📚МАСТЕРПЛАН Рейнір де Ґрааф
🔖У мене були досить конкретні очікування від цієї книжки.
Я не маю архітектурної освіти, але працювала у декількох компаніях, пов’язаних із будівництвом та архітектурою. Моїми колегами були архітектори, для виконання своїх робочих обов’язків мені потрібно розбиратися у деяких тонкощах їхньої роботи також. І, власне, ця тема мене щиро цікавила та цікавить, тому художню книжку від Canactions я придбала з радістю.
То які ж надії покладалися на «Мастерплан»?📕
Здається, я думала, що це буде легке чтиво, на кшталт історій, які архітектори та будівельники розповідають на курилках та кухнях.
✔️Перше, у чому помилилася: роман Рейніра де Граафа «легким» ніяк не назвеш. Це стосується, перш за все, тону оповіді, хотілося відкласти та подихати.
✔️Друге — цю історію цілком міг розповісти не архітектор, а політик або фінансист. Її наскрізною темою є політика та бізнес, ще й у специфічному «колоніальному» контексті.
Повертаючись до моїх очікувань: знайомі архітектори при зустрічі теж будуть переказувати вам про замовників різного ступеню божевільності, про бюджети та фінансові оборудки, про відповідність задуму, архікадівськіх та ревіт-файлів — реалізованому об’єкту. Словом, про все, що їм дозволено сказати, попри NDA. Але їхні розповіді будуть більше насичені деталями, в них буде специфічний гумор, ви обов’язково будете перепитувати та уточнювати, оскільки не всі професійні нюанси вам будуть зрозумілі. Після «Мастерплану» у мене є питання до міжнародних банкірів — аж ніяк не до архітекторів.
Разом з тим, я досі очікую, що в Україні хтось напише роман, головним героєм якого буде архітектор. Бо ж драми, які розгортаються у цій сфері, варті романів та екранізацій📽️
🔖У мене були досить конкретні очікування від цієї книжки.
Я не маю архітектурної освіти, але працювала у декількох компаніях, пов’язаних із будівництвом та архітектурою. Моїми колегами були архітектори, для виконання своїх робочих обов’язків мені потрібно розбиратися у деяких тонкощах їхньої роботи також. І, власне, ця тема мене щиро цікавила та цікавить, тому художню книжку від Canactions я придбала з радістю.
То які ж надії покладалися на «Мастерплан»?📕
Здається, я думала, що це буде легке чтиво, на кшталт історій, які архітектори та будівельники розповідають на курилках та кухнях.
✔️Перше, у чому помилилася: роман Рейніра де Граафа «легким» ніяк не назвеш. Це стосується, перш за все, тону оповіді, хотілося відкласти та подихати.
✔️Друге — цю історію цілком міг розповісти не архітектор, а політик або фінансист. Її наскрізною темою є політика та бізнес, ще й у специфічному «колоніальному» контексті.
Повертаючись до моїх очікувань: знайомі архітектори при зустрічі теж будуть переказувати вам про замовників різного ступеню божевільності, про бюджети та фінансові оборудки, про відповідність задуму, архікадівськіх та ревіт-файлів — реалізованому об’єкту. Словом, про все, що їм дозволено сказати, попри NDA. Але їхні розповіді будуть більше насичені деталями, в них буде специфічний гумор, ви обов’язково будете перепитувати та уточнювати, оскільки не всі професійні нюанси вам будуть зрозумілі. Після «Мастерплану» у мене є питання до міжнародних банкірів — аж ніяк не до архітекторів.
Разом з тим, я досі очікую, що в Україні хтось напише роман, головним героєм якого буде архітектор. Бо ж драми, які розгортаються у цій сфері, варті романів та екранізацій📽️
😱3👍1
➡️Книга на сайті CANactions:
https://canactions.com/uk/products/masterplan-roman/
https://canactions.com/uk/products/masterplan-roman/
📚 КАВАЛЕНД. ХТО, ЯК І НАВІЩО ВИНАЙШОВ НАШ УЛЮБЛЕНИЙ НАПІЙ Огастін Седжвік
🔖Завжди вважала, що хороший нон-фікшн має позбавляти ілюзій. Якщо ви дружите з баристами кав’ярень «третьої хвилі» та купуєте 200 грамів зерна за 300 гривень — «Каваленд» може стати загрозою вашим сентиментам.
