Вбивати потрібно навчитися: Тіна Полек про антропологію війни та миру

Друзі, якщо ви вагаєтесь, слухати чи не слухати мій курс «Антропологія війни» для «Культурного проекту», ось тут – невеликий тізер, але увага❗️, в тексті присутні спойлери.

Війна в Україні є частиною реальності, яку нам всім треба якось розуміти. Кожна війна унікальна, і всі вони схожі одна на одну. Досвід, який проживають зараз українці, провокує багато запитань, головне серед яких — чому війна є можливою? Антропологія намагається знайти відповідь на це питання.

✔️ Що саме досліджують антропологи війни?
✔️ Як Рут Бенедикт боролась з расовими теоріями, і до чого тут мюзикли?
✔️ Чому потрібно вивчати не лише війну, а й мир?
✔️ Що таке війна, і чому важливо дивитись на локальний контекст?
✔️ Якою є людина за своєю природою: мирною чи войовничою?
✔️ Що таке культура насильства, і які вона має наслідки?
✔️ Чому відсутність війни ще не є миром?
✔️ Як відбувається примирення?
✔️ Що таке вестплейнінг, і як осмислювати війну, що триває?

Текст ось тут 👇
https://suspilne.media/565921-vbivati-potribno-navcitisa-tina-polek-pro-antropologiu-vijni-ta-miru/

#anthropologicalreading

Від поранення до повернення: Етнографічне дослідження ветеранів та їхніх близьких

З кожним днем повномасштабного вторгнення росії до України зростає кількість важкопоранених українських воїнів, які з часом повертатимуться до цивільного життя у статусі ветеранів. Проте, цьому поверненню передує окремий важливий перехідний етап, протягом якого відбувається безпосередньо лікування, а також реабілітація, проходження медичних комісій, отримання державних виплат та пільг.

У цьому дослідженні ми зосереджуємося саме на цьому перехідному етапі. Однак ми прагнули не просто проаналізувати процедури набуття статусів соціального захисту, стану лікування, реабілітації та інші важливі для учасників бойових дій процеси, а й специфіку повсякденного проживання цих процесів.

Нашою метою було показати всі ці процедури саме з перспективи ветеранів та їхніх близьких, максимально точно відтворити їхні емоції та рефлексії і продемонструвати, як цей досвід корелює з їхньою картиною світу.

🔸Що таке бути воїном?
🔸Що таке бути близькою людиною ветерана?
🔸Що трапляєтсья після поранення: від евакуації до реабілітації
🔸Чому ВЛК – це «друга війна»?
🔸Бюрократичні кола МСЕКів
🔸Пільги, виплати і гідність
🔸Як відбувається повернення?

Повний текст звіту можна прочитати ось тут 👇
https://drive.google.com/file/d/1E-LFP086aMPSp4jHbkskdr4LyKk0IAJO/view?fbclid=IwAR3zroI43wF1D-zdA5QxF-LmrXKNvEnpJ6fovtG04jO_NNFg5i2ZiPLHf8E

Повне відео з презентації звіту ось тут 👇
https://www.youtube.com/watch?v=n9dciMJhXT0

#anthropologicalreading

Етнологія чи антропологія?

В українській академії вже багато років триває дискусія про те, чи потрібно взагалі говорити про антропологію, якщо в нас є добре відома всім наука «етнологія» із солідною історією, фокусом на українських традиціях і низкою визначних імен. Нещодавно одна з найкрутіших українських етнологинь Олена Боряк дала інтерв’ю, де, як на мене чітко пояснила, звідки в Україні така увага до польових досліджень минулого, і чому насправді ми про нього досі так мало знаємо.

🔸Етнографія Мар’їнки: чому нам необхідні результати студентської практики 1920-х років? Більше про Мар’їнку ось тут (https://t.me/anthropologynka/144)
🔸Як етнологи недооцінили Донеччину?
🔸Чи варто кенселити учених за доноси в радянський період?
🔸У чому проблема архівів етнографічних матеріалів?
🔸Етнографія як націоналізм, або чому в радянський час треба було захищати дисертації у Москві?
🔸Куди подівся історико-етнографічний атлас?
🔸Чому ми вивчаємо Полісся із праць росіян?
🔸Чому українська етнологія так тримається за минуле?

