​​Продовжую переказувати цікавинки з книги Девіда Гребера «Ідіотська робота» (Bullshit job). Так, Девід зробив блискучі спостереження з приводу того, чого саме вчить людей їхня перша робота:

✅ Працювати під наглядом інших людей.
✅ Імітувати роботу тоді, коли нічим зайнятись.
✅ Нікому не платять гроші за те, чим йому подобається займатись, навіть якщо це корисно і важливо.
✅ Гроші платять за те, що не несе користі, не має сенсу і не приносить задоволення.
✅ Коли тобі платять за те, що не приносить задоволення, все одно потрібно робити вигляд, що воно приносить.

❓Чи були у вас схожі відчуття після вашої першої роботи? Запрошую ділитись в коментарях 😉

#anthropologicalreading

Останній пост про «Bullshit job» і я припиняю) Думки Девіда Гребера про роботу, мораль і капіталізм:

Як пов’язані робота і мораль?

Християнство багато говорить про пологи в муках і хліб в поті чола, і для західного суспільства робота є передусім категорією моралі. Відповідно моральною може вважатися та людина, яка, смиренно і багато працює. Це стосується також моральної дисципліни і смирення в підкоренні тупій роботі.

Що показують існуючі дослідження про роботу?

1️⃣ Відчуття власної гідності і самооцінка більшості людей тісно пов’язані з тим, як вони заробляють собі на життя.
2️⃣ Більшість людей ненавидить свою роботу.

Відповідно Девід Гребер робить висновок про те, що люди отримують відчуття власної гідності саме завдяки тому, що ненавидять свою роботу. Робота повинна змушувати страждати. Ну бо в поті чола. Зрештою страждання на робочому місці – це єдине, що може виправдати наші потаємні споживацькі радощі.

Чому взагалі існує ідіотська робота?

Сучасний суспільно-політичний устрій відводить роботі місце морального стовпа. Відповідно в таких умовах головне завдання – створити робочі місця, і не важливо якою ціною. Звісно жоден уряд не змушував корпорації створювати робочі місця з ідіотською роботою. Така система виникла сама собою, але вона блискуче виконує завдання сучасної капіталістичної системи.

Які є проблеми з корисною роботою?

Чим більше користі робота приносить іншим, тим меншою є ймовірність, що вона оплачується. Але чимало людей вважають це нормальним з моральної точки зору. Тут Девід Гребер вводить поняття моральної заздрості – відчуття заздрості і образи, спрямованого на іншу людину не через її багатство, обдарованість чи везіння, а через те, що її поведінка відповідає більш високим моральним стандартам, ніж поведінка заздрісника.

Що надає цінність роботі?

Справжню цінність роботі дає елемент турботи про інших. І байдуже, що це за робота – виховательки в дитячому садочку чи працівника метро – вся ця робота означає турботу про інших людей і стає інструментом впливу на світ.

#anthropologicalreading

А от і свіжа ілюстрація до всього того, про що розказувала вище 👇

https://ain.ua/2020/06/12/francuz-pozhalovalsya-v-sud-na-skuchnuyu-rabotu/?fbclid=IwAR2H3i8c_JmfHGczoRpB2gdoLBwXPiUtJ5lsb4SVfAr-icVt9XUIEA66J1E

Кількісні проти якісних

Раунд 1. Хто? vs Чому?

🤬 Холівари між кількісними і якісними методами дослідження суспільства тривають, напевне, від самої їхньої появи. Прибічники й одних, й інших завжди знаходять достатню кількість аргументів, щоб до хрипу дискутувати зі своїми опонентами. Інтелектуальні двобої між big data і thick data звісно не збирають стадіони глядачів, але провокують у фахівців таке емоційне напруження і викиди адреналіну, що їм позаздрили б і Клички, і Майк Тайсон.

🤼‍♂️ Любителі кількісних методів кладуть у нокдаун прихильників якісних методів питаннями на кшталт «А яка у вас вибірка?». Тоді як любителі якісних роблять хук справа, звинувачуючи кількісників у тому, що їхніми спрощеними інтерпретаціями реальності не видно реальних людей.

🥱 При цьому прихильники кількісних методів зневажливо говорять про те, що якісними займаються нездари, які просто не знають математики. А прихильники якісних зверхньо нагадують про те, що в анкетах люди дають лише соціально очікувані відповіді, а тому не можна їм вірити.

💯 Звісно, як і в кожній подібній дискусії правда завжди посередині, і жодну зі сторін приймати не варто. Бо в соціальних дослідженнях кількісні і якісні методи – це про зовсім різні завдання. Кількісні можуть дати відповідь на питання «Хто?», «Скільки?», а якісні – на питання «Як?» і «Чому?» Насправді їхні компетенції навіть не перетинаються.

