За червень-липень у мене було аж два повноцінних вихідних, що дуже впливає на бажання і спроможність писати сюди. Тому, звиняйте, замість повноцінних відгуків будуть коротенькі рев’юшки. 

«Його називали морем. Балада на дев’ять голосів» Лесь Белей  
Якщо знайдете цю лімітку про Каховську катастрофу десь на фестивалях (або видавництво Kovyla Publishing додрукує примірники й виставить на сайтах) — беріть, воно того варте. 9 голосів — 9 поглядів — 9 досвідів. Припускаю, що автор в деяких випадках записував не усні, а письмові інтерв’ю (чи це такий у нього метод передачі прямої мови), бо стиль дещо специфічний. Але читабельний. Зараз по роботі багато читаю про підрив Каховської греблі, й ця книжка виявилася помічною для з’ясування деяких неочевидних обставин.

«Переміна місць» Девід Лодж
Брала, як легке чтиво, з завданням ця книга від «Вавилонської бібліотеки» впоралася. Якщо хтось читав, напишіть — вам також здалося, що середина трохи провисала, чи все ок? Тут є гумор, є приємно описаний сеттинг 60-х, є експерименти з форматом розділів і метажарти про ці експерименти.
Мало знаю про «кампусні романи» й про те, що для них типово; в цьому випадку спостерігала кілька інших, переважно позажанрових кліше, але вони працюють.

«А тепер і спитати немає в кого. Як дослідити історію свого роду» Анна Ніколаєва 
Коротко: хороша прикладна книжка від «Лабораторії». Раніше побіжно цікавилася цією темою, але в книзі мінімум 70% нової для мене інформації. Авторка підбирає хороші приклади, доречно підкріплює викладене власним досвідом — одно слово, все, як у доброму нонфікшні. Є QR-коди з посиланнями, що в цій темі важливо. І ще, шановні інтроверти, готуйтеся до того, що вивчаючи свій родовід, доведеться спілкуватися з людьми. Ага, в інтернеті всього нема, така печаль 😅 

«Смерть у лісі» Шервуд Андерсон 
Нічого не очікувала від цієї книги. «Вайнсбурґ, Огайо» мені сподобався, «Тріумф яйця» — розчарував. Аж тут від деяких оповідань реально винесло. Купа впізнаваних персонажів, знайомих патернів у поведінці — в чоловічій, жіночій. І все про страх, сором, сум, смерть — 4С, які Андерсон досліджує і передає з дивовижною точністю. Ну і ще його стиль, який декого відштовхує, та мені останнім часом подобається, коли написано зумисно просто, але так, щоб у голосі оповідача відчувалося повітря — тоді віриш кожному слову. 

«Останні історії» Ольга Токарчук
Здається, на якомусь фестивалі на стенді «Темпори» мені радили цю книгу, як «найменш містичну» у Токарчук. Напевно, так воно і є. Але знаєте оці альтернативні фанатські теорії (частіше в кіно та серіалах), коли припускається, наче персонажі насправді померли, сплять, п’яні, марять абощо? Ну так ось і тут все на грані, реалістичний компонент без проблем можна замінити на містичний. Поза тим — вкотре маємо поколіннєву історію. Три жіночі голоси, родинні таємниці, розгортання тканини смерті та спроби втечі від себе. 
З книгою все окей, але я б не перечитувала.

«Мінусники: покарані простором» Тамара Вронська, Олена Стяжкіна
Видання про винахідливі радянські репресії, пов’язані з примусовим вигнанням з місця проживання і забороною жити в окремих регіонах СРСР. В книзі є міцне історичне обгрунтування і приклади. Стиль тяжіє до наукового, але, як на мене — цілком читабельний.
Радянські «мінусники» могли вважати себе «щасливцями», адже замість смертельного вироку або таборів отримували припис залишити місце проживання. Проте для багатьох він ставав «соціальною смертю».
З багатьох причин ця книга не втратить актуальності принаймні за нашого життя. Хоча б тому, що спадкоємець СРСР продовжує ґвалтовно руйнувати наш простір зовні, а окремі нащадки (духовні та фактичні) тих, хто замістив вигнанців, роблять це зсередини.


Наостанок: вибачте, але не виходить писати сюди часто. Є плани на деякі дописи, проте моє #літобезвихідних триває і робота забирає весь час.

