📚Оксана Луцишина «Іван і Феба»
 
🔖 Цей роман отримав Шевченківську премію. І я не змогла його дочитати. 
Спробую пояснити, в чому суть.

І розділ — «битовуха». Classic: алкоголь, нещасливе родинне життя на тлі ранніх 90-х в Ужгороді. Це не Жадан, бо в нього хоч іронія. Але не заперечую, що написано талановито і реалістично.
2 розділ — події «революції на граніті». Стиль майже документальний. Багато згадок реальних людей — від Кравчука до Гонгадзе. І часом здається, що згадані вони заради історичної достовірності (а не тому, що герой всіх бачив). 
3 розділ, який я прогортала — ще чорніша«битовуха». 

Головний персонаж — неприємний, але це радше плюс, ніхто не просив ідеального патріота. Та незрозуміло, чому книга називається «Іван і Феба» (судячи з відгуків — не мені одній). Бо Феби там не більше, ніж інших жінок.

Врешті подумала, що якби книга не п(р)одавалася як «роман про революцію на граніті», то ставлення було б інше. Приблизно як до «Міста» Підмогильного — читаємо роман про м*дака, а Київ — бонусом.

То вам читача чи співака? 😅
Цитата звідси.

#життябентежне

📚 Джошуа Коен «Сімейство Нетаньягу» (2021)
 
🔖 Припускаю, що за інших політичних обставин цей невеличкий роман вже б переписали на сценарій для нервової єврейської комедії. Але почекаємо — може колись самого Яхве Коена покличуть для цієї місії. 

📌 Сюжет напозір простий. 
Передмістя Нью-Йорка. В університет, який може похвалитися лише одним професором-євреєм — Рубеном Бламом (либонь, інші залишилися у «Великому яблуку»), приїжджає ексцентричний науковець Бенціон Нетаньягу (як можна здогадатися, зі своїм сімейством). Власне пів книги він тільки збирається їхати — проте автор нагнітає атмосферу так, що після заочного знайомства з Бенціоном починаєш співчувати інтелігентному Бламу і його родині.  
В другій половині події несуться, як таратайка з гірки, а гірко-красивий епілог, як на мене, ідеально припасувався до цього тексту.

📎 Трохи кампусний, трохи епістолярний — цей роман вимагає терпіння і може на початку здатися нуднуватим. Довгий час у мене було відчуття, наче я залізла в голову людині, яка переживає «стокгольмський синдром». Причому приїзд гостя для неї не точка відліку, а новий виток цього стану. 
Власне, очікувано, що з таким сюжетом це буде ще одна книга про самоідентифікацію, чужинство у власній культурі, межі своєї культури та крови, а також про всі сумніви та рішення, які народжуються на цьому ґрунті споконвічних тривог й неврозів. Але це тільки бік Рубена Блама (йой, забула згадати, що його неабсолютним прототипом є Гарольд мене-знищує-фоліо Блум).

🌚 Бік Бенціона Нетаньягу, на мою думку, навіть цікавіший. В ньому інший левел виживання — почасти тваринний, менше рефлексій, проте більше мети. Безпосередність сімейства Нетаньягу — це паливо, яке породило мільйонерів-інфлюенсерів нашого часу, але й 70 років воно ставало у пригоді — із цікавими результатами. Окремо відзначу, що Бенціон показово поводиться з історією та інтерпретує її так, що деяких ютуб-блогерів мають брати завидки.

Висновок: мені сподобалось — це іронічно, історично, але, на щастя, анітрохи не повчально. Бо ніщо так не дратує, як моралізаторство в епоху тотальних граблів і рецидивів.

Видала «Темпора»
Переклав Максим Нестелєєв

Начитала трохи нонфікшну, збережу тут враження.

«Кишенькова магія», Емма Сміт
Розраховувала з цією книгою відпочити, зі своїм завданням «Кишенькова магія» впоралася. Це така собі збірка оповідок про історію книг, де кожен факт або кілька пов’язаних фактів розписані на цілий розділ. Щось з цього я знала, щось ні. Є про розвиток книгодруку, різні специфічні видання, цензуру. Є дещо притягнуті за вуха теми, на кшталт «фон з книг на картинах і фотографіях». 
Чомусь подумала, що це сама та книга, яку можна було б без втрат слухати в аудіо, як подкаст, але якраз її аудіоверсії поки що немає.

«Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію», Христина Шалак
Це хороша книжка про сферу, професію і професіоналів. Так, у деяких темах мені бракувало обсягу, наприклад, в розділі «Історія психіатрії в архітектурі», а в деяких кейсах хотілося більше наукового пояснення поза історіями, але це дрібниці. Написано добре, подекуди майже художньо. І ще, на мій смак, авторка добре балансує особисте ставлення й досвід з нейтрально-професійним наративом.
Висновок — ще один недооцінений український нонфікшн, який заслуговує на більшу увагу, ех.

«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», Світлана Ославська
Сєверодонецьк (буду називати місто так, як авторка) окупований з 2022 року. Це і справді репортажі з минулого, а ще саме про минуле говорять більшість співрозмовників Ославської. 
Книжка особиста — мені здалося авторка відрефлексовувала своє ставлення до міста, поки її писала. Власне, подекуди її відсторонене ставлення, яке не співпадає з надто педантичними описами-переліками, цікавіше за предмет розмови. Але в цьому фішка, бо як зробити цікавим провінційне місто, якому й ста років немає? Пропустити його через себе, проговорити його вустами аборигенів, роздивитися і застенографувати — а потім подивитися збоку, що воно вийшло...    

📌 Складно мені з антологіями.
В цій, наприклад, зібрані оповідання, які нібито здатні «задовольнити смаки різної читацької аудиторії», натомість багато текстів зливалися в один. Чи-то стильове різноманіття не таке вже й різноманіття, чи-то низка однакових прийомів, як-от потік свідомості, працює на уніфікацію. 

✅ Також припускаю, що в більшій формі ці автори розкриваються краще. Бо, наприклад, Ельфріде Єлінек (найтитулованішу авторку збірки) мені було навіть важко впізнати в тексті, внесеному в антологію.

♦ Врешті по-справжньому сподобалося тільки перше оповідання — Дімітре Дінева. Воно про похорони – не надто претензійне, з гумором і зрозумілою мультикультурною драмою.
Найменше ж вразило оповідання Юлії Рабінович, яке начебто мало бути про еміграцію і поколіннєвість, але авторка так старанно над*чує на деталі радянського побуту, що все інше йде на другий план.  

Книгу випустило Видавництво 21 п’ять років тому, вона досі продається. 

✏ Якщо знаєте якісь класні антології — пишіть в коментах. 

Знайдено найкращу з можливих епітафій 🪦😅
Вгадаєте, про кого йдеться? 

Взяла з книги.

🌳 Після початку повномасштабної мені подобався тренд, коли люди прагнули відкривати різні куточки України. Проте, за моїми спостереженнями, українці цікавилися переважно містами та історією окремих регіонів. Впевнена, що довкілля не менш захопливе, тим паче нашій країні дуже пощастило з природною різноманітністю (щоб нам так з сусідами щастило🙏)

🌲Андрій Сагайдак написав книгу про Полісся. Насамперед про природу, але і про людей також. До речі, автор згадує науковий напрям «етнічна екологія», який вивчає формування етносів у конкретних природних умовах — мені близька ідея, що зв’язки тут дуже сильні. 

Цю книгу мені порекомендував науковий співробітник одного заповідника зі словами «дивись, які тут картинки». Авторські ілюстрації справді класні, допомагають читачам відрізнити глухаря від тетері, або вовчі сліди від рисячих.

Наостанок скажу, що для мене такі книжки є автопортретом своїх авторів-ентузіастів. І це +1 важлива причина їх читати.

Це все, бо складно писати про видання, які дають те, що очікуєш😀

Якщо ви шукали цю книжку і міркували, чому видавництво не надрукує ще один тираж, то ось моє припущення чому.
Тут русня 🫩
Ключова персонажка руснява і купа посилань на загадочну культуру.
Писати відгук? Чи зважаючи на руснявість і на недоступність книги – не варто?

Пиши, страждай – 👍
Не треба, скіпай – 😱

Увага: нижче спойлери книжки «Золотий дім» Рушді❗ Тон спойлерів — зневажливий, деталі — неточні.

✅ Жив на Мангеттені Нерон Ґолден і троє його синів. Перебрався він у Нью-Йорк з Індії (але це великий секрет, бо кєнти можуть не зрозуміти), після того, як його кримінальні схеми почали розсипатися, а дружина не без його участі, опинилася в епіцентрі теракту, де й загинула.