❗️Тому коли нас цікавить, скільки людей вважає бренд Х крутим, нам однозначно до кількісників. А от коли потрібно з’ясувати, що таке крутість або чому вона важлива для підлітків – пора робити якісне дослідження.

#thinkingoutloud
#researchmethods

​​Кількісні проти якісних

Раунд 2. Формалізація досліджень

❓ Дослідження є важливим елементом маркетингу будь-якої компанії. Але як упевнитись, що дослідники зробили роботу якісно і не дозволили собі надто вільні інтерпретації? Справедливим рішенням буде контроль усього процесу дослідження. Але щоб цей контроль був ефективним, слід його максимально формалізувати і визначитись з критеріями оцінки.

🤷🏻‍♀️ І тут мушу визнати: кількісні методи значно краще можуть відповідати цим вимогам. А тому виходять з двобою із якісними беззаперечними переможцями. Утім окремі якісні методи зуміли ефективно пристосуватися до маркетингового запиту щодо формальності. Наприклад, фокус-групи, глибинні інтерв’ю можуть відповідати критеріям вибірки, мати конкретну кількість і тривалість у часі.

💼 Але формалізовані методи прекрасно працюють з формальними речами. Якщо нас цікавлять питання на зразок: «у яких ситуаціях ви п’єте какао?» - це одне. Тут фокус-група буде ефективною. А от якщо ми прагнемо дізнатись, що таке дім і затишок для українців, і чи може какао як продукт вбудуватися до вже існуючих культурних кодів, тут формальних відповідей буде замало.

🗝 Антропологічні дослідження потрібні тоді, коли компанія працює з новими продуктами або ситуаціями, коли перебуває у пошуку інсайтів для стратегій, тобто у випадках, де маркетинг не має готових гіпотез і конкретних очікувань. Такі дослідження ніколи не впишуться у формальні рамки. Тому антропологічна робота у полі вимагає гнучкості, неформальності та, якби дивно це не звучало – несподіванок. Бо саме у них криються безцінні інсайти. А надмірний контроль закриває шляхи до занурення в життя людей на потрібну глибину.

❗️ Формалізація без сумніву є справедливою необхідністю у ситуаціях, коли дослідження вирішує класичні поточні завдання компанії, але в антропологічній роботі з нестандартними проблемами аудиторії вона може виявитися згубною і для глибини дослідження, і для його якості.

🤔 А що ви думаєте про неформальність в антропологічних дослідженнях?

#thinkingoutloud
#researchmethods

😎 Про антропологію приємно не лише писати, але й говорити. Тому нарозказувала тут цілих дві години антропологічних історій в лекції «Історія антропології за 120 хв.».

🤓 І хай слово «історія» у назві вас не лякає. Бо крім екскурсу в антропологічне минуле я детально розповім про кухню антропологічних досліджень і конкретні робочі інструменти, а також покажу на прикладах, чим антропологія може бути корисною і для бізнесу, і для суспільства.

Навіщо слухати лекцію?

🔎 щоб зрозуміти, як культура впливає на поведінку людей;
🔎 щоб дізнатися, як робити неочевидне очевидним;
🔎 щоб навчитися краще розуміти представників інших культур.

Про що можна дізнатися з лекції?

🔸 Що таке антропологія, і чому це не лише про кістки?
🔸 Романтика екзотичних племен, або як виникла антропологія?
🔸 Чому антропологи «повернулися додому», і що їх здивувало у власних культурах?
🔸 Як працює антропологія, і чому вона допомагає краще розуміти людей?
🔸 Навіщо вивчати культури, або які бувають антропології?
🔸 Прикладна антропологія: від Xerox до корпоративної культури.

Переглянути лекцію можна ось тут 👇

https://www.culturalprojectonline.org/antrop120?fbclid=IwAR2-AcXtJ8G_CjoNz_Y_XqzJGCDGygqaJusQbCbBCigw0AiTvYY_DQ5A5_A

😻 Буду вдячна за ваші відгуки і враження)

#anthropologicalvideo

Потрапила в підбірку антропологічних каналів від Антрополог на районе @anthropologhetto - і це шалено приємно, бо сама його читаю і дуже люблю.

А ще в цій підбірці є купа всього цікавезного, тож велкам в антропологічний телеграм 😉

АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ КАНАЛЫ

Платья, мужики и антропология @krihtova_anthropology (3198) – Самый популярный телеграм-канал про антропологию является еще и одним из старейших, он существует с сентября 2017 года. Его ведет антрополог и религиовед Татьяна Крихтова, которая увлекательно рассказывает про свои исследования (например, про повседневные практики приходских священников), ненавязчиво знакомит читателей с классикой антропологии и остроумно комментирует актуальную научную повестку.

