📚 Відмучати 720 сторінок «Джозефа Антона» і не написати бодай короткий відгук було б несправедливо стосовно моїх нервів й толерантності до занудства.

☠️ Передісторія наче всім відома. Салман Рушді випускає «Сатанинські вірші» (ось тут у мене навіть відгук був), іранський аятола Хомейні видає фетву, що письменник за роман заслужив на смерть і закликає мусульман реалізувати цю «богоугодну справу» (саме слово «фетва» не означає смертний вирок — бо я бачила вживання його у такому значенні у відгуках, це рішення або ж обгрунтований Кораном висновок з того чи іншого питання).
Наступний десяток з гаком років Рушді (британський громадянин) перебуватиме під захистом поліції Великої Британії й житиме на таємних квартирах. А ще встигне двічі одружитися і розвестися, завести ще одну дитину, написати кілька нових книжок.

❕ Без іронії: вбивати, калічити, погрожувати за книжки — це погано. Вбивство японського перекладача «Сатанинських віршів» і напад на італійського перекладача — це злочини. До речі, видавництво в анотації вирішило також «вбити» італійця — підтвердження у коментарях. Але «Джозеф Антон» як документ того періоду вимагає великої витримки від читача через низку причин.

1. Рушді переказує буквально все. Куди поїхали, кого зустріли, що сказали й подумали. Переказує детально всі полеміки та бюрократичні узгодження. Описує людей, інтер’єри, пейзажі, ситуації. Текст нагадує суміш щоденника і реаліті-шоу — бо ми залізли у голову «Джозефа Антона» (конспіративне ім’я Салмана) і змушені бути з ним завжди.
2. Ось вже приблизно на цьому моменті виявляється, що Рушді — не дуже приємна людина. Чомусь це проявляється найбільше у його стосунках з жінками (у чувака зараз п’ята дружина, якщо я правильно порахувала). І коли в останній третині тексту він витягає для своєї поведінки пояснення з дитинства, то я вже вголос сміялася — друже, ну так не працює. Принаймні витягати це для публічного виправдовування — така собі ідея.
3. Може здатися, що автор дуже чесний і відвертий у своїх рефлексіях, і воно може й так, але треба розуміти, що за такою проникливою щиросердністю легко сховати однобокість розповіді. Принаймні одна з колишніх дружин про це говорила в інтерв’ю.
4. Маленьке персональне — вас підбішує, коли люди говорять про себе в третій особі? Мене зрідка підбішує. Ну так ось, у цій автобіографічній книзі Салман називає себе «він». Згадалося, як вчителька мови у школі нам пояснювала, чому не можна казати «моя автобіографія». Так ось, «Джозеф Антон» — це «моя автобіографія» від Салмана Рушді.
5. Русні трохи буде. Але в цього автора буває набагато більше.

У книжки є безсумнівний плюс — вона дає певне уявлення про літпроцес у Європі та США того періода. Байки про Сюзан Зонтаг або анекдоти про те, як Аллен Гінзбург учив Рушді медитувати змінюються детальним описом видавничих перепитій. Власне через ці деталі я передумала продавати книгу.

Видавництво Жупанського
Переклав Тарас Бойко

Прочитане за лютий 📚
Продовжую читати книжки, які давно відкладала, але додаю і новеньких.

📘 Райнер Марія Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» (1910)
(у мене в старому виданні, новіше можна купити таке)
Експериментальний і проривний для свого часу роман, написаний «потоком свідомості», втім за тематикою — досить своєчасний для початку минулого століття. Урбаністичний, десь показово депресивний (декадентський?), рефлексивний текст, який може дратувати, особливо, якщо ви не прониклися співчуттям до героя.
Це, до речі, єдиний прозовий твір Рільке. Зовсім недавно про нього писала Богдана Романцова.

