📚 КАРІН БОЄ «КАЛЛОКАЇН»

🔖 Шведська авторка зі складною біографією. Жила в історичний період, який мене завжди цікавив. Що може піти не так?
А те, що я не люблю антиутопії🤦 І тільки собі можу дорікати, що взяла цю книгу і відверто нудилася протягом читання.
На цьому сеанс самобичування закінчено, перейдемо до хорошого.

«Каллокаїн» з’явився у 1940 році, до виходу «1984» Орвелла, але після «Мы» Замятіна і «Який чудесний світ новий» Гакслі. З цього всього я не читала Замятіна, але можу порівняти роман Боє з іншими зразками жанру. Як на мене, в «Каллокаїні» авторка сфокусувалася на дослідженні міжособистісних зв’язків в умовах тоталітарної держави, тоді як всі інші питання — сильно другорядні.

📎 Історія відбувається під час перехідного етапу антиутопічного суспільства. Наче все стандартно — диктатура, загроза війни, «рівність» (вона ж — бідність), остаточна перемога державного над особистим (в спальні у «соратників» висять поліційні «око» і «вухо»). Але залишається неохоплений простір — думки, про які можна дізнатися зробивши людині ін’єкцію нововідкритого препарату каллокаїну.

💉 Персонажі Карін Боє могли б під впливом каллокаїну розказувати, що планують державний переворот і ненавидять владу, але більшість їхніх потаємних мрій зводяться до прагнення емоційної свободи та близькості з іншими.
Головний герой (винахідник каллокаїну Лео Калль) страждає не через отупляючу працю, несправедливість режиму або фізично тяжкі умови життя. Його турбує, що дружина може його зраджувати, а певні люди випромінюють дивну життєву силу.

Деформація самотньої людини — це одне, але оболонка особистості, якій є що/кого втрачати, завжди має більше щілин. Тож у центрі опиняються родина, виховання дітей, кохання, взаємини з колегами та цілком випадковими людьми. Хіба що про дружбу говорити не приходиться — потреба в дружніх відносинах не біологічна і не економічна, а, отже, для антиутопій не характерна.

📌 Словом, по-своєму це цікаво. Не знаю, чи існує жанр психологічної антиутопії, але я б віднесла «Каллокаїн» саме до нього. А ще, якщо вам близькі Елліот і Кафка, — можете пошукати у тексті відповідні відсилки та впливи.

Наостанок ще трохи бурчання 😊
Чи можна назвати «Каллокаїн» актуальною книжкою? З одного боку, я ловила в’єтнамські флешбеки🚁 у моментах, де обговорюється контроль думок і виникають сцени тотального стеження.
Але, гайз, розслідування про розгалужені щупальця якого-небудь Facebook можна прочитати у головних медіа світу — для цього не потрібні антиутопії. Про реальні тоталітарні режими виходять документалки та подкасти, а врятовані жертви тих режимів приходять у токшоу.
📍 Антиутопія — підцензурний жанр, який з’являється тоді, коли публіцистика в силу різних причин не «витягує» правду. При цьому Карін Боє, безумовно, мала не лише повне право, а й сміливість написати свій роман у вже охопленій війною Європі. Вона, до речі, відвідала і СРСР, і нацистську Німеччину (де навіть потрапила на вечір за участю Гітлера та Герінга) — тож знала про диктатури не з книжок.

➡️ Книга на сайті Видавництва Жупанського: https://publisher.in.ua/product/karin-boye-kallocain/

Найближчим часом оглядів не буде, але ловіть стікерпак з постмодерністами 👇
https://t.me/addstickers/postmodernist

(на фото — Вільям Гесс)

Дочитую нарешті 'Американу', дебют Дона Делілло, і попри деякі «але», це чудова книжка.

А улюбленим (до того ж найбільш ржачним) персонажем роману залишається ось цей writer of blank pages.
Feel his pain 🤗

📚 DON DELILLO «AMERICANA»

🔖 Складно сформулювати враження від «Американи» Дона Делілло, бо з голови не виходить думка: а чи міг цей дебютний роман стати культовим? І якщо так — за яких обставин.