(Не)занимательная антропология @anthro_fun (1055) – Поставленное в скобочки «не» перед словосочетанием «занимательная антропология» - обманка. Канал, который ведет антрополог и фольклорист Александра Архипова, исключительно увлекателен и занимателен. Там есть и байки из экспедиций в Монголию и на Кубу, и обзоры хороших научных статей, и очень много интересных фактов и наблюдения про слухи и фейки про коронавирус, которые исследовательница изучает в данный момент. А еще Александра каждую неделю в ночь с четверга на пятницу (в 23:59) ведет в прямом эфире YouTube-передачу «Пандемия. Взгляд социального антрополога» на канале «Центра Архэ», которую мы тоже горячо рекомендуем.

Murmolka @murmolka (859) – Визуально изысканный канал о музейной этнографии ведет Настя Индрикова, за плечами у которой учеба в магистратуре Центра типологии и семиотики фольклора и работа фоторедактором в «Арзамасе». Содержание канала – картинки и фотографии из разных частей мира с удивительными этнографическими предметами. Например, там можно увидеть «Ведьмину бутылку» времен Гражданской войны в США, которую использовали для ловли злых духов. Внутрь бутылки клали приманку: волосы, обрезки ногтей или мочу, а также гвозди и булавки, которые становились ловушкой по принципу мышеловки.

AnthropoLOGS @AnthropoLOGS (621) – Популярный канал про антропологию-этнографию-этнологию ведет питерский антрополог Дмитрий Верховцев. Канал работает и как агрегатор антропологических новостей и текстов, которые по крупицам собираются по всему телеграму, и как самостоятельное медиа с выраженной авторской интонацией. Обычно телеграм-каналы выбирают какие-то узкие ниши, но AnthropoLOGS, наоборот, пытается быть всеобъемлющим, объединяя антропологическую повестку из множества источников. А еще там часто появляются забавные мемы про научную жизнь.

Антропологинька @anthropologynka (148) – Совсем недавно запустившийся, но невероятно энергичный и обаятельный телеграм-канал, который ведет Тина Полек, одна из основательниц украинского Центра прикладной антропологии и бизнес-антрополог компании Die Kulturtrager. Канал ведется на украинском языке, но все тексты очень понятные и зажигательные, а темы обсуждения актуальны для всего постсоветского пространства. По формату это идеальный пример того, как нужно заниматься популяризацией антропологии с ориентацией на широкую аудиторию.

Чувство обыденного @obydennye (143) – Магистрант кафедры этнологии МГУ Иннокентий Бурцев проводил полевые исследования и в Уганде, и Архангельской области, но в своем телеграм-канале больше пишет (и выкладывает отличные фотографии) про Русский Север. Пару недель назад он успешно защитил магистерскую диссертацию по теме «Практики употребления алкоголя в севернорусской деревне», поэтому в канале встречаются материалы и на эту тему (например, рецепты настоек и описания, как в деревне варили «бражку»).

Anthrofield @Anthrofield (125) – Нерегулярно обновляющийся, но полезный и интересный телеграм-канал про антропологию, который ведут этнологи из МГУ. Много полевых фотографий из экспедиций в интересные места (от Чукотки да Катара), а также полезные обзоры самых важных книг из разных областей антропологии.

Homo_Anthropologist @Homo_Anthropologist (48) – Канал ведет сохраняющий анонимность антрополог-аспирант (или магистрант). В описании канала есть только одна фраза «Каждый пост здесь — диссертационная прокрастинация». Судя по тому, что посты появляются довольно редко, работа над диссертацией идет хорошо, но в минуты прокрастинации автор выкладывает любопытные этнографические фотографии и размещает анонсы научных мероприятий.

В останніх постах я писала про холівари між кількісними та якісними методами і про те, у яких випадках компаніям можуть знадобитися саме антропологічні дослідження.

Але при цьому я нічого так і не сказала про етнографію - основний метод антропології. Хоча, знаєте, і не скажу.

Краще хай замість мене на цю тему поміркує американська етнографиня Ellen Isaacs. У неї якраз є весела і дотепна лекція на TED, де можна почути про таке:

🔸 Навіщо антропологиня Люсі Сачман спостерігала за тим, як люди ксерять? І що вона в результаті дізналась? (спойлер – буде розкішне архівне відео)
🔸 Чому те, що люди розказують про те, що вони роблять і те, що вони насправді роблять – це принципово різні речі?
🔸 Як етнографія допомагає побачити неочевидні очевидності?
🔸 Що можна дізнатися, спостерігаючи за тим, як люди паркують свої автомобілі?