💵Це книга не про каву, це книга про капіталізм. Так, в ній є центральна лінія — історія династії кавових плантаторів Гілів у Сальвадорі. Але навіть розповідаючи фамільну історію, Огастін Седжвік найбільше уваги приділяє ціноутворенню та способу виробництву кавових зерен.
Його цікавить, як хороші або погані урожаї в одній частині світу впливали на голод в іншій, як конкуренція змушувала займатися маркетингом, наукою або політикою. Він докладно розказує, як перетворення незалежної держави на монокультурну плантацію призвело до кривавих революцій.
Деякі розділи не містять слова «кава» зовсім — автор багато сторінок описує наукові експерименти ХІХ сторіччя або життя латиноамериканських революціонерів.
Тільки під кінець цей пазл почав у мене складатися. Спочатку я дивувалася, звідки взявся підзаголовок «Хто, як і навіщо винайшов улюблений напій». Відповіді на ці питання з’явилися, за моїми відчуттями, в останній третині книги. І ці відповіді — політичні, тож погоджуватися з ними чи ні — ваша справа.
P.S. Попри те, що книга мене дратувала відступами та непевною структурою, наприкінці я відшукала в інстаграмі сторінку Аїди Батле — спадкоємиці кавової імперії Гілів. Мабуть, це найкращий комплімент «Каваленду»☕
🔖Завжди вважала, що хороший нон-фікшн має позбавляти ілюзій. Якщо ви дружите з баристами кав’ярень «третьої хвилі» та купуєте 200 грамів зерна за 300 гривень — «Каваленд» може стати загрозою вашим сентиментам.
💵Це книга не про каву, це книга про капіталізм. Так, в ній є центральна лінія — історія династії кавових плантаторів Гілів у Сальвадорі. Але навіть розповідаючи фамільну історію, Огастін Седжвік найбільше уваги приділяє ціноутворенню та способу виробництву кавових зерен.
Його цікавить, як хороші або погані урожаї в одній частині світу впливали на голод в іншій, як конкуренція змушувала займатися маркетингом, наукою або політикою. Він докладно розказує, як перетворення незалежної держави на монокультурну плантацію призвело до кривавих революцій.
Деякі розділи не містять слова «кава» зовсім — автор багато сторінок описує наукові експерименти ХІХ сторіччя або життя латиноамериканських революціонерів.
Тільки під кінець цей пазл почав у мене складатися. Спочатку я дивувалася, звідки взявся підзаголовок «Хто, як і навіщо винайшов улюблений напій». Відповіді на ці питання з’явилися, за моїми відчуттями, в останній третині книги. І ці відповіді — політичні, тож погоджуватися з ними чи ні — ваша справа.
P.S. Попри те, що книга мене дратувала відступами та непевною структурою, наприкінці я відшукала в інстаграмі сторінку Аїди Батле — спадкоємиці кавової імперії Гілів. Мабуть, це найкращий комплімент «Каваленду»☕
🔥4
➡️Книга на сайті видавництва «Лабораторія»:
https://laboratoria.pro/products/kavalend-hto-yak-i-navischo-vynajshov-nash-ulyublenyj-napij
https://laboratoria.pro/products/kavalend-hto-yak-i-navischo-vynajshov-nash-ulyublenyj-napij
🔥3
📚ЗИМА В ТИСМЕНИЦІ Олег Лишега
🔖Кожен вірш Лишеги — це такий собі синопсис до повільних артхаусних фільмів.
Артхаусних — тому що сюжету від верлібрів (як стверджує один автор філологічної прози) вимагати не можна.
Фільмів — оскільки навіть коли йдеться про відчуття, Лишега багато працює з їхнім візуальним проявом.
Ще у книзі є переклади поезій і п'єса, які, правду кажучи, лише посилюють неквапливо кінематографічні враження від віршів.
«Що глибше закопуюсь, то більше заспокоююсь...»
➡️«Зима в Тисмениці» на сайті видавництва:
https://store.ababahalamaha.com.ua/zyma-v-tysmenytsi
🔖Кожен вірш Лишеги — це такий собі синопсис до повільних артхаусних фільмів.
Артхаусних — тому що сюжету від верлібрів (як стверджує один автор філологічної прози) вимагати не можна.
Фільмів — оскільки навіть коли йдеться про відчуття, Лишега багато працює з їхнім візуальним проявом.
Ще у книзі є переклади поезій і п'єса, які, правду кажучи, лише посилюють неквапливо кінематографічні враження від віршів.