📚Оксана Луцишина «Іван і Феба»
 
🔖 Цей роман отримав Шевченківську премію. І я не змогла його дочитати. 
Спробую пояснити, в чому суть.

І розділ — «битовуха». Classic: алкоголь, нещасливе родинне життя на тлі ранніх 90-х в Ужгороді. Це не Жадан, бо в нього хоч іронія. Але не заперечую, що написано талановито і реалістично.
2 розділ — події «революції на граніті». Стиль майже документальний. Багато згадок реальних людей — від Кравчука до Гонгадзе. І часом здається, що згадані вони заради історичної достовірності (а не тому, що герой всіх бачив). 
3 розділ, який я прогортала — ще чорніша«битовуха». 

Головний персонаж — неприємний, але це радше плюс, ніхто не просив ідеального патріота. Та незрозуміло, чому книга називається «Іван і Феба» (судячи з відгуків — не мені одній). Бо Феби там не більше, ніж інших жінок.

Врешті подумала, що якби книга не п(р)одавалася як «роман про революцію на граніті», то ставлення було б інше. Приблизно як до «Міста» Підмогильного — читаємо роман про м*дака, а Київ — бонусом.

То вам читача чи співака? 😅
Цитата звідси.

#життябентежне

📚 Джошуа Коен «Сімейство Нетаньягу» (2021)
 
🔖 Припускаю, що за інших політичних обставин цей невеличкий роман вже б переписали на сценарій для нервової єврейської комедії. Але почекаємо — може колись самого Яхве Коена покличуть для цієї місії. 

📌 Сюжет напозір простий. 
Передмістя Нью-Йорка. В університет, який може похвалитися лише одним професором-євреєм — Рубеном Бламом (либонь, інші залишилися у «Великому яблуку»), приїжджає ексцентричний науковець Бенціон Нетаньягу (як можна здогадатися, зі своїм сімейством). Власне пів книги він тільки збирається їхати — проте автор нагнітає атмосферу так, що після заочного знайомства з Бенціоном починаєш співчувати інтелігентному Бламу і його родині.  
В другій половині події несуться, як таратайка з гірки, а гірко-красивий епілог, як на мене, ідеально припасувався до цього тексту.

📎 Трохи кампусний, трохи епістолярний — цей роман вимагає терпіння і може на початку здатися нуднуватим. Довгий час у мене було відчуття, наче я залізла в голову людині, яка переживає «стокгольмський синдром». Причому приїзд гостя для неї не точка відліку, а новий виток цього стану. 
Власне, очікувано, що з таким сюжетом це буде ще одна книга про самоідентифікацію, чужинство у власній культурі, межі своєї культури та крови, а також про всі сумніви та рішення, які народжуються на цьому ґрунті споконвічних тривог й неврозів. Але це тільки бік Рубена Блама (йой, забула згадати, що його неабсолютним прототипом є Гарольд мене-знищує-фоліо Блум).

🌚 Бік Бенціона Нетаньягу, на мою думку, навіть цікавіший. В ньому інший левел виживання — почасти тваринний, менше рефлексій, проте більше мети. Безпосередність сімейства Нетаньягу — це паливо, яке породило мільйонерів-інфлюенсерів нашого часу, але й 70 років воно ставало у пригоді — із цікавими результатами. Окремо відзначу, що Бенціон показово поводиться з історією та інтерпретує її так, що деяких ютуб-блогерів мають брати завидки.

Висновок: мені сподобалось — це іронічно, історично, але, на щастя, анітрохи не повчально. Бо ніщо так не дратує, як моралізаторство в епоху тотальних граблів і рецидивів.

Видала «Темпора»
Переклав Максим Нестелєєв

Начитала трохи нонфікшну, збережу тут враження.

«Кишенькова магія», Емма Сміт
Розраховувала з цією книгою відпочити, зі своїм завданням «Кишенькова магія» впоралася. Це така собі збірка оповідок про історію книг, де кожен факт або кілька пов’язаних фактів розписані на цілий розділ. Щось з цього я знала, щось ні. Є про розвиток книгодруку, різні специфічні видання, цензуру. Є дещо притягнуті за вуха теми, на кшталт «фон з книг на картинах і фотографіях». 
Чомусь подумала, що це сама та книга, яку можна було б без втрат слухати в аудіо, як подкаст, але якраз її аудіоверсії поки що немає.

«Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію», Христина Шалак
Це хороша книжка про сферу, професію і професіоналів. Так, у деяких темах мені бракувало обсягу, наприклад, в розділі «Історія психіатрії в архітектурі», а в деяких кейсах хотілося більше наукового пояснення поза історіями, але це дрібниці. Написано добре, подекуди майже художньо. І ще, на мій смак, авторка добре балансує особисте ставлення й досвід з нейтрально-професійним наративом.
Висновок — ще один недооцінений український нонфікшн, який заслуговує на більшу увагу, ех.

«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», Світлана Ославська
Сєверодонецьк (буду називати місто так, як авторка) окупований з 2022 року. Це і справді репортажі з минулого, а ще саме про минуле говорять більшість співрозмовників Ославської. 
Книжка особиста — мені здалося авторка відрефлексовувала своє ставлення до міста, поки її писала. Власне, подекуди її відсторонене ставлення, яке не співпадає з надто педантичними описами-переліками, цікавіше за предмет розмови. Але в цьому фішка, бо як зробити цікавим провінційне місто, якому й ста років немає? Пропустити його через себе, проговорити його вустами аборигенів, роздивитися і застенографувати — а потім подивитися збоку, що воно вийшло...    

📌 Складно мені з антологіями.
В цій, наприклад, зібрані оповідання, які нібито здатні «задовольнити смаки різної читацької аудиторії», натомість багато текстів зливалися в один. Чи-то стильове різноманіття не таке вже й різноманіття, чи-то низка однакових прийомів, як-от потік свідомості, працює на уніфікацію. 

✅ Також припускаю, що в більшій формі ці автори розкриваються краще. Бо, наприклад, Ельфріде Єлінек (найтитулованішу авторку збірки) мені було навіть важко впізнати в тексті, внесеному в антологію.

♦ Врешті по-справжньому сподобалося тільки перше оповідання — Дімітре Дінева. Воно про похорони – не надто претензійне, з гумором і зрозумілою мультикультурною драмою.
Найменше ж вразило оповідання Юлії Рабінович, яке начебто мало бути про еміграцію і поколіннєвість, але авторка так старанно над*чує на деталі радянського побуту, що все інше йде на другий план.  

Книгу випустило Видавництво 21 п’ять років тому, вона досі продається. 

✏ Якщо знаєте якісь класні антології — пишіть в коментах. 

Знайдено найкращу з можливих епітафій 🪦😅
Вгадаєте, про кого йдеться? 

Взяла з книги.

🌳 Після початку повномасштабної мені подобався тренд, коли люди прагнули відкривати різні куточки України. Проте, за моїми спостереженнями, українці цікавилися переважно містами та історією окремих регіонів. Впевнена, що довкілля не менш захопливе, тим паче нашій країні дуже пощастило з природною різноманітністю (щоб нам так з сусідами щастило🙏)

🌲Андрій Сагайдак написав книгу про Полісся. Насамперед про природу, але і про людей також. До речі, автор згадує науковий напрям «етнічна екологія», який вивчає формування етносів у конкретних природних умовах — мені близька ідея, що зв’язки тут дуже сильні. 

Цю книгу мені порекомендував науковий співробітник одного заповідника зі словами «дивись, які тут картинки». Авторські ілюстрації справді класні, допомагають читачам відрізнити глухаря від тетері, або вовчі сліди від рисячих.

Наостанок скажу, що для мене такі книжки є автопортретом своїх авторів-ентузіастів. І це +1 важлива причина їх читати.

Це все, бо складно писати про видання, які дають те, що очікуєш😀

Якщо ви шукали цю книжку і міркували, чому видавництво не надрукує ще один тираж, то ось моє припущення чому.
Тут русня 🫩
Ключова персонажка руснява і купа посилань на загадочну культуру.
Писати відгук? Чи зважаючи на руснявість і на недоступність книги – не варто?

Пиши, страждай – 👍
Не треба, скіпай – 😱

Увага: нижче спойлери книжки «Золотий дім» Рушді❗ Тон спойлерів — зневажливий, деталі — неточні.