Посилання на виступ Ellen Isaacs ось тут 👇

https://www.youtube.com/watch?v=nV0jY5VgymI

#anthropologicalvideo
#researchmethods

​​Старість і статус

🔎 Який статус мають люди старшого віку у сучасному українському суспільстві: високий чи низький? Бабусі і дідусі – це моральні авторитети чи відсталі від сучасних технологій люди з минулого? Літні люди впливають на прийняття рішень чи бувають лише об’єктами, яких ці рішення стосуються?

👨‍👩‍👧‍👦 Повага до старості є важливою моральною категорією для українців. Вона «за замовчуванням» криється десь у наших базових налаштуваннях. Адже сучасних дітей продовжують виховувати в класичних формулах «мудрості старших», «перевести бабусю через дорогу», «поступитися місцем», «поживи з моє, побачиш».

⁉️ Але моральні уявлення про старість і реальний соціальний статус людей старшого віку сьогодні не збігаються. І антропологія може пояснити, чому так сталося.

📽 Почну з того, що ідея поваги до старших сформувалася в доіндустріальному суспільстві. Тобто в умовах, коли більшість людей займались сільським господарством і жили сім’ями у громадах, зв’язаних системою традицій і звичаїв.

🧐 У той час уявлення про мораль були невіддільні від християнського віровчення. А четверта заповідь чітко говорить: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітнім був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі». Тож повага до старших була одним з базових елементів моральних уявлень.

🤔 Однак тут є одне антропологічне але. Мораль ніколи не буває абстрактною. За кожною нормою поведінки завжди криється прагматичне пояснення, що витікає з конкретних умов життя. Українська антропологиня Оксана Кісь у своїй крутезній книзі «Жінка в традиційній українській культурі» (до речі, дуже рекомендую її почитати) пише про те, покора молодих людей волі своїх батьків в українському традиційному суспільстві ґрунтувалася на цілковитій майновій залежності від них. Навіть після того, як діти одружувалися, вони мусили підпорядковуватись волі старших. Батько (дід) вважався господарем дому і всього хазяйства. Він виділяв землю для окремих господарств своїх синам, вирішував хто, коли і скільки землі і майна отримає. Тоді як мати (баба) була розпорядницею всіх продуктів в домі, а також розподіляла роботу між молодшими жінками.

💡 Тож традиційна норма поваги до старших людей мала цілком логічні витоки – їхній високий соціальний і, відповідно, майновий статус. Не шануватимеш батька – не отримаєш землі, не слухатимешся свекруху – вона вижене тебе з хати.

❌ А що відбувається сьогодні? Моральне правило поваги до старших формально діє, але в реальності люди старшого віку є однією з найбідніших і найбільш незахищених верств населення. Тому тепер немає жодної прагматичної причини для того, щоб за ними закріпився високий соціальний статус.

🔜 Ми тут і зараз спостерігаємо, як відсутність матеріальної залежності від старшого покоління виробляє нові стандарти поведінки. Бо хоч українське суспільство продовжує транслювати традиційні моральні правила, всі давно відчувають, наскільки ці норми розходяться з реальністю.

#reflections

🥳 Друзі, а нас сьогодні стало аж 200 на цьому каналі!

❤️ Я усім вам дуже вдячна за те, що поділяєте мою пристрасть до антропології та якісних досліджень, а ще за те, що ділитесь у коментарях власними рефлексіями, міркуваннями і досвідом.

🤓 Мені дуже хочеться, щоб теми, які тут піднімаються, були для вас небанальними та корисними, тому планую зробити кілька опитувань, що допоможуть краще зрозуміти ваші очікування від каналу.

Ще раз дякую, що читаєте мої матеріали. І закликаю не соромитись ділитися ними з тими, кому це може бути цікаво 😉

Ваша Антропологинька

Чому люди дарують подарунки?

🎁 З початком перших польових досліджень в різних куточках світу антропологи постійно стикалися з практикою дарування. Вона зустрічалася в різних суспільствах, мала колосальну кількість ритуальних варіацій і при цьому всюди була одним з базових елементів повсякденної взаємодії людей.

🤓 Спершу антропологи вважали, що дар має таке важливе місце тільки серед племен аборигенів, а в ринковій економіці він поступово втратить своє значення. Однак сьогодні ми можемо легко пересвідчитися в тому, як сильно вони помилились у своїх прогнозах. Люди постіндустріальної доби продовжують регулярно обмінюватися ритуальними дарами – на Різдво і Новий рік, на День народження і на День закоханих, на зустрічах з іноземними делегаціями і на побаченнях, а ще в тисячах інших щоденних ситуацій. Практика дарування не відійшла у минуле тому, що сьогодні вона продовжує успішно виконувати свою основну функцію – допомагає налагоджувати і закріплювати стосунки між людьми.

