Гаражний світ

🏙 Що я все про балкони і про балкони, коли в наших містах ще стільки всього смачного і цікавого? Наприклад, гаражі, чоловічі печери, які живуть за власними правилами і давно стали чимось значно більшим, ніж просто домівки для автомобілів. Чим саме? А ось тут вже без антропологічного погляду не обійтись. Сьогодні це буде погляд моєї дорогої колеги та урбаністичної соратниці Алли Петренко-Лисак.

😍Стаття прекрасна, тому запрошую читати її всю, попиваючи пиво на балконі і споглядаючи сусідські гаражі. Посилання ось тут 👇
https://projects.weekend.today/garage_kyiv?fbclid=IwAR05RgDW6P6b8aOYZ5DkvrZc9A5aStjqHz5rTnfLqRDzpVTHQ559t8U6tjU

Сумніваєтесь? Тоді тільки погляньте, про що саме Алла розповідає у своєму тексті:

🔧 Як з’явились гаражні кооперативи, і до чого тут воїни-афганці?
🔧 Жінкам вхід заборонено, або як гаражі стали чоловічим клубом?
🔧 Чому гараж - це простір для забороненої любові?
🔧 Гаражі-трендсетери, або до чого тут шерінгова економіка?
🔧 Гаражі і діти: екстрім для малюків і доросла тусовка для підлітків
🔧 Чи є у гаражів майбутнє?

Зізнавайтесь, а ви тусили в гаражах у дитинстві? Або може тусуєтесь досі? Буду вдячна за ваші історії в коментарях 🙃

#anthropologicalreading

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу?

😷 Поки для українців проблема коронавірусу стала чимось з іншого життя, решта світу продовжує вивчати та аналізувати наслідки пандемії. Зокрема і для бізнесу. Тому в наступних постах трохи розповім про це.

🧐 COVID 19 триває вже понад 2 роки, спричиняючи трансформації робочого повсякдення в усіх куточках планети. Утім поки ніхто так і не зрозумів, що робити з корпоративною культурою під час віддаленої роботи, як будувати в зумі неформальні зв”язки, а головне – чим стане робота для людей у постковідному світі.

💻 Щоб відповіти на ці питання, консалтингова компанія RED Associates провела дослідження «Переосмислення роботи: як молоді спеціалісти бачать майбутнє своєї роботи, і що це означає для лідерів». RED Associates – не типовий консалтинг, адже до своїх проектів компанія дуже часто залучає саме антропологів, тому результати її досліджень завжди відображають глибинні процеси в культурі. Щоб зрозуміти, як сьогодні переосмислюється робота, як змінились повсякденні практики, які виникли нові норми, а також якими є очікування молоді від роботодавців дослідники поспілкувались молодими професіоналами з різних галузей у Парижі, Шанхаї, Копенгагені, Стокгольмі та Нью-Йорку.

⚡️Тож в наступних кількох постах я спробую поділитися основними інсайтами з цього дослідження.

Знахідка 1. Пандемія провела нові червоні лінії в організаціях.
Основними точками напруження стали наставництво, навчання та отримання чесного фідбеку.

Фідбек

🤝 Молодим спеціалістам дійсно важко отримувати зворотний зв”язок від менеджерів під час віддаленої роботи. По-перше, для цього треба призначати окрему зустріч. По-друге, завжди є ймовірність хибно зрозуміти невербальні сигнали менеджерів під час дзвінків у Zoom.

👂 З іншого боку, менеджери, теж скаржаться: «В офісі я завжди тримаю двері відчиненими, тому що мені подобається слухати розмови довкола... Мені важливо вимірювати температуру команди, розуміти, які є нагальні проблеми». Натомість віддалена робота змушує менеджерів покладатися на команду, передбачати всі можливі проблеми і довіряти прямим відповідям про те, наскільки люди напружені або нудьгують. А без невербальної мови так важко зрозуміти, чи дійсно вони говорять в цей момент правду.

Гібридна політика

☹️ Коли одним командам дозволено працювати у віддаленому або гібридному режимі, а іншим - ні, це призводить до образ та заздрості. Утім така політика породжує до напруження не лише між командами, а й між географічними регіонами. Наприклад, коли одна команда змушена працювати віддалено під час карантину в Шанхаї, а інша – має можливість особисто відвідати велику презентацію в Гонконгу.

Випадкові та заплановані зустрічі

🥸 Навіть, якщо гібридні політики доступні для всіх команд, вони все одно можуть негативно вплинути на робочі стосунки між колегами. Оскільки рішення про те, коли приходити в офіс або як застосувати гібридну політику, часто приймається на рівні команди чи відділу, функціональні групи можуть вибирати присутність в офісі в різні дні та без збігу графіків. Це ускладнює випадкові зустрічі та обмін інформацією в офісі. Відсутність таких випадкових незапланованих взаємодій, своєю чергою, загрожує організаційною відокремленістю і може придушити креативність.

