбутніх змін з точки зору культури, що сформувалася в компанії, і визначити, які з них доречні, а в яких ризик перевищує користь. Крім того, професійний етнограф може відчути необхідність деяких змін ще до того, як вона буде усвідомлена і вербалізована самими працівниками.
❓А ви колись використовували у своїй роботі насичені дані?
#researchmethods
#anthropologicalreading
🤓 Усі люди використовують дані для прийняття рішень. Здебільшого ми називаємо їх досвідом. Так само для прийняття рішень використовують дані й компанії. Тільки для їх отримання вони спеціально проводять дослідження. Тріша Ванг, про яку я вже тут розповідала, склала перелік ситуацій, коли на додачу до big data компаніям, для того, щоб прийняти певні рішення, можуть будуть необхідними thick data.
🤔 Коли компанія починає роботу на незвіданому полі.
Насичені дані – це найкращий спосіб картографування невідомої в культурному плані території. Коли незрозуміло, чого чекати, слід дати зелене світло етнографам, адже їхні насичені дані дають найважливіше – розуміння контексту. А на незвіданих територіях без цього годі й починати якусь активність – можна порушити неписані правила або просто облажатись. А ще насичені дані надихають на творчість і сміливість думки, вони провокують уяву і змушують дивуватись неочікуваному. На незвіданих територіях це саме те, що треба.
📈 Для розробки бренд-стратегії. Сучасний маркетинг орієнтується на потреби і прагнення споживачів, а отже, простого аналізу ринку вже давно недостатньо для розробки стратегії бренду. Тому крім знання про кількісні показники цільової аудиторії для дієвої стратегії потрібні інсайти, тобто розуміння правди про людей, навіть коли вони самі її ще не відрефлексували. Насичені дані володіють унікальною здатністю відкривати справжні емоції людей, дізнаватися їхні історії та розуміти уявлення про світ. І саме аналіз цих історій дозволяє вивести інсайти для майбутніх стратегій.
🖥 Для дизайну продукту/сервісу. Створення нового продукту – це складний процес, що базується на детальному вивченні багатьох технічних і ринкових параметрів. Однак компаніям важливо розуміти, як люди будуть цим продуктом користуватися. І саме тут етнографічне спостереження за поведінкою людей буде вкрай важливим. Бо те, що закладають в продукт інженери, може суттєво різнитися з тим, як цей продукт використають люди.
🏢 Для реалізації організаційної стратегії. Великі дані можуть маякувати про те, що компанії необхідні організаційні зміни. Але як зробити так, щоб ці зміни не позначились негативно на працівниках? Спільна робота керівництва зі спеціалістами з насичених даних може допомогти зрозуміти контекст майбутніх змін з точки зору культури, що сформувалася в компанії, і визначити, які з них доречні, а в яких ризик перевищує користь. Крім того, професійний етнограф може відчути необхідність деяких змін ще до того, як вона буде усвідомлена і вербалізована самими працівниками.
❓А ви колись використовували у своїй роботі насичені дані?
#researchmethods
#anthropologicalreading
Як зрозуміти людину в цифровому світі?
📱 Big Data працюють із цифровими слідами людей, але людина взаємодіє з технологіями у фізичному просторі, і цей простір завжди має певний культурний контекст, що випадає з поля зору алгоритмів.
🤔 Розмірковуючи про великі і насичені дані, згадала про одну свою статтю, де пробувала описати антропологічний погляд на дослідження технологій. Тому якщо вам цікаво дізнатися більше про цифрову антропологію, у статті можете прочитати про таке:
✅ Що таке цифрова антропологія і чому місцеві культурні звичаї впливають те, як люди користуються технологіями?
✅ Які переваги дають дані цифрової антропології компаніям?
✅ Як працює цифрова антропологія? (на конкретних прикладах)
✅ Як проводяться антропологічні дослідження у віртуальності?
#anthropologicalwriting
📱 Big Data працюють із цифровими слідами людей, але людина взаємодіє з технологіями у фізичному просторі, і цей простір завжди має певний культурний контекст, що випадає з поля зору алгоритмів.
🤔 Розмірковуючи про великі і насичені дані, згадала про одну свою статтю, де пробувала описати антропологічний погляд на дослідження технологій. Тому якщо вам цікаво дізнатися більше про цифрову антропологію, у статті можете прочитати про таке:
✅ Що таке цифрова антропологія і чому місцеві культурні звичаї впливають те, як люди користуються технологіями?
✅ Які переваги дають дані цифрової антропології компаніям?
✅ Як працює цифрова антропологія? (на конкретних прикладах)
✅ Як проводяться антропологічні дослідження у віртуальності?
#anthropologicalwriting
MMR
Культура и технологии, или Как понять человека в цифровом мире
Тина Полек, бизнес-антрополог проекта по исследованию поведения людей Die Kulturtrager, о важности знаний местной цифровой культуры для эффективного продвижения и продажи продукции
Навіщо потрібні спостереження?
🤷🏻♀️ Проводити опитування людей завжди складно. Бо люди – складні істоти. Часто вони не говорять те, що думають. Або говорять не те, що думають. Або самі не знають, що вони думають. Або самі не знають, що вони говорять. А ще частіше люди говорять те, що ми хочемо від них почути. Тому результати опитувань вимагають ретельної інтерпретації. І ця інтерпретація потребує додаткової інформації.
🔎 Антропологи отримують її двома способами – аналізуючи контекст і спостерігаючи за реальною поведінкою людей. Рок-зірці антропології Маргарет Мід приписують фразу «Те, що люди розказують про те, що вони роблять, і те, що вони насправді роблять – це принципово різні речі». Однією із сильних сторін антропології є вміння обійти цей парадокс. Достатньо лише провести достатньо часу з людьми в їхній повсякденній активності, і тоді стане зрозуміло, як насправді вони поводяться і чому.
☝️ Такий метод роботи в антропології називають включеним спостереженням. Цей тип спостережень вимагає, щоб протягом певного часу дослідник або дослідниця жили життям своїх респондентів (у їхньому домі, виконуючи їхню роботу, беручи участь у їхній рутині та ритуалах). Якщо ж «включення» з певних причин неможливе (а в умовах сучасного міста зазвичай так і є), навіть звичайне спостереження стане способом отримати безцінну інформацію про те, як насправді поводяться люди.
❤️ Мені тут випадково вдалося знайти промо-відео, де можна побачити, як дослідник долучається до повсякденного життя респондентів, і що він виявляє у результаті. Тому запрошую переглянути ролик і на власні очі переконатись у тому, що спостереження справді мають велику силу.
#anthropologicalvideo
#researchmethods
🤷🏻♀️ Проводити опитування людей завжди складно. Бо люди – складні істоти. Часто вони не говорять те, що думають. Або говорять не те, що думають. Або самі не знають, що вони думають. Або самі не знають, що вони говорять. А ще частіше люди говорять те, що ми хочемо від них почути. Тому результати опитувань вимагають ретельної інтерпретації. І ця інтерпретація потребує додаткової інформації.
🔎 Антропологи отримують її двома способами – аналізуючи контекст і спостерігаючи за реальною поведінкою людей. Рок-зірці антропології Маргарет Мід приписують фразу «Те, що люди розказують про те, що вони роблять, і те, що вони насправді роблять – це принципово різні речі». Однією із сильних сторін антропології є вміння обійти цей парадокс. Достатньо лише провести достатньо часу з людьми в їхній повсякденній активності, і тоді стане зрозуміло, як насправді вони поводяться і чому.
☝️ Такий метод роботи в антропології називають включеним спостереженням. Цей тип спостережень вимагає, щоб протягом певного часу дослідник або дослідниця жили життям своїх респондентів (у їхньому домі, виконуючи їхню роботу, беручи участь у їхній рутині та ритуалах). Якщо ж «включення» з певних причин неможливе (а в умовах сучасного міста зазвичай так і є), навіть звичайне спостереження стане способом отримати безцінну інформацію про те, як насправді поводяться люди.
❤️ Мені тут випадково вдалося знайти промо-відео, де можна побачити, як дослідник долучається до повсякденного життя респондентів, і що він виявляє у результаті. Тому запрошую переглянути ролик і на власні очі переконатись у тому, що спостереження справді мають велику силу.
#anthropologicalvideo
#researchmethods
YouTube
The Power of Observation | Sensemaking Practical Course
The human sciences address the reality of people’s lives at their most complex and, quite frankly most interesting. Once you start truly understanding people’s behaviour, you will begin to see your business landscape with new clarity.
It’s in the tension…
It’s in the tension…
Чому іудеї не їдять свинину?
📽 У 2016 році український режисер Аркадій Непиталюк випустив короткометражку «Кров’янка». За сюжетом хлопець, який переїхав до міста, привозить свою наречену в село знайомитися з батьками. Вони спеціально з цієї нагоди вирішують заколоти свиню і пригостити майбутню невістку кров’янкою. От тільки батьки ще не знають, що наречена їхнього сина – єврейка.
🐖 Можна здогадатися, що головний конфлікт фільму розігрується довкола іудейського табу на споживання свинячого м’яса. Здавалося б, що в секуляризованому ХХ ст., де і християнство, й іудаїзм давно втратили свої колишні позиції, харчові заборони вже не повинні бути настільки важливими в повсякденному житті. Але ніт. Свиня і сьогодні для іудеїв передусім нечиста тварина, а тому її м'ясо, а тим більше кров, є чимось огидним/небезпечним/неприйнятним. Значить, існування таких заборон пов’язане не тільки з релігією. І антропологи знають, з чим саме.
🚫 У свій час британська антропологиня Мері Дуглас запропонувала вишукане пояснення цьому явищу. У своїй книзі «Чистота і небезпека» Дуглас проаналізувала всі харчові заборони у Старому Заповіті і зрозуміла, що насправді вони жодним чином не пов’язані ні з турботою про здоров’я, ні з правилами, створеними спеціально для перевірки відданості Богу. Так, про свиню Старий Заповіт чітко говорить, що цю тварину не можна вживати у їжу через те, що в неї роздвоєні копита, але при цьому вона не жує жуйку. Тобто головна причина заборони споживання свинини – це те, що свиня випадає зі звичних для єврейського суспільства класифікацій. І саме ця її неправильність провокує уявлення про нечистоту, а отже огиду і зрештою заборону. Так Мері Дуглас зробила висновок, що проблема насправді не у свині, не в здоров’ї і не в економіці, а в тому, які класифікації існують в культурах для речей та живих істот.
#anthroplogicalvideo
#anthropologicalreading
📽 У 2016 році український режисер Аркадій Непиталюк випустив короткометражку «Кров’янка». За сюжетом хлопець, який переїхав до міста, привозить свою наречену в село знайомитися з батьками. Вони спеціально з цієї нагоди вирішують заколоти свиню і пригостити майбутню невістку кров’янкою. От тільки батьки ще не знають, що наречена їхнього сина – єврейка.