☝️ Мало хто задумується над тим, яку складну соціальну дію ми виконуємо, коли даруємо людині подарунок. Адже дар – це не просто спосіб зробити приємне, дар передусім сигналізує про наше бажання продовжити соціальні контакти з цією людиною в майбутньому. Тому дар – це завжди про обов’язок. Тобто теоретично він добровільний, але насправді ховає в собі аж три соціальні обов’язки:

1️⃣ обов’язок давати;
2️⃣ обов’язок приймати;
3️⃣ обов’язок повертати.

🥳 При цьому в кожній культурі люди ретельно стежать за тим, щоб подарунок був релевантним до конкретної соціальної ситуації. Згадайте, як ви вибираєте подарунок начальнику і найкращому другові. При виборі дару ми враховуємо цілу низку критеріїв, які допоможуть зробити його максимально відповідним і доречним до контексту дарування (вік, стать, статус, вартість тощо).

👩‍❤️‍👨 Наприклад, уявімо соціальну ситуацію «перше побачення». У нашій культурі релевантним даром на першому побаченні є квіти 🌷. Зазвичай чоловік їх дарує, а жінка – приймає. Прийнявши квіти, жінка погоджується провести разом певний час. Але це не зобов’язує її ні до наступного побачення, ні до спільних дітей і онуків. А якщо на перше побачення чоловік подарує жінці, скажімо, автомобіль 🚘. Що відбудеться в такому випадку? Вочевидь жінка розцінить цей дар як обов'язок зовсім іншого рівня. Напевно вона добре подумає перш ніж взяти на себе таке зобов’язання. І цілком ймовірно, що вона скористається правом відмовитися від подібного дару, адже автомобіль абсолютно нерелевантний до соціальної ситуації «перше побачення». А, значить, порушує неписані правила культури і відкриває опцію відмови від обов’язків приймати та повертати. Цікаво, що нерівнозначність дару і обов’язку засуджується в усіх суспільствах, адже дар має скріплювати взаємні наміри, а не провокувати стосунки залежності.

👂 Традиції дарообміну різняться по всьому світу. Деякі з них є для нас очевидними, а деякі можуть здатися, як мінімум, дивними. У цьому відео я розказую про класичний антропологічний кейс – колоритну і видовищну традицію потлачу в північноамериканських індіанців. Підозрюю, що першою реакцією на цю інформацію буде обурення і засудження марнотратства. Але дослухайте до кінця, і ви пересвідчитесь у тому, що зміст традицій часто є зовсім не таким, яким здається на перший погляд. А кожна соціальна дія має свій внутрішній зміст, зрозумілий носіям культури і недоступний чужинцям. До речі, в українців теж є такі традиції. Але про це згодом.

#anthropologicalvideo
#thinkingoutloud

​​Що антропологи можуть розказати про сміття?

🚮 У світі існує безліч антропологічних досліджень того, як люди споживають у різних культурах, але вкрай мало робіт про те, як люди поводяться зі своїми відходами. Одним із винятків є книга норвезького антрополога Томаса Гілланда Еріксена «Сміття і люди». Якщо ви шукаєте небанальний погляд на банальні речі та хочете поглянути на звичне життя під новим кутом – ось кілька спойлерів з цієї чудової роботи.

Що таке сміття?

🌱 У природі сміття не існує. Сміття – це невід’ємна риса саме людського способу існування. Однак, як вирішити, що ми можемо вважати сміттям, а що – ні? Мері Дуглас у своїй книзі «Чистота і небезпека» стверджує: ніщо не буває сміттям за своєю суттю, а визначення сміття залежить від контексту.

🍜 Дослідниця наводить класичний приклад того, як це працює. Звичайна людська волосина матиме принципово різне значення залежно від того, у якому контексті вона знаходиться. Волосина на голові для нас є чимось звичним і нормальним. Бо голова – це саме те місце, де має бути волосина. А от якщо ту саму волосину ми побачимо в супі, у нас виникнуть абсолютно інші емоції.

Як добробут впливає на кількість сміття?

🧐 Томас Гілланд Еріксен робить прекрасне спостереження: «Покажіть мені, скільки сміття ви викидаєте, і я скажу, у якому суспільстві ви живете».