Текст інтерв’ю за посиланням 👇
https://lb.ua/society/2023/10/02/577132_zgadati_vse_nam_hochetsya.html?fbclid=IwAR2ympgFphy4mzqiSTn3mPjWmvS9KtD1q2nY3OQ8ZHyJgjzu5J-XhxwzgSA

#anthropologicalreading

На захід від Бугу: щоденники з пограниччя

Зазвичай роботи антропологів, які можна прочитати в Україні, стосуються безпосередньо результату дослідження. Мало хто зосереджується на процесі. І ще менше тих, хто розповідає не тільки про людей, яких досліджує, а й про себе. Нещодавно вийшла друком безцінна для української антропологічної спільноти книга Юлії Буйських “На захід від Бугу: щоденники з пограниччя”, яка є певно першою роботою в цьому жанрі.

Я би сказала, що це опис бекстейджу антропологічної роботи, а ще відвертий автопортрет дослідниці. Юлія вивчає релігійність на польсько-українському пограниччі і кілька років поспіль проводила там свої етнографічні експедиції. В експедиціях, як це і має робити сумлінний антрополог, Юлія вела польові етнографічні щоденники. От якраз вони і лягли в основу її книги.

Книга розповість дуже чесну історію української антропологині у Польщі та щемливі історії з повсякдення людей, які проживають на пограниччі. Цей текст дозволить зрозуміти, наскільки складним культурним явищем є повсякденне життя, яке ніколи не стосується лише тут і зараз, а завжди має в собі і вкраплення минулого, і тиск майбутнього.

Книгу можна придбати за посиланням:
https://www.books-xxi.com.ua/products/na-zahid-vid-bugu-schodenniki-z-pogranichchya?fbclid=IwAR0pzlOZPcotZBFo6Ccq1DFiSKfav0iBIFVUgsRb2y1eBI3XH6Kqejn6HGM

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 1)

Ціла низка топових західних істориків, чия сфера наукових інтересів стосується України, є нашими амбасадорами і голосами на заході. Однак антропологи , які працюють в Україні, є не менш важливими адвокатами наших інтересів в академічних колах. Ключове ім’я тут - Кетрін Ваннер, антропологиня і професорка Пенсильванського державного університету (США), яка вивчає Україну ще з 1980 року і крім власних досліджень робить дуже багато для того, щоб антропологія розвивалася і в нашій країні.

Нещодавно вийшов переклад книги Кетрін Ванер «Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянскій Україні», написаної ще у 1998 році. От про нього ми сьогодні і поговоримо, адже саме це дослідження особливо важливе в контексті російської агресії і заперечення України як держави. До речі, переклад його зробила українська антропологиня Юлія Буйських, про яку я писала в минулому пості.

Про що ця книга? Якщо коротко – про те, як в кінці 1980-х – на початку 1990-х УРСР ставала Україною, а народ України – українцями. Кетрін Ваннер піднімає, з одного боку, очевидні, а з іншого – досі не до кінця осмислені аспекти творення нової держави: що її стимулювало, а що навпаки гальмувало, і як це все сприймалося людьми на повсякденному рівні в умовах економічної кризи.

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 2)

Книга Кетрін Ваннер складається з двох частин. Спочатку авторка намагається розібратися, яким саме є спадок радянської культури, що на ньому почала будуватись нова українська ідентичність:

🔸Чим радянське бачення національності відрізнялося від західного, і як воно впливало на ідентичність?
🔸Яку роль відіграла історія, зокрема Голодомор і Чорнобиль, в підтримці незалежності?
🔸Що таке бути радянською людиною, і чому це не так просто змінити?

У другій частині Кетрін Ваннер переходить до конкретних сфер, де почала формуватися нова українська ідентичність, і аналізує, як саме це відбувалось у зрусифікованій країні:

🔸Якою стала нова шкільна програма та яку велику місію мали на початку 1990-х приватні школи?
🔸Як «Червона рута» конструювала відчуття причетності, і хто відчував себе зайвим на цьому святі?
🔸Чому державний календар – це не просто про вихідні?
🔸Про що насправді говорять пам’ятники?