📌 В 1971 році в Сполучених Штатах побачили світ Post Office (дебют Чарльза Буковскі) і Fear and Loathing in Las Vegas (другий і найвідоміший роман Гантера Неджоннідеппа Томпсона). Беззаперечно легендарні книги — кожна по-своєму.
«Американа» ж за духом мені ближча до інших знаменитих романів, які вийшли за 20 років до того — Керуаківської On the road та The Catcher in the Rye Селінджера (обидві — 1951).
Теми дороги або дорослішання морально застаріти не могли — справа завжди у подачі. Тож я роблю обережне припущення, що Делілло просто не дотиснув 👊

На момент виходу «Американи» люди побували на Місяці (or if you want — kudos to Kubrick😝), війна у В’єтнамі тривала понад 10 років і забрала декілька десятків тисяч життів, а на очах американців вбили президента.
Решта світу теж мала «розваги» — скажімо, у 1970 році в Бангладеші тільки один-єдиний циклон звів в могилу півмільйона людей. А в Європі навіть дали нобелівку Семюелю Беккету — бо що їм вже втрачати.

☝ Словом цей довгий відступ має доводити, що вкрай деталізована, меланхолійна, подекуди патетична та тонко іронічна «Американа» трохи не вписувалася в ту добу. Тому і не стала бест- або лонгселлером.

✔ З одного боку, за певних обставин Делілло міг розраховувати на успіх: у книзі є масштаб, актуальність, всеохопність. З іншого — його дебют виявився заявкою на довгу гру, що відчувається навіть з речей, які Делілло побіжно згадує в дебюті.
Бейсбол, сміття і вбивство Кеннеді — пізніше виявиться, що цьому можна присвячувати цілі романи, а якщо ні — то розділи розміром з роман. Ну і тема телебачення, звісно, отримає продовження в тому ж «Білому шумі».

📺 Наскрізні теми «Американи» — телебачення і смерть. Наприклад, один із другорядних героїв веде на місцевому радіо програму про смерть — з другої ночі до п'ятої ранку, від глупої ночі до сходу сонця. По телебаченню крутять рекламу зубної пасти — гігієна турбує американців не менше, ніж В’єтнам.

❎ Разом з тим в книзі відчувається бажання випробувати різні теми та жанри. Структурно це не жанрово-тематичний перетин, а скоріше послідовне нашарування з неспішного урбаністичного роману, корпоративної історії, роману дорослішання, road novel. Цих шарів не 13, як смуг на прапорі🇺🇸, але теж достатньо.
Але підкреслю ще раз: є відчуття, що йдеться не про занурення, а саме про випробовування. Призма автора (оповідача) нікуди не зміщується. Він змінює лише локації, але про рекламу, родину, жінок, релігію або мистецтво продовжує говорити тими ж словами.
Оскільки головний герой роману Девід Белл (нарешті вона назвала його ім’я😀) працює на телебаченні та знімає артхаусний фільм, можливо його призма — це оптична система відеокамери.

🔍 Деталізація Делілло (Белла) — і візуальна, і рефлексійна. Наприклад, читач отримує детальний офісних дверей та диванів, а разом з тим перелік причин брехати колишній дружині. Словом, це вже схоже на артхаусне кіно.

💬 Діалоги та монологи просякнуті іронією, ну майже всі.
- Що ти хочеш на Різдво, Хеллі?
- Аборт.

📍 А що там Америка?
Від району Олд Голлі до комун без поштового індексу вона залишається країною, яка піддається опису, але не може бути до кінця визначеною.

➡️ Книгу мені продав польський Амазон: https://www.amazon.pl/dp/0141188235

📚 САЛМАН РУШДІ «САТАНИНСЬКІ ВІРШІ»

🔖 Релігія не існує без політики та бізнесу.
Чесно кажучи, на цьому можна завершувати відгук, бо саме так я прочитала цю книгу — як політичну, викривальну, нещадну.

📌 Сюжетно «Сатанинські вірші» — це мішанина більш сучасних і міфічних ліній. Останні мають під собою основу, і є переказом релігійних оповідей.
Роману притаманна як блокова інтертекстуальність, так і численні дрібніші відсилки до релігії, мистецтва і навіть до популярної культури. Скажімо, я не фанатка 80-х, але якщо є бажання — можна нарити багато цікавого деталей.