☝️ Ми живемо в час безпрецедентного зростання добробуту. Люди ніколи не харчувались так добре, як вони харчуються сьогодні, і не мали стільки речей, скільки вони мають сьогодні. Більшість товарів, якими ми користуємось, коштують мало і служать недовго. Тоді як послуги з їхнього ремонту коштують дорого. Раніше ж речей було менше, і вартість їхні була більша. А от ремонт коштував порівняно небагато. Відповідно більшість речей підлягали повторному вжитку і не ставали сміттям.

Що і як ми викидаємо сьогодні?

🛒 Що більше в людей стає грошей, то більше вони споживають. Що більше люди споживають, то більше продукують відходів.

📺 Для українців це можна проілюструвати прикладом з життя. У 1990-х в Україні масово продавалась вживана побутова техніка з Німеччини. Люди з подивом («ви уявляєте?») переповідали один одному історії про те, що німці викидають цілком робочу техніку («та вони зовсім ненормальні – цей холодильник чудово працює»). Тоді для більшості українців така поведінка здавалась божевільним марнотратством. А тепер? Щорічна зміна смартфону на новішу модель стала нормою не лише в розвинених країнах, але й у нас. А новий холодильник ми купуємо для того, щоб він краще вписувався в колір стін після ремонту.

🧦 Томас Гілланд Еріксен у своїй книзі нагадує, що ми перестали зашивати дірки в шкарпетках. Тепер ми щоразу купуємо нові. А я нагадаю ті часи, коли в українських жінок було два типи капронових колготок: одні (порвані і зашиті) - під низ під штани, а одні (нові і гарні) - під спідницю.

Куди подіти все наше сміття?

🗑 Раніше сміття завжди було куди вивезти. Люди ховали його подалі від очей на вільних територіях, і проблема вважалась вирішеною. Людей було мало, а природи - багато, тому її можна було використовувати на власний розсуд. Але вільні території і ресурси почали закінчуватись. З’явилось розуміння, що наше сміття насправді нікуди не зникає. Навіть, якщо його вивезти, воно продовжує знаходитись на тому ж місці.

⏳ Зрештою сміття та його вплив на природу стали тою ціною, яку ми платимо за власний добробут. Але парадокс в тому, що в довгостроковій перспективі, наш добробут залежатиме від того, чи вдасться нам цю проблему сміття вирішити.

#anthropologicalreading

☎️ Сміття – це не лише старі холодильники і кнопкові телефони. Більшу частину нашого щоденного сміття становлять харчові відходи. І тут цікаво поговорити про те, у який момент продукти з наших холодильників перетворюються на огидні смердючі рештки в наших сміттєвих пакетах.

🥦 Антрополог Томас Гілланд Еріксен у своїй книзі «Сміття і люди» робить дуже влучне спостереження про те, наскільки важко людям викидати незіпсовані продукти. Навіть якщо їх точно ніхто не їстиме. Навіть, якщо вони дратують і займають місце. Нам значно простіше дотримати їх поки вони не скиснуть/заплісніявіють/зачерствіють, і аж тоді викинути з чистою душею.

🍽 У гастро-передачі Олени Брайченко «У своїй тарілці» я детальніше розказую про те, як і коли їжа стає сміттям і міркую про те, що ми можемо зробити, щоб харчуватися відповідальніше. Відео з ефіру можна глянути ось тут.

А ще в Олени Брайченко є крутезний телеграм-канал їzhakultura.пульс, де вона ділиться дослідженнями та інсайтами з української гастрономічної культури. Там ви не зустрінете рецептів борщів і вареників, зате зможете прочитати круті спостереження про те, як змінюються харчові звички українців, і яке значення займає їжа в нашій культурі.

#anthropologicalvideo

Антропологія комуналки (частина 1)

😍 Дослідження, яким я хочу поділитися сьогодні, зовсім не нове, але воно настільки вдале, що має всі шанси стати класикою антропології постсоціалістичних країн.

🏠 Йдеться про російсько-американський проект антрополога Іллі Утєхіна «Антропологія комуналки». Якщо ви в курсі, про що я, значить, точно знаєте, яке це круте і цікавезне дослідження, тому просто ставте лайк під цим постом. Якщо ж ви чуєте про проект уперше, велкам дивитись відео і читати мої до нього спойлери.

😎 До речі, Ілля Утєхін – не просто хороший дослідник, а ще й дуже вправний популяризатор науки, тому спершу кілька фрагментів його пояснень про те, чим займаються антропологи.

Що вивчає антропологія?

❓ Соціальний антрополог вивчає навіщо, чому і як люди об’єднуються в групи. Ці групи можуть бути абсолютно різними. Наприклад, сім’я, професійна група, етнічна група, національна група тощо. До всіх цих груп люди відчувають приналежність. І цю приналежність вони різними способами демонструють один перед одним, а також перед представниками інших груп.