Далі про знахідки RED Associates у наступних постах 😉.

А повний текст англійською за лінком 👇

https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️ А як у вас з онлайн-фідбеками? Поділіться в коментарях.

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу? (частина 2)

😷 Продовжую розповідати про вплив пандемії на роботу та виклики для роботодавців, який він провокує. Першу частину можна почитати ось тут.

Знахідка 2. Молоді професіонали хочуть працювати з дому, але також цінують офіс

🏠Напруження щодо різних форматів роботи існує не лише між командами, але і в людей всередині. Молоді професіонали мають чимало внутрішніх суперечностей щодо того, яка робота буде для них більш корисною – онлайн чи офлайн.

Гнучкість, зокрема можливість періодично працювати з дому, сьогодні є основною перевагою для молодих професіоналів

🤝 Молоді спеціалісти звикли до робочих місць, які дозволяють їм працювати принаймні частину часу вдома, і вимагають такої опції від своїх роботодавців. Перебування вдома дає їм можливість керувати інтенсивністю роботи залежно від типу завдань. Чимало молодих професіоналів також відзначають довіру як важливий фактор, через який їм подобається працювати вдома. Людям не обов’язково користуватися опцією роботи з дому, але можливість цього вибору дає їм відчуття контролю.

Попри прагнення до гнучкості, молоді спеціалісти відчувають потребу в офлайнових стосунках з колегами

🤗 Незважаючи на те, що більшість молодих професіоналів прагнуть мати можливість обирати роботу з дому, вони добре розуміють обмеження такого формату. Люди занепокоєні власною ізоляцією: вони відчувають брак соціальної приналежності, відрізані від друзів і важливих мереж підтримки, зокрема на роботі.

Офіс – це місце для розвитку інстинктивної інтуїції

💻 Молоді спеціалісти впевнені в тому, що опанувати формальні професійні навички, наприклад, курси програмування чи дизайну, вони здатні самостійно. Натомість вони очікують, що роботодавці допоможуть їм розвинути інстинктивну інтуїцію: як поводитись в компанії, справлятися з труднощами, вирішувати проблеми швидко, творчо та продуктивно.

🔎 Часто для цього потрібне спостереження за роботою інших, більш досвідчених колег. Проте спостерігати за колегами під час віддаленої роботи неймовірно складно. І це, своєю чергою, ускладнює для молодих спеціалістів вироблення критеріїв того, яка робота в їхній компанії вважається якісною. Вони просто не мають можливості рівнятися на когось. У стажерів немає можливості «зазирнути через плече» до своїх старших колег, щоб зрозуміти, як їхні вміння еволюціонували з перших невдалих спроб до теперішнього рівня.

🏢 Отже, молоді професіонали дійсно бачать цінність в офісі. Але вони хочуть мати доступ до офісних приміщень з певною метою, наприклад, щоб зосередитися (коли вдома надто багато відволікаючих факторів); щоб вчитися шляхом спостереження за іншими колегами; для спілкування з колегами. Крім того, присутність в офісі може мати вирішальне значення для надання новим працівникам базових знань про роботу компанії.

Адаптивні офіси не повинні позначатися на ефективності

🖇 Молоді спеціалісти хочуть отримати доступ до офісу для своїх конкретних потреб. Вони очікують, що це буде комфортне, передбачуване місце, куди є можливість прийти і одразу розпочати працювати. Однак сьогодні компанії по всьому світу зменшують площу своїх офісів, щоб скоротити витрати після пандемії. І це створює важливий виклик для роботодавців: як спроектувати більш гнучкі простори, що їх люди зможуть адаптовувати для різних потреб, зберігаючи певну базову передбачуваність і ефективність?

Повний тест дослідження можна прочитати ось тут 👇:
https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️А ви ходите до офісу? Якщо так, то заради чого?

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Як молоді спеціалісти переосмислюють свою роботу? (частина 3)

Сьогодні я завершую свою розповідь про дослідження роботи у (пост)ковідному світі, проведене компанією RED Associates. Ось тут можна прочитати першу частину, а ось тут другу.

Знахідка 3. Причина для оптимізму: молоді професіонали знову відчувають пристрасть до роботи

😔Певний час дослідження демонстрували стійке зниження інтересу молодих спеціалістів до роботи. Але сьогодні маємо гарну новину. Може молоді професіонали все ще трохи розгублені щодо того, як саме вони хочуть працювати – онлайн чи офлайн, але вони чітко знають, чому вони хочуть працювати.

Сенс і мета з’являються через більшу автономію

🧐 Філософ Адіна Шварц стверджує, що рівень «важливості» роботи еквівалентний ступеню її автономії. Це правило працює сьогодні як ніколи. Пандемія надала молодим професіоналам майже безпрецедентну автономію щодо того, де, коли та як вони можуть працювати. Хтось сидить з ноутом на дивані, хтось працює з 10 ранку до 2 години ночі, щоб «потрапити в потік» - можна працювати як-завгодно, де-завгодно і коли-завгодно, аби тільки робота була виконана до дедлайну.