⛪ Релігійна перелінковка (насамперед, іслам, але також індуїзм і християнство) — наскрізна і дещо хаотична. Переповідання священних легенд Рушді використовує не тільки як спробу погратися в альтернативну історію. Я бачу радше бажання показати, що пренатальна стадія розвитку релігій містила мало сакрального або величного.
Власне, ці ідеї автора і викликали у фундаменталістів відповідну їхньому світогляду реакцію. До того ж, неможливо згадувати в книзі про таємні катівні шаха Ірану, і розраховувати, що шах запросить тебе на піалу чаю.

✔ Повертаючись до зв’язки релігія-політика-бізнес.
Цей конгломерат легалізує безліч речей, від яких хочеться втекти на іншу планету🪐: злочини на грунті ненависті, право вірян образитися на будь-що, монетизацію духовних пошуків. Прикладів цього у «Сатанинських віршах» — десятки.
Ось скажімо, у романі місцеві бізнесмени пробують використовувати натовп прочан, що прямують до Мекки, як рекламний носій. Врешті Мекка цим прочанам все’дно не світить, а ось цікавість у публіки (читай — у ЦА) вони викликають, і чималу.

▣ Один із головних конфліктів у творі — це замикання культур та релігій у самих собі. Надзвичайно проблематична тема для Індії — болюча до крові.
До речі, жінка, до якої врешті повертається один з головних героїв (причому повертається із Великої Британії в Індію), є авторкою книжки про обмежувальний міф автентичності — «фольклористичну гамівну сорочку».

◈ В іммігрантських громадах Лондона проблема інша. Розтікання етнічних груп аж у цю частину земної кулі могло б сприяти їхній відкритості та порозумінню. Проте Лондон не лише столиця світу, а й столиця європейського расизму — принаймні таке складається враження. «З недосконалою привітністю, схильною до нетерпимості» — це вже слова одного з героїв.
«Лондонська» частина роману виявилася для мене найцікавішою. Рушді разом з героями навіть робить побіжну спробу з’ясувати причину погромів в іммігрантських кварталах — «навіщо люди палять власні вулиці»🚒 Один з персонажів лагідно називає заворушення «соціально-політичним явищем» — що, можливо, є правдою, але водночас не означає нічого.

Ну і наостанок. Усі лінії та історії, які стосуються любовних і родинних відносин, показують, який же все-таки Рушді сентиментальний чортяка👿
Але й іронічний теж, так що я йому пробачаю.
Моя улюблена цитата звучить так:
«..зрозумій, будь ласка: я інтелігентна жінка. Я прочитала «Поминки по Фіннегану» і знайома із постмодерністською критикою Заходу..»
Бойфренд цієї героїні — відбитий шахрай, від чого ще смішніше.

👉 Видавництво Жупанського роман перевидавати не поспішає, а дарма: https://publisher.in.ua/product/satanynski-virshi/

📚 ВІРДЖИНІЯ ВУЛФ «МІСІС ДЕЛЛОВЕЙ» (1925)

🔖 В цілому я поважаю цей роман як роман, а не як знакове надбання літератури — за стиль, ідеї (звісно, відносно тієї епохи), психологізм, історичні деталі. Щоправда, співчувати ключовим героям не виходить (самогубця з ПТСР не рахую), але це не причина не читати.

🌹 Місіс Делловей — не Клариса, а саме так, за чоловіком, — зручний образ, щоб і особисті драми, і соціалочку докрутити. Хоча соціалочка докрутиться і сама — ми ж пам’ятаємо, що 90% конфліктів у великобританській літературі спричинені класовою нерівністю (чесно кажучи, мене це харить, але що робить).
Клариса приписує собі «єдиний дар — інстинктивно розпізнавати людей»💭, що трохи йде в розріз із її тривогою щодо думок інших та сумнівами про зроблені вибори.