📜 Нерон — типовий олігархюга, деспотичний, з власним «пацанським» кодексом честі. Перша дружина народила йому двох синів. Ще одного байстрюка Нерончик нажив з невідомою панною за 20 років після старших.
І батя, і синочки після приїзду на Нью-Йоркщину і заселення в Золотий дім обирають інші імена — як можна здогадатися Нерон став Нероном вже у Штатах. Старший тепер Петроній, або ж божедопоможи Петя (автор прямо говорить, що ця форма перенесла синочку від римлян до Чехова й Достоєвського). Середній — Луцій Апулей або Апу. Менший — Діоніс, щитай просто і зі смаком. Звісно, весь неймінг має шось значити, бо це Рушді-постмодерніст, який грається з мітологією.

🙈 В кожного з синків є якийсь прибамбас. Петя — у спектрі, з дому не виходить, бухає і шпилиться в комп’ютерні ігри. Наприкінці виявиться, що він ці ігри ще й робить, і взагалі заробляє ледь не більше за татуся.
Синуангелмій Апу — красунчик, богєма і художник, малює голі портрети, заводить подружку-скульпторшу, яку випадково вподобав Петя. Але зрозуміло, Петя в прольоті, від чого і так напружені відносини між братами погіршуються.
Діоніс — п’яте колесо у возі, в якийсь момент ще починає усвідомлювати свою гендерну дисфорію. Втім, також знаходить подружку, круту музейну працівницю, яка допомагає йому з пошуком ідентичності, бо вона навіть працює в музеї ідентичності (мати Василева, як співпало 😱)

🎬 Власне, це пролог, а сама історія починається за каденції Обами. Приблизно в цей час молодий сусід сімейки Рене вирішує зняти про них квазідокументальний фільм. Це змушує режисера-ентузіаста триматися до них ближче. Аж тут у житті Нерона з’являється Василіса Арсеньєва. Росіянка, елітна ескортниця старанно обробляє діда. Василіса, звісно, зло, недарма автор в добірку мітологічних персонажів додає Бабу-Ягу. Але разом з тим, Рушді з насолодою формує їй біографію, де й Олімпіада, і гімнастика, і Сибір, і екзотичне коріння, і мрія про Америку. Тож хоч автор і називає її брехухою, але ГЕНІАЛЬНОЮ. А якщо так, то геніальність доведеться терпіти до кінця книги з іншими руснявими відсилками.


👰 Дід жениться з Василісою, спочатку з вимогою, щоб вона не вагітніла, бо на спадщину ротів достатньо. Але геніальне зло робить хід конем, після якого дід погоджується на ще одного вилупка. Але дідові живчики вже ледь повзають, тож у Василіски облом. Тоді баба-яга робить ще один хід конем, і змушує Рене себе запліднити, причому наявність в ентузіаста дівчини нікого не зупиняє. Так на світ з’являється Веспасіан — автор намагається жартувати про скутер «Веспа», але непереконливо.

💣 В останніх розділах у нас кривавий карнавал. Діда доганяє минуле, і коли Апу з подружкою їде в Індію, їх швидко ліквідують. Молодшому не дуже допомагає партнерка з ідентичності, і він стріляється. Старший гине під час масшутінгу. Після цих подій режисер-ентузіаст Рене не стримується і розказує Нерончику, що останній його нащадок — не нащадок. Василіса ще більше сатаніє, але нічого зробити не може. Про зраду дізнається дівчина режисера-ентузіаста, після чого справедливо починає дейтитися з іншими мужиками.

У фіналі нам намішують вибори Дональда і Гілларі, комікси й руйнування Золотого дому, під час якого Нерон і Василіса гинуть, а скутер, викинутий Василісою з вікна, щасливо рятується. І оскільки юридичний батя заздалегідь записав, що напівросіянин переходить біологічному баті, маємо гепі-енд, бо на додаток до Рене якогось біса повертається подружка 🤦

Дякую, що дочитали. Розумію, якщо не дочитали. Пробачте, але більш критичні розбори я робитиму іншим книжками.

📚 Цікавий задум — пояснити етику доступною мовою, «розжувати» філософські течії.
Задум взявся втілювати Майкл Шур (не плутати з Майклом Щуром) — кріейтор ситкомів The Office, Parks & Recs, The Good Place. Власне, в The Good Place один з героїв береться викладати етику й обгрунтовує правильність тих чи інших рішень.