📘 Джон Максвелл Кутзее «В очікуванні варварів» (1980)
Потужна книжка, що тут скажеш. Суто для наукового інтересу радила б її читати в парі зі «Серцем пітьми» Конрада — щоб побачити опис Африки від колонізатора і від знову ж таки іншого колонізатора, який бачить світ без рожевих окулярів і расистських стереотипів. В романі є жорсткі сцени, проте вони тут потрібні й либонь описують якусь соту частину того насилля, яке застосовували білі в цій частині світу.

📘 Вірджинія Вулф «Орландо» (1928) і «Хвилі» (1931)
Сподобалися обидві, «Хвилі» навіть трохи більше. Зараз почала «До маяка», потім планую «Власну кімнату», тож можливо напишу відгук на всі чотири.
Якщо коротко: «Орландо» — це талановитий серфінг гендером, часопростором і літературою; «Хвилі» — роман-багатоголосся, який сильно зачепив мене тим, як показано проживання емоцій.

Ще прочитала «Джозеф Антон» Салмана Рушді — відгук дописом вище.

Також вдалося повернутися до нонфікшну.
📙 Джейсон Фанг «Рак. Новий підхід у дослідженні хвороби» (2020)
Раджу придбати цю книгу, поки вона ще є — це справді цінне видання, яке відповідає на безліч питань, як-от, звідки рак береться, що його стимулює і відповідно, як зменшити ризики та лікувати. Написано легко, з прикладами, схемами.

📙 Джозеф Кемпбелл «Богині» (2013)
Ще від «Тисячеликого героя» Кемпбелла було враження абсолютно прикладної книжки для письменників й усіх, хто хоче глибше розбиратися у літературі та мистецтві загалом. Не з усіма висновками автора можна погоджуватися, проте заперечувати глибину його історико-міфологічних розвідок складно.
І знову пораджу рецензію людини, яка глибоко занурилася в цю роботу — Ex libris Abraham Hosebr.

буквально сьогодні з'явилося передзамовлення на збірку, в якій мені пощастило бути літературним консультантом і яку я вам щиро всім раджу 🤗

ви ж, безперечно, чули про роман Ольги Богомаз "Весілля Настусі"? а це її найновіша збірка оповідань 🤩 де навіть один із текстів безпосередньо продовжує роман ☺️

це збірка, в якій багато різноманітних тем і образів, персонажів, героїв, героїнь, хоч і не завжди героїчних, але завжди - щирих і цікавих.

Тимчасові труднощі. Збірка оповідань

Ніколи не писала тут про власні тексти, але для цієї книжки та наступної зроблю виняток. Бо їм обом треба дякувати за скромну кількість дописів у 2025 році і цьогоріч 😅
Одно слово, якщо вам воно треба — замовляйте тут

Було? 😅

#меми

📚 Дмитро Крапивенко «Усе на три літери» (2025; Українер)

Беріть, хороша. 
На цьому відгук можна завершити, але я планую прочитати ще багато військової прози найближчим часом (Дронь, Чех, Коломійчук, Бітюков), тож буду давати принаймні короткі враження про кожну книжку. 

Дмитро в цивільному житті був журналістом і редактором, це відчувається в стилі. Тут не буде філософських роздумів, сентиментів, а буде фактаж, конкретика, дохідливо й іронічно розказані історії, які підкріплюють кожну тему.

Ще цікавий момент. Я не знаю, що прочитаю в інших авторів, але досвід Дмитра цікавий і тим, що його батько — військовий, і автор досить влучно проводить поколіннєві паралелі.

Чому «три літери» — здогадатися легко. Багато ключових військових абревіатур (починаючи із ЗСУ й АТО), а також ключові слова (бій, тил тощо) — вміщаються у три букви.

В якийсь момент я подумала, що цю книгу треба радити всім, хто збирається йти у військо. Ось, наприклад, на курсі Прометеуса «Військова підготовка» просто ставити її в обов’язкове читання.