✔ Загалом згадані у романі «тривога і неспокій речей» видаються його фундаментом. Занурюючись у текстовий потік свідомості читач прирікає себе на споглядання безкінечних емоційних гірок, флешбеків, проєкцій та докорів сумління героїв. Суттєва перевага — цим героям переважно 50+, ну тобто життєвий досвід у них справді є. Прописані персонажі дуже об’ємно, воно й не дивно, бо авторка дає їм можливість говорити самим за себе.

Епоха між двома світовими війнами мені справді цікава, тому було приємно повибирати дрібнички з життя повоєнної Англії. Ну ось, наприклад, коли героїню дратує електричне світло💡, ти розумієш, що річ не у яскравості освітлення, а в тому, що люди банально не звикли до електрики.

📌 Наостанок розкажу про факт, який дещо змінив моє сприйняття подій роману та образу Клариси. В одній із ранніх редакцій місіс Делловей накладає на себе руки. Я не знаю, наскільки «раннім» був цей варіант і які інші події та роздуми викреслила Вірджинія Вульф, коли відмовилася від такої кінцівки. Проте, з цією інформацією фінальна сцена читається по-іншому. До речі, прочитала я про це у книзі «На межі. Суїцидальний дискурс українського модернізму» Максима Нестелєєва.

👉 «Місіс Делловей» на сайті видавництва Komubook https://komubook.com.ua/books/misis-dellovey

📚 КУРТ ВОННЕҐУТ «КОЛИСКА ДЛЯ КІШКИ» (1963)

🔖 Цього разу піду шляхом рафінованої суб’єктивщини, і напишу відгук так, наче письменник мені щось винен і мої очікування комусь цікаві😆

Отже, що сподобалося?
➕ Майже всі персонажі зображені яскраво та об’ємно. Навіть другорядні, навіть ті, що з’являються на 2-3 сторінки й щезають. Образ Фелікса Гоніккера, який взагалі неживий у момент, коли відбуваються події роману, потужно проходить від початку до кінця книги.
➕ У Воннеґута хороший гумор. Причому, чим чорніше він жартує, тим краще😈 Автор вписує іронію в діалоги, в описи й ще глибше — ну ось, наприклад, смертельний лід-9 вчений розробляє після запиту військових на зникнення багна.
➕ Десь вище на каналі я звірялася, що не люблю антиутопії. Одна з причин — непереконлива драматичність у порівнянні з реальними драмами. Тут майже все навпаки — я готова повірити в існування острова, який нікому не потрібен🚲, і навіть у релігійне вчення боконізм з його «п’ятковими» ритуалами.

Що не менш сподобалося?
📌 Я похвалила систему і якість персонажів, але є один нюанс. Оповідач на цьому тлі виглядає вельми функціональним суб’єктом, він ніби не має вираженого характеру і мотивації. Можливо, у цьому задум.
📌 Сюжет для мене виявився навдивовижу передбачуваним. Всі твісти зчитувалися наперед, що трохи послаблювало цікавість.
📌 Політичність «Колиски для кішки» якась прям наївна, так, наче над Куртом стояли цеерушники, і тикали пальцями у друкарську машинку. Може так і було?
Ось, наприклад, пасаж:
«Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».
Так само наївно автор/оповідач описує диктаторів, які «не витримують жорсткості своєї ролі».

У підсумку — легка, мила антиутопія, якщо це взагалі антиутопія. Сподіваюся у найближчі місяці перечитати «Бойню номер п’ять», яка колись мене дуже вразила.

➡️ Я читала (і цитувала) видання КСД, але його вже ніде немає, тому даю посилання на книгу на сайті Bookchef: https://bookchef.ua/product/koliska-dlya-kishki-1/

📚 ОЛЬГА ТОКАРЧУК «ШАФА» (2005)

🔖 Мусила перечитати те, що я писала про книги Токарчук раніше, бо навряд від «Шафи» можна було очікувати стильової чи тематичної унікальності. Її тут і немає.

