Тепер - офіційно. Аеродром Приморсько -Ахтарський уражено.

https://t.me/GeneralStaffZSU/20620

Вперше ми почули від президента, що не взмозі повернути всі окуповані території. Принаймні - зараз.
Більше ніяких кордонів 1991 чи то 2022 року. Просто фіксація, що не всі повернуться додому.
Занадто висока ціна спроби з невизначеним результатом.
Це неприємно, боляче та залишає якусь пустоту у всіх, хто не повернеться додому. Але, хіба це саме страшне для всіх нас?
Поза всякий сумнів, ми завжди будемо сумувати за рідними містами. Вулицями, кліматом, морем. За всим тим, що робить Дом - домом. З кожним роком ми будемо ідеалізувати втратчене та робити за можливості все, аби колись вдихнути рідного повітря повними легенями.
Але, ми йе переживемо. Навіть під агресивний хор голосів з окупації, що будуть не просто сипати сіль, а тикати в рану свої брудні пальці. Зради.
Та навіть це ми переступимо. Єдине та головне, що зараз створить перешкоду для прийняття, примирення в собі та початком нового життя тут, в Україні - політика держави щодо нас. Нас, хто втратив останнє, а тепер і надію. Ми залишаємось людьми - невидимками для уряду. Ми не маємо права на компенсації та нас позбавили допомоги. Ми буквально більшість втратили абсолютно все і змушені починати нове життя.
Неабиякий який виклик. Не для нас. Для України. Чому? Тому, що за умови миру та відкритих кордонів немає значення, де починати з нуля. Тут або в умовній чужині. При тому чи дина виглядає привабливіше. Там безпечніше, там немає Росії під боком. Там краще з інфраструктурою, умовами життя та з надією. Надією на майбутнє,
Чому не тут? Чому не вдома? Логічне питання. Але, як можна жовіряти домашнім, яки три роки тебе не бачать? Які роками обіцяли справедливий мир, а в той час несправедливо ігнорували власних громадян.як повірити, що тепер, коли остаточно не просто зрозуміло, а сказано в голос президентом про втрату нами домівок, в цей же час досі не підписано тим самим президентом закон, що дає нам лише шанс на компенсацію за житло.
Складно пояснити людині вдома, що кожне фото з посмішкою міністрів, що мають про нас дбати у ВПО викликає спустошення. Тому що складно пояснити собі, чому людина так сяє щастям, коли ускладнила твоє життя ? І ця прірва буде лише зростати щодня.Посилюючись інформ атаками ворога.
То як нам бути? Що робити прямо зараз, аби мільйони українців - біженців прийняли реальність та не дивились на втечу?
Для початки, прийшов час поговорити з нами. Відверто, прямо і без зайвого пафосу. Побачити, що ми існуємо. Поцікавитись врешті решт, чим ми живемо та чого прагнемо.
Потім, почувши, ні, не запропонувати рішення. А знайти його спільно. Ми, влада, громада.
Якщо ті, хто приймають рішення в Україні сьогодні перестануть прислухатись до придворних нездар, відкинуть вигадану пропаду про неможливість допомогти ВПО, справа просунеться з мертвої точки. Чому? Тому, що насправді ми всі шукаємо надію. Точку опори. Тут, де все рідне, навіть за умови втрат.
Ми готові та жадаєм будувати квартали Бердянська, відтворювати площі Маріуполя та гуртуватись дворами Нового Мелітополя. Ми прагнемо в душі не просто повернення. Ми прагнемо довести тим, хто зрадив та повернувся в окупацію, що люди важливіші за стіни. Що свобода цінніша за рабство. Що наші нові діаспори та громади значно краще за виховане невіглаством окупації
Ми готові будувати наш новий дім разом тут. В Україні. Але, чи готові будувати його з нами наші можновладці? Ось питання на всі гроші світу. Питання без відповіді, але з гірким присмаком розчарування.

Україна офіційно отримала перші французькі винищувачі Mirage 2000, — Міноборони Франції.

🇬🇧 Британія офіційно підтвердила, що скликає «Рамштайн» замість США.

Зустріч відбудеться в Брюсселі 12 лютого, повідомив у X міністр оборони Сполученого Королівства Джон Гілі.

«Контактна група збереться напередодні зустрічі міністрів оборони НАТО, щоб обговорити пріоритети для України, позаяк міжнародна спільнота продовжує працювати разом, щоб підтримати Україну в її боротьбі з незаконним вторгненням Путіна».

God save the King

Стисло про мародерство шляхом “бесхозу”.
Викрадання квартир маріупольців, які навіть живут там - триває.

Центральний район. самий “центр життя” поруч з відермонтованими лікарнею та новою церквою РПЦ.
Руїна приватного сектору без шансу на відновлення.
саме тому люди потрохи від чолобітних переходять до погроз бунту. Їм просто нема що втрачати після втрати останнього - надії.

Огонь новина. Правда, одне але. Ложка дьогтю.

Тільки маріупольці (бердянці, мелітопольці…потрібне підкреслити) в прольоті. В черговий раз.

А так так. Новина - огонь.