🐖 Можна здогадатися, що головний конфлікт фільму розігрується довкола іудейського табу на споживання свинячого м’яса. Здавалося б, що в секуляризованому ХХ ст., де і християнство, й іудаїзм давно втратили свої колишні позиції, харчові заборони вже не повинні бути настільки важливими в повсякденному житті. Але ніт. Свиня і сьогодні для іудеїв передусім нечиста тварина, а тому її м'ясо, а тим більше кров, є чимось огидним/небезпечним/неприйнятним. Значить, існування таких заборон пов’язане не тільки з релігією. І антропологи знають, з чим саме.
🚫 У свій час британська антропологиня Мері Дуглас запропонувала вишукане пояснення цьому явищу. У своїй книзі «Чистота і небезпека» Дуглас проаналізувала всі харчові заборони у Старому Заповіті і зрозуміла, що насправді вони жодним чином не пов’язані ні з турботою про здоров’я, ні з правилами, створеними спеціально для перевірки відданості Богу. Так, про свиню Старий Заповіт чітко говорить, що цю тварину не можна вживати у їжу через те, що в неї роздвоєні копита, але при цьому вона не жує жуйку. Тобто головна причина заборони споживання свинини – це те, що свиня випадає зі звичних для єврейського суспільства класифікацій. І саме ця її неправильність провокує уявлення про нечистоту, а отже огиду і зрештою заборону. Так Мері Дуглас зробила висновок, що проблема насправді не у свині, не в здоров’ї і не в економіці, а в тому, які класифікації існують в культурах для речей та живих істот.
#anthroplogicalvideo
#anthropologicalreading
YouTube
Кров'янка (2016, Аркадій Непиталюк)
Шеф-кухар: Аркадій Непиталюк
Інґредієнти: Іван Бліндар, Марія Свіжинська, Захарій Новицький, Дар'я Полуніна
Подача: Ярослав Пілунський
Ресторатор: Максим Асадчий
Ресторація: Пронто Фільм
На замовлення: Державного агентства України з питань кіно
Найкраща страва…
Інґредієнти: Іван Бліндар, Марія Свіжинська, Захарій Новицький, Дар'я Полуніна
Подача: Ярослав Пілунський
Ресторатор: Максим Асадчий
Ресторація: Пронто Фільм
На замовлення: Державного агентства України з питань кіно
Найкраща страва…
⚡️Антропологічне кіно: «Вхід через балкон»
🎥 Трьох речей ніколи не буває забагато: антропології, українського кіно і балконів. Висококонцентрована суміш всього цього є в свіжесенькій роботі Романа Блажана «Вхід через балкон». Я вже писала, що до цього фільму ввійшли мої коментарі про антропологію пострадянських балконів. І от нарешті фільм можна подивитись. Перегляд безкоштовний, треба тільки зареєструватися на сайті.
🌇 Якщо хочеться душевності, зворушливих історій, затишку і соковитих повсякденних деталей – клікайте і ні в чому собі не відмовляйте. А от бонусом стануть міркування експертів з різних сфер, де кожен у межах своєї компетенції намагається дати відповідь на сакраментальне питання: «Чому пострадянські балкони виглядають саме так?»
#anthropologicalvideo
🎥 Трьох речей ніколи не буває забагато: антропології, українського кіно і балконів. Висококонцентрована суміш всього цього є в свіжесенькій роботі Романа Блажана «Вхід через балкон». Я вже писала, що до цього фільму ввійшли мої коментарі про антропологію пострадянських балконів. І от нарешті фільм можна подивитись. Перегляд безкоштовний, треба тільки зареєструватися на сайті.
🌇 Якщо хочеться душевності, зворушливих історій, затишку і соковитих повсякденних деталей – клікайте і ні в чому собі не відмовляйте. А от бонусом стануть міркування експертів з різних сфер, де кожен у межах своєї компетенції намагається дати відповідь на сакраментальне питання: «Чому пострадянські балкони виглядають саме так?»
#anthropologicalvideo
wizartfest.bigshort.com.ua
Місто Vs. Людина: урбан-шортс
🤫У кожного антропологічного дослідження є бекстейдж і мільйон дурних та смішних історій.
😎Якраз такими історіями разом з колегами ділитимусь сьогодні о 19.00 в зумі. Запрошую на сеанс антропологічного флуду в межах презентації номеру журналу "Фольклор и антропология города", присвяченому прикладній антропології.
‼️Початок о 19.00. Деталі в наступному пості.
Приєднуйтес. Буде максимально неформально)
😎Якраз такими історіями разом з колегами ділитимусь сьогодні о 19.00 в зумі. Запрошую на сеанс антропологічного флуду в межах презентації номеру журналу "Фольклор и антропология города", присвяченому прикладній антропології.
‼️Початок о 19.00. Деталі в наступному пості.
Приєднуйтес. Буде максимально неформально)
Forwarded from Антрополог на районе
Друзья, чтобы наша (и ваша) жизнь стала интереснее, мы придумали новый формат неформального онлайн-разговора о науке, который назвается... АНТРОПОТРЫНДЕЖ!
И дебютный АнтропоТрындёж про прикладную антропологию состоится в Zoom уже 17 сентября в 19:00 по Москве!
Что снится прикладным антропологам в страшных снах? Каких самых необычных информантов им приходится интервьюировать? Нужно ли соглашаться, когда в кабинете высокопоставленного чиновника тебе наливают коньяк? Как быть, если заказчик потребовал провести исследование за неделю? Хотите узнать ответы на эти вопросы? Мы приглашаем всех желающих заглянуть на «кухню» прикладных исследований!
На онлайн-презентации очередного номера научного журнала «Фольклор и антропология города», посвященного прикладным антропологическим исследованиям, не будет академических докладов и торжественных речей. Зато будет много научных баек, смешных и драматичных, безумных и поучительных.
Очень часто бывает, что самое интересное из того, что происходит с антропологом во время исследования, не попадает ни в научные статьи, ни в итоговые отчеты. Зато подобные полевые байки очень популярны в курилках или в кулуарах конференций. И нередко они становятся отправной точкой для серьезных разговоров о методологических и этических проблемах научных исследований. В качестве эксперимента мы запускаем специальный вечер таких баек, присвоив этому формату ироничное, но выразительное название «АнтропоТрындеж». И первое такое мероприятие будет посвящено научным проектам «на заказ».
Своими историями об опыте проведения прикладных антропологических исследований поделятся авторы номера: Михаил Лурье (ЕУ СПб), Никита Петров (РАНХиГС, Москва), Тина Полек (Центр прикладной антропологии; компания «Die Kulturträger», Киев), Марина Байдуж (Группа прикладных антропологов «Артель», Москва), Константин Филоненко (компания «Ценципер», Москва). Ну а задать вопрос или поделиться своими мыслями смогут все желающие.
Модераторы – приглашенный редактор номера Михаил Алексеевский (Центр городской антропологии КБ Стрелка) и Дарья Радченко (ЦГА КБ Стрелка, РАНХиГС, заместитель главного редактора журнала «Фольклор и антропология города»).
АнтропоТрындёж состоится в Zoom 17 сентября (четверг) в 19:00. Чтобы принять в нем участие, необходимо пройти предварительную регистрацию, а затем за час до мероприятия получить ссылку в электронной почте - https://ufa-ion.timepad.ru/event/1424975/
Внимание! Запись принципиально вестись не будет, ведь это сугубо неформальное мероприятие, ценность которого в том, что оно происходит «здесь и сейчас».
И дебютный АнтропоТрындёж про прикладную антропологию состоится в Zoom уже 17 сентября в 19:00 по Москве!
Что снится прикладным антропологам в страшных снах? Каких самых необычных информантов им приходится интервьюировать? Нужно ли соглашаться, когда в кабинете высокопоставленного чиновника тебе наливают коньяк? Как быть, если заказчик потребовал провести исследование за неделю? Хотите узнать ответы на эти вопросы? Мы приглашаем всех желающих заглянуть на «кухню» прикладных исследований!
На онлайн-презентации очередного номера научного журнала «Фольклор и антропология города», посвященного прикладным антропологическим исследованиям, не будет академических докладов и торжественных речей. Зато будет много научных баек, смешных и драматичных, безумных и поучительных.
Очень часто бывает, что самое интересное из того, что происходит с антропологом во время исследования, не попадает ни в научные статьи, ни в итоговые отчеты. Зато подобные полевые байки очень популярны в курилках или в кулуарах конференций. И нередко они становятся отправной точкой для серьезных разговоров о методологических и этических проблемах научных исследований. В качестве эксперимента мы запускаем специальный вечер таких баек, присвоив этому формату ироничное, но выразительное название «АнтропоТрындеж». И первое такое мероприятие будет посвящено научным проектам «на заказ».
Своими историями об опыте проведения прикладных антропологических исследований поделятся авторы номера: Михаил Лурье (ЕУ СПб), Никита Петров (РАНХиГС, Москва), Тина Полек (Центр прикладной антропологии; компания «Die Kulturträger», Киев), Марина Байдуж (Группа прикладных антропологов «Артель», Москва), Константин Филоненко (компания «Ценципер», Москва). Ну а задать вопрос или поделиться своими мыслями смогут все желающие.
Модераторы – приглашенный редактор номера Михаил Алексеевский (Центр городской антропологии КБ Стрелка) и Дарья Радченко (ЦГА КБ Стрелка, РАНХиГС, заместитель главного редактора журнала «Фольклор и антропология города»).
АнтропоТрындёж состоится в Zoom 17 сентября (четверг) в 19:00. Чтобы принять в нем участие, необходимо пройти предварительную регистрацию, а затем за час до мероприятия получить ссылку в электронной почте - https://ufa-ion.timepad.ru/event/1424975/
Внимание! Запись принципиально вестись не будет, ведь это сугубо неформальное мероприятие, ценность которого в том, что оно происходит «здесь и сейчас».
ufa-ion.timepad.ru
АнтропоТрындёж про прикладные исследования / События на TimePad.ru
Неформальная презентация специального номера журнала "Фольклор и антропология города", посвященного прикладным исследованиям, в формате "полевых баек"
«Я думаю, що він думає, що я негарна. Значить він мене покине»: історія про інтерпретативну роботу
Зовсім нещодавно не стало американського антрополога Девіда Гребера, про якого я вже тут не один раз згадувала. За життя Девід зробив дуже багато для того, щоб показати, як антропологія може бути практичною. Упевнена, що його нешаблонний підхід допоможе багатьом поглянути на людей під інших кутом і побачити неочевидне. Тому закликаю читати книги Девіда Гребера і смакувати його дотепність та гострий розум. А поки маленький спойлер з його роботи про бюрократію «The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy».
🤔 Наше повсякденне життя значною мірою складається з намагань зрозуміти і розшифрувати мотиви та сприйняття інших людей. Ми вчимося цьому в ранньому дитинстві, і з часом деякі нас прокачують цей скіл до вражаючих результатів. Уміння ставити себе на місце іншого і бачити світ з його або її точки зору, Девід Гребер називає інтерпретативною роботою.