📌 50+ сторінок, три тексти, які б помістилися у журнальну публікацію.
Потаємна деталізація Токарчук найбільше проявляється у першому оповіданні, яке дало назву збірці. Авторка деталізує і внутрішній світ героїв, і предметний. Наділяти речі властивостями й добирати для них очманілі характеристики — її фірмовий прийом.
З цієї книги запам’ятався «чотирикутний проституйований простір» у другому і найбільшому оповіданні «Готель». Це так говориться про готельну кімнату, бо ж її щоразу здають іншим, ну ви розумієте. Цариця небеса, шо тоді казати про вокзали 😂

👀 Героїня «Готелю» — покоївка, і так, це знову про підглядання за людськими життями, про вишукування точок опори — як не в собі, так в інших.
«Це Страх стелить їм ліжка — ця кістлява покоївка».
Саме у цьому оповіданні є моя улюблена сцена, у якій головна героїня розпитує колег про їхні рідні мови.

💻 Оповідання «Deus ex» — за назвою шутера — найбільше мені нагадало тексти з «Химерних оповідань» Ольги Токарчук, бо там майже всі персонажі мали вайб приречених гравців. Тільки в «Deus ex» є справжній гравець, який для повноти щастя прагне відшукати свою приреченість.
Deus ex machina — Deus vult ☝

Книга на сайті видавництва «Темпора» https://www.tempora.com.ua/uk/books/shafa/

📚 МАКСИМ НЕСТЕЛЄЄВ «НА МЕЖІ. СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ» (2013)

🔖 Максим Нестелєєв відомий в Україні вузькому, але завзятому колу любителів американського постмодернізму. Втім, «На межі» — його монографія, присвячена суїцидальному дискурсу української літератури між двома світовими війнами — у 20-30 роки XX століття. Тобто йдеться про літературу того періоду, коли перші постмодерністи тільки з’являлися на світ і йшли у дитсадок.
❗ Спойлер. Слово «постмодернізм» у книзі таки з’явиться, причому у вельми цікавому контексті. Так, припускається, що складну епоху перетворень можна сприймати як «несвідомий постмодернізм з його характерною психотичністю» (за Н. Зборовською).

Окремої уваги потребує метод, який обрано для дослідження — психоаналіз🍌
Зигмунда Фройда (1856-1939) вважають засновником психологічного пояснення самогубства, а неофройдисти розвинули психоаналітичну теорію суїциду. У 20-30-ті роки XX ст. теорії Фройда були надзвичайно популярними, тож обраний метод можна вважати суголосним добі.

Оскільки мені бракує бази, щоб писати рецензію, а не відгук, поділюся особистими знахідками та враженнями від цієї роботи.

1️⃣ Мене не лякає і не пригнічує тема суїциду, тож читалося легко. А ще, попри наукову термінологію, це добре і просто написано, бо автор, очевидно, намагався донести думку, а не вразити читача своєю освіченістю. За це респект 🤗

2️⃣ Деякий час я звикала до специфічної термінології психоаналізу. Як-от до слова «меланхолія», що вживається не в тому значенні, до якого я звикла. А коли воно переопилюється з другими поняттям — це взагалі прєлєсть🙈
Не втримаюся і процитую:
«Водночас слабкість Доленка, як і у Корденка та Докоренка з творів О. Плюща, є виявом загальної української меланхолійної мужності, не здатної пристосуватися до історичної ситуації початку XX ст.»
І ще прекрасне:
«Так, талант у творах С. Васильченка й І. Буніна є тим антропологічним недоліком, що ускладнює соціалізацію й адаптацію індивіда і безпосередньо активізує меланхолійний настрій».

3️⃣ У монографії грунтовно проаналізовано творчість трьох письменників — Миколи Хвильового, Григорія Епіка та Валер’яна Підмогильного. Разом з тим, згадується набагато більше авторів, окрім того, дослідження не обмежується двома десятиліттями. Наприклад, у перших розділах йдеться про декаданс — стиль кінця ХІХ - початку XX ст.
Багато згаданих імен вже навряд потраплять на обкладинки книжок. Хтось писав занадто заангажовано як для нашого часу, хтось просто слабо, не претендуючи на визнання навіть у СРСР. Деяких письменників я дивовижним чином видобула з глибин пам’яті (може у когось була тритомна «Антологія дитячої літератури» від «Веселки»?)

4️⃣ Якщо говорити про «фронтменів», яких обрано для дослідження, то кожен з них аналізується у своїй «текстобіографії». Цей термін М. Шрейєра для мене новий; текстобіографією позначаються зв’язки між текстами, епістолярієм та автобіографічними мотивами у творчості.
На мою думка, просто шикарна концепція, яка пасує до багатьох хороших письменників.

