📚 КУРТ ВОННЕҐУТ «КОЛИСКА ДЛЯ КІШКИ» (1963)

🔖 Цього разу піду шляхом рафінованої суб’єктивщини, і напишу відгук так, наче письменник мені щось винен і мої очікування комусь цікаві😆

Отже, що сподобалося?
➕ Майже всі персонажі зображені яскраво та об’ємно. Навіть другорядні, навіть ті, що з’являються на 2-3 сторінки й щезають. Образ Фелікса Гоніккера, який взагалі неживий у момент, коли відбуваються події роману, потужно проходить від початку до кінця книги.
➕ У Воннеґута хороший гумор. Причому, чим чорніше він жартує, тим краще😈 Автор вписує іронію в діалоги, в описи й ще глибше — ну ось, наприклад, смертельний лід-9 вчений розробляє після запиту військових на зникнення багна.
➕ Десь вище на каналі я звірялася, що не люблю антиутопії. Одна з причин — непереконлива драматичність у порівнянні з реальними драмами. Тут майже все навпаки — я готова повірити в існування острова, який нікому не потрібен🚲, і навіть у релігійне вчення боконізм з його «п’ятковими» ритуалами.

Що не менш сподобалося?
📌 Я похвалила систему і якість персонажів, але є один нюанс. Оповідач на цьому тлі виглядає вельми функціональним суб’єктом, він ніби не має вираженого характеру і мотивації. Можливо, у цьому задум.
📌 Сюжет для мене виявився навдивовижу передбачуваним. Всі твісти зчитувалися наперед, що трохи послаблювало цікавість.
📌 Політичність «Колиски для кішки» якась прям наївна, так, наче над Куртом стояли цеерушники, і тикали пальцями у друкарську машинку. Може так і було?
Ось, наприклад, пасаж:
«Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».
Так само наївно автор/оповідач описує диктаторів, які «не витримують жорсткості своєї ролі».

У підсумку — легка, мила антиутопія, якщо це взагалі антиутопія. Сподіваюся у найближчі місяці перечитати «Бойню номер п’ять», яка колись мене дуже вразила.

➡️ Я читала (і цитувала) видання КСД, але його вже ніде немає, тому даю посилання на книгу на сайті Bookchef: https://bookchef.ua/product/koliska-dlya-kishki-1/

📚 ОЛЬГА ТОКАРЧУК «ШАФА» (2005)

🔖 Мусила перечитати те, що я писала про книги Токарчук раніше, бо навряд від «Шафи» можна було очікувати стильової чи тематичної унікальності. Її тут і немає.

📌 50+ сторінок, три тексти, які б помістилися у журнальну публікацію.
Потаємна деталізація Токарчук найбільше проявляється у першому оповіданні, яке дало назву збірці. Авторка деталізує і внутрішній світ героїв, і предметний. Наділяти речі властивостями й добирати для них очманілі характеристики — її фірмовий прийом.
З цієї книги запам’ятався «чотирикутний проституйований простір» у другому і найбільшому оповіданні «Готель». Це так говориться про готельну кімнату, бо ж її щоразу здають іншим, ну ви розумієте. Цариця небеса, шо тоді казати про вокзали 😂

👀 Героїня «Готелю» — покоївка, і так, це знову про підглядання за людськими життями, про вишукування точок опори — як не в собі, так в інших.
«Це Страх стелить їм ліжка — ця кістлява покоївка».
Саме у цьому оповіданні є моя улюблена сцена, у якій головна героїня розпитує колег про їхні рідні мови.