«Що глибше закопуюсь, то більше заспокоююсь...»
➡️«Зима в Тисмениці» на сайті видавництва:
https://store.ababahalamaha.com.ua/zyma-v-tysmenytsi
❤5
В продовження розмови про Лишегу 🐟 залишу це тут:
https://youtu.be/gH4IRkvfX1Q
https://youtu.be/gH4IRkvfX1Q
YouTube
Лишега. Частина 1 (An Oleksandr Fraze-Frazenko film) 2020
30 жовтня. сьогодні. 19:00. СВІТОВА ПРЕМ'РА. "Лишега. частина перша". привітаймо поета, думаючи про нього, читаючи його, відчуваючи поезію! з днем народження, любий Олеже! давайте зробимо так, шоб всі українці подивилися це кіно і перейнялися поезією. дяка…
❤2
📚БЕРЛІН АЛЕКСАНДЕРПЛАЦ Альфред Деблін
🔖Берлінське «дно», 1928 рік. Головний герой Франц Біберкопф виходить з тюрми. Його оточення — грабіжники, шахраї, сутенери, повії. Починається історія його падіння, виховання, виживання, випробовування, психічної хвороби — називайте, як хочете, рух відбувається тільки вниз.
Будете читати?
Текст складний, текст темний. Він протипоказаний тим, хто не любить описи, зневажає цитати, тим, хто не розуміє, чому протягом ста сторінок нічого не відбувається. Часом здається, що автор втрачає власний оповідний голос, починаючи говорити піснями або рекламними повідомленнями.
Будете читати?
Вам цікаві берлінські скотобійні? А стосунки проституток і сутенерів? А норми-звичаї бандитських угруповань?
Так ви будете читати? Добре подумайте.
➡️Вперше я прочитала «Берлін Александерплац» російською, багато років тому, тобто можна вважати, що і не читала. Тоді роман запам’ятався як «досвід» — я тримала в голові, що це література експериментальна, новаторська для свого часу, що заважало текст сприймати та інтерпретувати.
Цього разу мене зачарував стиль. Це такий стиль, з яким взагалі чхати на сюжет і наявність історії.
Спробую пояснити. У моєму альтернативному літературознавстві є «твори шляху» і «твори буття». Так ось, Альфред Деблін працює не з «шляхом», не з двовимірною 2D-історією, а з «буттям» — яке не просто об’ємне, а забезпечує ефект присутності. Присутності у просторі й присутності у голові персонажа. Присутності у Берліні. Це квінтесенція життя — всевидюче око автора заглядає у вікна і двері, підворіття і шпарини. У тексті з'являються уривки пісень і біблійних притч, реклам і міського фольклору, сенсацій з бульварної преси та новин з фондового ринку. Причому радості у країні, яка програла Першу світову, не так багато. Деблін підсвітлює темне, яке варіюється від легенької тіні до мертвотно чорного.
🥴Тут згадується актуальний туристичний лозунг Берліна: Berlin — the Place to be. Хіпстерський такий девіз. Хіба не іронічно? Дебліну б сподобалося.
І ось на цьому тлі постають персонажі доволі з цікавою життєвою філософією. Автор вводить для них сильний орієнтир — неминучість смерті☠️ Романна Смерть — це насамперед смерть духовна, хоча вона переплітається зі смертю фізичного тіла.
«Ось той жнець, що зветься Смерть» — лейтмотив історії. Але в цьому полягають і найбільші суперечності та протистояння героїв, особливо, якщо врахувати, з якого вони прошарку.
👌Маленька ремарочка. Назва «шнапс» (дистилят, алкоголь, яким упиваються персонажі), походить від німецького «schnappen» — схопити. Герої роману живуть керуючись рефлексом «хапання» — шматків життя, шансів. Причому виривають їх з м’ясом — і часто це м’ясо з чужого тіла.
💬«Не варто хизуватися власною долею. Я проти фаталізму. Я не давній грек, я — берлінець», — говорить один з них, і схоже висловлює ідею, на якій тримається життєва парадигма мало не всіх персонажів. Вони не чекають долю — вони бачать можливості. Тож не дивно, що в контексті наближення смерті є роздуми про «вільну людину» і «набуття сили».
Один із найсильніших, на мою думку, образів в книзі — марш тих, хто крокує за смертю. А в останньому абзаці вони крокують на війну — складно інтерпретувати це неоднозначно.