Книга непогана, написана з доречним дозованим гумором, але це буквально все, що можу про неї сказати.

Кілька цитат:

«Моральний святий має бути дуже-дуже милий, — стримано пише Вольф. — Важливо, щоб він не був агресивний. Є побоювання, що натомість він буде тупуватий, прісний або не матиме почуття гумору»
«Намагання постійно вчиняти правильно (скористаюся тут доволі спеціальним, технічним філософським терміном, тож, будь ласка, потерпіть) — це величезний геморой»

«…успішні люди надто часто захоплені ідеєю, що вони й лише вони становлять причину власного успіху, і часом не знають або не бажають визнавати, яку важливу роль в їхньому життя відіграла удача»

Видали Vivat
Переклад Михайла Юдіна

Happy birthday, Queen Sylvia 💔

..I am inhabited by a cry.
Nightly it flaps out
Looking, with its hooks, for something to love.

I am terrified by this dark thing
That sleeps in me;
All day I feel its soft, feathery turnings, its malignity...

(“Elm”)

#життябенетежне
#колисьтутзновубудутьвідгуки

Що ж, це підсумки року 2025. Він був важким на читання і ще важчим на писання відгуків. Але час, що звільнився, було витрачено на хороші речі 🥰
Спершу художка.

Буду зрідка давати коментарі + оцінки.
Оцінок три:
🖤 супер
👌 окей
😬 таке

1. Ґрант Моррісон «Невидимі. Книга 1» 👌
2. Шервуд Андерсон «Тріумф яйця» 😬
3. Thomas Pynchon «Inherent Vice» — краще, ніж фільм, але👌
4. Джозеф Конрад «Лорд Джим» — дякую за нечитун 😬
5. Таня Калитенко «Агонія» 👌
6. Рафаель Боб-Ваксеберг «Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі» — я пізніше щось перечитувала, під певний настрій заходить👌
7. Пол Бейті «Запроданець» 🖤
8. Артур Дронь «Тут були ми»👌
9. Ірина Шувалова «кінечні пісні»👌
На останні чотири — тут короткі коментарі
10. Майкл Ондатже «Світло війни» 👌
11. Майкл Ондатже «Англійський пацієнт»👌
12. Джон Фаулз «Маг» — бажано читати це молодим👌
13. Ян Вагнер «Блюз кентаврів» — ближче до 😬
14. Василь Махно «Одновітрильний дім» — наче це не моєю мовою або не для мене написано 😬
На останні коментар тут
15. Йозеф Рот «Марш Радецького» — пасіба за другий за рік нечитун 😬
16. Саша Станішич «Походження» — любов, думала про цю книгу 🖤
17. Nathan Hill «Wellness» — перекладіть, будь ласочка 🖤
18. Девід Лодж «Переміна місць» 👌
19. Шервуд Андерсон «Смерть у лісі» — повернула віру в Андерсона 🖤
20. Ольга Токарчук «Останні історії» 👌
На останні дві — тут
21. Оксана Луцишина «Іван і Феба» 😬
22. Джошуа Коен «Сімейство Нетаньягу» — десь між 👌 і 🖤
23. Антологія сучасної австрійської прози — можна було не читати 😬
24. Салман Рушді «Золотий дім» — книга надихнула мене на глибокі емоції, і жодна з них не позитивна 😬
25. Сйон «Місячний камінь» — 🖤 на той момент я вступила в період жорсткого завалу і було не до відгуків. Але мені сподобалося: не розгортаючи згадую, що був прикольний репортажний стиль, хороші описи. Проте попереджую, що там є неповнолітній персонаж, якому чоловіки платять за секс. І я бачила відгуки тих, кого якраз це в книзі обурило.
26. Марк Твер «Пригоди Гекльберрі Фіна» — це я готувалася читати «Джеймса» Еверетта. Цікаво було перечитати в дорослому віці, чіткіше відслідковуючи весь расистський контекст 🖤
27. Збірка «Твоє, моє і наше Різдво» — ну там є моє оповідання, канєшно Ето кайф, марожено 😅 Видала «Лабораторія» — читайте. Оцінювати не буду
28. Філіп Рот «Американська пастораль» — закінчила довгочит з минулого року, мене зачепило. Це навіть американсько-єврейська пастораль, роман про покоління, які по спіралі боряться за місце в суспільстві й відкидають це місце 🖤
29. Ольга Токарчук «Дім дня, дім ночі» — концентрат Токарчук👌
30. Вітольд Гомбрович «Порнографія» — веселенький романчик про воєнну Польщу. Буду шукати щось ще цього автора, а це непросто, книгу брала в знайомого👌
31. Джеймс Грем Баллард «Висотка» — ще одна позичена книга. Окей, але стиль подекуди такий, наче синопсис читаєш. Не усюди так, місцями👌
32. Роман Голубовський «З нами житиме еласмотерій» — Романе, сорян за відсутність рецензії. Не розгортаючи — оповідання «В’язень» кілька разів згадувала, найбільше сподобалося. Тримай 🖤
33. Тарас Прохасько «НепрОсті» — я не буду писати, що інцест в цій книзі — це художній прийом. Це бляха інцест 😬
Дочитую «Бійцівський клуб» Чака Поланіка — буде 👌
Дочитую/перечитую «Піаністку» Ельфріде Єлінек — я люблю цю авторку і всіх її психічно хворих героїв, тут 🖤