Сила дистанції

🛤 Традиційно антропологи вивчали віддалені туземні народи, тобто «інших». Але в другій половині ХХ ст. вони знайшли «інших» значно ближче – буквально на сусідній вулиці. Виявилося, що антропологічні методи працюють і тут.

🏝 Однак є одне застереження. Мешканець Папуа Нової Гвінеї безперечно знає своє повсякденне життя незрівнянно краще, ніж будь-який дослідник навіть з десятьма докторськими ступенями. Але для нього всі ці щоденні аспекти є самоочевидними, він над ними не задумується, адже вважає, що так, як він, поводяться всі люди на Землі. Відповідно мешканець Папуа Нової Гвінеї не може без спеціальної підготовки побачити, що відрізняє його культуру і спосіб життя від інших культур.

😮 Натомість антрополог – це чужинець, який, опинившись в іншому середовищі, може здивуватися тому, з чим він не стикався раніше. Тому антропологія починається там, де є культурна дистанція, де виникає культурний шок. Туземець теж може бути антропологом, але він потребує поштовху, який дав би йому це відчуття дистанції.

Все почалося з какашки

💩 Історія проекту «антропологія комуналки» почалася з какашки (сорі, але це Утєхін таке сказав). Одного разу Ілля Утєхін повертався до себе додому з другом-іноземцем, і на сходах вони натрапили на людські екскременти. Коли ці екскременти ніхто не прибрав ні на другий, ні на третій день, іноземець поцікавився, «чому»? Зрозумівши, що на комунальні служби сподіватися не варто, він спитав знакове для майбутнього проекту питання, «чому мешканці не зробили колективне зусилля і не прибрали в своєму під’їзді самостійно?». Щоб дати відповідь, Іллі Утєхіну довелося провести ціле антропологічне дослідження.

❌ Спойлер: Сходи для мешканців радянських будинків були еквіваленті вулиці, тобто – нічиї. Відповідно ніхто не вважав, що какашка – це його особиста проблема. Якби ж гіпотетично такий інцидент стався у когось на порозі, все негайно прибрали б і вжили заходів для попередження таких випадків у майбутньому.

#anthropologicalvideo

​​​​Антропологія комуналки (частина 2)

У попередньому пості я почала розповідати про дивовижне антропологічне дослідження Іллі Утєхіна, присвячене комунальному побуту. Ось ще кілька смачних подробиць з польових записів, а також багато лінків на додаткові ресурси.

Невидимі кордони в часі і просторі

📐 Життя в комуналці примушувало людей постійно ділити простір.

Тому на комунальних кухнях існували невидимі кордони. Вони були чіткі і зрозумілі для мешканців квартири, але не для сторонніх. І не дай Бог ці кордони порушити – скажімо, поставити свій пакет з продуктами на чужий стіл на спільній кухні. Покарання було негайним.

Людям, які виросли в комунальних квартирах, незрозуміле поняття «побути одному». До речі, бажання усамітнення зовсім не універсальне і не притаманне всім без винятку культурам. Наприклад, поняття «побути одному» абсолютно чуже для мешканців арабських країн. Вони просто не можуть зрозуміти, навіщо комусь бути одному.

🕰 Життя в комуналці примушувало ділити не тільки простір, але і час.

У комуналці існувала ціла низка обмежених ресурсів. Обмежених у тому сенсі, що до них не було постійного доступу. Наприклад, можливість скористатися ванною, туалетом, раковиною на кухні, стаціонарним телефоном. Ці ресурси провокували черги. З часом деякі черги формалізовувались за допомогою розкладів (наприклад, користування ванною кімнатою по годинах для кожної квартири).

Справедливість і приватність

⚖️ Для мешканців комуналок було вкрай важливо, щоб усі наявні ресурси розподілялися справедливо. Тут діяла класична логіка, притаманна бідним суспільствам: ресурси обмежені, а значить якщо в когось чогось є більше, то в когось іншого цього має бути менше. Тому мешканці комуналок виробили свої практики контролю за тим, що в кого з їхніх сусідів є. Спільне життя в обмеженому просторі, де кожен крок на видноті, цьому гарно сприяв. Так, всі сусіди знали, хто що їсть, як одягається, які речі має, з ким спілкується тощо, і враховували цю інформацію під час розподілення ресурсів. Зворотним аспектом цього контролю став фанатичний контроль своєї власності. Порушення правил поводження з чужими речами негайно каралося і супроводжувалося скандалом.