🤷🏻♀️ Однак не всі люди виконують такі роботу в однаковій мірі. Жінки роблять це краще і частіше, ніж чоловіки. Чому? А отут вже стає цікаво. Упевнена, що кожен з вас хоча б раз чув жартівливі висловлювання про «жіночу логіку» і про те, що жінки – дивні створіння, яких взагалі неможливо зрозуміти. При цьому вважається, що чоловіків зрозуміти дуже легко, бо у них логіка – справжня.
☝️ Але от в чому штука – у патріархальному суспільстві в жінок не лишалось іншого вибору, крім як докладати зусиль для того, щоб максимально ефективно розуміти чоловіків. Чому? Тому що від ефективності комунікації з чоловіком залежав їхній доступ до доходів і ресурсів. «Хочеш норкову шубу – підлови момент, коли він буде у настрої» - це якраз про це. Зрозуміло, що я зараз перебільшую. Але для жінок інтерпретативна робота стала важливим інструментом для отримання вигоди і уникнення ризиків.
😕 Однак таке уявлення існує не лише щодо жінок. Воно завжди є там, де присутня нерівність. Наприклад, у рабовласницькій Америці темношкірі раби ділилися між собою знаннями про те, як краще зрозуміти білих. Слуги завжди знали купу деталей про життя своїх господарів, але в жодному разі не навпаки.
🔎 Але не треба далеко ходити. Люди обох статей регулярно намагаються інтерпретувати поведінку і слова своїх начальників і начальниць, тоді як керівників рідко турбує, як бачать їхню поведінку підлеглі. Ми намагаємось вловити хороший настрій керівника, щоб розказати про те, що виникла якась поточна проблема. Хочемо впіймати підходящий момент для прохання про вихідний. Постійно аналізуємо його або її ставлення, щоб розуміти, чи не планують нас звільнити. Ми безкінечно інтерпретуємо, бо це вигідно в стосунках підлеглості.
😉 Антропологи, до речі, теж займаються інтерпретативною роботою. Точніше, не так, антропологія – це взагалі інтерпретативна наука. Чому? Розповім у наступних постах.
#anthropologicalreading
Зовсім нещодавно не стало американського антрополога Девіда Гребера, про якого я вже тут не один раз згадувала. За життя Девід зробив дуже багато для того, щоб показати, як антропологія може бути практичною. Упевнена, що його нешаблонний підхід допоможе багатьом поглянути на людей під інших кутом і побачити неочевидне. Тому закликаю читати книги Девіда Гребера і смакувати його дотепність та гострий розум. А поки маленький спойлер з його роботи про бюрократію «The Utopia of Rules: On Technology, Stupidity, and the Secret Joys of Bureaucracy».
🤔 Наше повсякденне життя значною мірою складається з намагань зрозуміти і розшифрувати мотиви та сприйняття інших людей. Ми вчимося цьому в ранньому дитинстві, і з часом деякі нас прокачують цей скіл до вражаючих результатів. Уміння ставити себе на місце іншого і бачити світ з його або її точки зору, Девід Гребер називає інтерпретативною роботою.
🤷🏻♀️ Однак не всі люди виконують такі роботу в однаковій мірі. Жінки роблять це краще і частіше, ніж чоловіки. Чому? А отут вже стає цікаво. Упевнена, що кожен з вас хоча б раз чув жартівливі висловлювання про «жіночу логіку» і про те, що жінки – дивні створіння, яких взагалі неможливо зрозуміти. При цьому вважається, що чоловіків зрозуміти дуже легко, бо у них логіка – справжня.
☝️ Але от в чому штука – у патріархальному суспільстві в жінок не лишалось іншого вибору, крім як докладати зусиль для того, щоб максимально ефективно розуміти чоловіків. Чому? Тому що від ефективності комунікації з чоловіком залежав їхній доступ до доходів і ресурсів. «Хочеш норкову шубу – підлови момент, коли він буде у настрої» - це якраз про це. Зрозуміло, що я зараз перебільшую. Але для жінок інтерпретативна робота стала важливим інструментом для отримання вигоди і уникнення ризиків.
😕 Однак таке уявлення існує не лише щодо жінок. Воно завжди є там, де присутня нерівність. Наприклад, у рабовласницькій Америці темношкірі раби ділилися між собою знаннями про те, як краще зрозуміти білих. Слуги завжди знали купу деталей про життя своїх господарів, але в жодному разі не навпаки.
🔎 Але не треба далеко ходити. Люди обох статей регулярно намагаються інтерпретувати поведінку і слова своїх начальників і начальниць, тоді як керівників рідко турбує, як бачать їхню поведінку підлеглі. Ми намагаємось вловити хороший настрій керівника, щоб розказати про те, що виникла якась поточна проблема. Хочемо впіймати підходящий момент для прохання про вихідний. Постійно аналізуємо його або її ставлення, щоб розуміти, чи не планують нас звільнити. Ми безкінечно інтерпретуємо, бо це вигідно в стосунках підлеглості.
😉 Антропологи, до речі, теж займаються інтерпретативною роботою. Точніше, не так, антропологія – це взагалі інтерпретативна наука. Чому? Розповім у наступних постах.
#anthropologicalreading
Що антропологи роблять у спортзалах?
🌍 Де тільки антропологи не проводили свої дослідження: в африканських шахтах, в італійських селах, у британських пабах, на американських фермах і в тисячі інших несподіваних місць. Але завжди ці місця є не самоціллю, а приводом осмислити щось глибше – уявлення людей про світ.
🧘♀️ Антропологиня Крістіна Хедблом провела своє дослідження у шведських спортзалах. Навіщо? Бо це було саме те місце, де вона могла безпосередньо зіткнутися з уявленнями людей про те, як працює їхнє тіло, і побачити, звідки вони беруть розуміння того, як саме треба рухатись під час фізичних вправ.
Свої відкриття Крістіна виклала у прекрасній і дуже просто написаній книзі «“Тіло створене, щоб рухатись”: культура спортзалів і фітнесу у Швеції» (2009). Зізнаюся чесно – прочитала на одному диханні і нетерпляче хочу поділитися основними думками:
🤸 Які рухи є фізичними вправами?
Крістін наводить аналогію з танцем. Як знати, де просто помах рук і рух ніг, а де – танець? Як можна відрізнити одні рухи від інших? Ми вважаємо, що люди танцюють, тільки якщо вони роблять ці рухи в певному контексті. Так само і з фізичними вправами. Згинання тіла в певний спосіб на вечірці спортом не буде. А от таке ж згинання тіла в залі – це вже фізкультура.
🏋️♀️ Чому люди ходять до спортзалу?
Є три групи причин, які змушують людей відвідувати спортзал:
✅ Механічні (внутрішні) – бажання добре почуватись, задля здоров’я, реабілітації тощо.
✅ Естетичні (зовнішні) – бажання мати певну зовнішність і прагнення тілесної краси.
✅ Змішані
Але насправді інтерв’ю з відвідувачами залів показали, що прямо люди готові зізнаватися тільки в механічних причинах занять спортом. Справа в тому, що (принаймні у Швеції) про естетичні причини для фізичної активності в суспільстві говорити не прийнято. Жінки після 40 стверджували, що для їхнього віку недоречно зациклюватись на красі. Тоді як для чоловіків визнання того, що вони займаються естетичним самовдосконаленням – це зізнання у фемінності або гомосексуальності.
🤾 Звідки береться знання про те, як має рухатись тіло?
Основним джерелом знань про тіло і його рух Крістін називає інструкторів у залі. Але у процесі свого антропологічного дослідження вона виявила, що крім формальних інструкторів є ще цілий ряд людей, які виконують ті ж функції, але без оплати і працевлаштування. Це неформальні лідери – ті, хто «знає правду» про те, як тренуватись, і володіє символічним капіталом: найдосвідченіші відвідувачі; найбільш накачані відвідувачі; професійні спортсмени; люди, чия професія пов’язана з тілесністю (лікарі, масажисти, вчителі біології, тощо).
Але тривале включене спостереження в залі дозволило побачити ще одне джерело уявлень про рух і тіло – менш очевидне, але не менш важливе. Йдеться про самі тренажери, які змушують людей виконувати певні рухи певним чином. І це визначається чиїмось зовнішнім баченням того, як рухи мають бути виконані.
🏊♀️ Як у спортзалі відтворюються уявлення суспільства про тіло?
Спортзал – це унікальний простір, адже в ньому реалізуються сконструйовані в суспільстві ідеали про красу і здоров’я. Але антропологічний погляд на культуру спортзалів і фітнесу показує, що уявлення людей про ідеали, стилі і техніки фізичних вправ можуть протилежно відрізнятися в межах одного залу. Справа в тому, як знання, створене фахівцями з функціонування тіла (науковців, медиків), доходить до людей, які практикують фізичні вправи. А доходить воно через авторитетних посередників (медіа, спортсменів, блогерів, інструкторів тощо). І от саме від того, як вони зрозуміли отриману інформацію залежить те уявлення, яке складеться в майбутньому відвідувачів залів.
🙃 Як думаєте, а що показало б аналогічне дослідження в Україні: механічні чи естетичні причини відвідування залу?
#anthropologicalreading
🌍 Де тільки антропологи не проводили свої дослідження: в африканських шахтах, в італійських селах, у британських пабах, на американських фермах і в тисячі інших несподіваних місць. Але завжди ці місця є не самоціллю, а приводом осмислити щось глибше – уявлення людей про світ.
🧘♀️ Антропологиня Крістіна Хедблом провела своє дослідження у шведських спортзалах. Навіщо? Бо це було саме те місце, де вона могла безпосередньо зіткнутися з уявленнями людей про те, як працює їхнє тіло, і побачити, звідки вони беруть розуміння того, як саме треба рухатись під час фізичних вправ.
Свої відкриття Крістіна виклала у прекрасній і дуже просто написаній книзі «“Тіло створене, щоб рухатись”: культура спортзалів і фітнесу у Швеції» (2009). Зізнаюся чесно – прочитала на одному диханні і нетерпляче хочу поділитися основними думками:
🤸 Які рухи є фізичними вправами?
Крістін наводить аналогію з танцем. Як знати, де просто помах рук і рух ніг, а де – танець? Як можна відрізнити одні рухи від інших? Ми вважаємо, що люди танцюють, тільки якщо вони роблять ці рухи в певному контексті. Так само і з фізичними вправами. Згинання тіла в певний спосіб на вечірці спортом не буде. А от таке ж згинання тіла в залі – це вже фізкультура.
🏋️♀️ Чому люди ходять до спортзалу?
Є три групи причин, які змушують людей відвідувати спортзал:
✅ Механічні (внутрішні) – бажання добре почуватись, задля здоров’я, реабілітації тощо.
✅ Естетичні (зовнішні) – бажання мати певну зовнішність і прагнення тілесної краси.