5️⃣ З книги можна почерпнути цікаву інформацію не лише про літературні течії та конкретних їхніх представників, але й загалом про літпроцес. Деталі на кшталт, хто і як сприйняв роман або оповідання, скільки твір витримав «публічних обговорень» (це щось на зразок сучасних книжкових клубів😁?), дають уявлення про непростий культурний ландшафт цих десятиліть.

6️⃣ Вони ще не називали себе «розстріляним відродженням» — цей термін прийшов пізніше. Але «втраченим поколінням» могли назватися, бо досить ясно усвідомлювали, як доведеться платити за досвід, винесений з революцій, воєн і терору.
Цим можна пояснити жорстокість, якою сповнені літературні твори того періоду (важливо — цілком реалістичні). Йдеться не лише про суїцидальність, у монографії також чимало говориться про зв’язок між аутоагресією й агресією. Природньо, що люди, які бачили багато страшних речей, будуть транслювати їх у творчості. Хоча, скажімо, Г. Епік, який вписує в оповідання для підлітків садистські епізоди, викликав питання вже у своїх сучасників.

[продовження]

7️⃣ 20-30-ті у СРСР — це поступовий перехід до повного тоталітаризму. Разом з тим, це вкрай конфліктний часопростір, і ця конфліктність навіть не завжди пов’язана з терором. І, звісно, вона завжди буде «особисто-соціальною», залишатися осторонь не вийде, а отже конфліктність стає фундаментом для деструктивності, і врешті, до самознищення.
Є ще одна риса цього періоду — його доконана нестабільність. Простий приклад — коли вчорашні народні герої стають ворогами народу, а стрілка курсу обертається зі швидкістю секундної.
До чого я веду?
Спойлерну один із фінальних висновків:
«Психосемантично домінантним настроєм української модерністської прози є розгубленість, а провідним настроєм суїцидальних мотивів у літературі зрілого модернізму — відчай».

Врешті, за Фроммом «оптимізм — відчужена форма віри, а песимізм — відчужена форма сумніву». У зазначений період громадяни окупованих республік мали набагато більше приводів для розгубленості та сумнівів, аніж до впевненості та віри.

📚 ІНҐЕБОРҐ БАХМАН «ТРИДЦЯТИЙ РІК» (1978)

🔖 Герої Бахман говорять так, наче дуже довго мовчали. І для когось це буде «мінусом» тексту, бо такий виклад означає крайню деталізованість, повтори, риторичні питання, і нарешті, переказ філософських ідей персонажа.

👤 Вам також у школі вбили у голову слабосилий термін «ліричний герой»? Мені — так. Героїв оповідань так і хочеться назвати ліричними, щоб це не означало. Складається враження, що саме емоційна забарвленість, а не автобіографічні факти — фундамент їхніх сповідей.

Безумовний «плюс» в тому, що кожній розповіді від першої особи я повірила, хоча персонажі дуже різні. Батько хлопчика, музикантка, суддя, журналісти та всі інші вималювані об’ємно (хоча, здається, всі однаково невротичні).

Найцінніший особисто для мене досвід, який транслює Інґеборґ Бахман — це життя у повоєнній Австрії, з усією його конфліктністю, що завжди притлумлюється і ніколи не вирішується. Набагато брутальніше про це говорила Ельфріде Єлінек (якщо цікаво, посилання на відгук на «За дверима» буде у коментарях), Бахман з її кардіоцентризмом не вдається до крайнощів, хоча теж проливає трохи крови 🩸

Якщо мене спитати, яке оповідання «Тридцятого року» я б перечитала просто зараз — то я відповіла б, що це «Молодість в австрійському місті». Розповідь про місто К., з аеродромом біля цвинтаря (про що ви зараз подумали?), розлюченими водами та повітряними тривогами — це чиста і дуже вільна поезія (а Інґеборґ Бахман таки поетка).

Книга на сайті Видавництва XXI: https://www.books-xxi.com.ua/products/tridtsyatij-rik