✔️«Берлін Александерплац» випущений за десять років до початку Другої світової. Політики у книзі багато (ім'я Адольфа Гітлера не згадується жодного разу). Якщо читати роман крізь призму майбутньої катастрофи — можна відслідкувати цікаві тенденції. Між іншим, Франц Біберкопф продає нацистські газетки (не найгірше його заняття), що не заважає йому провадити душевні розмови з комуністами та євреями.
Через рік після виходу роману, у 1930, нацисти отримають суттєве визнання на парламентських виборах, на виборах до Райхстагу 1932 року наберуть 14 млн голосів, у 1933 році Гітлер стане райхсканцлером (тобто прем'єр-міністром), а в 1934 році, і аж до 1945 — буде фюрером і райхсканцлером, тобто матиме всю повноту влади.
🔖Берлінське «дно», 1928 рік. Головний герой Франц Біберкопф виходить з тюрми. Його оточення — грабіжники, шахраї, сутенери, повії. Починається історія його падіння, виховання, виживання, випробовування, психічної хвороби — називайте, як хочете, рух відбувається тільки вниз.
Будете читати?
Текст складний, текст темний. Він протипоказаний тим, хто не любить описи, зневажає цитати, тим, хто не розуміє, чому протягом ста сторінок нічого не відбувається. Часом здається, що автор втрачає власний оповідний голос, починаючи говорити піснями або рекламними повідомленнями.
Будете читати?
Вам цікаві берлінські скотобійні? А стосунки проституток і сутенерів? А норми-звичаї бандитських угруповань?
Так ви будете читати? Добре подумайте.
➡️Вперше я прочитала «Берлін Александерплац» російською, багато років тому, тобто можна вважати, що і не читала. Тоді роман запам’ятався як «досвід» — я тримала в голові, що це література експериментальна, новаторська для свого часу, що заважало текст сприймати та інтерпретувати.
Цього разу мене зачарував стиль. Це такий стиль, з яким взагалі чхати на сюжет і наявність історії.
Спробую пояснити. У моєму альтернативному літературознавстві є «твори шляху» і «твори буття». Так ось, Альфред Деблін працює не з «шляхом», не з двовимірною 2D-історією, а з «буттям» — яке не просто об’ємне, а забезпечує ефект присутності. Присутності у просторі й присутності у голові персонажа. Присутності у Берліні. Це квінтесенція життя — всевидюче око автора заглядає у вікна і двері, підворіття і шпарини. У тексті з'являються уривки пісень і біблійних притч, реклам і міського фольклору, сенсацій з бульварної преси та новин з фондового ринку. Причому радості у країні, яка програла Першу світову, не так багато. Деблін підсвітлює темне, яке варіюється від легенької тіні до мертвотно чорного.
🥴Тут згадується актуальний туристичний лозунг Берліна: Berlin — the Place to be. Хіпстерський такий девіз. Хіба не іронічно? Дебліну б сподобалося.
І ось на цьому тлі постають персонажі доволі з цікавою життєвою філософією. Автор вводить для них сильний орієнтир — неминучість смерті☠️ Романна Смерть — це насамперед смерть духовна, хоча вона переплітається зі смертю фізичного тіла.
«Ось той жнець, що зветься Смерть» — лейтмотив історії. Але в цьому полягають і найбільші суперечності та протистояння героїв, особливо, якщо врахувати, з якого вони прошарку.
👌Маленька ремарочка. Назва «шнапс» (дистилят, алкоголь, яким упиваються персонажі), походить від німецького «schnappen» — схопити. Герої роману живуть керуючись рефлексом «хапання» — шматків життя, шансів. Причому виривають їх з м’ясом — і часто це м’ясо з чужого тіла.
💬«Не варто хизуватися власною долею. Я проти фаталізму. Я не давній грек, я — берлінець», — говорить один з них, і схоже висловлює ідею, на якій тримається життєва парадигма мало не всіх персонажів. Вони не чекають долю — вони бачать можливості. Тож не дивно, що в контексті наближення смерті є роздуми про «вільну людину» і «набуття сили».
Один із найсильніших, на мою думку, образів в книзі — марш тих, хто крокує за смертю. А в останньому абзаці вони крокують на війну — складно інтерпретувати це неоднозначно.