💡 Розподіл ресурсів у такій ситуації став способом попередження конфліктів. Так, у мешканців кожної з кімнат могли бути: своя лампочка з вимикачем в туалеті і в ванні, свій рулон туалетного паперу, своє сидіння на унітаз, свій йоршик, свій дзвінок на вхідних дверях тощо. Частково таке розділення зумовлене гігієнічними уявленнями, бо своє люди завжди вважають чистим, тоді як чуже – брудним. Тому своє сидіння для унітазу сприймалося як гігієнічна норма.

Це тільки короткий переказ лекції, а насправді всі найсмачніші подробиці знаходяться тут – на сайті проекту «Антропологія комуналки», де є і відео, і фото, і коментарі, і життєві історії мешканців квартири. Словом, можна залипнути на весь вечір. Чого вам і бажаю)

Кому ж хочеться послухати детальний розбір проекту від Іллі Утєхіна, ось курс “Антропологія комуналки” на Arzamaz. Academy.

#anthropologicalvideo

​​Згадала баба, як дівкою була

📜 У кожній культурі є набір правил і норм, які регламентують поведінку в певному віці. Те, що дівчата одягають в 16, «не може собі дозволити» жінка в 40. Зустрічатися з друзями щодня ок, коли тобі 17, а от в 50 – це вже щось ненормальне. Звідки беруться ці правила? І як ми знаємо, що краще робити, а що – ні, у свої 10-20-30-80 років?

👩‍❤️‍👨 Антропологи можуть навести 1000 прикладів, які доводять, що вікові норми неоднакові в різних культурах і в різні історичні періоди. Скажімо, у ХІХ ст. українські жінки в середньому виходили заміж у 16-20 років. А якщо ж вони цього не робили, то називалися «старими дівками» або іншими образливими прізвиськами і зазнавали суспільного осуду. У сучасній Німеччині шлюб після 30, а то й ближче до 40 вважається абсолютно нормальним, і ніхто ні з кого не глузує. Зрештою, цілком нормальною вважається і відсутність шлюбу в принципі.

❓Чому ж більшість людей в конкретних культурах поводяться схожим чином? Чому українці засуджували (гаразд, давайте на чистоту – і досі засуджують) незаміжніх жінок, а німці – ні?

❗️ А тому що люди поводяться так, як на їхню думку, в такій ситуації повелися б інші люди. У такий спосіб ми постійно співвідносимо наші дії з діями інших, намацуємо «правильну відповідь» і відтворюємо культурні шаблони.

☝️Що це означає для антропологів? А те, що наше бачення правильності або неправильності поведінки є соціальним конструктом, тобто результатом того, як люди спільно уявляють реальність. Українці доіндустріального часу сконструювали соціальний світ, де шлюб є обов’язковим для людини певного віку. Ця конструкція закріпилась в традиції і обросла ритуалами. А далі можна просто рухатись по шаблону. І світ буде чітким і зрозумілим. Тож те, що ми вважаємо реальністю насправді є реальністю, створеною нами.

👩‍🎓 Так само, наприклад, соціально сконструйованим є уявлення про віковий етап студентства у житті. По-перше, у сучасній українській культурі він має чіткі рамки – 16-17 - 23-25 років. І в ці рамки аж ніяк не вписується бажання отримати освіту літературознавця, скажімо, в 50. По-друге, у нас майже сформувалась традиція обов’язкової вищої освіти. Бо ж люди віддають своїх дітей на навчання не заради знань, а «бо так прийнято», «всі так роблять», і «мало-що, хай краще буде вже той диплом». А уявіть ситуацію, коли дитина після школи не вступає до університету протягом року чи двох – для більшості старшого покоління це сприйматиметься як програш і змарновані кілька років життя.

👶👧👱‍♀️👵 Я про те, що в кожному віці ми поводимося так, як вважаємо, що мають поводитися люди в такому віці. Ці уявлення формуються в нас під впливом нашого оточення, спостереження за іншими людьми та спілкування з ними. Бо для кожного віку є свої соціальні очікування. У 60 не знайомляться з новими людьми, а сидять вдома з онуками. У 18 не в’яжуть шкарпетки, а тусуються на вечірках. Зате в 40 жодних вечірок, бо треба збиратися сім’ями у гостях або на природі.

🏗 Але жодне з цих правил не є вічним. Світ змінюється, старі конструкції руйнуються, а на їхньому місці виростають нові, які свого часу теж буде зруйновано. Бо соціальний світ, на відміну від природи, - це виключно наших рук справа. А значить ми можемо на нього впливати і робити наші конструкції більш справедливими і відповідними сучасним умовам життя.

#thinkingoutloud
#reflections