«За дверима» Ельфріди Єлінек дочитано, і поки всі враження вмістилися в оце ☝️
P. S. Відгук буде

📚 ЕЛЬФРІДЕ ЄЛІНЕК «ЗА ДВЕРИМА»

🔖 1950-ті роки. Троє випускників віденської гімназії та один молодий робітник перебувають у (псевдо)інтелектуальних пошуках (скільки юних душ загубили Камю і Сартр?😉)
При цьому четвірка практикує насилля, віддаючи перевагу розбійним нападам.
Близнюки Райнер та Анна («не маргінальні персонажі») — діти колишнього офіцера СС (цей безногий садист «руйнує затишок, хоч би де його виявив»).
У Софі («зовнішня оболонка якої не дає підстав угледіти в ній хоч якихось тілесних функцій») — дуже заможний батько і мати-істеричка.
Мати Ганса готова померти «за соціал-демократію і робітничу справу».

◈ «За дверима» не має формальної структури з розділами, і це цікавий досвід. Часом було враження, наче переглядаєш стару чорно-білу кінохроніку: сцени у різних часових вимірах, розмови, спогади, замальовки, монологи, роздуми.
При цьому відсторонена історичність вщент ламається жорстокими сценами, фізіологічними подробицями та шокуючими подорожами у свідомість персонажів.

🤡 До чого мемчик вище у стрічці? Мені здалося, вуха Фройда стирчать буквально з кожної лінії, яку виводить Єлінек. Може воно й добре — процес саморуйнування персонажів добре прописаний і вмотивований, хоч і по-фройдівськи.
⇨ Маємо: конфлікти свідомого і несвідомого, пригнічені потяги, які формують поведінку, болючі захисні механізми.
⇨ Отримуємо: цілу колекцію ситуацій, які це ілюструють, — насильство, невротичні порушення, як-то німота і розлади харчування, спроби творчості (арттерапія, що тебе вбиває), і врешті батьківсько-дитячі взаємини, у яких сором, зневагу і конкуренцію просто неможливо приховати.

Звісно, у книзі важливий історичний контекст. Австрія — колишня провінція Рейху (до речі, у книзі є цікава репліка Ганса про любов до німецьких фільмів). Після завершення Другої світової її поділили на чотири окупаційні зони. Останні іноземні військовики залишили країну у 1955 році, й відтоді вона стала нейтральною.
😑 І якщо вас колись цікавило питання «а куди ж поділися нацисти після війни?», то у Єлінек є відповідь. Нікуди не поділися. Післявоєнній державі зазвичай настільки складно економічно та політично, що їй ніколи займатися перевихованням вбивць, принаймні перші роки.
✖ Навіть у випаленому полі залишається насіння. Насіння зла проростає іншим злом — молодшим і вправнішим.

Матері Ганса і близнят переконуються ще й у тому, що скільки не вкладай у дітей хорошого (авжеж суб’єктивно хорошого) — ефекту можеш не дочекатися, нащадки залишаться клінічно байдужими.
📌 «Мама, зі свого боку, намагається прищепити дітям людяність, в цьому полягає роль матері. Але вже незабаром їй доводиться облишити цю справу, бо діти воліють бути нелюдяними і роблять усе, щоб так і виглядати».

Ні, цього разу я не буду розвивати паралелі з росією, яка теж прогрАє війну й отримає своє насіння.

P. S. В англомовному перекладі назву книги переклали як Wonderful, Wonderful Times. В оригіналі — Die Ausgesperrten (зачинений? заблокований?). Це просто до слова — я далека від перекладацької теми, і не знаю, як краще.

➡️ Книга на сайті Видавництва Жупанського: https://publisher.in.ua/product/elfride-yelinek-za-dveryma/

📚 В. Ґ. ЗЕБАЛЬД «КІЛЬЦЯ САТУРНА. ОДНЕ АНГЛІЙСЬКЕ ПАЛОМНИЦТВО»

🔖 «Живи та записуй»? «Ходи та записуй»? «Вивчай, спостерігай, згадуй і ..»?
Отже, в графстві Саффолк на сході Англії подорожує герой, від імені якого ведеться оповідь. І ця оповідь настільки ефемерна (від того не менш прекрасна), що всі 300 сторінок книги я намагалася визначити цей жанр. Історичний нонфікшн, автофікшн, подорожній щоденник?