✔️«Берлін Александерплац» випущений за десять років до початку Другої світової. Політики у книзі багато (ім'я Адольфа Гітлера не згадується жодного разу). Якщо читати роман крізь призму майбутньої катастрофи — можна відслідкувати цікаві тенденції. Між іншим, Франц Біберкопф продає нацистські газетки (не найгірше його заняття), що не заважає йому провадити душевні розмови з комуністами та євреями.
Через рік після виходу роману, у 1930, нацисти отримають суттєве визнання на парламентських виборах, на виборах до Райхстагу 1932 року наберуть 14 млн голосів, у 1933 році Гітлер стане райхсканцлером (тобто прем'єр-міністром), а в 1934 році, і аж до 1945 — буде фюрером і райхсканцлером, тобто матиме всю повноту влади.
❤7
Деблін емігрує наступного дня після підпалу Рейхстагу, у 1933 році, побоюючись за своє життя, його книжки одержать від нацистів клеймо «асфальтної літератури» і публічно спалюватимуться, один з його синів братиме участь у французькому Русі Опору і накладе на себе руки, щоб уникнути арешту, а інший разом з родиною загине у німецькому концтаборі.
«Ось той жнець, що зветься Смерть»
І пару слів про українське видання. Раджу після прочитання не оминати додатки — частина з них авторські. Я намагалася не дублювати у відгуку думки звідти.
🤦Ложка дьогтю — вичитана книга паршиво, помилок купа. Улюблений баг коректорів — пропущені букви.
P.S. Фото — Александерплац у 2019 році.
«Ось той жнець, що зветься Смерть»
І пару слів про українське видання. Раджу після прочитання не оминати додатки — частина з них авторські. Я намагалася не дублювати у відгуку думки звідти.
🤦Ложка дьогтю — вичитана книга паршиво, помилок купа. Улюблений баг коректорів — пропущені букви.
P.S. Фото — Александерплац у 2019 році.
❤5
Оскільки «Баришник дур-зіллям» я читаю вже півтора місяця і не просунулася навіть на третину, вигадала собі розвагу: уявляю, що головний герой має зовнішність Бо Бьорнема.
Десь там, до речі, так і є — зріст, англосаксонське обличчя, а ще й поет-лауреат 😏 Припускаю, що коли дочитаю до дур-зілля, також знайдуться паралелі 👌
Десь там, до речі, так і є — зріст, англосаксонське обличчя, а ще й поет-лауреат 😏 Припускаю, що коли дочитаю до дур-зілля, також знайдуться паралелі 👌
👍3🔥1😁1😱1
📚 НАЙПОТАЄМНІШИЙ СПОГАД ЛЮДСЬКИЙ Могамед Мбуґар Сарр
🔖Знаєте, є такі романи — написані відмінниками. Все в них добре — і стиль виважений, і метафори влучні, і у кожного персонажа є місія, і ТЕМА РОЗКРИТА. Без розкритої теми ніяк, ви ж розумієте. Рушниця обов’язково вистрілить, у фіналі всі з усіма зведуть рахунки. Я не кажу, що в таких книгах не може бути відкритого фіналу — але навіть після такої кінцівки вам вже нецікаво спостерігати за подальшим розвитком подій.
Так ось, «Найпотаємніший спогад людський» — це якраз роман відмінника. Поза сумнівом, хороший роман — захопливий, з інтригою та мораллю. А ще це література, яка міцно стоїть на ногах, спираючись як на здобутки XX століття, так і попередні зразки. Стерильні постмодерністські прийоми, реверанси до магічного реалізму, дещо глянцева поетичність. Та врешті тематика — а йдеться про літературний процес — вимагає не втрачати зв’язку з традицією.
Мабуть, вже зрозуміло, що мені не вистачило новизни, сміливості. Так, це правильний, добротний роман, цілком гідний Гонкурівської премії. Але він не залишає сумнівів — думки розжовані, потенційні цитати подані так, що їх неможливо не помітити, остаточні висновки зроблені.
Крім цього є й інші проблемки.
✔ Перша, як не дивно, стосується стилю. Стільки пафосу на абзац у сучасних текстах я давно не бачила. Так, я можу припустити, що пафосність здебільшого супроводжує головного персонажа (він же оповідач), підкреслює його егоцентризм. Але якщо врахувати, що цей образ напівавтобіографічний — закрадається думка, що самому Сарру такий підхід окей, це і є для нього найприродніший спосіб письма.
В цьому манірному стилі вже з перших розділів автор починає спотикатися сам через себе. Ось оповідач висміює свої ранні вірші з банальними метафорами, а через десяток сторінок у нього вже «лабіринти паризьких вулиць», «тіло Парижа» й інша «небанальність». І далі — більше.
