Було? 😅

#меми

📚 Дмитро Крапивенко «Усе на три літери» (2025; Українер)

Беріть, хороша. 
На цьому відгук можна завершити, але я планую прочитати ще багато військової прози найближчим часом (Дронь, Чех, Коломійчук, Бітюков), тож буду давати принаймні короткі враження про кожну книжку. 

Дмитро в цивільному житті був журналістом і редактором, це відчувається в стилі. Тут не буде філософських роздумів, сентиментів, а буде фактаж, конкретика, дохідливо й іронічно розказані історії, які підкріплюють кожну тему.

Ще цікавий момент. Я не знаю, що прочитаю в інших авторів, але досвід Дмитра цікавий і тим, що його батько — військовий, і автор досить влучно проводить поколіннєві паралелі.

Чому «три літери» — здогадатися легко. Багато ключових військових абревіатур (починаючи із ЗСУ й АТО), а також ключові слова (бій, тил тощо) — вміщаються у три букви.

В якийсь момент я подумала, що цю книгу треба радити всім, хто збирається йти у військо. Ось, наприклад, на курсі Прометеуса «Військова підготовка» просто ставити її в обов’язкове читання.

#військовапроза

📚 Девід Марксон «Полюбовниця Вітґенштайна» (1988)

З анотації: Одного ранку героїня цього роману прокидається і виявляє, що залишилася останньою людиною на Землі, однак… не варто їй у всьому довіряти, бо, можливо, це чергова ненадійна оповідачка.

Теорій, що тут може відбуватися, у мене декілька.
Перша: йдеться справді про останню жінку на землі, яка не збагне, що їй робити зі своєю клятою свободою. Її ймовірна божевільність тут взагалі немає сенсу: бо ти божевільний порівняно з ким? Шкала нормальності зникла, коли зникли інші люди. Опосередковано на користь цієї теорії може свідчити те, що вона більш переймається культурною спадщиною людства, старанно витісняючи власне болюче минуле, побіжно згадуючи своє реальне коло людей, яке вона втратила.

Друга: маємо божевільну, помираючу або ж померлу персонажку, яка полоще свої знання, забуваючи й спотикаючись, не маючи можливості перевірити факти (бо була б вона вільна — то принаймні з доступом до бібліотек не мала жодних проблем). Уривчасті свідчення про її подорожі неконкретні й наводять на думку, про їхню фіктивність. Ну от як вона, наприклад, перетинає океани, щоб дістатися Нью-Йорка?

Третя: Марксон написав (записав) не сповідь людського створіння, а мовну модель, вільну для інтерпретацій, що робить будь-яку інтерпретацію можливою і хибною одночасно. Байдуже, хто ця «полюбовниця» — жінка чи робот, уява чи знакова система, байдуже, як вона поводиться з історією, культурою, географією та філософією, байдуже на межі вигадок і правди. Маємо справу з типовим еківський «відкритим твором» — тому й раді.

Щодо того, що в книзі багато росії, росіянської культури й навіть подорожей країною-гній. Книга написана у 1988 році. Це не виправдання — але якби мадам справді спробувала б подорожувати мошканськими просторами радянського союзу, то радше за все вже на кордоні заплуталася б у дроті (який часом був під напругою) або взагалі потрапила б на мінне поле. Ото вже був би поворот.

Видавництво: Темпора
Переклав Макс Нестелєєв

..і оскільки рись Степан із київського зоопарку — моє альтер-его, покажу на його прикладі мої найближчі (але не єдині) книжкові плани.

#життябентежне

📚 Дзвінка Матіяш «Реквієм для листопаду» (2005; Факт)

Отримала в подарунок з промо «приклад найкращого українського постмоду» і тепер аж сумно, бо повістинка на мій смак не на 5⭐

Перше: книжка сильно в своїй епозі (90-00-і). Це коли літературу робили тільки філологи, і героями творів були відповідно філологи, викладачі, письменники, журналісти etc. Свого часу я начиталася такого в літжурналах, і оці Дарини, Маркіяни, Геники, Петрусі та Магди, які живуть у Львові, Франику або у Києві (як в цій книжці) — вкрай впізнавані. «Київським» цей твір для мене, до речі, не став. Згадками метро і Подолу все обмежилося, а песиня, що ночує біля Байкового, а вдень сидить на Подолі — розсмішила (вона в метро добирається на ночівлю, чи як?)

Друге: біда не в тім, що свище безсюжетність. У нас фабула — переживання дівчиною втрати матері — і тут цілком може бути міцна психологічна проза без особливих поворотів. Але вона не міцна. Коли з’являються замальовки ГГ і тривають четверть книжки, їхня неприв’язаність до заявленої теми геть розчарувала. Бо ті «етюди» могла написати дівчина після втрати матері або кохання, під час подорожі в Карпати й на Балі, роботи в СБУ чи на полі, вагітності або стаціонару в інфекційній лікарні. Зрадлива думка, що твір добивали тим, шо було — напрошується.   

До речі, книжці тричі згадується війна. Один раз — як ймовірна війна росії з Польщею, двічі — як мало можливий сценарій.

Якщо до рук потрапить щось інше цієї авторки — спробую почитати.