⚪ Хай там як, Зебальд не перестає бути Зебальдом — німецьким емігрантом в Англії. Коло тем, які йому болять, буде визначати настрій тексту.

◒ Вигнання.
Скажімо, крім проговорювання власного досвіду, Зебальд згадує уродженця Житомирщини, поляка Теодора Йозефа Конрада (того самого Джозефа Конрада), який у перше своє вигнання поїхав у Вологду.
Втім, найбільш болісною для мене лишається історія родини Ешбері, члени якої «живуть під власним дахом як біженці», бодай, тому, що колись інший їхній будинок спалили повстанці під час громадянської війни.

◐ Історія, збудована на насиллі.
Тут багато прикладів — етнічні чистки в Хорватії, білі ірландські раби, кривава колонізація Африки, показове знищення британцями парку Юаньмін’юань — все, що призводить до..

◓ ..занепаду і смерті.
З масштабних морських битв починається падіння цілих країн, «повзучий» занепад переслідує англійську провінцію і десь там живе власник похоронного бюро Сквірелл, який немає жодної пам’яті для життя, але чудово пам’ятає всіх померлих.

◑ Темна натурфілософія.
Томас Браун із птахом-бугаєм в кабінеті, приречені оселедці Північного моря, країна Бразилія, в імені якої — жевріюче вугілля, жорстокість метеликів-шовкопрядів. Врешті emparkment — спроба зробити все по-своєму.

◕ Мистецтво.
І це не лише про авторів, які «мордуються письменництвом», але й про інших митців і науковців, які до них прирівняні.
Можливо, це найбільш невловна ідея, але мені здається, що Зебальд робить спробу віднести до творчої категорії всіх людей, які опікуються своєю спадщиною, фактично кожного, хто пам’ятає про смерть.

Книга на сайті видавництва Komubook: https://komubook.com.ua/books/kiltsya-saturna

📚 ОЛЬГА ТОКАРЧУК «ХИМЕРНІ ОПОВІДАННЯ»

🔖 Маленька збірка оповідань (символічні для мене 208 сторінок) від королеви прикмет і прикметників — Ольги Токарчук.

«Химерні оповідання» — це таке собі буттєдослідження, вивчення меж людськості та тілесності, природності та штучності, де все важливе переказане у кількох історіях з ретельно виписаним сеттінгом. Деякі з них відбуваються в утопічному майбутньому (близькому і моторошному). На 20-30 сторінках авторка примудряється змалювати не лише картинку, а й механізми. Це викликає захоплення, адже справа точно не в прикметниках 😏

Втім, про що б не писала Токарчук — вона пише про смерть. Щоправда, незрозуміло, чи буває смерть остаточною, чи це просто виявляється переходом. В оповіданні Transfudium в готельному номері біля ліжка смертельно хворої героїні лежать «Метаморфози» Овідія — такий собі натяк на відносність минучості.

👥 Якщо ж говорити про персонажів, то їхні образи вибудовуються зі страху смерті, а також із розпачу, обурення, протесту та інших похідних від цього страху емоцій.
Звідси герої з межовими станами свідомості, звідси безкінечні ігри розуму, який шукає вихід із ситуації.
В оповіданні «Зелені діти» король на питання що таке природа відповідає «Це велике ніщо»🗿
Що тоді людина? Бодай відповідь належить шукати поруч.

➡️ Книга на сайті видавництва «Темпора»:
https://www.tempora.com.ua/uk/books/himern-opovdannja/

📚 КАРІН БОЄ «КАЛЛОКАЇН»

🔖 Шведська авторка зі складною біографією. Жила в історичний період, який мене завжди цікавив. Що може піти не так?
А те, що я не люблю антиутопії🤦 І тільки собі можу дорікати, що взяла цю книгу і відверто нудилася протягом читання.
На цьому сеанс самобичування закінчено, перейдемо до хорошого.