✔ Набагато болючіше сприймається у романі критика колоніалізму, яка так само як і стиль, починає кусати себе за хвіст. Болючіше насамперед тому, що для України ця тема теж актуальна.
Одна з провідних ідей книги — це пошук ідентичності, повернення додому (включаючи буквальне повернення в Африку), відрив від традицій колоніста, який примушує тебе стати таким, яким він дозволяє тобі бути.
В африканських країнах тут підсвічується ще й расизм, зокрема, від літераторів вимагають видавати потрібну кількість екзотики, певний інтелектуальний рівень, і перестрибнути цю планку небезпечніше ніж не виправдати очікувань.
Звісно, у цьому контексті єдине правильне рішення — усвідомити, що африканські письменники (як і автори будь-якого континенту) мають право писати ТАК, ЯК ВОНИ ХОЧУТЬ, спираючись на будь-який досвід.
Але протиріччя все ж таки є. Могамед Мбугар Сарр обрав шлях європейського письменника, тож критика колоніального в культурі Африці здається (?)непослідовною. В «Найпотаємнішому спогаді» буде все, що європеєць очікує побачити в африканському романі — від чорної магії до кривавих конфліктів з вирізанням мирного населення. І не нам судити, наскільки це потрібно особисто автору, але питання до його книжки залишаються — і це логічно.
🔖Знаєте, є такі романи — написані відмінниками. Все в них добре — і стиль виважений, і метафори влучні, і у кожного персонажа є місія, і ТЕМА РОЗКРИТА. Без розкритої теми ніяк, ви ж розумієте. Рушниця обов’язково вистрілить, у фіналі всі з усіма зведуть рахунки. Я не кажу, що в таких книгах не може бути відкритого фіналу — але навіть після такої кінцівки вам вже нецікаво спостерігати за подальшим розвитком подій.
Так ось, «Найпотаємніший спогад людський» — це якраз роман відмінника. Поза сумнівом, хороший роман — захопливий, з інтригою та мораллю. А ще це література, яка міцно стоїть на ногах, спираючись як на здобутки XX століття, так і попередні зразки. Стерильні постмодерністські прийоми, реверанси до магічного реалізму, дещо глянцева поетичність. Та врешті тематика — а йдеться про літературний процес — вимагає не втрачати зв’язку з традицією.
Мабуть, вже зрозуміло, що мені не вистачило новизни, сміливості. Так, це правильний, добротний роман, цілком гідний Гонкурівської премії. Але він не залишає сумнівів — думки розжовані, потенційні цитати подані так, що їх неможливо не помітити, остаточні висновки зроблені.
Крім цього є й інші проблемки.
✔ Перша, як не дивно, стосується стилю. Стільки пафосу на абзац у сучасних текстах я давно не бачила. Так, я можу припустити, що пафосність здебільшого супроводжує головного персонажа (він же оповідач), підкреслює його егоцентризм. Але якщо врахувати, що цей образ напівавтобіографічний — закрадається думка, що самому Сарру такий підхід окей, це і є для нього найприродніший спосіб письма.
В цьому манірному стилі вже з перших розділів автор починає спотикатися сам через себе. Ось оповідач висміює свої ранні вірші з банальними метафорами, а через десяток сторінок у нього вже «лабіринти паризьких вулиць», «тіло Парижа» й інша «небанальність». І далі — більше.
✔ Набагато болючіше сприймається у романі критика колоніалізму, яка так само як і стиль, починає кусати себе за хвіст. Болючіше насамперед тому, що для України ця тема теж актуальна.
Одна з провідних ідей книги — це пошук ідентичності, повернення додому (включаючи буквальне повернення в Африку), відрив від традицій колоніста, який примушує тебе стати таким, яким він дозволяє тобі бути.
В африканських країнах тут підсвічується ще й расизм, зокрема, від літераторів вимагають видавати потрібну кількість екзотики, певний інтелектуальний рівень, і перестрибнути цю планку небезпечніше ніж не виправдати очікувань.
Звісно, у цьому контексті єдине правильне рішення — усвідомити, що африканські письменники (як і автори будь-якого континенту) мають право писати ТАК, ЯК ВОНИ ХОЧУТЬ, спираючись на будь-який досвід.