💻 Оповідання «Deus ex» — за назвою шутера — найбільше мені нагадало тексти з «Химерних оповідань» Ольги Токарчук, бо там майже всі персонажі мали вайб приречених гравців. Тільки в «Deus ex» є справжній гравець, який для повноти щастя прагне відшукати свою приреченість.
Deus ex machina — Deus vult ☝

Книга на сайті видавництва «Темпора» https://www.tempora.com.ua/uk/books/shafa/

📚 МАКСИМ НЕСТЕЛЄЄВ «НА МЕЖІ. СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ» (2013)

🔖 Максим Нестелєєв відомий в Україні вузькому, але завзятому колу любителів американського постмодернізму. Втім, «На межі» — його монографія, присвячена суїцидальному дискурсу української літератури між двома світовими війнами — у 20-30 роки XX століття. Тобто йдеться про літературу того періоду, коли перші постмодерністи тільки з’являлися на світ і йшли у дитсадок.
❗ Спойлер. Слово «постмодернізм» у книзі таки з’явиться, причому у вельми цікавому контексті. Так, припускається, що складну епоху перетворень можна сприймати як «несвідомий постмодернізм з його характерною психотичністю» (за Н. Зборовською).

Окремої уваги потребує метод, який обрано для дослідження — психоаналіз🍌
Зигмунда Фройда (1856-1939) вважають засновником психологічного пояснення самогубства, а неофройдисти розвинули психоаналітичну теорію суїциду. У 20-30-ті роки XX ст. теорії Фройда були надзвичайно популярними, тож обраний метод можна вважати суголосним добі.

Оскільки мені бракує бази, щоб писати рецензію, а не відгук, поділюся особистими знахідками та враженнями від цієї роботи.

1️⃣ Мене не лякає і не пригнічує тема суїциду, тож читалося легко. А ще, попри наукову термінологію, це добре і просто написано, бо автор, очевидно, намагався донести думку, а не вразити читача своєю освіченістю. За це респект 🤗

2️⃣ Деякий час я звикала до специфічної термінології психоаналізу. Як-от до слова «меланхолія», що вживається не в тому значенні, до якого я звикла. А коли воно переопилюється з другими поняттям — це взагалі прєлєсть🙈
Не втримаюся і процитую:
«Водночас слабкість Доленка, як і у Корденка та Докоренка з творів О. Плюща, є виявом загальної української меланхолійної мужності, не здатної пристосуватися до історичної ситуації початку XX ст.»
І ще прекрасне:
«Так, талант у творах С. Васильченка й І. Буніна є тим антропологічним недоліком, що ускладнює соціалізацію й адаптацію індивіда і безпосередньо активізує меланхолійний настрій».

3️⃣ У монографії грунтовно проаналізовано творчість трьох письменників — Миколи Хвильового, Григорія Епіка та Валер’яна Підмогильного. Разом з тим, згадується набагато більше авторів, окрім того, дослідження не обмежується двома десятиліттями. Наприклад, у перших розділах йдеться про декаданс — стиль кінця ХІХ - початку XX ст.
Багато згаданих імен вже навряд потраплять на обкладинки книжок. Хтось писав занадто заангажовано як для нашого часу, хтось просто слабо, не претендуючи на визнання навіть у СРСР. Деяких письменників я дивовижним чином видобула з глибин пам’яті (може у когось була тритомна «Антологія дитячої літератури» від «Веселки»?)

4️⃣ Якщо говорити про «фронтменів», яких обрано для дослідження, то кожен з них аналізується у своїй «текстобіографії». Цей термін М. Шрейєра для мене новий; текстобіографією позначаються зв’язки між текстами, епістолярієм та автобіографічними мотивами у творчості.
На мою думка, просто шикарна концепція, яка пасує до багатьох хороших письменників.

5️⃣ З книги можна почерпнути цікаву інформацію не лише про літературні течії та конкретних їхніх представників, але й загалом про літпроцес. Деталі на кшталт, хто і як сприйняв роман або оповідання, скільки твір витримав «публічних обговорень» (це щось на зразок сучасних книжкових клубів😁?), дають уявлення про непростий культурний ландшафт цих десятиліть.