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 3)

Для мене ця книга стала потужним поштовхом подумати над тим, як дуже поступово українці осмислювали себе українцями, і які стратегії застосовувались державою, політичними силами і активістами для того, щоб це зрештою відбулось.

Я думала над тим, що чимало викликів нової ідентичності ми так і не змогли подолати до війни, бо різниця повсякденних досвідів у минулому диктувала геть різне бачення «правильного» українця, і не всі змогли в нього вписатися.

Я думала по радянське в нас і радянське в «них» (ви розумієте, про кого я), і про те, чи робить воно нас у чомусь схожими.

Але найбільше я думала про те, яку ж все-таки потужну силу має обурення проти несправедливості, коли вона нарешті стає видимою і неспростовною, і як це не один раз грало роль в усвідомленні нас українцями.

#anthropologicalreading

Книгу можна придбати ось тут: https://duh-i-litera.com/bookstore/tjagar-mrij-istorija-ta-identichnist-u-postradjanskij-ukrani

Україна: досвід минулого і сучасного
(Ukraine: Lived experiences of Past and Present)

Скоро цей канал перетвориться на канал імені Юлії Буйських і Кетрін Ваннер, але я правда не можу про них не писати, бо ці дві жінки, як ніхто, багато роблять для української антропології.

Сьогодні трохи розповім про спецвипуск журналу “Етнографія польська” (Ethnografia Polska) за 2023 р. “Україна: досвід минулого і сучасного”. Його гостьовими редакторками стали Юлія Буйських і Тетяна Калениченко, і це дійсно важлива для української антропології академічна подія.

Місія цього випуску - “посилити голос українських науковців, які перебувають у фізичній небезпеці”. У своїй вступній статті Юлія Буйських розмірковує про те, що крім фізичної загрози голоси українських авторів зазнають також символічної загрози, адже їх не чути за масштабною російською пропагандою на Заході. Ще одним чинником, який не дає почути українців є ієрархічний. З одного боку, українці є захисниками власних інтересів, а тому сприймаються суб'єктивними і недостатньо дистанційованими. З іншого боку, західні вчені мають більш привілейований статус і (за Марією Соневицькою) важливо звертати увагу на те, що їхнє знання нерідко експортується навіть на ті теми, в яких вони насправді не є фахівцями. Ганебні коментарі деяких західних антропологів про війну в Україні є яскравим свідченням цього явища.

Юлія наголошує, що Україна надто довго перебувала в лоні двох колоніальних дискурсів: панування Заходу під час холодної війни та відродження російського імперського колоніалізму. Через це навіть після 2014 року вона сприймалася колективним Заходом навіть виключно крізь призму Російської імперії, Радянського Союзу та Росії. Тобто Україна досі не повною мірою видима як окрема національна держава.

Саме тому сьогодні західна академічна спільнота мусить прислухатись до голосів українських науковців, щоб уникнути викривлень, спричинених колоніалізмом та ієрархіями виробництва знань. А спеціальний англомовний випуск журналу має в цьому допомогти.

Посилання на журнал ось тут: https://journals.iaepan.pl/ep/issue/view/193/258?fbclid=IwAR0Jflo50C-LmsJrfZL_yGIdzogOVyHu-xeraYWG6L0gZXxMYjgHuz0lmiM

#anthropologicalreading

Привласнення: антропологічні перспективи війни Росії проти України

Цим постом завершиться серія хвалебних од Кетрін Ваннер, обіцяю. Але дуже прошу звернути увагу на книгу, про яку розповідатиму сьогодні. Все більше і більше публікацій про російсько-українську війну з'являється на заході, і все більше антропологічної перспективи містять ці публікації. Однак нерідко такі роботи хибують викривленнями і вестплейнінгом, тому дуже важливо виокремлювати ті з них, які справді несуть фахові знання і аналітику.

Нещодавно під редакцією Кетрін Ваннер вийшла друком дуже важлива антропологічна книга про російсько-українську війну “Привласнення: антропологічні перспективи війни Росії проти України” (Dispossession: Anthropological Perspectives on Russia’s War Against Ukraine).