Але протиріччя все ж таки є. Могамед Мбугар Сарр обрав шлях європейського письменника, тож критика колоніального в культурі Африці здається (?)непослідовною. В «Найпотаємнішому спогаді» буде все, що європеєць очікує побачити в африканському романі — від чорної магії до кривавих конфліктів з вирізанням мирного населення. І не нам судити, наскільки це потрібно особисто автору, але питання до його книжки залишаються — і це логічно.
❤10👍3
Завдяки безсонню і попри велику кількість роботи майже дочитала «Баришник дур-зіллям»🌱 Відгук буде — пізніше, але обов’язково буде.
А поки згадався нещодавній тред в одному з літературних каналів, де коментатори розмірковували, яку назву мали б книги, якби їх назвали за улюбленим словом автора (перекладача/редактора).
Ну, скажімо, романи Саллі Руні називалися б «Навдивовижу» (осилила лише один🥴, але погоджуюся).
«Баришник дур-зіллям» я б назвала «Позаяк»☺️
До речі, характер причинно-наслідкових зв’язків у романі Барта такий, що читач щосторінки очікує чергової каверзи, а на наступній — її спростування.
А поки згадався нещодавній тред в одному з літературних каналів, де коментатори розмірковували, яку назву мали б книги, якби їх назвали за улюбленим словом автора (перекладача/редактора).
Ну, скажімо, романи Саллі Руні називалися б «Навдивовижу» (осилила лише один🥴, але погоджуюся).
«Баришник дур-зіллям» я б назвала «Позаяк»☺️
До речі, характер причинно-наслідкових зв’язків у романі Барта такий, що читач щосторінки очікує чергової каверзи, а на наступній — її спростування.
👍8
📚 БАРИШНИК ДУР-ЗІЛЛЯМ ДЖОН БАРТ
🔖 Трохи здивована тим, що Джон Барт писав цю книгу лише три роки. «Баришник дур-зіллям» — це панорамна картина ранньої колонізації Америки, хоча й обмежена одним століттям.
Структурно роман тримається на двох текстах — реальній поемі Ебенезера Кука «Баришник дур-зіллям або подорож до Мері-ленду» і вигаданому рукописі, який має відкрити таємницю походження Генрі Берлінгейма.
😂 Література про літературу, знову! (сміється, плаче, тікає в куток)
Скажу чесно, читала я довго, можливо, для таких об’ємів потрібна банальна практика. Але якщо щось і тримало мене з цією книгою 1000 сторінок — то це приватна історичність оповіді, і емоція, яку ця історичність викликала.
Спробую пояснити.
Люди, які вирішують дослідити родовід або просто події та обставини життя своїх предків, часто роблять шокуючі відкриття на кшталт:
⇨ веселий дід, якого вони обожнювали в дитинстві, написав донос на власну тітку,
⇨ найінтелігентніша на світлині родичка сиділа за крадіжку,
⇨ рідний дядько виявився прийомною дитиною з «темною» історією, про що йому не казали до кінця життя,
..і ще купа підмін, кровних баталій, дрібного криміналу, фатальних збігів, дивної природи хвороб, наглих смертей, несподіваних народжень, білих плям у біографіях, які трансформуються у чорні діри.
🍀 Я знайшла у «Баришнику дур-зіллям» ось цей вайб фамільної історії, де все не так, як здається на перший погляд. Родинних драм у романі досхочу, але підкреслюю — мені ця драматичність видалася дуже «домашньою». Навіть політичні перипетії на її фоні — це здебільшого продовження племінних, тобто родових розбратів.
♝ Найцікавішим персонажем в політичній лінії роману є безумовно Генрі Берлінгейм (хоча він існує в усіх інших лініях). Він — ідеальний тисячоликий герой, людина без біографії, людина з вигаданою біографією, людина-підробка. Берлінгейм — це tabula rasa, на якій несподівано проявляються водяні знаки. Не хочу спойлерити, але таке враження, що саме його оборудки штовхають сюжет (власне, після зникнення Генрі історія втратить якщо не сенс, то жвавість).
🇺🇸 Берлінгейм певною мірою є уособленням Сполучених Штатів — власне, це дуже американський типаж.
🌅 Ну і нарешті ледь не улюблений вимір всіх книг, які я читаю — локальна географія. Меріленд, штат, чиє минуле явно видатніше за сучасне.
Меріленд — це Old Line State, тобто раніше його кордон був кордоном США, з усіма наслідками. У романі штат вкритий тютюновими🌱 плантаціями — Вікіпедія пише, що тютюнництво у Меріленді досі розвинене, побіжне вивчення актуальних новин вказує, що воно там має раритетний статус.
