😀😀😀😀😀😀😀 🪶 😀😀😀😀😀❗️

Знайшла мем на просторах інету.
🌟🌟🌟
Саруман мій улюблений персонаж з "Володаря перснів", тому:

Саруман, винеси води попити 😂 Спустись з башти, поговоримо 😂😂

#хвилинкагумору@anhistorylab

🍑Сьогодні знижка у колеги 🍑

Чудова сукня. — лунає поруч і я різко повертаюся. Задираю підборіддя й зіштовхуюся з хтивим поглядом Давида Натановича. Ну хто б сумнівався! — Мені до вподоби.
Я закочую очі. Який же він нестерпний! Невиправний бабій. Нащо такому взагалі цей шлюб?
— Мене звати Давид. — він простягає мені свою руку. Я запитально здіймаю брови. Він це серйозно?! — Гаразд, — продовжує він та опускає руку, бачачи, що я не збираюся робити того ж у відповідь. — Можемо обійнятися, якщо хочеш.
Я відступаю, хитаючи головою. Та я краще таргана з’їм, аніж буду обіймати цього телепня!
— З глузду з’їхав? — питаю прямо. Цей гад не торкнеться мене. Нізащо!
— Чого б це? — Давид… Натанович… аби його качка дзьобнула! Робить крок на зустріч й розкриває обійми. Я відступаю, а він знову йде на мене. І так доти, поки я не впираюся спиною в стіну. — Ми ж майже сім'я. Чи ти в першу шлюбну ніч теж ховатимешся від мене?
Його погляд, прямий, сканує моє обличчя, наче жадає вломити найменшу емоцію. Чи може він мене просто залякує? Хтозна, що в голові у цього чоловіка.
— Ніякого шлюбу не буду! — зрештою кажу, впираючись руками в його груди. — І відійди! — штовхаю його. Він відступає, підіймаючи руки доверху та сміється.
І його сміх мені щось нагадує. Щось дуже знайоме та…
Я не встигаю додумати думку, як поруч з'являться той, кого я найменше очікувала побачити в цьому будинку. Після Давида Натановича, звісно.
— Давиде, відстань від дівчини.
Нестор входить до вітальні, тримаючи в руках букети квітів. Розкішних таких три букети: білі, червоні та ніжно-рожеві троянди. Якщо він підпрацьовує кур'єром квітів, я дуже зрадію цьому.
— Вона моя “майже” наречена, Несторе. — спокійно відповідає Давид Натанович, дивлячись на Нестора. Отже, ці двоє таки знайомі. І мені не примарилося.
— Ти правильно сказав “майже”, — Нестор їдко жартує над Давидом та робить кілька кроків вперед. Розвертається всім тілом до мене та підіймає погляд. Я в ступорі, не можу поворухнутися, і просто забуває про все на світі, коли наші погляди зіштовхуються. Мій — переляканий та його — спантеличений. Отже, впізнав.
— Оксана…? — його запитання вдаряє прямісінько в сонячне сплетіння, і я прикриваю повіки. Хочу вдати, що мене тут немає. Що це не я — вдягнута, як жінка легкої поведінки, з перукою на голові — стою тут, навпроти нього і згораю від сорому. Бо як пояснити весь цей маскарад, я не знаю.

🤩Читати тут:🤩
https://booknet.ua/reader/shlyubna-obcyanka-b433867?c=4704495