6️⃣ Вони ще не називали себе «розстріляним відродженням» — цей термін прийшов пізніше. Але «втраченим поколінням» могли назватися, бо досить ясно усвідомлювали, як доведеться платити за досвід, винесений з революцій, воєн і терору.
Цим можна пояснити жорстокість, якою сповнені літературні твори того періоду (важливо — цілком реалістичні). Йдеться не лише про суїцидальність, у монографії також чимало говориться про зв’язок між аутоагресією й агресією. Природньо, що люди, які бачили багато страшних речей, будуть транслювати їх у творчості. Хоча, скажімо, Г. Епік, який вписує в оповідання для підлітків садистські епізоди, викликав питання вже у своїх сучасників.

[продовження]

7️⃣ 20-30-ті у СРСР — це поступовий перехід до повного тоталітаризму. Разом з тим, це вкрай конфліктний часопростір, і ця конфліктність навіть не завжди пов’язана з терором. І, звісно, вона завжди буде «особисто-соціальною», залишатися осторонь не вийде, а отже конфліктність стає фундаментом для деструктивності, і врешті, до самознищення.
Є ще одна риса цього періоду — його доконана нестабільність. Простий приклад — коли вчорашні народні герої стають ворогами народу, а стрілка курсу обертається зі швидкістю секундної.
До чого я веду?
Спойлерну один із фінальних висновків:
«Психосемантично домінантним настроєм української модерністської прози є розгубленість, а провідним настроєм суїцидальних мотивів у літературі зрілого модернізму — відчай».

Врешті, за Фроммом «оптимізм — відчужена форма віри, а песимізм — відчужена форма сумніву». У зазначений період громадяни окупованих республік мали набагато більше приводів для розгубленості та сумнівів, аніж до впевненості та віри.

📚 ІНҐЕБОРҐ БАХМАН «ТРИДЦЯТИЙ РІК» (1978)

🔖 Герої Бахман говорять так, наче дуже довго мовчали. І для когось це буде «мінусом» тексту, бо такий виклад означає крайню деталізованість, повтори, риторичні питання, і нарешті, переказ філософських ідей персонажа.

👤 Вам також у школі вбили у голову слабосилий термін «ліричний герой»? Мені — так. Героїв оповідань так і хочеться назвати ліричними, щоб це не означало. Складається враження, що саме емоційна забарвленість, а не автобіографічні факти — фундамент їхніх сповідей.

Безумовний «плюс» в тому, що кожній розповіді від першої особи я повірила, хоча персонажі дуже різні. Батько хлопчика, музикантка, суддя, журналісти та всі інші вималювані об’ємно (хоча, здається, всі однаково невротичні).

Найцінніший особисто для мене досвід, який транслює Інґеборґ Бахман — це життя у повоєнній Австрії, з усією його конфліктністю, що завжди притлумлюється і ніколи не вирішується. Набагато брутальніше про це говорила Ельфріде Єлінек (якщо цікаво, посилання на відгук на «За дверима» буде у коментарях), Бахман з її кардіоцентризмом не вдається до крайнощів, хоча теж проливає трохи крови 🩸

Якщо мене спитати, яке оповідання «Тридцятого року» я б перечитала просто зараз — то я відповіла б, що це «Молодість в австрійському місті». Розповідь про місто К., з аеродромом біля цвинтаря (про що ви зараз подумали?), розлюченими водами та повітряними тривогами — це чиста і дуже вільна поезія (а Інґеборґ Бахман таки поетка).

Книга на сайті Видавництва XXI: https://www.books-xxi.com.ua/products/tridtsyatij-rik

📚 ВОЛОДИМИР РАФЄЄНКО «МОБІЛЬНІ ХВИЛІ БУТТЯ» (2023)

🔖 Читати п’єси — це як дивитися стереокіно в аудіоплеєрі. З «Мобільними хвилями» це порівняння працює, бо автор передбачив низку ефектів, які слабко передаються на письмі.