Якщо поема Кука — це фундамент «Баришника дур-зіллям», то Меріленд — неспокійна болотиста земля під цим фундаментом. Джон Сіммонс Барт, уродженець Кембріджу у Меріленді сповна віддав шану батьківщині, і я рада, що він при цьому не пошкодував почуття респектабельних американців. Справжня любов до будь-чого — це коли ти бачиш недоліки об’єкта кохання, але приймаєш їх як частину себе. Ось з такою любов’ю Меріленд і змальований — чесно і безжалісно.
«Баришник дур-зіллям» — це панегірик землі, її корінним і новоприбулим мешканцям, і не дивно, що для цієї love song знадобилася тисяча сторінок 🖤
🔖 Трохи здивована тим, що Джон Барт писав цю книгу лише три роки. «Баришник дур-зіллям» — це панорамна картина ранньої колонізації Америки, хоча й обмежена одним століттям.
Структурно роман тримається на двох текстах — реальній поемі Ебенезера Кука «Баришник дур-зіллям або подорож до Мері-ленду» і вигаданому рукописі, який має відкрити таємницю походження Генрі Берлінгейма.
😂 Література про літературу, знову! (сміється, плаче, тікає в куток)
Скажу чесно, читала я довго, можливо, для таких об’ємів потрібна банальна практика. Але якщо щось і тримало мене з цією книгою 1000 сторінок — то це приватна історичність оповіді, і емоція, яку ця історичність викликала.
Спробую пояснити.
Люди, які вирішують дослідити родовід або просто події та обставини життя своїх предків, часто роблять шокуючі відкриття на кшталт:
⇨ веселий дід, якого вони обожнювали в дитинстві, написав донос на власну тітку,
⇨ найінтелігентніша на світлині родичка сиділа за крадіжку,
⇨ рідний дядько виявився прийомною дитиною з «темною» історією, про що йому не казали до кінця життя,
..і ще купа підмін, кровних баталій, дрібного криміналу, фатальних збігів, дивної природи хвороб, наглих смертей, несподіваних народжень, білих плям у біографіях, які трансформуються у чорні діри.
🍀 Я знайшла у «Баришнику дур-зіллям» ось цей вайб фамільної історії, де все не так, як здається на перший погляд. Родинних драм у романі досхочу, але підкреслюю — мені ця драматичність видалася дуже «домашньою». Навіть політичні перипетії на її фоні — це здебільшого продовження племінних, тобто родових розбратів.
♝ Найцікавішим персонажем в політичній лінії роману є безумовно Генрі Берлінгейм (хоча він існує в усіх інших лініях). Він — ідеальний тисячоликий герой, людина без біографії, людина з вигаданою біографією, людина-підробка. Берлінгейм — це tabula rasa, на якій несподівано проявляються водяні знаки. Не хочу спойлерити, але таке враження, що саме його оборудки штовхають сюжет (власне, після зникнення Генрі історія втратить якщо не сенс, то жвавість).
🇺🇸 Берлінгейм певною мірою є уособленням Сполучених Штатів — власне, це дуже американський типаж.
🌅 Ну і нарешті ледь не улюблений вимір всіх книг, які я читаю — локальна географія. Меріленд, штат, чиє минуле явно видатніше за сучасне.
Меріленд — це Old Line State, тобто раніше його кордон був кордоном США, з усіма наслідками. У романі штат вкритий тютюновими🌱 плантаціями — Вікіпедія пише, що тютюнництво у Меріленді досі розвинене, побіжне вивчення актуальних новин вказує, що воно там має раритетний статус.
Якщо поема Кука — це фундамент «Баришника дур-зіллям», то Меріленд — неспокійна болотиста земля під цим фундаментом. Джон Сіммонс Барт, уродженець Кембріджу у Меріленді сповна віддав шану батьківщині, і я рада, що він при цьому не пошкодував почуття респектабельних американців. Справжня любов до будь-чого — це коли ти бачиш недоліки об’єкта кохання, але приймаєш їх як частину себе. Ось з такою любов’ю Меріленд і змальований — чесно і безжалісно.
«Баришник дур-зіллям» — це панегірик землі, її корінним і новоприбулим мешканцям, і не дивно, що для цієї love song знадобилася тисяча сторінок 🖤
❤11👍3