«Каллокаїн» з’явився у 1940 році, до виходу «1984» Орвелла, але після «Мы» Замятіна і «Який чудесний світ новий» Гакслі. З цього всього я не читала Замятіна, але можу порівняти роман Боє з іншими зразками жанру. Як на мене, в «Каллокаїні» авторка сфокусувалася на дослідженні міжособистісних зв’язків в умовах тоталітарної держави, тоді як всі інші питання — сильно другорядні.

📎 Історія відбувається під час перехідного етапу антиутопічного суспільства. Наче все стандартно — диктатура, загроза війни, «рівність» (вона ж — бідність), остаточна перемога державного над особистим (в спальні у «соратників» висять поліційні «око» і «вухо»). Але залишається неохоплений простір — думки, про які можна дізнатися зробивши людині ін’єкцію нововідкритого препарату каллокаїну.

💉 Персонажі Карін Боє могли б під впливом каллокаїну розказувати, що планують державний переворот і ненавидять владу, але більшість їхніх потаємних мрій зводяться до прагнення емоційної свободи та близькості з іншими.
Головний герой (винахідник каллокаїну Лео Калль) страждає не через отупляючу працю, несправедливість режиму або фізично тяжкі умови життя. Його турбує, що дружина може його зраджувати, а певні люди випромінюють дивну життєву силу.

Деформація самотньої людини — це одне, але оболонка особистості, якій є що/кого втрачати, завжди має більше щілин. Тож у центрі опиняються родина, виховання дітей, кохання, взаємини з колегами та цілком випадковими людьми. Хіба що про дружбу говорити не приходиться — потреба в дружніх відносинах не біологічна і не економічна, а, отже, для антиутопій не характерна.

📌 Словом, по-своєму це цікаво. Не знаю, чи існує жанр психологічної антиутопії, але я б віднесла «Каллокаїн» саме до нього. А ще, якщо вам близькі Елліот і Кафка, — можете пошукати у тексті відповідні відсилки та впливи.

Наостанок ще трохи бурчання 😊
Чи можна назвати «Каллокаїн» актуальною книжкою? З одного боку, я ловила в’єтнамські флешбеки🚁 у моментах, де обговорюється контроль думок і виникають сцени тотального стеження.
Але, гайз, розслідування про розгалужені щупальця якого-небудь Facebook можна прочитати у головних медіа світу — для цього не потрібні антиутопії. Про реальні тоталітарні режими виходять документалки та подкасти, а врятовані жертви тих режимів приходять у токшоу.
📍 Антиутопія — підцензурний жанр, який з’являється тоді, коли публіцистика в силу різних причин не «витягує» правду. При цьому Карін Боє, безумовно, мала не лише повне право, а й сміливість написати свій роман у вже охопленій війною Європі. Вона, до речі, відвідала і СРСР, і нацистську Німеччину (де навіть потрапила на вечір за участю Гітлера та Герінга) — тож знала про диктатури не з книжок.

➡️ Книга на сайті Видавництва Жупанського: https://publisher.in.ua/product/karin-boye-kallocain/

Найближчим часом оглядів не буде, але ловіть стікерпак з постмодерністами 👇
https://t.me/addstickers/postmodernist

(на фото — Вільям Гесс)

Дочитую нарешті 'Американу', дебют Дона Делілло, і попри деякі «але», це чудова книжка.

А улюбленим (до того ж найбільш ржачним) персонажем роману залишається ось цей writer of blank pages.
Feel his pain 🤗

📚 DON DELILLO «AMERICANA»

🔖 Складно сформулювати враження від «Американи» Дона Делілло, бо з голови не виходить думка: а чи міг цей дебютний роман стати культовим? І якщо так — за яких обставин.