💪 Збільшення необхідності самоконтролю аж ніяк не перетворило молодих спеціалістів на ледарів, а навпаки оживило їхні стосунки з роботою. Виявляється, більший контроль призводить до більшої гордості за виконані завдання та підвищує інтерес до роботи. Це надихає людей мати ще більше контролю над роботою, створюючи своєрідне коло доброчесності.

Висновки

Майбутнє роботи буде різним в різних організаціях

🤝 Попри те, що протягом останніх кількох років дослідження показували зниження інтересу молодих людей до роботи, сьогодні ця тенденція вже не відповідає дійсності. Молоді професіонали бачать сенс і мету у своїй роботі, а тому вона стає для них важливою. Для організацій з’являється новий виклик: як спрямувати джерело цих сенсу та мети кожного працівника до корпоративної культури, як сприяти співпраці між командами та створювати відчуття причетності, критично важливе в кризові періоди.

🫀 Це означає, що для успішної навігації в новому майбутньому роботи, організаціям доведеться дивитися всередину себе, а не на те, що роблять інші організації і навіть не на те, що говорять їхні співробітники.

Ключові питання, які повинні поставити лідери організацій, сьогодні такі:

✔️ Що є сенсом і метою для різних груп працівників і чому? Як ми разом можемо сприяти цьому в усій організації?
✔️ Які напруження існують в організації між співробітниками, командами, відділами і навіть географічними регіонами та офісами? Чому?
✔️ Як ми можемо сприяти навчанню та розвитку співробітників? За які «старі» неактуальні уявлення ми чіпляємось? Які навчальні можливості втрачають співробітники, фізично не перебуваючи в офісі?
✔️ Яким є наш підхід до надання співробітникам більшої гнучкості та самостійності в роботі?
✔️ Як ми можемо вийти за межі того, що люди декларують у своїх побажаннях щодо робочого місця, щоб зрозуміти практики, які сприятимуть колективній продуктивності та відчуттю причетності?

Повний тест дослідження можна прочитати ось тут 👇:
https://www.redassociates.com/perspectives-posts/2022/9/5/rethinking-our-work?fbclid=IwAR1jzUag8CnOAjuVl21Sqa1qm0EDSKNC9RsowaahzlSYQ3XiXU0QH-I7IzU

⁉️А у чому особисто ви бачите сенс своєї роботи?

#anthropologicalreading
#businessanthropology
#covid19

Романтичне кохання: біологія чи культура?

❤️ Ніколи не цікавилась спеціально темою кохання в антропології, аж тут мені трапилась стаття популяризатора науки Сергія Клеміна, який давно занурений у тему романтичних почуттів і багато розповідає про них з точки зору різних дисциплін. Тож не можу стриматись і поділюсь трохи найцікавішими думками зі публікації, де він зібрав дослідження на цю тему, зокрема й антропологічні.

🐒 Спочатку база. Біологи стверджують, що романтичне почуття є частиною біології людської поведінки, а тому притаманне всім людям. Це не може не дивувати – все-таки люди до біса складні істоти.

💍 Антропологи Вільям Янковяк та Едвард Фішер провели велике крос-культурне дослідження і виявили, що романтичне почуття зустрічається майже в усіх людських культурах. Із 166 досліджених культур лише в 19 не було виявлено ознак романтичного кохання.

👩‍❤️‍👨 Один з варіантів пояснення того, чому в цих культурах не знайшли романтиків, полягає в тому, що культура може не завжди заохочувати демонстрацію романтичних почуттів. Люди відчувають закоханість, але суспільство навколо них цього не вітає, тому це почуття лишається невидимим. Крім того, іноді антропологи факапили і не могли розрізнити, де в культурі прояви кохання, а де - сексуального потягу, і відповідно робили неправильні висновки.

🤓 А ще у статті є прекрасне спостереження від канадської психологині Карен Діон. Виявляється, індивідуалізм впливає на прояви в суспільстві романтичного кохання. У культурах, яким притаманний колективізм, романтичні почуття є незатребуваними і їх не демонструють, а от у суспільствах, де нормою є індивідуалізм, розвивається культура романтичних почуттів. Так, західна Європа з усіма цими куртуазними залицяннями це сюди.

🥰 Отже, романтичне кохання є біологічно обумовленим, тобто його відчувають усі люди, однак культура може або провокувати розвиток і демонстрацію цього почуття, або пригнічувати його.

Треба почитати про це більше) Неодмінно поділюсь знахідками 😉.

#anthropologicalreading

Що ми (не) знаємо про Мар’їнку?

Сьогодні у виданні The New York Times вийшла велика стаття про бої під Мар’їнкою. Весь світ читає про страшне протистояння, яке зараз точиться довкола цього вщерть зруйнованого міста в Донецькій області.