📌 Щодо змісту напишу коротко. Це перенасичена документальними деталями робота, яка висвітлює початок повномасштабної війни. Вже через 10-20 років для цього невеликого тексту може знадобитися такий же об’єм приміток.
Письменник Володимир Рафєєнко переїхав на Київщину з Донецька у 2014 році, лютий-березень 2022 року провів в окупації, що, власне, і перенесено в книгу.

В анотації п’єсу називають «по-бароковому пишною, жорстокою і щемкою».
Що це означає на практиці?
В «Мобільних хвилях буття» на 87 сторінок 31 персонаж. Впродовж трьох частин вони будуть:
🔸 переживати всі можливі досвіди перших днів війни, у тому числі гинути від усіх видів російської зброї («Куди померли? Дивне питання. В Україну, звичайно»);
🔸 з’ясовувати свої непрості стосунки, які очікувано загострилися у лютому 2022;
🔸 розмовляти одночасно і дуже прямолінійно про минуле, теперішнє і майбутнє, щедро посилаючись на літературу, релігію, філософію etc.
Ось, наприклад, репліки героя Колі Хромого я гуглила — він говорить рядками віршів Лесі Українки, Ліни Костенко, Андруховича, Рильського, Семенка та інших, не буду спойлерити чому.
А ще у п’єси є другий, шекспірівський «екзоскелет»🎭, який інколи допомагає, а іноді більше грає на руку загальній надмірності.

Але в цілому, враження склалося позитивне, можу рекомендувати.

Книга на сайті видавництва Анетти Антоненко: https://anetta-publishers.com/books/194

📚 ДЖЕЙМС ДЖОЙС «ДУБЛІНЦІ» (1914)

🔖 Цей відгук окрім усього — нагадування собі перечитувати книги з відстані +10 років, бо я вже забула, яке то несамовите задоволення.

Збірку «Дублінці» Джеймс Джойс не міг опублікувати 9 років і отримав -надцять відмов від видавництв. Писалася вона у 1904-1907 рр., і в деяких оповіданнях особливо чітко промальовується гетерогенний політичний ландшафт того часу.
🍀 У Джойса дублінський міддл-клас вирішує за кого голосувати, в яку церкву ходити, чи наймати вчителя ірландської та взагалі, чи залишатися на острові. Тобто питання національної ідентичності, міжконфесійних стосунків, відносин з тими, хто «за водою» — це не абстрактні площини, а цілком прикладні.

🕸 Структура збірки просто-таки випещена автором, у мене склалося враження, що Джойс писав її з відповідальністю, з якою пишуть останні книги. Послідовність оповідань, перегуки та плетиво відносин між героями — це все прекрасно.

Що ще можна сказати про героїв (окрім, «до зустрічі в Уліссі»)?
📌 В багатьох оповіданнях персонажна історія має зміщений центр, герої проносять на витягнутих руках кілька основних ідей, які накладають на них відбиток.
Сюжети мереживні — недомовки доповнюють їх так само як і проговорене.
♣ Повсякчас виникають межові ситуації, викликані різними обставинами, як-от пошук себе, бідність, кохання та алкоголізм, інколи все разом.
До речі, з приміток можна дізнатися, що у часи Джойса готелі та паби продавала алкоголь лише у певні години, а мандрівникам — завжди. Воістину, вшанування «подорожніх на цій землі».

📍 Який емоційний спектр може подарувати персонажам Дублін? Провінційний, оф корз.
«Він був розчарованою людиною. Усі це помічали»
«Дублін — таке маленьке місто: всі про всіх усе знають»
«У Дубліні нема чого робити»
Це загальний занепад духу, який гостріше відчувається з віком, коли за душею накопичуюся «гріхи смертні, прощенні або просто вади».

Мені подобається ідея, що кожен письменник пише одну й ту саму історію. Цієї осені хочу прочитати всього Джойса, до якого зможу дотягнутися, щоб підтвердити або спростувати цю думку.

👉 Книга на сайті видавництва Komubook: https://komubook.com.ua/books/dublinci-kupyty-online