✅ Змішані
Але насправді інтерв’ю з відвідувачами залів показали, що прямо люди готові зізнаватися тільки в механічних причинах занять спортом. Справа в тому, що (принаймні у Швеції) про естетичні причини для фізичної активності в суспільстві говорити не прийнято. Жінки після 40 стверджували, що для їхнього віку недоречно зациклюватись на красі. Тоді як для чоловіків визнання того, що вони займаються естетичним самовдосконаленням – це зізнання у фемінності або гомосексуальності.
🤾 Звідки береться знання про те, як має рухатись тіло?
Основним джерелом знань про тіло і його рух Крістін називає інструкторів у залі. Але у процесі свого антропологічного дослідження вона виявила, що крім формальних інструкторів є ще цілий ряд людей, які виконують ті ж функції, але без оплати і працевлаштування. Це неформальні лідери – ті, хто «знає правду» про те, як тренуватись, і володіє символічним капіталом: найдосвідченіші відвідувачі; найбільш накачані відвідувачі; професійні спортсмени; люди, чия професія пов’язана з тілесністю (лікарі, масажисти, вчителі біології, тощо).
Але тривале включене спостереження в залі дозволило побачити ще одне джерело уявлень про рух і тіло – менш очевидне, але не менш важливе. Йдеться про самі тренажери, які змушують людей виконувати певні рухи певним чином. І це визначається чиїмось зовнішнім баченням того, як рухи мають бути виконані.
🏊♀️ Як у спортзалі відтворюються уявлення суспільства про тіло?
Спортзал – це унікальний простір, адже в ньому реалізуються сконструйовані в суспільстві ідеали про красу і здоров’я. Але антропологічний погляд на культуру спортзалів і фітнесу показує, що уявлення людей про ідеали, стилі і техніки фізичних вправ можуть протилежно відрізнятися в межах одного залу. Справа в тому, як знання, створене фахівцями з функціонування тіла (науковців, медиків), доходить до людей, які практикують фізичні вправи. А доходить воно через авторитетних посередників (медіа, спортсменів, блогерів, інструкторів тощо). І от саме від того, як вони зрозуміли отриману інформацію залежить те уявлення, яке складеться в майбутньому відвідувачів залів.
🙃 Як думаєте, а що показало б аналогічне дослідження в Україні: механічні чи естетичні причини відвідування залу?
#anthropologicalreading
Дорослішання на районі, або Чому гето такі жорстокі?
🔎 З 2007 по 2013 рік група антропологів знімала квартиру в найбіднішому кварталі пуерто-риканського гето у Філадельфії. Поступово дослідникам вдалося влитися в життя району, заприятелювати з місцевими і зануритися в побут місцевих наркоторговців і їхніх родин. Антропологи роками спостерігали за тим, як продавці наркотиків штовхають товар на своїх точках, як вибудовують ієрархії, як конфліктують з поліцією та один з одним, і як опиняються зрештою у в’язниці, стикаючись із ще більшим рівнем насильства, ніж на вулицях гето.
💻 На основі цих спостережень автори опублікували чимало вражаючих етнографічних статей про життя у гето. Сьогодні я перекажу найцікавіше з їхньої відносно свіжої роботи, що має назву «Дорослішання посеред смертельного бетонного гето в США» (2019).
🏭 Гето, де проходило дослідження, – це колишня закинута філадельфійська промзона ХІХ ст., куди у 1950-х почали переселятися мігранти з Пуерто-Рико в пошуках роботи. Однак влаштуватися вдавалось одиницям. І нові мігранти потрапляли до середовища, де в ситуації тотального безробіття встигло вирости вже друге покоління. Виходом для багатьох стала робота в нелегальному бізнесі. Продаж наркотиків забезпечував ризикові, але легкі гроші. Зрештою це була та робота, яку можна виконувати з раннього віку і до повноліття встигнути досягнути кар’єрного росту, ставши «bichote» (пуерто-риканське сленгове слово, що означає нарко-боса).
👥 Свою розповідь про життя наркоторговців у гето антропологи побудували довкола історії дорослішання своїх їхніх сусідів по будинку – Тіто і його молодшого брата Лео.
👊Результати антропологічних спостережень дозволили показати, що дорослішання на районі накладає на хлопчика обов’язок до насильства. Адже статус «bichote» потрібно заслужити і довести своїми діями. Йдеться про вміння бути «лідером серед рівних». Найбільшу повагу на районі викликають регулярна демонстрація власної відваги, брутальності, а також щедрість до своїх. Оця брутальність –це не лише вулична естетика, а ключовий компонент концепції маскулінної самоповаги. Наприклад, у гето особливо цінується вміння безстрашно вступати в близький кулачний бій, а не просто лякати противника вогнепальною зброєю.
💪 Тіто і Лео по черзі пройшли шлях від звичайних хлопчиків з бідного кварталу до bichote, з усіма фінансовими і статусними перевагами цієї ролі. Вони багато працювали і багато зусиль доклали до того, щоб отримати повагу в очах інших. Але роль нарко-боса передбачає постійні виклики цьому статусу і вимагає вміння швидко на них реагувати з усією можливою брутальністю. Саме такі реакції призвели обох братів до надміру експресивних дій, що завершились вбивством колег-наркоторговців. Тіто і Лео один за одним потрапили до в’язниці.
🌆 Якщо поглянути на дорослішання цих пуерто-риканських дітей з антропологічної перспективи (ви ж уже зчитали відсилку у назві статті до роботи Маргарет Мід «Дорослішання на Самоа», правда?), то можна побачити в їхній поведінці відголоски уявлень про американську мрію. Так-так, саме американську мрію – можливість досягнути успіху будь-кому, завдяки своїй працелюбності, відвазі, наполегливості та рішучості. Продаж наркотиків для дітей з гето – це те саме підприємництво. Навіть якщо воно супроводжується насильством, від якого в результаті страждають усі. Бо ж кожного разу новий bichote упевнений, що зможе бути спритнішим, ніж свої попередники, і зреалізує власну мрію про гідне щасливе життя в найкращій країні світу.
#anthropologicalreading
🔎 З 2007 по 2013 рік група антропологів знімала квартиру в найбіднішому кварталі пуерто-риканського гето у Філадельфії. Поступово дослідникам вдалося влитися в життя району, заприятелювати з місцевими і зануритися в побут місцевих наркоторговців і їхніх родин. Антропологи роками спостерігали за тим, як продавці наркотиків штовхають товар на своїх точках, як вибудовують ієрархії, як конфліктують з поліцією та один з одним, і як опиняються зрештою у в’язниці, стикаючись із ще більшим рівнем насильства, ніж на вулицях гето.
💻 На основі цих спостережень автори опублікували чимало вражаючих етнографічних статей про життя у гето. Сьогодні я перекажу найцікавіше з їхньої відносно свіжої роботи, що має назву «Дорослішання посеред смертельного бетонного гето в США» (2019).
🏭 Гето, де проходило дослідження, – це колишня закинута філадельфійська промзона ХІХ ст., куди у 1950-х почали переселятися мігранти з Пуерто-Рико в пошуках роботи. Однак влаштуватися вдавалось одиницям. І нові мігранти потрапляли до середовища, де в ситуації тотального безробіття встигло вирости вже друге покоління. Виходом для багатьох стала робота в нелегальному бізнесі. Продаж наркотиків забезпечував ризикові, але легкі гроші. Зрештою це була та робота, яку можна виконувати з раннього віку і до повноліття встигнути досягнути кар’єрного росту, ставши «bichote» (пуерто-риканське сленгове слово, що означає нарко-боса).
👥 Свою розповідь про життя наркоторговців у гето антропологи побудували довкола історії дорослішання своїх їхніх сусідів по будинку – Тіто і його молодшого брата Лео.
👊Результати антропологічних спостережень дозволили показати, що дорослішання на районі накладає на хлопчика обов’язок до насильства. Адже статус «bichote» потрібно заслужити і довести своїми діями. Йдеться про вміння бути «лідером серед рівних». Найбільшу повагу на районі викликають регулярна демонстрація власної відваги, брутальності, а також щедрість до своїх. Оця брутальність –це не лише вулична естетика, а ключовий компонент концепції маскулінної самоповаги. Наприклад, у гето особливо цінується вміння безстрашно вступати в близький кулачний бій, а не просто лякати противника вогнепальною зброєю.
💪 Тіто і Лео по черзі пройшли шлях від звичайних хлопчиків з бідного кварталу до bichote, з усіма фінансовими і статусними перевагами цієї ролі. Вони багато працювали і багато зусиль доклали до того, щоб отримати повагу в очах інших. Але роль нарко-боса передбачає постійні виклики цьому статусу і вимагає вміння швидко на них реагувати з усією можливою брутальністю. Саме такі реакції призвели обох братів до надміру експресивних дій, що завершились вбивством колег-наркоторговців. Тіто і Лео один за одним потрапили до в’язниці.
🌆 Якщо поглянути на дорослішання цих пуерто-риканських дітей з антропологічної перспективи (ви ж уже зчитали відсилку у назві статті до роботи Маргарет Мід «Дорослішання на Самоа», правда?), то можна побачити в їхній поведінці відголоски уявлень про американську мрію. Так-так, саме американську мрію – можливість досягнути успіху будь-кому, завдяки своїй працелюбності, відвазі, наполегливості та рішучості. Продаж наркотиків для дітей з гето – це те саме підприємництво. Навіть якщо воно супроводжується насильством, від якого в результаті страждають усі. Бо ж кожного разу новий bichote упевнений, що зможе бути спритнішим, ніж свої попередники, і зреалізує власну мрію про гідне щасливе життя в найкращій країні світу.
#anthropologicalreading
«Причина»
❤️ Антропологи завжди трепетно ставилися до документальних фільмів. Неважко здогадатися, чому) Бо документалка дозволяє побачити чуже дослідницьке поле на власні очі та отримати безцінний емоційний досвід.
🔫 Коли я читала статтю про юних наркоторговців Філадельфії, все ніяк не могла зрозуміти, які ще антропологічні описи в’язниці я не так давно зустрічала. А потім згадала, що це документальний фільм «Причина», про який я просто мушу розповісти детальніше.
⏳ Автором фільму є Андрес Фіґередо, режисер і підприємець з Каракасу. Протягом п’яти років він працював над історією про корумповану венесуельську пенітенціарну систему. Це означає, що він брав інтерв’ю в реальних членів вуличних банд, їхніх батьків, торговців зброєю, колишніх в’язнів, колишнього в’язня, а тепер високопосадовця і найцікавіше – у тих, хто на той час відбував покарання в переповненій Генеральній в’язниці Венесуели. І тут починається зав’язка, бо ця в’язниця – це майже окрема держава. У ній охорона стоїть лише по периметру та не наважується і кроку вступити всередину. Всю територію контролюють лише ув’язнені. Вони мають власну ієрархію, чіткі правила, систему покарань, зброю, бюджет і навіть свята зі сценою, музикою, жінками і дітьми, яких туди пропускають на цілий вечір. Екзотично? Антропологічно? Інтригує? Звісно, так. Але все-таки не варто забувати, що все одно це в’язниця, де недобровільно перебувають люди, які порушили закон, люди, часто зі складними і поламаними долями, люди, які вірять, що вийшовши на волю, вони зможуть щось змінити у своєму житті.