Соцмережами українців пронеслася хвиля постів про Мар’їнку, про спроби захопити її ще на початку війни у 2014 і 2015 роках, про те, як зараз вона знову нам болить. От тільки що ми насправді знаємо про це місто? Про людей, які там живуть (чи точніше жили, бо у місті не лишилося цивільних)? І якщо вже геть відверто, які стереотипи ми маємо про весь донецький регіон і його мешканців, які Мар’їнка репрезентує? Відповісти нескладно. Знаємо ми майже нічого, а упереджень маємо дуже і дуже багато.

Я не впевнена, чи буде колись Мар’їнку відбудовано. Але я точно впевнена у тому, що люди, які змушені були звідти виїхати, є носіями прекрасної і унікальної культури українського сходу, яка заслуговує на те, щоб про неї знали.

У 2017 році моя колега, блискуча етнологиня Олена Боряк, видала книгу «Мар'їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр». За цією академічною назвою ховаються унікальні матеріали, які вона знайшла в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології. Виявилось, що у 1928-1929 роках студентами Сталінського педагогічного технікуму було зібрано численні етнографічні описи Мар’їнки і її щоденного життя.

Відкривши ці записи, можна побачити, яким був побут мешканців Мар’їнки, як святкували народження дитини, а як весілля, якими були похорони, як розважалась молодь, у що грали діти, які співали пісні. А ще можна побачити, як пише Олена Боряк в анотації, «що ні про жодну «регіональну специфіку», ані про «русскій мір» тут не йдеться, а витоки культурного розмаїття Донеччини слід шукати в українській етнічній традиції».

Ось тут можна послухати, як Олена Боряк сама розповідає про віднайдені матеріали і про те, навіщо вона їх опублікувала
https://hromadske.radio/podcasts/rankova-hvylya/u-mar-yinci-1920-h-govoryly-ukrayinskoyu-etnolog-olena-boryak

Ось тут я знайшла книгу в продажу
https://good-book.com.ua/ua/marinkaetnokulturnij-portret-ukrainskogo-selishha-na-donechchini-kincya-1920-h-rr

Ось тут стаття в The New York Times https://www.nytimes.com/2023/03/05/world/europe/trench-warfare-ukraine-frontline.html?searchResultPosition=3

#anthropologicalreading

UPD Щойно дізналася, що цього року буде перевидання цієї книги, не пропустіть

Україна: рік потому

Після року повномасштабного вторгнення росії до України Європейська асоціація соціальних антропологів організувала круглий стіл, метою якого було дати слово українським антропологам і почути їхні антропологічні рефлексії щодо війни. Мені пощастило теж взяти участь у цій непересічній розмові. Говорили про таке:

🔸Які саме дискусії, наративи, уявлення і форми активізму з’явилися під час вторгнення і як вони змінилися з часом?
🔸Яким є погляд із середини на життя під час вторгнення, перспективи миру, солідарності, надії та опору
🔸Як антропологічна оптика ускладнює дискусії, побудовані на надто спрощених термінах?
🔸Як антропологи - неукраїнці можуть підтримати Україну?

Повна розмова за посиланням https://www.berghahnjournals.com/view/journals/conflict-and-society/9/1/arcs090112.xml

#anthropologicalreading

Вбивати потрібно навчитися: Тіна Полек про антропологію війни та миру

Друзі, якщо ви вагаєтесь, слухати чи не слухати мій курс «Антропологія війни» для «Культурного проекту», ось тут – невеликий тізер, але увага❗️, в тексті присутні спойлери.

Війна в Україні є частиною реальності, яку нам всім треба якось розуміти. Кожна війна унікальна, і всі вони схожі одна на одну. Досвід, який проживають зараз українці, провокує багато запитань, головне серед яких — чому війна є можливою? Антропологія намагається знайти відповідь на це питання.

✔️ Що саме досліджують антропологи війни?
✔️ Як Рут Бенедикт боролась з расовими теоріями, і до чого тут мюзикли?
✔️ Чому потрібно вивчати не лише війну, а й мир?
✔️ Що таке війна, і чому важливо дивитись на локальний контекст?
✔️ Якою є людина за своєю природою: мирною чи войовничою?
✔️ Що таке культура насильства, і які вона має наслідки?
✔️ Чому відсутність війни ще не є миром?
✔️ Як відбувається примирення?
✔️ Що таке вестплейнінг, і як осмислювати війну, що триває?

Текст ось тут 👇
https://suspilne.media/565921-vbivati-potribno-navcitisa-tina-polek-pro-antropologiu-vijni-ta-miru/

#anthropologicalreading

Від поранення до повернення: Етнографічне дослідження ветеранів та їхніх близьких

З кожним днем повномасштабного вторгнення росії до України зростає кількість важкопоранених українських воїнів, які з часом повертатимуться до цивільного життя у статусі ветеранів. Проте, цьому поверненню передує окремий важливий перехідний етап, протягом якого відбувається безпосередньо лікування, а також реабілітація, проходження медичних комісій, отримання державних виплат та пільг.

У цьому дослідженні ми зосереджуємося саме на цьому перехідному етапі. Однак ми прагнули не просто проаналізувати процедури набуття статусів соціального захисту, стану лікування, реабілітації та інші важливі для учасників бойових дій процеси, а й специфіку повсякденного проживання цих процесів.

Нашою метою було показати всі ці процедури саме з перспективи ветеранів та їхніх близьких, максимально точно відтворити їхні емоції та рефлексії і продемонструвати, як цей досвід корелює з їхньою картиною світу.

🔸Що таке бути воїном?
🔸Що таке бути близькою людиною ветерана?
🔸Що трапляєтсья після поранення: від евакуації до реабілітації
🔸Чому ВЛК – це «друга війна»?
🔸Бюрократичні кола МСЕКів
🔸Пільги, виплати і гідність
🔸Як відбувається повернення?

Повний текст звіту можна прочитати ось тут 👇
https://drive.google.com/file/d/1E-LFP086aMPSp4jHbkskdr4LyKk0IAJO/view?fbclid=IwAR3zroI43wF1D-zdA5QxF-LmrXKNvEnpJ6fovtG04jO_NNFg5i2ZiPLHf8E

Повне відео з презентації звіту ось тут 👇
https://www.youtube.com/watch?v=n9dciMJhXT0

#anthropologicalreading

Етнологія чи антропологія?

В українській академії вже багато років триває дискусія про те, чи потрібно взагалі говорити про антропологію, якщо в нас є добре відома всім наука «етнологія» із солідною історією, фокусом на українських традиціях і низкою визначних імен. Нещодавно одна з найкрутіших українських етнологинь Олена Боряк дала інтерв’ю, де, як на мене чітко пояснила, звідки в Україні така увага до польових досліджень минулого, і чому насправді ми про нього досі так мало знаємо.

🔸Етнографія Мар’їнки: чому нам необхідні результати студентської практики 1920-х років? Більше про Мар’їнку ось тут (https://t.me/anthropologynka/144)
🔸Як етнологи недооцінили Донеччину?
🔸Чи варто кенселити учених за доноси в радянський період?
🔸У чому проблема архівів етнографічних матеріалів?
🔸Етнографія як націоналізм, або чому в радянський час треба було захищати дисертації у Москві?
🔸Куди подівся історико-етнографічний атлас?
🔸Чому ми вивчаємо Полісся із праць росіян?
🔸Чому українська етнологія так тримається за минуле?

Текст інтерв’ю за посиланням 👇
https://lb.ua/society/2023/10/02/577132_zgadati_vse_nam_hochetsya.html?fbclid=IwAR2ympgFphy4mzqiSTn3mPjWmvS9KtD1q2nY3OQ8ZHyJgjzu5J-XhxwzgSA

#anthropologicalreading

На захід від Бугу: щоденники з пограниччя

Зазвичай роботи антропологів, які можна прочитати в Україні, стосуються безпосередньо результату дослідження. Мало хто зосереджується на процесі. І ще менше тих, хто розповідає не тільки про людей, яких досліджує, а й про себе. Нещодавно вийшла друком безцінна для української антропологічної спільноти книга Юлії Буйських “На захід від Бугу: щоденники з пограниччя”, яка є певно першою роботою в цьому жанрі.

Я би сказала, що це опис бекстейджу антропологічної роботи, а ще відвертий автопортрет дослідниці. Юлія вивчає релігійність на польсько-українському пограниччі і кілька років поспіль проводила там свої етнографічні експедиції. В експедиціях, як це і має робити сумлінний антрополог, Юлія вела польові етнографічні щоденники. От якраз вони і лягли в основу її книги.

Книга розповість дуже чесну історію української антропологині у Польщі та щемливі історії з повсякдення людей, які проживають на пограниччі. Цей текст дозволить зрозуміти, наскільки складним культурним явищем є повсякденне життя, яке ніколи не стосується лише тут і зараз, а завжди має в собі і вкраплення минулого, і тиск майбутнього.

Книгу можна придбати за посиланням:
https://www.books-xxi.com.ua/products/na-zahid-vid-bugu-schodenniki-z-pogranichchya?fbclid=IwAR0pzlOZPcotZBFo6Ccq1DFiSKfav0iBIFVUgsRb2y1eBI3XH6Kqejn6HGM

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 1)

Ціла низка топових західних істориків, чия сфера наукових інтересів стосується України, є нашими амбасадорами і голосами на заході. Однак антропологи , які працюють в Україні, є не менш важливими адвокатами наших інтересів в академічних колах. Ключове ім’я тут - Кетрін Ваннер, антропологиня і професорка Пенсильванського державного університету (США), яка вивчає Україну ще з 1980 року і крім власних досліджень робить дуже багато для того, щоб антропологія розвивалася і в нашій країні.

Нещодавно вийшов переклад книги Кетрін Ванер «Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянскій Україні», написаної ще у 1998 році. От про нього ми сьогодні і поговоримо, адже саме це дослідження особливо важливе в контексті російської агресії і заперечення України як держави. До речі, переклад його зробила українська антропологиня Юлія Буйських, про яку я писала в минулому пості.

Про що ця книга? Якщо коротко – про те, як в кінці 1980-х – на початку 1990-х УРСР ставала Україною, а народ України – українцями. Кетрін Ваннер піднімає, з одного боку, очевидні, а з іншого – досі не до кінця осмислені аспекти творення нової держави: що її стимулювало, а що навпаки гальмувало, і як це все сприймалося людьми на повсякденному рівні в умовах економічної кризи.

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 2)

Книга Кетрін Ваннер складається з двох частин. Спочатку авторка намагається розібратися, яким саме є спадок радянської культури, що на ньому почала будуватись нова українська ідентичність:

🔸Чим радянське бачення національності відрізнялося від західного, і як воно впливало на ідентичність?
🔸Яку роль відіграла історія, зокрема Голодомор і Чорнобиль, в підтримці незалежності?
🔸Що таке бути радянською людиною, і чому це не так просто змінити?

У другій частині Кетрін Ваннер переходить до конкретних сфер, де почала формуватися нова українська ідентичність, і аналізує, як саме це відбувалось у зрусифікованій країні:

🔸Якою стала нова шкільна програма та яку велику місію мали на початку 1990-х приватні школи?
🔸Як «Червона рута» конструювала відчуття причетності, і хто відчував себе зайвим на цьому святі?
🔸Чому державний календар – це не просто про вихідні?
🔸Про що насправді говорять пам’ятники?

#anthropologicalreading

Кетрін Ваннер. Тягар мрій: історія та ідентичність у пострадянській Україні (частина 3)

Для мене ця книга стала потужним поштовхом подумати над тим, як дуже поступово українці осмислювали себе українцями, і які стратегії застосовувались державою, політичними силами і активістами для того, щоб це зрештою відбулось.

Я думала над тим, що чимало викликів нової ідентичності ми так і не змогли подолати до війни, бо різниця повсякденних досвідів у минулому диктувала геть різне бачення «правильного» українця, і не всі змогли в нього вписатися.

Я думала по радянське в нас і радянське в «них» (ви розумієте, про кого я), і про те, чи робить воно нас у чомусь схожими.

Але найбільше я думала про те, яку ж все-таки потужну силу має обурення проти несправедливості, коли вона нарешті стає видимою і неспростовною, і як це не один раз грало роль в усвідомленні нас українцями.

#anthropologicalreading

Книгу можна придбати ось тут: https://duh-i-litera.com/bookstore/tjagar-mrij-istorija-ta-identichnist-u-postradjanskij-ukrani

Україна: досвід минулого і сучасного
(Ukraine: Lived experiences of Past and Present)

Скоро цей канал перетвориться на канал імені Юлії Буйських і Кетрін Ваннер, але я правда не можу про них не писати, бо ці дві жінки, як ніхто, багато роблять для української антропології.

Сьогодні трохи розповім про спецвипуск журналу “Етнографія польська” (Ethnografia Polska) за 2023 р. “Україна: досвід минулого і сучасного”. Його гостьовими редакторками стали Юлія Буйських і Тетяна Калениченко, і це дійсно важлива для української антропології академічна подія.

Місія цього випуску - “посилити голос українських науковців, які перебувають у фізичній небезпеці”. У своїй вступній статті Юлія Буйських розмірковує про те, що крім фізичної загрози голоси українських авторів зазнають також символічної загрози, адже їх не чути за масштабною російською пропагандою на Заході. Ще одним чинником, який не дає почути українців є ієрархічний. З одного боку, українці є захисниками власних інтересів, а тому сприймаються суб'єктивними і недостатньо дистанційованими. З іншого боку, західні вчені мають більш привілейований статус і (за Марією Соневицькою) важливо звертати увагу на те, що їхнє знання нерідко експортується навіть на ті теми, в яких вони насправді не є фахівцями. Ганебні коментарі деяких західних антропологів про війну в Україні є яскравим свідченням цього явища.

Юлія наголошує, що Україна надто довго перебувала в лоні двох колоніальних дискурсів: панування Заходу під час холодної війни та відродження російського імперського колоніалізму. Через це навіть після 2014 року вона сприймалася колективним Заходом навіть виключно крізь призму Російської імперії, Радянського Союзу та Росії. Тобто Україна досі не повною мірою видима як окрема національна держава.

Саме тому сьогодні західна академічна спільнота мусить прислухатись до голосів українських науковців, щоб уникнути викривлень, спричинених колоніалізмом та ієрархіями виробництва знань. А спеціальний англомовний випуск журналу має в цьому допомогти.

Посилання на журнал ось тут: https://journals.iaepan.pl/ep/issue/view/193/258?fbclid=IwAR0Jflo50C-LmsJrfZL_yGIdzogOVyHu-xeraYWG6L0gZXxMYjgHuz0lmiM

#anthropologicalreading

Привласнення: антропологічні перспективи війни Росії проти України

Цим постом завершиться серія хвалебних од Кетрін Ваннер, обіцяю. Але дуже прошу звернути увагу на книгу, про яку розповідатиму сьогодні. Все більше і більше публікацій про російсько-українську війну з'являється на заході, і все більше антропологічної перспективи містять ці публікації. Однак нерідко такі роботи хибують викривленнями і вестплейнінгом, тому дуже важливо виокремлювати ті з них, які справді несуть фахові знання і аналітику.

Нещодавно під редакцією Кетрін Ваннер вийшла друком дуже важлива антропологічна книга про російсько-українську війну “Привласнення: антропологічні перспективи війни Росії проти України” (Dispossession: Anthropological Perspectives on Russia’s War Against Ukraine).

По-перше, усі автори цієї книги є або українськими дослідниками, або західними вченими з реальним багаторічним досвідом етнографічних досліджень в Україні та знанням контексту. По-друге, всі тексти містять небанальні міркування та занурення на мікрорівень досвіду війни. По-третє, ця книга змушує задуматись про війну в межах концепції “привласнення”, адже Кетрін Ваннер пропонує подивитися на війну як на привласнення чужого, коли одна сторона конфлікту намагається привласнити землю, багатство, ресурси, а також культуру та гідність іншої.

Привласнення в розумінні Кетрін Ваннер - це лише частина ланцюга подій, де втрачається як матеріальне (земля, засоби до існування), так і нематеріальне (коріння, причетність, зв'язки між спільнотами). Привласнення чужого, зокрема, провокує переміщення. У цьому контексті переміщення стосується не лише переміщення людей через кордони, а й того, як унаслідок війни кордони пересуваються між людьми, включаючи їх у нові політичні утворення та групи, де нерідко вони стають небажаними меншинами.

Важливою перевагою етнографічного підходу є те, що він дає можливість змалювати детальні портрети внутрішнього досвіду війни і завдяки цьому розкрити мотивацію та міркування людей в процесі прийняття рішень. Чому в умовах загрози життю одні їдуть, а інші - залишаються, і де в такій ситуації вибір людини, а де сила обставин?

Книга піднімає дуже багато болючого і своєчасного: як війна змінює особистість, як це - вдруге втратити батьківщину, як креативність допомагає протистояти ворогу, яке місце соцмережі посідають у війні, які ролі держави та самоорганізації в умовах війни та ще багато важливих і небанальних тем.

Повний текст книги у відкритому доступі ось тут:
https://www.taylorfrancis.com/books/oa-edit/10.4324/9781003382607/dispossession-catherine-wanner?_gl=1*p5f7t6*_ga*MjYzMDA0MDY3LjE2OTgyMjMxNzY.*_ga_0HYE8YG0M6*MTcwMjAyNjk3NS4xMC4wLjE3MDIwMjY5NzYuMC4wLjA&fbclid=IwAR3QSSMFkUNQNSfgLhFLVlwhS-GHLNNaDd1Cpinwx4Jojmqc4wQ08J9Llos

#anthropologicalreading

"Мені купити вам навушники?" Чому заборона на акустичне насилля в українському транспорті не працює

Трішки тут накоментувала, у чому проблема з поняттям “акустичне насильство”, чим для українців взагалі є розмови по телефону в публічних місцях, і чому це не можна просто взяти і заборонити.

Спойлер: все залежить від місцевої культури

Читати тут👇
https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cgr3rg91e54o

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 1)

Цю статтю я прочитала на одному диханні, але спершу думала не писати про неї тут, адже вона адресована не нам, а західним антропологам, які висловлюються щодо війни в України. Однак зараз я бачу, що нам також важливо розуміти, яка величезна прірва лежить сьогодні між тим, як говорять про війну українські дослідники, і тим, як її описують чимало іменитих західних колег.

Йдеться про статтю Юлії Буйських (клянусь, вона мені не платить, просто справді дуже багато робить важливого для української антропології) “Старі-нові колоніальні тенденції в соціальній антропології: емпатія в часи війни”. Це вперше, коли саме українська антропологиня дала публічну академічну відповідь англійською у фаховому журналі на всі некомпетентні закиди західних колег з приводу російсько-української війни.

Вмістити в цей короткий пост всі думки Юлії не вийде, але ось найголовніші:

Західна антропологія є водночас пост- і неоколоніальною.

Антропологи від початку допомагали в розбудові імперій, і при цьому вони свято вірили, що захищають інтереси корінних культур. Тому виникла велика суперечність, яка лежить в ядрі нашої науки.

Західна антропологія вже давно розпочала процес деколонізації. Однак деколонізуючи свої методологічні підходи та теоретичні рамки, що стосуються західної імперської спадщини (наприклад, британської, французької чи бельгійської), антропологи так і не навчились бачити ту саму проблему, коли йдеться про Російську (нео)імперію.

Більше розповім у наступних постах.

Посилання на статтю ось тут https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 2)

Продовжую розповідати про статтю Юлії Буйських з блискучою відповіддю на всі проросійські академічні закиди. Перша частина тут

Ієрархія знань та ієрархічні холівари

Величезною проблемою сучасної антропології є трансляція ідей із “Заходу” на “Схід”. Західні вчені сприймаються авторитетними “світовими експертами”, тоді як східні вважаються “місцевими”, “тубільними”, не достатньо кваліфікованими для теоретичного аналізу.

Майже двадцять років тому польський антрополог Міхал Буховський розпочав епічний холівар щодо «ієрархії знань» з британським антропологом Крісом Ханном.

Буховський дорікав західній антропології колоніальністю, звинувачуючи «західних» вчених у тому, що вважають себе «кращими», ніж колеги зі «сходу». Він критикував західних дослідників за те, що вони використовують науку Центрально-Східної Європи лише як джерело етнографічних даних, а не як місце з гідною теоретичною базою.

У відповідь Кріс Ханн демонстративно наголосив, що ці ієрархії існують через «нижчу» якість роботи «місцевих» вчених, мовляв, їм треба спершу навчитись писати монографії «еквівалентної глибини і витонченості». Тому східні вчені мусять «підтягуватися» до рівня західних колег, інакше вони не мають права претендувати на місце на науковому «ринку». Вчені зі сходу спершу мусять стати справжніми антропологами, тобто вивчитись на заході, і лише після того проводити дослідження в себе вдома.

Буховський у відповідь на це розлютився і ткнув Ханна носом у те, що такі неоліберальні терміни, як «ринок», «конкуренція», «суперництво», справді є елементами мислення західних колег, однак вони все ще не вторглися в академічні кола Центрально-Східної Європи. До того ж, навіть вивчаючи Центрально-Східну Європу, західні антропологи посилаються виключно на своїх західних колег, повністю ігноруючи напрацювання місцевих дослідників.

Пізніше Буховський звинуватив вестернів в упередженості, мовляв вони сприймають постсоціалістичних антропологів як пережитки комуністичного минулого: фольклористів, теоретично-відсталих емпіриків і вузьколобих націоналістів.

Кріс Ганн на це задекларував початок «нової академічної холодної війни» між дисциплінарними традиціями академічного Сходу та Заходу. На його думку, антропологія/етнографія в усій Східній Європі нині є полем міжусобних сутичок.

З часу цієї дискусії минуло вже два десятиліття, але всі ці розбіжності досі гострі, як і тоді. У 2014 році польська антропология Аґнєшка Пасєка писала про те, що в західному середовищі одних науковців сприймають як «місцевих вчених» — тих, хто ледь може висвітлити місцеву специфіку, а інших — як «глобальних експертів», здатних пролити світло на універсальні явища та проблеми. «Місцеві» вчені при цьому часто сприймаються виключно як інсайдери або «національні лінзи», які допомагають побачити місцеву специфіку.

Сьогоднішній Саїдівський орієнталізм можна сміливо назвати вестплейнінгом, адже західні інтелектуали зверхньо демонструють свою заступницьку та привілейовану позицію, висловлюючи свої претензії щодо «відсталих» східноєвропейців, які «не здатні» зрозуміти ситуацію у своїх країнах і не мають базових знань про свій регіон.

Посилання на статтю ось тут
https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading

Про деколонізацію антропології, війну і вестплейнінг (частина 3)

Остання частина розповіді про статтю Юлії Буйських, перші дві можна прочитати ось тут і ось тут.

Як долати колоніалізм?

Щоб подолати колоніалізм, треба спершу дати чесну відповідь на низку важливих запитань. Як на антропологію впливає російсько-українська війна? Чи відбудеться деколонізація антропології, яка подолає бар’єри між «місцевими вченими» та «глобальними експертами»?

Одним зі способів подолання кордонів, породжених інтелектуальним колоніалізмом в західній академії, є активна емпатія. Це не просто співчуття як вміння бачити чужий біль, а й вміння співвідносити себе з цим болем і відчувати його.

Як зазначив Тім Інголд, «антропологія — це філософія з людьми», сьогодні цей заклик слід прочитати як заклик до антропології зі співчуттям до цих людей.

Посилання на статтю ось тут
https://journals.iaepan.pl/ethp/article/view/3366/3315?fbclid=IwAR2UQ2OXQ6dejkI9D3Pdtoj_xI38Ff4gx4OGVGH4o-YbCnjVuJBTssfXf6k

#anthropologicalreading