До зустрічі в наступному році

Підсумки року: нонфікшн
Нонфікшну насправді було більше, ніж у переліку, бо читала багато спеціалізованого екологічного, але його у список не вношу, бо це надто нішеві видання

1. Тобі Фейбер «Faber & Faber: Нерозказана історія» 👌
2. Анна Біла «Символізм» — закинула на половині, 2010 рік, складно написано, русня, тож скоріше 😬
3. Світлана Ославська «На власній шкірі» 🖤
4. Ольга Токарчук «Чутливий наратор» — це ТОП року, може й найкраща прочитана книга 🖤
5. Лесь Белей «Його називали морем. Балада на дев’ять голосів» 🖤
6. Анна Ніколаєва «А тепер і спитати немає в кого. Як дослідити історію свого роду» 🖤
На останні дві — тут коментар
7. Тамара Вронська, Олена Стяжкіна «Мінусники: покарані простором» 🖤
8. Емма Сміт «Кишенькова магія»👌
9. Христина Шалак «Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію» — чекаю художньої книги від Христини 🖤
10. Світлана Ославська «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» 👌
Про останні три — тут
11. Андрій Сагайдак «Загублений світ Полісся» 🖤
12. Майкл Шур «Як бути досконалим» 👌
13. Марк Волінн «Це почалося не з тебе» — вже коли я закінчувала універ розстановки за Хеллінгером вважалися зашкваром, десь на рівні з соціонікою. Волінн користується ними як провідним методом. Сама ідея, що через травми батьків страждають діти — часом робоча. Але доводити, що через те, що це абсолютна істина і працює завжди — вже занадто. А, і ще автор стверджує батьків та родичів — що б вони до тебе не застосовували — треба обов’язково зрозуміти та пробачити. Винятків Волінн не передбачає.
Писала у себе в гудрідзі ржачну історію з книги (історій там багато, нам пропонується у них вірити). Суть: у молодого чоловіка в шлюбі виявляється еректильна дисфункція. Він говорить з батьком, і той розповідає про свій перший шлюб, де йому зрадили (син про це не знав). І тут молодого чоловіка осяює, що звідси всі його проблеми, і вуаля — щастя, здоров’я і бурхливий секс. Вірю, я повірила 😬
14. Максим Віхров «Дикий Схід» 🖤 Важлива книжка про Донеччину і Луганщину, яку варто доповнити (фінал зараз датується 2020 роком) і перевидати. Якщо побачите на барахолках — хапайте (буквально минулого тижня була в «Плекай» на Подолі, вже забрали). Автор — історик і журналіст. Досить глибоко розповідає, як на Сході сформувався саме такий етнічний склад, саме такі соціально-політичні настрої. Починає з 18 століття.

Висновок несподіваний: дійсно класної художки цьогоріч мені траплялося менше, ніж годного нонфікшна.

Прочитане за січень 📚
Вийшов плідний для читання місяць; зараз переважно зосереджуюся на книгах, які у мене лежать давно.

📕 «Коханки» Ельфріде Єлінек (1975)
Книга написана за 5 років до «Піаністки», за 8 років до «За дверима», і мені вона справді слабша — надто буквальна, надто багато пояснень, чому дві молоді дівчини прагнуть вступити в шлюб, і чому їхні шлюби складаються так, а не інакше. Але, припускаю, що для свого часу «Коханки» були проривом у феміністичних дискусіях.

📕 «Сповідь афериста Фелікса Круля» Томас Манн (1954)
Складно щось казати про роман, який буквально незакінчений. Причому вся ця історія, мовляв, Манн просто не встиг його дописати, видається сумнівною, бо перші нариси книги з’явилися у 1922 році. Загалом можу рекомендувати тільки тим, хто прочитав ключові твори письменника.

📕 «Нерухомість» Анна Грувер (2025)
Мені подобається письмо Анни — воно майстерне, й водночас зворушливо-крихке. Бачила відгуки на цю книгу, мовляв, матеріалу там не на роман, а на оповідання. В мене протилежна думка: в книзі піднято досить багато тем, і я б додала ще щонайменше сторінок 150-200 тексту, щоб плавніше докрутити всі лінії.

📕 «Барва пурпурова» Еліс Вокер (1982)
Писала в гудрідзі, що для мене в цій книзі насамперед важить не релігійний аспект, соціокультурний та антропологічний. Ці «листи до бога» містять стільки деталей життя темношкірих американців, що роблять їх ідеальним чтивом для Black history month (до речі, він в США у лютому). Несподівано як для епістолярного жанру, в книзі якісно закриті всі арки персонажів.

📕 «Три п’єси з екзилю» Бертольд Брехт (1935-1941)
Була впевнена, що продам цю книгу після читання — передусім тому, що Брехт робив реверанси комуністам. Разом з тим, його «Страх і злидні в Третій імперії» — це практично документальна трагікомедійна п’єса про нацистську Німеччину. І ось вам плоттвіст — більшість побутових сцен про життя селян, пролетаріату, міщан, судову систему, пропаганду майже без поправок переносяться на радянську дійсність того ж періоду.

📕 «Дім на краю світу» Майкл Каннінгем (1990)
На початку дратували детальні описи. Ну тобто це ж не сценарій — оповідь ведеться від імені героїв, і з чого б це вони пам’ятали всі найменші деталі побуту, обставин, дій і відчуттів у різних ситуаціях в дитинстві. Далі вже краще — автор якісно пропрацьовує кожного персонажа, і це збагачує книгу більше, ніж опис візерунка шпалер. Я не стала фанаткою цієї книги, але приємно, що нам перекладають якісні американські романи. І перекладають добре (респект пані Ярославі).

📚 Відмучати 720 сторінок «Джозефа Антона» і не написати бодай короткий відгук було б несправедливо стосовно моїх нервів й толерантності до занудства.

☠️ Передісторія наче всім відома. Салман Рушді випускає «Сатанинські вірші» (ось тут у мене навіть відгук був), іранський аятола Хомейні видає фетву, що письменник за роман заслужив на смерть і закликає мусульман реалізувати цю «богоугодну справу» (саме слово «фетва» не означає смертний вирок — бо я бачила вживання його у такому значенні у відгуках, це рішення або ж обгрунтований Кораном висновок з того чи іншого питання).
Наступний десяток з гаком років Рушді (британський громадянин) перебуватиме під захистом поліції Великої Британії й житиме на таємних квартирах. А ще встигне двічі одружитися і розвестися, завести ще одну дитину, написати кілька нових книжок.

❕ Без іронії: вбивати, калічити, погрожувати за книжки — це погано. Вбивство японського перекладача «Сатанинських віршів» і напад на італійського перекладача — це злочини. До речі, видавництво в анотації вирішило також «вбити» італійця — підтвердження у коментарях. Але «Джозеф Антон» як документ того періоду вимагає великої витримки від читача через низку причин.

1. Рушді переказує буквально все. Куди поїхали, кого зустріли, що сказали й подумали. Переказує детально всі полеміки та бюрократичні узгодження. Описує людей, інтер’єри, пейзажі, ситуації. Текст нагадує суміш щоденника і реаліті-шоу — бо ми залізли у голову «Джозефа Антона» (конспіративне ім’я Салмана) і змушені бути з ним завжди.
2. Ось вже приблизно на цьому моменті виявляється, що Рушді — не дуже приємна людина. Чомусь це проявляється найбільше у його стосунках з жінками (у чувака зараз п’ята дружина, якщо я правильно порахувала). І коли в останній третині тексту він витягає для своєї поведінки пояснення з дитинства, то я вже вголос сміялася — друже, ну так не працює. Принаймні витягати це для публічного виправдовування — така собі ідея.
3. Може здатися, що автор дуже чесний і відвертий у своїх рефлексіях, і воно може й так, але треба розуміти, що за такою проникливою щиросердністю легко сховати однобокість розповіді. Принаймні одна з колишніх дружин про це говорила в інтерв’ю.
4. Маленьке персональне — вас підбішує, коли люди говорять про себе в третій особі? Мене зрідка підбішує. Ну так ось, у цій автобіографічній книзі Салман називає себе «він». Згадалося, як вчителька мови у школі нам пояснювала, чому не можна казати «моя автобіографія». Так ось, «Джозеф Антон» — це «моя автобіографія» від Салмана Рушді.
5. Русні трохи буде. Але в цього автора буває набагато більше.