📌 В 1971 році в Сполучених Штатах побачили світ Post Office (дебют Чарльза Буковскі) і Fear and Loathing in Las Vegas (другий і найвідоміший роман Гантера Неджоннідеппа Томпсона). Беззаперечно легендарні книги — кожна по-своєму.
«Американа» ж за духом мені ближча до інших знаменитих романів, які вийшли за 20 років до того — Керуаківської On the road та The Catcher in the Rye Селінджера (обидві — 1951).
Теми дороги або дорослішання морально застаріти не могли — справа завжди у подачі. Тож я роблю обережне припущення, що Делілло просто не дотиснув 👊

На момент виходу «Американи» люди побували на Місяці (or if you want — kudos to Kubrick😝), війна у В’єтнамі тривала понад 10 років і забрала декілька десятків тисяч життів, а на очах американців вбили президента.
Решта світу теж мала «розваги» — скажімо, у 1970 році в Бангладеші тільки один-єдиний циклон звів в могилу півмільйона людей. А в Європі навіть дали нобелівку Семюелю Беккету — бо що їм вже втрачати.

☝ Словом цей довгий відступ має доводити, що вкрай деталізована, меланхолійна, подекуди патетична та тонко іронічна «Американа» трохи не вписувалася в ту добу. Тому і не стала бест- або лонгселлером.

✔ З одного боку, за певних обставин Делілло міг розраховувати на успіх: у книзі є масштаб, актуальність, всеохопність. З іншого — його дебют виявився заявкою на довгу гру, що відчувається навіть з речей, які Делілло побіжно згадує в дебюті.
Бейсбол, сміття і вбивство Кеннеді — пізніше виявиться, що цьому можна присвячувати цілі романи, а якщо ні — то розділи розміром з роман. Ну і тема телебачення, звісно, отримає продовження в тому ж «Білому шумі».

📺 Наскрізні теми «Американи» — телебачення і смерть. Наприклад, один із другорядних героїв веде на місцевому радіо програму про смерть — з другої ночі до п'ятої ранку, від глупої ночі до сходу сонця. По телебаченню крутять рекламу зубної пасти — гігієна турбує американців не менше, ніж В’єтнам.

❎ Разом з тим в книзі відчувається бажання випробувати різні теми та жанри. Структурно це не жанрово-тематичний перетин, а скоріше послідовне нашарування з неспішного урбаністичного роману, корпоративної історії, роману дорослішання, road novel. Цих шарів не 13, як смуг на прапорі🇺🇸, але теж достатньо.
Але підкреслю ще раз: є відчуття, що йдеться не про занурення, а саме про випробовування. Призма автора (оповідача) нікуди не зміщується. Він змінює лише локації, але про рекламу, родину, жінок, релігію або мистецтво продовжує говорити тими ж словами.
Оскільки головний герой роману Девід Белл (нарешті вона назвала його ім’я😀) працює на телебаченні та знімає артхаусний фільм, можливо його призма — це оптична система відеокамери.

🔍 Деталізація Делілло (Белла) — і візуальна, і рефлексійна. Наприклад, читач отримує детальний офісних дверей та диванів, а разом з тим перелік причин брехати колишній дружині. Словом, це вже схоже на артхаусне кіно.

💬 Діалоги та монологи просякнуті іронією, ну майже всі.
- Що ти хочеш на Різдво, Хеллі?
- Аборт.

📍 А що там Америка?
Від району Олд Голлі до комун без поштового індексу вона залишається країною, яка піддається опису, але не може бути до кінця визначеною.

➡️ Книгу мені продав польський Амазон: https://www.amazon.pl/dp/0141188235

📚 САЛМАН РУШДІ «САТАНИНСЬКІ ВІРШІ»

🔖 Релігія не існує без політики та бізнесу.
Чесно кажучи, на цьому можна завершувати відгук, бо саме так я прочитала цю книгу — як політичну, викривальну, нещадну.

📌 Сюжетно «Сатанинські вірші» — це мішанина більш сучасних і міфічних ліній. Останні мають під собою основу, і є переказом релігійних оповідей.
Роману притаманна як блокова інтертекстуальність, так і численні дрібніші відсилки до релігії, мистецтва і навіть до популярної культури. Скажімо, я не фанатка 80-х, але якщо є бажання — можна нарити багато цікавого деталей.