#військовапроза

📚 Девід Марксон «Полюбовниця Вітґенштайна» (1988)

З анотації: Одного ранку героїня цього роману прокидається і виявляє, що залишилася останньою людиною на Землі, однак… не варто їй у всьому довіряти, бо, можливо, це чергова ненадійна оповідачка.

Теорій, що тут може відбуватися, у мене декілька.
Перша: йдеться справді про останню жінку на землі, яка не збагне, що їй робити зі своєю клятою свободою. Її ймовірна божевільність тут взагалі немає сенсу: бо ти божевільний порівняно з ким? Шкала нормальності зникла, коли зникли інші люди. Опосередковано на користь цієї теорії може свідчити те, що вона більш переймається культурною спадщиною людства, старанно витісняючи власне болюче минуле, побіжно згадуючи своє реальне коло людей, яке вона втратила.

Друга: маємо божевільну, помираючу або ж померлу персонажку, яка полоще свої знання, забуваючи й спотикаючись, не маючи можливості перевірити факти (бо була б вона вільна — то принаймні з доступом до бібліотек не мала жодних проблем). Уривчасті свідчення про її подорожі неконкретні й наводять на думку, про їхню фіктивність. Ну от як вона, наприклад, перетинає океани, щоб дістатися Нью-Йорка?

Третя: Марксон написав (записав) не сповідь людського створіння, а мовну модель, вільну для інтерпретацій, що робить будь-яку інтерпретацію можливою і хибною одночасно. Байдуже, хто ця «полюбовниця» — жінка чи робот, уява чи знакова система, байдуже, як вона поводиться з історією, культурою, географією та філософією, байдуже на межі вигадок і правди. Маємо справу з типовим еківський «відкритим твором» — тому й раді.

Щодо того, що в книзі багато росії, росіянської культури й навіть подорожей країною-гній. Книга написана у 1988 році. Це не виправдання — але якби мадам справді спробувала б подорожувати мошканськими просторами радянського союзу, то радше за все вже на кордоні заплуталася б у дроті (який часом був під напругою) або взагалі потрапила б на мінне поле. Ото вже був би поворот.

Видавництво: Темпора
Переклав Макс Нестелєєв

..і оскільки рись Степан із київського зоопарку — моє альтер-его, покажу на його прикладі мої найближчі (але не єдині) книжкові плани.

#життябентежне

📚 Дзвінка Матіяш «Реквієм для листопаду» (2005; Факт)

Отримала в подарунок з промо «приклад найкращого українського постмоду» і тепер аж сумно, бо повістинка на мій смак не на 5⭐

Перше: книжка сильно в своїй епозі (90-00-і). Це коли літературу робили тільки філологи, і героями творів були відповідно філологи, викладачі, письменники, журналісти etc. Свого часу я начиталася такого в літжурналах, і оці Дарини, Маркіяни, Геники, Петрусі та Магди, які живуть у Львові, Франику або у Києві (як в цій книжці) — вкрай впізнавані. «Київським» цей твір для мене, до речі, не став. Згадками метро і Подолу все обмежилося, а песиня, що ночує біля Байкового, а вдень сидить на Подолі — розсмішила (вона в метро добирається на ночівлю, чи як?)

Друге: біда не в тім, що свище безсюжетність. У нас фабула — переживання дівчиною втрати матері — і тут цілком може бути міцна психологічна проза без особливих поворотів. Але вона не міцна. Коли з’являються замальовки ГГ і тривають четверть книжки, їхня неприв’язаність до заявленої теми геть розчарувала. Бо ті «етюди» могла написати дівчина після втрати матері або кохання, під час подорожі в Карпати й на Балі, роботи в СБУ чи на полі, вагітності або стаціонару в інфекційній лікарні. Зрадлива думка, що твір добивали тим, шо було — напрошується.   

До речі, книжці тричі згадується війна. Один раз — як ймовірна війна росії з Польщею, двічі — як мало можливий сценарій.

Якщо до рук потрапить щось інше цієї авторки — спробую почитати.