По-перше, усі автори цієї книги є або українськими дослідниками, або західними вченими з реальним багаторічним досвідом етнографічних досліджень в Україні та знанням контексту. По-друге, всі тексти містять небанальні міркування та занурення на мікрорівень досвіду війни. По-третє, ця книга змушує задуматись про війну в межах концепції “привласнення”, адже Кетрін Ваннер пропонує подивитися на війну як на привласнення чужого, коли одна сторона конфлікту намагається привласнити землю, багатство, ресурси, а також культуру та гідність іншої.

Привласнення в розумінні Кетрін Ваннер - це лише частина ланцюга подій, де втрачається як матеріальне (земля, засоби до існування), так і нематеріальне (коріння, причетність, зв'язки між спільнотами). Привласнення чужого, зокрема, провокує переміщення. У цьому контексті переміщення стосується не лише переміщення людей через кордони, а й того, як унаслідок війни кордони пересуваються між людьми, включаючи їх у нові політичні утворення та групи, де нерідко вони стають небажаними меншинами.

Важливою перевагою етнографічного підходу є те, що він дає можливість змалювати детальні портрети внутрішнього досвіду війни і завдяки цьому розкрити мотивацію та міркування людей в процесі прийняття рішень. Чому в умовах загрози життю одні їдуть, а інші - залишаються, і де в такій ситуації вибір людини, а де сила обставин?

Книга піднімає дуже багато болючого і своєчасного: як війна змінює особистість, як це - вдруге втратити батьківщину, як креативність допомагає протистояти ворогу, яке місце соцмережі посідають у війні, які ролі держави та самоорганізації в умовах війни та ще багато важливих і небанальних тем.

Повний текст книги у відкритому доступі ось тут:
https://www.taylorfrancis.com/books/oa-edit/10.4324/9781003382607/dispossession-catherine-wanner?_gl=1*p5f7t6*_ga*MjYzMDA0MDY3LjE2OTgyMjMxNzY.*_ga_0HYE8YG0M6*MTcwMjAyNjk3NS4xMC4wLjE3MDIwMjY5NzYuMC4wLjA&fbclid=IwAR3QSSMFkUNQNSfgLhFLVlwhS-GHLNNaDd1Cpinwx4Jojmqc4wQ08J9Llos

#anthropologicalreading

"Мені купити вам навушники?" Чому заборона на акустичне насилля в українському транспорті не працює

Трішки тут накоментувала, у чому проблема з поняттям “акустичне насильство”, чим для українців взагалі є розмови по телефону в публічних місцях, і чому це не можна просто взяти і заборонити.

Спойлер: все залежить від місцевої культури

Читати тут👇
https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cgr3rg91e54o

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 1)

Цю статтю я прочитала на одному диханні, але спершу думала не писати про неї тут, адже вона адресована не нам, а західним антропологам, які висловлюються щодо війни в України. Однак зараз я бачу, що нам також важливо розуміти, яка величезна прірва лежить сьогодні між тим, як говорять про війну українські дослідники, і тим, як її описують чимало іменитих західних колег.

Йдеться про статтю Юлії Буйських (клянусь, вона мені не платить, просто справді дуже багато робить важливого для української антропології) “Старі-нові колоніальні тенденції в соціальній антропології: емпатія в часи війни”. Це вперше, коли саме українська антропологиня дала публічну академічну відповідь англійською у фаховому журналі на всі некомпетентні закиди західних колег з приводу російсько-української війни.

Вмістити в цей короткий пост всі думки Юлії не вийде, але ось найголовніші:

Західна антропологія є водночас пост- і неоколоніальною.

Антропологи від початку допомагали в розбудові імперій, і при цьому вони свято вірили, що захищають інтереси корінних культур. Тому виникла велика суперечність, яка лежить в ядрі нашої науки.

Західна антропологія вже давно розпочала процес деколонізації. Однак деколонізуючи свої методологічні підходи та теоретичні рамки, що стосуються західної імперської спадщини (наприклад, британської, французької чи бельгійської), антропологи так і не навчились бачити ту саму проблему, коли йдеться про Російську (нео)імперію.

Більше розповім у наступних постах.