😉 Маю надію спойлерів не вийшло, бо фільм без перебільшень вартий уваги. В Україні його показували навесні в межах фестивалю Docudays. На жаль, зараз на їхньому сайті фільм недоступний, але він є на Амазоні і коштує, як похід в кінотеатр, тому от прямо дуже наполегливо раджу. А якщо сумніваєтесь, гляньте трейлер, і всі сумніви відпадуть. Гарного перегляду 🙃.
#anthropologicalvideo
❤️ Антропологи завжди трепетно ставилися до документальних фільмів. Неважко здогадатися, чому) Бо документалка дозволяє побачити чуже дослідницьке поле на власні очі та отримати безцінний емоційний досвід.
🔫 Коли я читала статтю про юних наркоторговців Філадельфії, все ніяк не могла зрозуміти, які ще антропологічні описи в’язниці я не так давно зустрічала. А потім згадала, що це документальний фільм «Причина», про який я просто мушу розповісти детальніше.
⏳ Автором фільму є Андрес Фіґередо, режисер і підприємець з Каракасу. Протягом п’яти років він працював над історією про корумповану венесуельську пенітенціарну систему. Це означає, що він брав інтерв’ю в реальних членів вуличних банд, їхніх батьків, торговців зброєю, колишніх в’язнів, колишнього в’язня, а тепер високопосадовця і найцікавіше – у тих, хто на той час відбував покарання в переповненій Генеральній в’язниці Венесуели. І тут починається зав’язка, бо ця в’язниця – це майже окрема держава. У ній охорона стоїть лише по периметру та не наважується і кроку вступити всередину. Всю територію контролюють лише ув’язнені. Вони мають власну ієрархію, чіткі правила, систему покарань, зброю, бюджет і навіть свята зі сценою, музикою, жінками і дітьми, яких туди пропускають на цілий вечір. Екзотично? Антропологічно? Інтригує? Звісно, так. Але все-таки не варто забувати, що все одно це в’язниця, де недобровільно перебувають люди, які порушили закон, люди, часто зі складними і поламаними долями, люди, які вірять, що вийшовши на волю, вони зможуть щось змінити у своєму житті.
😉 Маю надію спойлерів не вийшло, бо фільм без перебільшень вартий уваги. В Україні його показували навесні в межах фестивалю Docudays. На жаль, зараз на їхньому сайті фільм недоступний, але він є на Амазоні і коштує, як похід в кінотеатр, тому от прямо дуже наполегливо раджу. А якщо сумніваєтесь, гляньте трейлер, і всі сумніви відпадуть. Гарного перегляду 🙃.
#anthropologicalvideo
М'ясо для справжніх мужчин, або чому ми їмо те, що ми їмо?
🥩 Коли ми обираємо страву в ресторані, ми здійснюємо соціальну дію, якою повідомляємо про себе певну інформацію. Їжа, яку ми їмо, так само як одяг, який ми носимо, музика, яку ми слухаємо та автомобілі, на яких ми їздимо, відображають нашу ідентичність. Це означає, що наше меню може розказати людям чимало цікавого: про соціальний статус, дохід, погляди, а ще – гендерну приналежність.
🐟 Справа в тому, що їжа майже завжди має маскулінне або фемінне забарвлення. Найчастіше чоловічими продуктами вважаються калорійні страви і м'ясо, а жіночими – легка і овочева їжа. Але в одних культурах одні і ті ж страви можуть вважатися чоловічими, а в інших – жіночими. Наприклад, в США риба – дієтична їжа для жінок, а в Туреччині– маскулінна їжа, адже це традиційна закуска під ракію. Чому виникає така різниця? А тому що культурний контекст. І кому, як не антропологам і антропологиням розбиратись у його нюасах.
🤔 Я спробувала це зробити у статті «Чоловіча та жіноча їжа. Антропологічний погляд» для нового проекту улюблених Їzhakultura:
🔸 Чому футбол під вінішко нє катіт?
🔸 Як діти демонструють за столом свою гендерну приналежність?
🔸 Чому жінки вважають себе надто гладкими, а чоловіки – надто худими?
🔸 Міленіали і їхні гендери: чому контекст всьому голова?
🔸 І трішки провокації: яку їжу вважають чоловічою і жіночою українці?
👉 Стаття ось тутечки за посиланням: https://yizhakultura.com/material/20201027_2200?fbclid=IwAR32r3VNhWh9_uEP0Z2IPYBQqX2mIf3u26e95SpU7nPKNb13q5_OJAE7abM
#anthropologicalwriting
🥩 Коли ми обираємо страву в ресторані, ми здійснюємо соціальну дію, якою повідомляємо про себе певну інформацію. Їжа, яку ми їмо, так само як одяг, який ми носимо, музика, яку ми слухаємо та автомобілі, на яких ми їздимо, відображають нашу ідентичність. Це означає, що наше меню може розказати людям чимало цікавого: про соціальний статус, дохід, погляди, а ще – гендерну приналежність.
🐟 Справа в тому, що їжа майже завжди має маскулінне або фемінне забарвлення. Найчастіше чоловічими продуктами вважаються калорійні страви і м'ясо, а жіночими – легка і овочева їжа. Але в одних культурах одні і ті ж страви можуть вважатися чоловічими, а в інших – жіночими. Наприклад, в США риба – дієтична їжа для жінок, а в Туреччині– маскулінна їжа, адже це традиційна закуска під ракію. Чому виникає така різниця? А тому що культурний контекст. І кому, як не антропологам і антропологиням розбиратись у його нюасах.
🤔 Я спробувала це зробити у статті «Чоловіча та жіноча їжа. Антропологічний погляд» для нового проекту улюблених Їzhakultura:
🔸 Чому футбол під вінішко нє катіт?
🔸 Як діти демонструють за столом свою гендерну приналежність?
🔸 Чому жінки вважають себе надто гладкими, а чоловіки – надто худими?
🔸 Міленіали і їхні гендери: чому контекст всьому голова?
🔸 І трішки провокації: яку їжу вважають чоловічою і жіночою українці?
👉 Стаття ось тутечки за посиланням: https://yizhakultura.com/material/20201027_2200?fbclid=IwAR32r3VNhWh9_uEP0Z2IPYBQqX2mIf3u26e95SpU7nPKNb13q5_OJAE7abM
#anthropologicalwriting
Антропологинька via @like
Корпоративні племена, або Навіщо компаніям дбати про культуру?
⭐️ У тусовці бізнес-антропологів є одна людина, про яку точно чули всі. Це голландська антропологиня Ітске Крамер, яка вже багато років займається дослідженнями корпоративної культури і успішно консультує компанії по всьому світу. У своїй роботі Ітске проводить численні паралелі між традиційними племенами і сучасними компаніями – корпоративними племенами. Бо насправді західні суспільства мають значно більше племінних установок, ніж ми собі звикли думати. Тому на своїх тренінгах Ітске розказує, як побудувати в компанії сильне плем’я, і навіщо для цього потрібні не лише вожді, але й шамани. За лінком можна переглянути відео одного з її минулорічних виступів. Раджу не полінуватися і таки відкрити посилання, бо Ітске – блискуча оповідачка і має прекрасне почуття гумору – це краще бачити на власні очі😉.
🗒 Ну а для тих, хто любить коротко і по суті, ось її основні меседжі:
Про сильні і слабкі племена
🏝 Ітске була в багатьох етнографічних експедиціях і під час своїх спостережень завжди легко могла зрозуміти, сильне чи слабке плем’я вона відвідує. Якщо одна частина племені не спілкувалася з іншою або якщо члені племені не спілкувалися з вождем – одразу було зрозуміло, що плем’я слабке. Тоді як сильні племена були сильними насамперед в комунікації між своїми членами. Це означає, що вони спільно творили сенси, які допомагали їм ефективніше займатися нагальними завданнями.
Як побудувати сильне плем’я?
💪 Ніщо в світі не має значення саме по собі. Усім речам, явищам і подіям надають значення люди, і це значення залежить від контексту. Не існує однозначних «добре» і «погано»: одна і та сама дія в різних ситуаціях може мати різну оцінку. Щоб зробити плем’я сильним, потрібно навчитися творити сенси колективно і залучати до цього тих, кому є що сказати. Сенси – це про те, як ми приймаємо новеньких, як реагуємо на помилку, як плануємо, як спілкуємось, чого прагнемо і що вважаємо важливим. Сенси – це про те, чи ок піти з колегою на вихідних на пиво, чи ок писати в месенджер опівночі, чи ок ділитися з керівником особистим. І ще про купу дрібних і великих питань, які виникають тоді, коли люди спільно роблять одну справу.
Посиденьки біля вогнища
🏕 У компаніях працюють різні люди, які мають різні погляди. Найважливіше – дати можливість всі ці різні погляди висловити. Бо якщо цього не зробити, співробітники почнуть дратуватись і пліткувати. При цьому треба розуміти, що люди пліткують з тими, хто думає так само, як і вони. Так виникають організовані групи супротиву, якщо що) Тому в компаніях потрібне те, що Ітске називає jam session або «посиденьки біля вогнища» – ситуації, де кожен може висловитись і не боятися наслідків своїх висловлювань. Спілкування біля вогнища дозволяє озвучити переживання, спокійно обговорити всі ок і не ок, а ще поділитися історіями, бо саме в історіях живе оте невидиме і важливе, яке створює культуру і наповнює її змістом.
🙂Це не останній пост про роботу Ітске Крамер, попереду ще багато її інсайтів та несподіваних адаптацій антропологічних теорій. Не перемикайтесь на інші канали.
⭐️ У тусовці бізнес-антропологів є одна людина, про яку точно чули всі. Це голландська антропологиня Ітске Крамер, яка вже багато років займається дослідженнями корпоративної культури і успішно консультує компанії по всьому світу. У своїй роботі Ітске проводить численні паралелі між традиційними племенами і сучасними компаніями – корпоративними племенами. Бо насправді західні суспільства мають значно більше племінних установок, ніж ми собі звикли думати. Тому на своїх тренінгах Ітске розказує, як побудувати в компанії сильне плем’я, і навіщо для цього потрібні не лише вожді, але й шамани. За лінком можна переглянути відео одного з її минулорічних виступів. Раджу не полінуватися і таки відкрити посилання, бо Ітске – блискуча оповідачка і має прекрасне почуття гумору – це краще бачити на власні очі😉.
🗒 Ну а для тих, хто любить коротко і по суті, ось її основні меседжі:
Про сильні і слабкі племена
🏝 Ітске була в багатьох етнографічних експедиціях і під час своїх спостережень завжди легко могла зрозуміти, сильне чи слабке плем’я вона відвідує. Якщо одна частина племені не спілкувалася з іншою або якщо члені племені не спілкувалися з вождем – одразу було зрозуміло, що плем’я слабке. Тоді як сильні племена були сильними насамперед в комунікації між своїми членами. Це означає, що вони спільно творили сенси, які допомагали їм ефективніше займатися нагальними завданнями.
Як побудувати сильне плем’я?
💪 Ніщо в світі не має значення саме по собі. Усім речам, явищам і подіям надають значення люди, і це значення залежить від контексту. Не існує однозначних «добре» і «погано»: одна і та сама дія в різних ситуаціях може мати різну оцінку. Щоб зробити плем’я сильним, потрібно навчитися творити сенси колективно і залучати до цього тих, кому є що сказати. Сенси – це про те, як ми приймаємо новеньких, як реагуємо на помилку, як плануємо, як спілкуємось, чого прагнемо і що вважаємо важливим. Сенси – це про те, чи ок піти з колегою на вихідних на пиво, чи ок писати в месенджер опівночі, чи ок ділитися з керівником особистим. І ще про купу дрібних і великих питань, які виникають тоді, коли люди спільно роблять одну справу.
Посиденьки біля вогнища
🏕 У компаніях працюють різні люди, які мають різні погляди. Найважливіше – дати можливість всі ці різні погляди висловити. Бо якщо цього не зробити, співробітники почнуть дратуватись і пліткувати. При цьому треба розуміти, що люди пліткують з тими, хто думає так само, як і вони. Так виникають організовані групи супротиву, якщо що) Тому в компаніях потрібне те, що Ітске називає jam session або «посиденьки біля вогнища» – ситуації, де кожен може висловитись і не боятися наслідків своїх висловлювань. Спілкування біля вогнища дозволяє озвучити переживання, спокійно обговорити всі ок і не ок, а ще поділитися історіями, бо саме в історіях живе оте невидиме і важливе, яке створює культуру і наповнює її змістом.
🙂Це не останній пост про роботу Ітске Крамер, попереду ще багато її інсайтів та несподіваних адаптацій антропологічних теорій. Не перемикайтесь на інші канали.
YouTube
How do we build tribes? Jitske Kramer Keynote speaker
Jitske Kramer is a corporate anthropologist and founder of Human Dimensions. She travels the world, looking for ways to build strong tribes and reinforce the relationships between people. And then she brings that knowledge back to the world of organizing…
Чи влаштовують «посиденьки біля вогнища» у вашій компанії, і якщо так, то як вони відбуваються?
Цивілізованість – це міф, або наші tribal guilty pleasures
😎 Ітске Крамер, про яку я розповідала минулого разу, багато років займається консультаціями компаній. Але окрім цього значну частину свого часу вона присвячує вивченню традиційних родоплемінних суспільств.
✍️ Аналізуючи неформальне життя корпорацій, Ітске виявила, що в офісних працівників є купа спільних рис, скажімо, з африканськими кочівниками. Чому? Тому що сучасним урбанізованим життям людина живе віднедавна, а от родоплемінними общинами – не один десяток тисяч років. І звісно це не могло минути безслідно.
👂Відголоски племінної поведінки в індустріальному світі Ітске називає «tribal guilty pleasures» («ганебні племінні задоволення»). І скільки б ми не говорили про благородні корпоративні цінності, рівність, справедливість і небайдужість до змін клімату, це не означає, що люди раптом взяли і відмовились від тих норм, які були з ними останні 50000 років.
🤔 Мені ця думка, якщо чесно, дуже сподобалась, бо ми прагнемо своїх tribal guilty pleasures не лише в офісі, а й вдома, під час виборів і в тисячі інших повсякденних ситуацій. Тому те, що ми називаємо цивілізованістю – це, м’яко кажучи, спірна штука.
❓Про що взагалі мова? А про те, що в повсякденному житті є патерни, які для нас завжди надзвичайно зручні, бо дають чіткі і зрозуміла всім відповіді. І саме ця чіткість змушує нас знову і знову повертатися до трайбалізму.
Ітске виділяє такі tribal guilty pleasures:
🔸 Потреба в харизматичному лідері.
Ми знаємо, що демократія –це правильно, але харизматичний лідер – це шалено зручно, бо він бере відповідальність, особливо в критичній ситуації, коли всі інші розгублені і нездатні прийняти рішення.
🔸 Визнання власного его.
Ми прагнемо, щоб наші заслуги було оцінено перед іншими. Спільна робота – це круто, але кожен член команди хоче, щоб інші побачили в цій роботі саме його/її частину і оцінили її.
🔸 Привілеї.
Рівність рівністю, але люди хочуть демонструвати перед іншими власну ексклюзивність. А ще просто мати свою територію. Згадайте, наприклад, особливе місце Шелдона на дивані у вітальні в серіалі «Теорія великого вибуху», яке ніхто не мав права займати.
🔸 Приналежність, клани, символи.
Відчуття приналежності – це наша базова і надзвичайно сильна установка. Ми відчуваємо потребу бути частиною чогось. Недарма компанії міряють індекс залученості. Бо приналежність може штовхати нас на жертви і подвиги, надихати і рухати вперед.
🔸 Рутина, чіткість, уникання поразок.
Люди люблять, коли все зрозуміло і коли є чіткі правила. Рутина заспокоює, рутина створює ритм і гарантує, що все іде правильно та по плану.
🔸 Повстання. Забагато гармонії – це нудно. Забагато рутини – це теж нудно. Тому ми, з одного боку, хочемо чіткості, а з іншого – драйву і можливості проти цієї чіткості побунтувати. Зрештою порядок народжується з хаосу.
🔸 Пристрасть, близькість, секс.
Тут все наче ясно. Ми не можемо без емоцій і прив’язаності до людей. Ділова етика діловою етикою, але емоції нам потрібні. Це не значить, що секс – елемент будь-якого робочого процесу. Це значить, що люди прагнуть близькості і зв’язку один з одним. І від цього нікуди не дінешся.
🤫 А ви помічали за собою tribal guilty pleasures? Якщо так, поділіться в коментарях.
😎 Ітске Крамер, про яку я розповідала минулого разу, багато років займається консультаціями компаній. Але окрім цього значну частину свого часу вона присвячує вивченню традиційних родоплемінних суспільств.
✍️ Аналізуючи неформальне життя корпорацій, Ітске виявила, що в офісних працівників є купа спільних рис, скажімо, з африканськими кочівниками. Чому? Тому що сучасним урбанізованим життям людина живе віднедавна, а от родоплемінними общинами – не один десяток тисяч років. І звісно це не могло минути безслідно.
👂Відголоски племінної поведінки в індустріальному світі Ітске називає «tribal guilty pleasures» («ганебні племінні задоволення»). І скільки б ми не говорили про благородні корпоративні цінності, рівність, справедливість і небайдужість до змін клімату, це не означає, що люди раптом взяли і відмовились від тих норм, які були з ними останні 50000 років.
🤔 Мені ця думка, якщо чесно, дуже сподобалась, бо ми прагнемо своїх tribal guilty pleasures не лише в офісі, а й вдома, під час виборів і в тисячі інших повсякденних ситуацій. Тому те, що ми називаємо цивілізованістю – це, м’яко кажучи, спірна штука.
❓Про що взагалі мова? А про те, що в повсякденному житті є патерни, які для нас завжди надзвичайно зручні, бо дають чіткі і зрозуміла всім відповіді. І саме ця чіткість змушує нас знову і знову повертатися до трайбалізму.
Ітске виділяє такі tribal guilty pleasures:
🔸 Потреба в харизматичному лідері.
Ми знаємо, що демократія –це правильно, але харизматичний лідер – це шалено зручно, бо він бере відповідальність, особливо в критичній ситуації, коли всі інші розгублені і нездатні прийняти рішення.
🔸 Визнання власного его.
Ми прагнемо, щоб наші заслуги було оцінено перед іншими. Спільна робота – це круто, але кожен член команди хоче, щоб інші побачили в цій роботі саме його/її частину і оцінили її.
🔸 Привілеї.
Рівність рівністю, але люди хочуть демонструвати перед іншими власну ексклюзивність. А ще просто мати свою територію. Згадайте, наприклад, особливе місце Шелдона на дивані у вітальні в серіалі «Теорія великого вибуху», яке ніхто не мав права займати.
🔸 Приналежність, клани, символи.
Відчуття приналежності – це наша базова і надзвичайно сильна установка. Ми відчуваємо потребу бути частиною чогось. Недарма компанії міряють індекс залученості. Бо приналежність може штовхати нас на жертви і подвиги, надихати і рухати вперед.
🔸 Рутина, чіткість, уникання поразок.
Люди люблять, коли все зрозуміло і коли є чіткі правила. Рутина заспокоює, рутина створює ритм і гарантує, що все іде правильно та по плану.
🔸 Повстання. Забагато гармонії – це нудно. Забагато рутини – це теж нудно. Тому ми, з одного боку, хочемо чіткості, а з іншого – драйву і можливості проти цієї чіткості побунтувати. Зрештою порядок народжується з хаосу.
🔸 Пристрасть, близькість, секс.
Тут все наче ясно. Ми не можемо без емоцій і прив’язаності до людей. Ділова етика діловою етикою, але емоції нам потрібні. Це не значить, що секс – елемент будь-якого робочого процесу. Це значить, що люди прагнуть близькості і зв’язку один з одним. І від цього нікуди не дінешся.
🤫 А ви помічали за собою tribal guilty pleasures? Якщо так, поділіться в коментарях.
Поговоримо про корпоративну антропологію? 😉
⚡️ Приєднуйтесь, 20 листопада виступатиму на безкоштовній онлайн конференції Анатомія змін "Як побудувати ефективні комунікації в команді".
Говоритиму про те, як антропологи вивчають корпоративну культуру, та чим антропологічні дослідження можуть зарадити компаніям в часи невизначеності.
😎 Тема мого виступу: "Корпоративна культура: неформальна взаємодія у команді". Планую трішки попровокувати і поколупатися в ось таких питаннях:
🔎 Що таке корпоративна культура, і чому вона завжди про неформальність?
🔎 Досить завчати цінності, або як це працює насправді?
🔎 Антропологи в корпоративних племенах: навіщо робити знайоме – екзотичним, а екзотичне – знайомим?
🔎 «Попрошу відпустку, бо сьогодні начальник у настрої»: що таке інтерпретативна робота і чому вона потрібна не тільки працівникам?
🔎 Чому корпоративна культура – це спільна справа, і як наповнити її сенсами?
❗️Покваптеся з реєстрацією — кількість місць обмежена 👇
https://bit.ly/38hO0oi
⚡️ Приєднуйтесь, 20 листопада виступатиму на безкоштовній онлайн конференції Анатомія змін "Як побудувати ефективні комунікації в команді".
Говоритиму про те, як антропологи вивчають корпоративну культуру, та чим антропологічні дослідження можуть зарадити компаніям в часи невизначеності.
😎 Тема мого виступу: "Корпоративна культура: неформальна взаємодія у команді". Планую трішки попровокувати і поколупатися в ось таких питаннях:
🔎 Що таке корпоративна культура, і чому вона завжди про неформальність?
🔎 Досить завчати цінності, або як це працює насправді?
🔎 Антропологи в корпоративних племенах: навіщо робити знайоме – екзотичним, а екзотичне – знайомим?
🔎 «Попрошу відпустку, бо сьогодні начальник у настрої»: що таке інтерпретативна робота і чому вона потрібна не тільки працівникам?
🔎 Чому корпоративна культура – це спільна справа, і як наповнити її сенсами?
❗️Покваптеся з реєстрацією — кількість місць обмежена 👇
https://bit.ly/38hO0oi
zminy.bitrix24site.ua
Анатомiя змiн: Як побудувати ефективні комунікації в команді
Найкориснiшi безкоштовнi конференцiї ONLINE
Авто розпаковка, або навіщо антропологи нишпорять у чужих автомобілях?
🚗 Певно ви вже не раз чули відому антропологічну байку про винайдення австралійською антропологинею Женев’єв Бел великої зеленої кнопки Start на ксероксах. Насправді жодної кнопки Женев’єв не вигадувала, а от у корпорації Intel пропрацювала багато років і зробила купу крутих досліджень про взаємодію людей з технологіями. Сьогодні я хочу розповісти про один з її проєктів, присвячений автомобілям. На початку 2010-х років Женев’єв разом з колегою Александрою Зафіроглу вивчали автомобілі як простори, де відбувається активне споживання технологій. Зокрема вони досліджували, чим люди займаються в автомобілях, а також як власники машин освоюють цей простір та наділяють його сенсами.
🌎 Женев’єв та Александра проводили своє масштабне дослідження у США, Великій Британії, Австралії, Сингапурі, Китаї, Малазії та Бразилії. У кожній із країн вони рухалися за однаковим алгоритмом. Отримавши дозвіл власників, дослідниці проводили скрупульозний обшук машин (від бардачка до багажника) і ретельно фіксували всі предмети, що їм вдалося «розкопати» всередині. Кожна нова знахідка супроводжувалася розповіддю господаря про те, що це таке, і навіщо воно в автомобілі. Зрештою всі знайдені предмети дослідниці викладали на землі та фотографували.
🧐 Аналіз проведених авто розпаковок дозволив Женев’єв та Александрі впевнено говорити про те, що за допомогою автомобіля люди не просто добираються з точки А в точку Б. Насправді вони проводять там чимало часу, займаючись найрізноманітнішими речами:
🔸 Автомобілі – це місця, де відбувається активна соціальна взаємодія. Люди проводять час в машині, перебуваючи поруч зі своїми близькими – членами родини, друзями та знайомими.
🔸 Автомобіль – це точка входу в інші активності, адже дорога передує відпочинку, роботі, відвіданню спортзалу тощо.
🔸 В автомобілі зберігається купа речей, це склад для того, що може знадобитися про всяк випадок – карток лояльності, парасольок, сонячних окулярів, манікюрних ножиць, спортивної форми тощо.
🔸 І нарешті. Авто – це місце, де відбувається активне споживання найрізноманітніших технологій від bluetooth навушників до навігаторів. Деякі з цих технологій вбудовані в транспорт (навігаційні та аудіо системи). Деякі пристрої люди приносять і забирають щодня (мобільний телефон, планшет). А деякі – опиняються одного разу в автомобілі і там залишаються назавжди (зарядки).
🔎 Дослідження показало ще одну цікаву штуку. Попри те, що виробники активно намагаються вбудовувати цифрові технології у свої автомобілі, виявилось, що в реальності водії часто їх ігнорують і користуються натомість власними гаджетами. Женев’єв Бел сформулювала це так: «Ми з'ясували кілька речей: скільки техніки люди беруть із собою в автомобілі, як сильно вони ігнорують вбудовані технології, і як часто всі ці технології їх підводять».
❗️Результати цього дослідження мали згодом практичне втілення. Вони стали основою для подальшої співпраці Intel та Jaguar Land Rover з розробки ефективнішої синхронізації особистих гаджетів людей з автомобілями. Аналогічну роботу Intel також розпочали спільно з Toyota, намагаючись покращити взаємодію вбудованих систем з користувачами шляхом використання не лише голосу, а й жестів і дотиків.
🤔 А що ви возите із собою в автомобілі?
🚗 Певно ви вже не раз чули відому антропологічну байку про винайдення австралійською антропологинею Женев’єв Бел великої зеленої кнопки Start на ксероксах. Насправді жодної кнопки Женев’єв не вигадувала, а от у корпорації Intel пропрацювала багато років і зробила купу крутих досліджень про взаємодію людей з технологіями. Сьогодні я хочу розповісти про один з її проєктів, присвячений автомобілям. На початку 2010-х років Женев’єв разом з колегою Александрою Зафіроглу вивчали автомобілі як простори, де відбувається активне споживання технологій. Зокрема вони досліджували, чим люди займаються в автомобілях, а також як власники машин освоюють цей простір та наділяють його сенсами.
🌎 Женев’єв та Александра проводили своє масштабне дослідження у США, Великій Британії, Австралії, Сингапурі, Китаї, Малазії та Бразилії. У кожній із країн вони рухалися за однаковим алгоритмом. Отримавши дозвіл власників, дослідниці проводили скрупульозний обшук машин (від бардачка до багажника) і ретельно фіксували всі предмети, що їм вдалося «розкопати» всередині. Кожна нова знахідка супроводжувалася розповіддю господаря про те, що це таке, і навіщо воно в автомобілі. Зрештою всі знайдені предмети дослідниці викладали на землі та фотографували.
🧐 Аналіз проведених авто розпаковок дозволив Женев’єв та Александрі впевнено говорити про те, що за допомогою автомобіля люди не просто добираються з точки А в точку Б. Насправді вони проводять там чимало часу, займаючись найрізноманітнішими речами:
🔸 Автомобілі – це місця, де відбувається активна соціальна взаємодія. Люди проводять час в машині, перебуваючи поруч зі своїми близькими – членами родини, друзями та знайомими.
🔸 Автомобіль – це точка входу в інші активності, адже дорога передує відпочинку, роботі, відвіданню спортзалу тощо.
🔸 В автомобілі зберігається купа речей, це склад для того, що може знадобитися про всяк випадок – карток лояльності, парасольок, сонячних окулярів, манікюрних ножиць, спортивної форми тощо.
🔸 І нарешті. Авто – це місце, де відбувається активне споживання найрізноманітніших технологій від bluetooth навушників до навігаторів. Деякі з цих технологій вбудовані в транспорт (навігаційні та аудіо системи). Деякі пристрої люди приносять і забирають щодня (мобільний телефон, планшет). А деякі – опиняються одного разу в автомобілі і там залишаються назавжди (зарядки).
🔎 Дослідження показало ще одну цікаву штуку. Попри те, що виробники активно намагаються вбудовувати цифрові технології у свої автомобілі, виявилось, що в реальності водії часто їх ігнорують і користуються натомість власними гаджетами. Женев’єв Бел сформулювала це так: «Ми з'ясували кілька речей: скільки техніки люди беруть із собою в автомобілі, як сильно вони ігнорують вбудовані технології, і як часто всі ці технології їх підводять».
❗️Результати цього дослідження мали згодом практичне втілення. Вони стали основою для подальшої співпраці Intel та Jaguar Land Rover з розробки ефективнішої синхронізації особистих гаджетів людей з автомобілями. Аналогічну роботу Intel також розпочали спільно з Toyota, намагаючись покращити взаємодію вбудованих систем з користувачами шляхом використання не лише голосу, а й жестів і дотиків.
🤔 А що ви возите із собою в автомобілі?
5 викликів штучного інтелекту
💻 Австралійська антропологиня Женев’єв Бел (про яку я розповідала ось тут) відома світові завдяки своїй більш ніж 20-річній роботі в компанії Intel. Зокрема, вона багато працювала з технологією штучного інтелекту і етичними викликами, які він створює для суспільства. В одному зі своїх виступів у Кремнієвій долині Женев’єв поділилася п’ятьма питаннями, що постануть перед людством у майбутньому зі штучним інтелектом.
📱ХХІ століття - це ера технологій, і щороку в житті людей їх стає все більше. Але антропологічний погляд на технології означає передусім вивчення їхньої взаємодії з суспільством і культурою. Штучний інтелект є тим інструментом, що здатен суттєво видозмінити звичний нам світ, а тому його масове використання в майбутньому ставить перед людством низку викликів:
1️⃣ Чи будуть ці системи по-справжньому автономними?
Інженери, які створюють нові технології (автомобілі з автопілотами, комп’ютерні програми, розумні будинки) мають різне бачення того, що таке «автономність». Автономний – це розумний? Чи автономний –це свідомий? Чи автономний – це такий, який має самосвідомість? Насправді автономність – це робота без посилань на завчасно прописані правила для всіх можливих сценаріїв. Тому системи можуть бути автономними і не бути розумними чи свідомими. Але як дізнатися, що система дійсно автономна?
2️⃣ Хто встановлює обмеження і контролює ці системи?
Як ми можемо дізнатися, наскільки далеко система здатна зайти без нас? Хто визначає правила, які її обмежують? Вони вбудовані в саму технологію чи існують поза її межами? В автономному автомобілі ми точно знаємо, які правила зашиті всередині нього, але чи хочемо ми мати можливість їх обходити за потреби? І як ці правила працюватимуть в різних країнах і культурах? І як їх оновлювати, коли виникне така потреба?
3️⃣ Безпека і масштабування (ризик, відповідальність, довіра, приватність, гарантії, етика, керованість, доступність, простота використання).
Якщо система має певний рівень автономності і виконує певні дії, хто потім нестиме за ці дії відповідальність? Який рівень ризиків вважати припустимим? І хто має право це вирішувати? Хто розв’язуватиме ці етичні дилеми? Для кого мають бути безпечними автономні системи: для людей всередині, для людей ззовні чи для може міст, які їх закуповують? Як формується уявлення про те, що таке безпека, і як ці уявлення змінюються з часом?
4️⃣ Які метрики можна застосовувати до цих систем?
Як вирішити, хороша ця система чи погана? У часи індустріальної революції для технологій було два критерії – ефективність і продуктивність. Важливо було знати, чи зекономлять вони час і чи зекономлять вони гроші. Штучний інтелект в усіх автономних системах вимагає електрики. А як же сталий розвиток? Індустріальна революція знищила майже кожне дерево у Великій Британії. Тому що тоді критерії стосувалися не екологічності, а прибутковості. А які метрики ми застосуємо сьогодні?
5️⃣ Як нам бути людьми у цьому світі?
Як нам взаємодіяти з автономними системами? Як це, бути людиною у світі, де системи приймають за нас всі ті рішення, які раніше приймали ми самі? Де системи виконують ті дії, які раніше виконували ми? Як це, жити у світі, де системи, спілкуються одна з одною без участі людини?