⛪ Релігійна перелінковка (насамперед, іслам, але також індуїзм і християнство) — наскрізна і дещо хаотична. Переповідання священних легенд Рушді використовує не тільки як спробу погратися в альтернативну історію. Я бачу радше бажання показати, що пренатальна стадія розвитку релігій містила мало сакрального або величного.
Власне, ці ідеї автора і викликали у фундаменталістів відповідну їхньому світогляду реакцію. До того ж, неможливо згадувати в книзі про таємні катівні шаха Ірану, і розраховувати, що шах запросить тебе на піалу чаю.

✔ Повертаючись до зв’язки релігія-політика-бізнес.
Цей конгломерат легалізує безліч речей, від яких хочеться втекти на іншу планету🪐: злочини на грунті ненависті, право вірян образитися на будь-що, монетизацію духовних пошуків. Прикладів цього у «Сатанинських віршах» — десятки.
Ось скажімо, у романі місцеві бізнесмени пробують використовувати натовп прочан, що прямують до Мекки, як рекламний носій. Врешті Мекка цим прочанам все’дно не світить, а ось цікавість у публіки (читай — у ЦА) вони викликають, і чималу.

▣ Один із головних конфліктів у творі — це замикання культур та релігій у самих собі. Надзвичайно проблематична тема для Індії — болюча до крові.
До речі, жінка, до якої врешті повертається один з головних героїв (причому повертається із Великої Британії в Індію), є авторкою книжки про обмежувальний міф автентичності — «фольклористичну гамівну сорочку».

◈ В іммігрантських громадах Лондона проблема інша. Розтікання етнічних груп аж у цю частину земної кулі могло б сприяти їхній відкритості та порозумінню. Проте Лондон не лише столиця світу, а й столиця європейського расизму — принаймні таке складається враження. «З недосконалою привітністю, схильною до нетерпимості» — це вже слова одного з героїв.
«Лондонська» частина роману виявилася для мене найцікавішою. Рушді разом з героями навіть робить побіжну спробу з’ясувати причину погромів в іммігрантських кварталах — «навіщо люди палять власні вулиці»🚒 Один з персонажів лагідно називає заворушення «соціально-політичним явищем» — що, можливо, є правдою, але водночас не означає нічого.

Ну і наостанок. Усі лінії та історії, які стосуються любовних і родинних відносин, показують, який же все-таки Рушді сентиментальний чортяка👿
Але й іронічний теж, так що я йому пробачаю.
Моя улюблена цитата звучить так:
«..зрозумій, будь ласка: я інтелігентна жінка. Я прочитала «Поминки по Фіннегану» і знайома із постмодерністською критикою Заходу..»
Бойфренд цієї героїні — відбитий шахрай, від чого ще смішніше.

👉 Видавництво Жупанського роман перевидавати не поспішає, а дарма: https://publisher.in.ua/product/satanynski-virshi/

📚 ВІРДЖИНІЯ ВУЛФ «МІСІС ДЕЛЛОВЕЙ» (1925)

🔖 В цілому я поважаю цей роман як роман, а не як знакове надбання літератури — за стиль, ідеї (звісно, відносно тієї епохи), психологізм, історичні деталі. Щоправда, співчувати ключовим героям не виходить (самогубця з ПТСР не рахую), але це не причина не читати.

🌹 Місіс Делловей — не Клариса, а саме так, за чоловіком, — зручний образ, щоб і особисті драми, і соціалочку докрутити. Хоча соціалочка докрутиться і сама — ми ж пам’ятаємо, що 90% конфліктів у великобританській літературі спричинені класовою нерівністю (чесно кажучи, мене це харить, але що робить).
Клариса приписує собі «єдиний дар — інстинктивно розпізнавати людей»💭, що трохи йде в розріз із її тривогою щодо думок інших та сумнівами про зроблені вибори.

✔ Загалом згадані у романі «тривога і неспокій речей» видаються його фундаментом. Занурюючись у текстовий потік свідомості читач прирікає себе на споглядання безкінечних емоційних гірок, флешбеків, проєкцій та докорів сумління героїв. Суттєва перевага — цим героям переважно 50+, ну тобто життєвий досвід у них справді є. Прописані персонажі дуже об’ємно, воно й не дивно, бо авторка дає їм можливість говорити самим за себе.