У книжки є безсумнівний плюс — вона дає певне уявлення про літпроцес у Європі та США того періода. Байки про Сюзан Зонтаг або анекдоти про те, як Аллен Гінзбург учив Рушді медитувати змінюються детальним описом видавничих перепитій. Власне через ці деталі я передумала продавати книгу.

Видавництво Жупанського
Переклав Тарас Бойко

Прочитане за лютий 📚
Продовжую читати книжки, які давно відкладала, але додаю і новеньких.

📘 Райнер Марія Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» (1910)
(у мене в старому виданні, новіше можна купити таке)
Експериментальний і проривний для свого часу роман, написаний «потоком свідомості», втім за тематикою — досить своєчасний для початку минулого століття. Урбаністичний, десь показово депресивний (декадентський?), рефлексивний текст, який може дратувати, особливо, якщо ви не прониклися співчуттям до героя.
Це, до речі, єдиний прозовий твір Рільке. Зовсім недавно про нього писала Богдана Романцова.

📘 Джон Максвелл Кутзее «В очікуванні варварів» (1980)
Потужна книжка, що тут скажеш. Суто для наукового інтересу радила б її читати в парі зі «Серцем пітьми» Конрада — щоб побачити опис Африки від колонізатора і від знову ж таки іншого колонізатора, який бачить світ без рожевих окулярів і расистських стереотипів. В романі є жорсткі сцени, проте вони тут потрібні й либонь описують якусь соту частину того насилля, яке застосовували білі в цій частині світу.

📘 Вірджинія Вулф «Орландо» (1928) і «Хвилі» (1931)
Сподобалися обидві, «Хвилі» навіть трохи більше. Зараз почала «До маяка», потім планую «Власну кімнату», тож можливо напишу відгук на всі чотири.
Якщо коротко: «Орландо» — це талановитий серфінг гендером, часопростором і літературою; «Хвилі» — роман-багатоголосся, який сильно зачепив мене тим, як показано проживання емоцій.

Ще прочитала «Джозеф Антон» Салмана Рушді — відгук дописом вище.

Також вдалося повернутися до нонфікшну.
📙 Джейсон Фанг «Рак. Новий підхід у дослідженні хвороби» (2020)
Раджу придбати цю книгу, поки вона ще є — це справді цінне видання, яке відповідає на безліч питань, як-от, звідки рак береться, що його стимулює і відповідно, як зменшити ризики та лікувати. Написано легко, з прикладами, схемами.

📙 Джозеф Кемпбелл «Богині» (2013)
Ще від «Тисячеликого героя» Кемпбелла було враження абсолютно прикладної книжки для письменників й усіх, хто хоче глибше розбиратися у літературі та мистецтві загалом. Не з усіма висновками автора можна погоджуватися, проте заперечувати глибину його історико-міфологічних розвідок складно.
І знову пораджу рецензію людини, яка глибоко занурилася в цю роботу — Ex libris Abraham Hosebr.

буквально сьогодні з'явилося передзамовлення на збірку, в якій мені пощастило бути літературним консультантом і яку я вам щиро всім раджу 🤗

ви ж, безперечно, чули про роман Ольги Богомаз "Весілля Настусі"? а це її найновіша збірка оповідань 🤩 де навіть один із текстів безпосередньо продовжує роман ☺️

це збірка, в якій багато різноманітних тем і образів, персонажів, героїв, героїнь, хоч і не завжди героїчних, але завжди - щирих і цікавих.

Тимчасові труднощі. Збірка оповідань

Ніколи не писала тут про власні тексти, але для цієї книжки та наступної зроблю виняток. Бо їм обом треба дякувати за скромну кількість дописів у 2025 році і цьогоріч 😅
Одно слово, якщо вам воно треба — замовляйте тут