❓Антропологія не має відповіді на жодне з цих питань. Бо антропологи добре знають, як ставити запитання, але не завжди знають, як давати на них відповідь. Тому Женев’єв упевнена, що для цього потрібна нова прикладна дисципліна на межі інженерії і соціальних наук. І саме вона допоможе людству знайти відповіді.
#anthropologicalvideo
💻 Австралійська антропологиня Женев’єв Бел (про яку я розповідала ось тут) відома світові завдяки своїй більш ніж 20-річній роботі в компанії Intel. Зокрема, вона багато працювала з технологією штучного інтелекту і етичними викликами, які він створює для суспільства. В одному зі своїх виступів у Кремнієвій долині Женев’єв поділилася п’ятьма питаннями, що постануть перед людством у майбутньому зі штучним інтелектом.
📱ХХІ століття - це ера технологій, і щороку в житті людей їх стає все більше. Але антропологічний погляд на технології означає передусім вивчення їхньої взаємодії з суспільством і культурою. Штучний інтелект є тим інструментом, що здатен суттєво видозмінити звичний нам світ, а тому його масове використання в майбутньому ставить перед людством низку викликів:
1️⃣ Чи будуть ці системи по-справжньому автономними?
Інженери, які створюють нові технології (автомобілі з автопілотами, комп’ютерні програми, розумні будинки) мають різне бачення того, що таке «автономність». Автономний – це розумний? Чи автономний –це свідомий? Чи автономний – це такий, який має самосвідомість? Насправді автономність – це робота без посилань на завчасно прописані правила для всіх можливих сценаріїв. Тому системи можуть бути автономними і не бути розумними чи свідомими. Але як дізнатися, що система дійсно автономна?
2️⃣ Хто встановлює обмеження і контролює ці системи?
Як ми можемо дізнатися, наскільки далеко система здатна зайти без нас? Хто визначає правила, які її обмежують? Вони вбудовані в саму технологію чи існують поза її межами? В автономному автомобілі ми точно знаємо, які правила зашиті всередині нього, але чи хочемо ми мати можливість їх обходити за потреби? І як ці правила працюватимуть в різних країнах і культурах? І як їх оновлювати, коли виникне така потреба?
3️⃣ Безпека і масштабування (ризик, відповідальність, довіра, приватність, гарантії, етика, керованість, доступність, простота використання).
Якщо система має певний рівень автономності і виконує певні дії, хто потім нестиме за ці дії відповідальність? Який рівень ризиків вважати припустимим? І хто має право це вирішувати? Хто розв’язуватиме ці етичні дилеми? Для кого мають бути безпечними автономні системи: для людей всередині, для людей ззовні чи для може міст, які їх закуповують? Як формується уявлення про те, що таке безпека, і як ці уявлення змінюються з часом?
4️⃣ Які метрики можна застосовувати до цих систем?
Як вирішити, хороша ця система чи погана? У часи індустріальної революції для технологій було два критерії – ефективність і продуктивність. Важливо було знати, чи зекономлять вони час і чи зекономлять вони гроші. Штучний інтелект в усіх автономних системах вимагає електрики. А як же сталий розвиток? Індустріальна революція знищила майже кожне дерево у Великій Британії. Тому що тоді критерії стосувалися не екологічності, а прибутковості. А які метрики ми застосуємо сьогодні?
5️⃣ Як нам бути людьми у цьому світі?
Як нам взаємодіяти з автономними системами? Як це, бути людиною у світі, де системи приймають за нас всі ті рішення, які раніше приймали ми самі? Де системи виконують ті дії, які раніше виконували ми? Як це, жити у світі, де системи, спілкуються одна з одною без участі людини?
❓Антропологія не має відповіді на жодне з цих питань. Бо антропологи добре знають, як ставити запитання, але не завжди знають, як давати на них відповідь. Тому Женев’єв упевнена, що для цього потрібна нова прикладна дисципліна на межі інженерії і соціальних наук. І саме вона допоможе людству знайти відповіді.
#anthropologicalvideo
Кваки, жабокрюки і українські шерифи
☝️Періодично на цьому каналі я ділюсь документалками, які, на мій погляд, особливо вдало передають повсякденне життя людей і особливості місцевої культури.
📽 Сьогодні хочу розповісти про стрічку 2015 року «Українські шерифи». Фільм є колоритною, але дуже чесною замальовкою з життя села Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області. Міліція у селі відсутня, тому її функції взяли на себе двоє добровольців Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. Вони для села одночасно і авторитети, здатні вирішити конфлікти, і соцпрацівники, і пошукова команда, і люди, котрі займаються благоустроєм. Словом, це ті, хто може розрулити будь-яку проблему і навести порядок. Шерифи діють спільно із сільським головою Віктором Маруняком, дуже неординарною людиною, яка роками об’єднує мешканців села довкола ідеї самоорганізації, бореться з посяганням на сільські території і пропагує віру в низові зміни.
🏘 Фільм добрий, іронічний, з гумором і прямо якоюсь відвертою автентичністю. Тут і День села, і місцеві диваки-сепаратисти, і безпритульні, і День перемоги, і шкільні приколи, і виноградництво, і песики, і злі сусіди, і алкоголь, і низова демократія. А ще війна, яка несподівано стає частиною життя країни і окремим героєм цієї історії.
✍️ Але це не все. До фільму в мене купа сентиментів ще й з тієї причини, що я була в цьому селі в етнографічній експедиції у 2013 році. Тоді я працювала в Академії наук і періодично їздила в поле – збирати усну історію, традиції, звичаї і всяке таке. Тоді я записувала інтерв’ю зі старозбур’ївським сільським головою, і він прямо ну дуже мене вразив. Віктор Маруняк сам історик і розповідав про своє село з дослідницькою пристрастю і охотою, смішив яскравими історіями і неординарними з них висновками.
😉 Наприклад, радісно хвалився, що у ХІХ ст. в селі були неодноразово зафіксовані випадки сифілісу. Хвалився, бо це означало, що старозбуівчани були моряками і бували у далеких краях, а отже привозили із собою не лише сифіліс, а й широту кругозору. Головна особливість села, за розповідями голови, полягає в тому, що його розмежували на дві частини: Стару і Нову Збур’ївку. Таке рішення було вимушеним і викликаним нечуваною ворожнечею між заможними збурівчанами, які жили ближче до річки (рибалки, мореплавці, судновласники), і біднішими мешканцями степової території (селяни): «Це ще було одне село Потім в Олешках (в Цюрюпінську) повітова управа прийняла рішення розділити село на дві частини, це було вимушене рішення, бо це ішла війна. Ми їх лупашили, коли вони до нас на річку приходили, а вони вже нас ловили, де попало. Вони для нас були кваки, а ми для ніх – жабокрюки. Оце кваки і жабокрюки, воно ще до сих пір залишилося. Не новозбурівчани, а кваки, а ми не старозбурівчани, а жабокрюки. (...) Ми для ніх – зажралися, а вони для нас – галота. Ця війна закінчилась вже при мені, у семидесятих роках». До речі, нудний звіт з купою канцеляризмів з цієї експедиції можна почитати ось тут. Хоча я робити цього не раджу)
👉 Раджу краще зайти на DocuSpace і подивитись «Українських шерифів», кваків і жабокрюків за символічну плату. Ну і звісно чекатиму на ваші враження в коментарях.
#anthropologicalvideo
☝️Періодично на цьому каналі я ділюсь документалками, які, на мій погляд, особливо вдало передають повсякденне життя людей і особливості місцевої культури.
📽 Сьогодні хочу розповісти про стрічку 2015 року «Українські шерифи». Фільм є колоритною, але дуже чесною замальовкою з життя села Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області. Міліція у селі відсутня, тому її функції взяли на себе двоє добровольців Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. Вони для села одночасно і авторитети, здатні вирішити конфлікти, і соцпрацівники, і пошукова команда, і люди, котрі займаються благоустроєм. Словом, це ті, хто може розрулити будь-яку проблему і навести порядок. Шерифи діють спільно із сільським головою Віктором Маруняком, дуже неординарною людиною, яка роками об’єднує мешканців села довкола ідеї самоорганізації, бореться з посяганням на сільські території і пропагує віру в низові зміни.
🏘 Фільм добрий, іронічний, з гумором і прямо якоюсь відвертою автентичністю. Тут і День села, і місцеві диваки-сепаратисти, і безпритульні, і День перемоги, і шкільні приколи, і виноградництво, і песики, і злі сусіди, і алкоголь, і низова демократія. А ще війна, яка несподівано стає частиною життя країни і окремим героєм цієї історії.
✍️ Але це не все. До фільму в мене купа сентиментів ще й з тієї причини, що я була в цьому селі в етнографічній експедиції у 2013 році. Тоді я працювала в Академії наук і періодично їздила в поле – збирати усну історію, традиції, звичаї і всяке таке. Тоді я записувала інтерв’ю зі старозбур’ївським сільським головою, і він прямо ну дуже мене вразив. Віктор Маруняк сам історик і розповідав про своє село з дослідницькою пристрастю і охотою, смішив яскравими історіями і неординарними з них висновками.
😉 Наприклад, радісно хвалився, що у ХІХ ст. в селі були неодноразово зафіксовані випадки сифілісу. Хвалився, бо це означало, що старозбуівчани були моряками і бували у далеких краях, а отже привозили із собою не лише сифіліс, а й широту кругозору. Головна особливість села, за розповідями голови, полягає в тому, що його розмежували на дві частини: Стару і Нову Збур’ївку. Таке рішення було вимушеним і викликаним нечуваною ворожнечею між заможними збурівчанами, які жили ближче до річки (рибалки, мореплавці, судновласники), і біднішими мешканцями степової території (селяни): «Це ще було одне село Потім в Олешках (в Цюрюпінську) повітова управа прийняла рішення розділити село на дві частини, це було вимушене рішення, бо це ішла війна. Ми їх лупашили, коли вони до нас на річку приходили, а вони вже нас ловили, де попало. Вони для нас були кваки, а ми для ніх – жабокрюки. Оце кваки і жабокрюки, воно ще до сих пір залишилося. Не новозбурівчани, а кваки, а ми не старозбурівчани, а жабокрюки. (...) Ми для ніх – зажралися, а вони для нас – галота. Ця війна закінчилась вже при мені, у семидесятих роках». До речі, нудний звіт з купою канцеляризмів з цієї експедиції можна почитати ось тут. Хоча я робити цього не раджу)
👉 Раджу краще зайти на DocuSpace і подивитись «Українських шерифів», кваків і жабокрюків за символічну плату. Ну і звісно чекатиму на ваші враження в коментарях.
#anthropologicalvideo
YouTube
УКРАЇНСЬКІ ШЕРИФИ / UKRAINIAN SHERIFFS, офіційний трейлер, 2016
У центрі сюжету – село Стара Збур'ївка, в якій через відсутність міліції функцію охорони громадського порядку взяли на себе двоє місцевих жителів – 50-річний Віктор Кривобородько і 44-річний Володимир Рудьковський. Віктор і Володя поєднують обов'язки міліціонерів…