Епоха між двома світовими війнами мені справді цікава, тому було приємно повибирати дрібнички з життя повоєнної Англії. Ну ось, наприклад, коли героїню дратує електричне світло💡, ти розумієш, що річ не у яскравості освітлення, а в тому, що люди банально не звикли до електрики.

📌 Наостанок розкажу про факт, який дещо змінив моє сприйняття подій роману та образу Клариси. В одній із ранніх редакцій місіс Делловей накладає на себе руки. Я не знаю, наскільки «раннім» був цей варіант і які інші події та роздуми викреслила Вірджинія Вульф, коли відмовилася від такої кінцівки. Проте, з цією інформацією фінальна сцена читається по-іншому. До речі, прочитала я про це у книзі «На межі. Суїцидальний дискурс українського модернізму» Максима Нестелєєва.

👉 «Місіс Делловей» на сайті видавництва Komubook https://komubook.com.ua/books/misis-dellovey

📚 КУРТ ВОННЕҐУТ «КОЛИСКА ДЛЯ КІШКИ» (1963)

🔖 Цього разу піду шляхом рафінованої суб’єктивщини, і напишу відгук так, наче письменник мені щось винен і мої очікування комусь цікаві😆

Отже, що сподобалося?
➕ Майже всі персонажі зображені яскраво та об’ємно. Навіть другорядні, навіть ті, що з’являються на 2-3 сторінки й щезають. Образ Фелікса Гоніккера, який взагалі неживий у момент, коли відбуваються події роману, потужно проходить від початку до кінця книги.
➕ У Воннеґута хороший гумор. Причому, чим чорніше він жартує, тим краще😈 Автор вписує іронію в діалоги, в описи й ще глибше — ну ось, наприклад, смертельний лід-9 вчений розробляє після запиту військових на зникнення багна.
➕ Десь вище на каналі я звірялася, що не люблю антиутопії. Одна з причин — непереконлива драматичність у порівнянні з реальними драмами. Тут майже все навпаки — я готова повірити в існування острова, який нікому не потрібен🚲, і навіть у релігійне вчення боконізм з його «п’ятковими» ритуалами.

Що не менш сподобалося?
📌 Я похвалила систему і якість персонажів, але є один нюанс. Оповідач на цьому тлі виглядає вельми функціональним суб’єктом, він ніби не має вираженого характеру і мотивації. Можливо, у цьому задум.
📌 Сюжет для мене виявився навдивовижу передбачуваним. Всі твісти зчитувалися наперед, що трохи послаблювало цікавість.
📌 Політичність «Колиски для кішки» якась прям наївна, так, наче над Куртом стояли цеерушники, і тикали пальцями у друкарську машинку. Може так і було?
Ось, наприклад, пасаж:
«Американці постійно шукають любові до себе в таких формах, яких вона ніколи не набуває, і в таких місцях, де її не можна знайти. З цим потрібно щось робити».
Так само наївно автор/оповідач описує диктаторів, які «не витримують жорсткості своєї ролі».

У підсумку — легка, мила антиутопія, якщо це взагалі антиутопія. Сподіваюся у найближчі місяці перечитати «Бойню номер п’ять», яка колись мене дуже вразила.

➡️ Я читала (і цитувала) видання КСД, але його вже ніде немає, тому даю посилання на книгу на сайті Bookchef: https://bookchef.ua/product/koliska-dlya-kishki-1/

📚 ОЛЬГА ТОКАРЧУК «ШАФА» (2005)

🔖 Мусила перечитати те, що я писала про книги Токарчук раніше, бо навряд від «Шафи» можна було очікувати стильової чи тематичної унікальності. Її тут і немає.

📌 50+ сторінок, три тексти, які б помістилися у журнальну публікацію.
Потаємна деталізація Токарчук найбільше проявляється у першому оповіданні, яке дало назву збірці. Авторка деталізує і внутрішній світ героїв, і предметний. Наділяти речі властивостями й добирати для них очманілі характеристики — її фірмовий прийом.
З цієї книги запам’ятався «чотирикутний проституйований простір» у другому і найбільшому оповіданні «Готель». Це так говориться про готельну кімнату, бо ж її щоразу здають іншим, ну ви розумієте. Цариця небеса, шо тоді казати про вокзали 😂

👀 Героїня «Готелю» — покоївка, і так, це знову про підглядання за людськими життями, про вишукування точок опори — як не в собі, так в інших.
«Це Страх стелить їм ліжка — ця кістлява покоївка».
Саме у цьому оповіданні є моя улюблена сцена, у якій головна героїня розпитує колег про їхні рідні мови.

💻 Оповідання «Deus ex» — за назвою шутера — найбільше мені нагадало тексти з «Химерних оповідань» Ольги Токарчук, бо там майже всі персонажі мали вайб приречених гравців. Тільки в «Deus ex» є справжній гравець, який для повноти щастя прагне відшукати свою приреченість.
Deus ex machina — Deus vult ☝

Книга на сайті видавництва «Темпора» https://www.tempora.com.ua/uk/books/shafa/

📚 МАКСИМ НЕСТЕЛЄЄВ «НА МЕЖІ. СУЇЦИДАЛЬНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ» (2013)

🔖 Максим Нестелєєв відомий в Україні вузькому, але завзятому колу любителів американського постмодернізму. Втім, «На межі» — його монографія, присвячена суїцидальному дискурсу української літератури між двома світовими війнами — у 20-30 роки XX століття. Тобто йдеться про літературу того періоду, коли перші постмодерністи тільки з’являлися на світ і йшли у дитсадок.
❗ Спойлер. Слово «постмодернізм» у книзі таки з’явиться, причому у вельми цікавому контексті. Так, припускається, що складну епоху перетворень можна сприймати як «несвідомий постмодернізм з його характерною психотичністю» (за Н. Зборовською).

Окремої уваги потребує метод, який обрано для дослідження — психоаналіз🍌
Зигмунда Фройда (1856-1939) вважають засновником психологічного пояснення самогубства, а неофройдисти розвинули психоаналітичну теорію суїциду. У 20-30-ті роки XX ст. теорії Фройда були надзвичайно популярними, тож обраний метод можна вважати суголосним добі.

Оскільки мені бракує бази, щоб писати рецензію, а не відгук, поділюся особистими знахідками та враженнями від цієї роботи.

1️⃣ Мене не лякає і не пригнічує тема суїциду, тож читалося легко. А ще, попри наукову термінологію, це добре і просто написано, бо автор, очевидно, намагався донести думку, а не вразити читача своєю освіченістю. За це респект 🤗

2️⃣ Деякий час я звикала до специфічної термінології психоаналізу. Як-от до слова «меланхолія», що вживається не в тому значенні, до якого я звикла. А коли воно переопилюється з другими поняттям — це взагалі прєлєсть🙈
Не втримаюся і процитую:
«Водночас слабкість Доленка, як і у Корденка та Докоренка з творів О. Плюща, є виявом загальної української меланхолійної мужності, не здатної пристосуватися до історичної ситуації початку XX ст.»
І ще прекрасне:
«Так, талант у творах С. Васильченка й І. Буніна є тим антропологічним недоліком, що ускладнює соціалізацію й адаптацію індивіда і безпосередньо активізує меланхолійний настрій».

3️⃣ У монографії грунтовно проаналізовано творчість трьох письменників — Миколи Хвильового, Григорія Епіка та Валер’яна Підмогильного. Разом з тим, згадується набагато більше авторів, окрім того, дослідження не обмежується двома десятиліттями. Наприклад, у перших розділах йдеться про декаданс — стиль кінця ХІХ - початку XX ст.
Багато згаданих імен вже навряд потраплять на обкладинки книжок. Хтось писав занадто заангажовано як для нашого часу, хтось просто слабо, не претендуючи на визнання навіть у СРСР. Деяких письменників я дивовижним чином видобула з глибин пам’яті (може у когось була тритомна «Антологія дитячої літератури» від «Веселки»?)

4️⃣ Якщо говорити про «фронтменів», яких обрано для дослідження, то кожен з них аналізується у своїй «текстобіографії». Цей термін М. Шрейєра для мене новий; текстобіографією позначаються зв’язки між текстами, епістолярієм та автобіографічними мотивами у творчості.
На мою думка, просто шикарна концепція, яка пасує до багатьох хороших письменників.

5️⃣ З книги можна почерпнути цікаву інформацію не лише про літературні течії та конкретних їхніх представників, але й загалом про літпроцес. Деталі на кшталт, хто і як сприйняв роман або оповідання, скільки твір витримав «публічних обговорень» (це щось на зразок сучасних книжкових клубів😁?), дають уявлення про непростий культурний ландшафт цих десятиліть.

6️⃣ Вони ще не називали себе «розстріляним відродженням» — цей термін прийшов пізніше. Але «втраченим поколінням» могли назватися, бо досить ясно усвідомлювали, як доведеться платити за досвід, винесений з революцій, воєн і терору.
Цим можна пояснити жорстокість, якою сповнені літературні твори того періоду (важливо — цілком реалістичні). Йдеться не лише про суїцидальність, у монографії також чимало говориться про зв’язок між аутоагресією й агресією. Природньо, що люди, які бачили багато страшних речей, будуть транслювати їх у творчості. Хоча, скажімо, Г. Епік, який вписує в оповідання для підлітків садистські епізоди, викликав питання вже у своїх сучасників.

[продовження]

7️⃣ 20-30-ті у СРСР — це поступовий перехід до повного тоталітаризму. Разом з тим, це вкрай конфліктний часопростір, і ця конфліктність навіть не завжди пов’язана з терором. І, звісно, вона завжди буде «особисто-соціальною», залишатися осторонь не вийде, а отже конфліктність стає фундаментом для деструктивності, і врешті, до самознищення.
Є ще одна риса цього періоду — його доконана нестабільність. Простий приклад — коли вчорашні народні герої стають ворогами народу, а стрілка курсу обертається зі швидкістю секундної.
До чого я веду?
Спойлерну один із фінальних висновків:
«Психосемантично домінантним настроєм української модерністської прози є розгубленість, а провідним настроєм суїцидальних мотивів у літературі зрілого модернізму — відчай».

Врешті, за Фроммом «оптимізм — відчужена форма віри, а песимізм — відчужена форма сумніву». У зазначений період громадяни окупованих республік мали набагато більше приводів для розгубленості та сумнівів, аніж до впевненості та віри.

📚 ІНҐЕБОРҐ БАХМАН «ТРИДЦЯТИЙ РІК» (1978)

🔖 Герої Бахман говорять так, наче дуже довго мовчали. І для когось це буде «мінусом» тексту, бо такий виклад означає крайню деталізованість, повтори, риторичні питання, і нарешті, переказ філософських ідей персонажа.

👤 Вам також у школі вбили у голову слабосилий термін «ліричний герой»? Мені — так. Героїв оповідань так і хочеться назвати ліричними, щоб це не означало. Складається враження, що саме емоційна забарвленість, а не автобіографічні факти — фундамент їхніх сповідей.

Безумовний «плюс» в тому, що кожній розповіді від першої особи я повірила, хоча персонажі дуже різні. Батько хлопчика, музикантка, суддя, журналісти та всі інші вималювані об’ємно (хоча, здається, всі однаково невротичні).

Найцінніший особисто для мене досвід, який транслює Інґеборґ Бахман — це життя у повоєнній Австрії, з усією його конфліктністю, що завжди притлумлюється і ніколи не вирішується. Набагато брутальніше про це говорила Ельфріде Єлінек (якщо цікаво, посилання на відгук на «За дверима» буде у коментарях), Бахман з її кардіоцентризмом не вдається до крайнощів, хоча теж проливає трохи крови 🩸

Якщо мене спитати, яке оповідання «Тридцятого року» я б перечитала просто зараз — то я відповіла б, що це «Молодість в австрійському місті». Розповідь про місто К., з аеродромом біля цвинтаря (про що ви зараз подумали?), розлюченими водами та повітряними тривогами — це чиста і дуже вільна поезія (а Інґеборґ Бахман таки поетка).

Книга на сайті Видавництва XXI: https://www.books-xxi.com.ua/products/tridtsyatij-rik