✅ Жив на Мангеттені Нерон Ґолден і троє його синів. Перебрався він у Нью-Йорк з Індії (але це великий секрет, бо кєнти можуть не зрозуміти), після того, як його кримінальні схеми почали розсипатися, а дружина не без його участі, опинилася в епіцентрі теракту, де й загинула.

📜 Нерон — типовий олігархюга, деспотичний, з власним «пацанським» кодексом честі. Перша дружина народила йому двох синів. Ще одного байстрюка Нерончик нажив з невідомою панною за 20 років після старших.
І батя, і синочки після приїзду на Нью-Йоркщину і заселення в Золотий дім обирають інші імена — як можна здогадатися Нерон став Нероном вже у Штатах. Старший тепер Петроній, або ж божедопоможи Петя (автор прямо говорить, що ця форма перенесла синочку від римлян до Чехова й Достоєвського). Середній — Луцій Апулей або Апу. Менший — Діоніс, щитай просто і зі смаком. Звісно, весь неймінг має шось значити, бо це Рушді-постмодерніст, який грається з мітологією.

🙈 В кожного з синків є якийсь прибамбас. Петя — у спектрі, з дому не виходить, бухає і шпилиться в комп’ютерні ігри. Наприкінці виявиться, що він ці ігри ще й робить, і взагалі заробляє ледь не більше за татуся.
Синуангелмій Апу — красунчик, богєма і художник, малює голі портрети, заводить подружку-скульпторшу, яку випадково вподобав Петя. Але зрозуміло, Петя в прольоті, від чого і так напружені відносини між братами погіршуються.
Діоніс — п’яте колесо у возі, в якийсь момент ще починає усвідомлювати свою гендерну дисфорію. Втім, також знаходить подружку, круту музейну працівницю, яка допомагає йому з пошуком ідентичності, бо вона навіть працює в музеї ідентичності (мати Василева, як співпало 😱)

🎬 Власне, це пролог, а сама історія починається за каденції Обами. Приблизно в цей час молодий сусід сімейки Рене вирішує зняти про них квазідокументальний фільм. Це змушує режисера-ентузіаста триматися до них ближче. Аж тут у житті Нерона з’являється Василіса Арсеньєва. Росіянка, елітна ескортниця старанно обробляє діда. Василіса, звісно, зло, недарма автор в добірку мітологічних персонажів додає Бабу-Ягу. Але разом з тим, Рушді з насолодою формує їй біографію, де й Олімпіада, і гімнастика, і Сибір, і екзотичне коріння, і мрія про Америку. Тож хоч автор і називає її брехухою, але ГЕНІАЛЬНОЮ. А якщо так, то геніальність доведеться терпіти до кінця книги з іншими руснявими відсилками.


👰 Дід жениться з Василісою, спочатку з вимогою, щоб вона не вагітніла, бо на спадщину ротів достатньо. Але геніальне зло робить хід конем, після якого дід погоджується на ще одного вилупка. Але дідові живчики вже ледь повзають, тож у Василіски облом. Тоді баба-яга робить ще один хід конем, і змушує Рене себе запліднити, причому наявність в ентузіаста дівчини нікого не зупиняє. Так на світ з’являється Веспасіан — автор намагається жартувати про скутер «Веспа», але непереконливо.

💣 В останніх розділах у нас кривавий карнавал. Діда доганяє минуле, і коли Апу з подружкою їде в Індію, їх швидко ліквідують. Молодшому не дуже допомагає партнерка з ідентичності, і він стріляється. Старший гине під час масшутінгу. Після цих подій режисер-ентузіаст Рене не стримується і розказує Нерончику, що останній його нащадок — не нащадок. Василіса ще більше сатаніє, але нічого зробити не може. Про зраду дізнається дівчина режисера-ентузіаста, після чого справедливо починає дейтитися з іншими мужиками.

У фіналі нам намішують вибори Дональда і Гілларі, комікси й руйнування Золотого дому, під час якого Нерон і Василіса гинуть, а скутер, викинутий Василісою з вікна, щасливо рятується. І оскільки юридичний батя заздалегідь записав, що напівросіянин переходить біологічному баті, маємо гепі-енд, бо на додаток до Рене якогось біса повертається подружка 🤦

Дякую, що дочитали. Розумію, якщо не дочитали. Пробачте, але більш критичні розбори я робитиму іншим книжками.