Посилання на статтю ось тут https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 2)

Продовжую розповідати про статтю Юлії Буйських з блискучою відповіддю на всі проросійські академічні закиди. Перша частина тут

Ієрархія знань та ієрархічні холівари

Величезною проблемою сучасної антропології є трансляція ідей із “Заходу” на “Схід”. Західні вчені сприймаються авторитетними “світовими експертами”, тоді як східні вважаються “місцевими”, “тубільними”, не достатньо кваліфікованими для теоретичного аналізу.

Майже двадцять років тому польський антрополог Міхал Буховський розпочав епічний холівар щодо «ієрархії знань» з британським антропологом Крісом Ханном.

Буховський дорікав західній антропології колоніальністю, звинувачуючи «західних» вчених у тому, що вважають себе «кращими», ніж колеги зі «сходу». Він критикував західних дослідників за те, що вони використовують науку Центрально-Східної Європи лише як джерело етнографічних даних, а не як місце з гідною теоретичною базою.

У відповідь Кріс Ханн демонстративно наголосив, що ці ієрархії існують через «нижчу» якість роботи «місцевих» вчених, мовляв, їм треба спершу навчитись писати монографії «еквівалентної глибини і витонченості». Тому східні вчені мусять «підтягуватися» до рівня західних колег, інакше вони не мають права претендувати на місце на науковому «ринку». Вчені зі сходу спершу мусять стати справжніми антропологами, тобто вивчитись на заході, і лише після того проводити дослідження в себе вдома.

Буховський у відповідь на це розлютився і ткнув Ханна носом у те, що такі неоліберальні терміни, як «ринок», «конкуренція», «суперництво», справді є елементами мислення західних колег, однак вони все ще не вторглися в академічні кола Центрально-Східної Європи. До того ж, навіть вивчаючи Центрально-Східну Європу, західні антропологи посилаються виключно на своїх західних колег, повністю ігноруючи напрацювання місцевих дослідників.

Пізніше Буховський звинуватив вестернів в упередженості, мовляв вони сприймають постсоціалістичних антропологів як пережитки комуністичного минулого: фольклористів, теоретично-відсталих емпіриків і вузьколобих націоналістів.

Кріс Ганн на це задекларував початок «нової академічної холодної війни» між дисциплінарними традиціями академічного Сходу та Заходу. На його думку, антропологія/етнографія в усій Східній Європі нині є полем міжусобних сутичок.

З часу цієї дискусії минуло вже два десятиліття, але всі ці розбіжності досі гострі, як і тоді. У 2014 році польська антропология Аґнєшка Пасєка писала про те, що в західному середовищі одних науковців сприймають як «місцевих вчених» — тих, хто ледь може висвітлити місцеву специфіку, а інших — як «глобальних експертів», здатних пролити світло на універсальні явища та проблеми. «Місцеві» вчені при цьому часто сприймаються виключно як інсайдери або «національні лінзи», які допомагають побачити місцеву специфіку.

Сьогоднішній Саїдівський орієнталізм можна сміливо назвати вестплейнінгом, адже західні інтелектуали зверхньо демонструють свою заступницьку та привілейовану позицію, висловлюючи свої претензії щодо «відсталих» східноєвропейців, які «не здатні» зрозуміти ситуацію у своїх країнах і не мають базових знань про свій регіон.

Посилання на статтю ось тут
https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 3)

Остання частина розповіді про статтю Юлії Буйських, перші дві можна прочитати ось тут і ось тут.

Як долати колоніалізм?

Щоб подолати колоніалізм, треба спершу дати чесну відповідь на низку важливих запитань. Як на антропологію впливає російсько-українська війна? Чи відбудеться деколонізація антропології, яка подолає бар’єри між «місцевими вченими» та «глобальними експертами»?

Одним зі способів подолання кордонів, породжених інтелектуальним колоніалізмом в західній академії, є активна емпатія. Це не просто співчуття як вміння бачити чужий біль, а й вміння співвідносити себе з цим болем і відчувати його.

Як зазначив Тім Інголд, «антропологія — це філософія з людьми», сьогодні цей заклик слід прочитати як заклик до антропології зі співчуттям до цих людей.

Посилання на статтю ось тут
https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading