📚 Nathan Hill «Wellness» (2023)

🔖 Це було хороше, майже терапевтичне читання — десь з 200-ої сторінки я розслабилася, розуміючи, що автор не налажає і книга добротна.

Wellness можу рекомендувати будь-якій людині, яка скаже «хочу почитати щось про сучасність».
У цьому романі купа деталей, які свідчать про зміну трендів за останні тридцять років. Трендів у шлюбі, вихованні дітей, кар’єрному просуванні, турботі про фізичне і ментальне здоров’я, онлайн-житті тощо. Разом з тим від тексту немає відчуття, наче автор виписав ці тренди у список, щоб не забути вставити про пару, яка йде на свінгерську вечірку, або про підлітка, який контактує зі світом переважно на трансляціях своїх відеоігор. Все це органічно — віриш, що саме у цих людей все могло складатися саме таким чином.

Не схоже, що Натан Гілл ставив за мету розкрити всі теми рівномірно, і це теж добре.
Загалом драма досить зрозуміла. Маємо чоловіка і дружину, Джека та Елізабет, які досягли «нижньої точки» в U-shaped curve свого шлюбу.
Чоловік — фотограф; кореням його мистецтва тут присвячено чимало розділів.
Дружина працює в організації Wellness — її робота по суті полягає в зміні ставлення до навколишнього світу, але це обтічно, бо не хочу спойлерів. Скажу лише, що рефлексії та дослідження Елізабет важливі не лише для розуміння того, що відбувається з героями, це також своєрідна пастка для її ж розуму, який бачить дзеркало, але не бачить відображення 🙈
Трохи обабіч, як мені здалося, стоїть їхній син Тобі — він, схоже, більш об’єктний, ніж суб’єктний персонаж, проте це справедливо, адже хлопець символізує майбутнє.
Серед інших героїв є просто чудові образи — Евелайн, батьки, друзі заслуговують на окремі книги, але в рамках цієї отримують сильні лінії та промальовані характери.

💥 Так, в романі є дещо мелодраматичні прийоми — особливо в другій половині, коли автору потрібно розкрити родинні таємниці, формотворчі для персонажів. Проте я завжди поблажливо до цього ставлюся з однієї причини: з мого досвіду в реальному житті відбуваються ще карколомніші події.

📗 В цій книзі — 631 сторінка, і в мене не було відчуття, що я гаю час. За моїми спостереженнями, західним авторам добре вдається підтримувати інтригу у великих формах — думаю, це ознака їхньої літературної школи.
Wellness запам’ятовується епізодами: ось добре передано атмосферу Чикаго в ранніх 90-х — розділи про знайомство головних героїв; тут про мистецтво і прерії; тут про фейсбукове божевілля; ось мати намагається нагодувати сина; а тут — про сірі оборудки з нерухомістю.
Скоріш за все, за меншого обсягу це б просто не трималося купи, а воно якраз тримається.

Ну і наостанок — вам не потрібно мати C1, щоб це читати, можна брати з середньою англійською. Я деякі слова вивчила, але ще більше згадала 😏

Останнім часом мала можливість читати, але не писати відгуки. Виправляюся.

Збірку «На власній шкірі» Світлани Ославської прочитала в поїзді години за три. 
Це одна з «важких книжок про війну» (які купують, але бояться розгортати) з монологами про окупацію, тортури, полон.
Особливість монологу в тому, що людина говорить не лише про біль. У розповіді промальовується її особистість. І якась побутова деталь в книзі може діяти сильніше за опис жорстокості — бо виявиться частиною твого досвіду.

«На власній шкірі» — це про волю до життя. Слово «незламність» затерлося, відколи переїхало в рекламу, але такі свідчення повертають йому первісне значення. 

Одна з героїнь книги каже — «Нам треба виговоритися». Її думку можна продовжити — «..бути почутими, запам’ятатися». Бо лише так наша колективна свідомість закарбує злочини й не дасть статися новим.   

Але авторка говорить і про інший бік: про травму памʼяті; про те, коли легше говорити про інших — не про себе. Або коли обирають мовчати, щоб не проживати все знову.

📚 Ольга Токарчук «Чутливий наратор» (2020)

🔖 Дочитала ще на минулому тижні, і перші дні після думала, чому ця книга викликала в мене такий майже нераціональний захват. 
Певно, це щось особисте. Бо є речі про літературу, які знаходяться на якихось надрівнях свідомості, але ти їх не проговорюєш, бо банально ні з ким. 
І ще надто багато гівняних «посібників» з письменництва прочитано колись.
Натомість «Чутливий наратор» — очевидна рекомендація для всіх, хто хоч якось дотичний до літератури. Захоплюватися прозою або особистістю Токарчук при цьому необов’язково.  

Трохи конкретики.
✅ В книзі 7 есеїв. Перші шість більше стосуються світогляду авторки; ще один есей — у фіналі, називається так само як книга, і певним чином підсумовує її. 
Також є цикл «Лодзькі лекції» (4 тексти), присвячений роздумам про літературну (переважно) творчість. 
✅ Приблизно половину творів Токарчук, які вона наводить як приклади, я не читала. Це не заважає сприймати інформацію. Але все-таки краще, якщо ви хоч щось прочитали, і розумієте про які ігри, містифікації, поведінкові патерни та історичні каламбури говорить авторка.
✅ Чому я вважаю цю книгу корисною для митців? Тому що тут багато думок, які можуть стати для них прикладними. Переважно про способи мислення і спостереження за світом. 
✅ Але це ще не все. Досить легко застосувати, як для творчості, так і для аналізу творів, міркування про історію, мову, взаємодію людини зі світом, взаємозв’язки (не)випадкових подій.
✅ До речі, якщо ви не знали, Ольга Токарчук — психологиня за освітою. І її роздуми над взаємодією людини й світу почасти професійна звичка.
✅ Лекція «Психологія наратора» про зв’язок письменника і його «голосів» — це щось з мастріду. Загалом, у лекціях купа вартісних ідей, наприклад, думка про те, що на знайомих локаціях існували світи, які зараз майже повністю втрачені. Чи це очевидно? Так, але як часто ви про це думаєте?
✅ Токарчук пояснює, як письменникам працювати з багатовимірним світом, як цю багатовимірність застосовувати, досліджувати, наближатися до неї та її освоювати.  

На всяк випадок — це текст, який варто читати повільно й адаптувати до свого досвіду. Певно без цього він може видаватися нудним і дидактичним. 

І останнє — так, тут є згадки письменників країни 404. З сумом усвідомлюю, що цього року майже в усіх книгах іноземних авторів такі згадки були. Попереджати про це у відгуках?

Видали в «Темпорі» Переклад Віктора Дмитрука 

6. Ілайза Шлезінгер Hot Forever (2022)
Ілайза робить феміністичний лікбез для чоловіків — причому корисний і п’ятнадцятирічним, і п'ятдесятирічним підліткам. Монолог Ілайзи про бюстгалтери триває довго — але жінки мучаться з незручною білизною значно довше. Ілайза вміє між жартами зірвати овації, наголосивши на праві на аборти. Вона доступно розповідає, чому жінок не варто запитувати, чи збираються вони заводити дітей. А те, як Ілайза поводиться з мікрофоном, доводить, що жартує — вона, а з нею краще не жартувати. Ілайза прекрасна.

7. Луенель Town Business (2023)
Доволі цікавий 30-хвилинний виступ культової комедіантки (хтось згадає її роль у «Бораті» — це не я). Власне, виступ начебто присвячений польотам у літаках (not really), і загалом тримається на харизмі та артистизмі 64-річної Луенель. Часом навіть здається, що вона підбиває життєві підсумки. Якщо не життя загалом — то свого сексуального життя зокрема. А наприкінці робить очевидний реверанс корінню, алюзією на легендарні beans, greens, potato, tomato… 

8. Кетрін Раян Glitter room (2019)
Люблю англомовний стендап, так це за те, що тут працюють комедіанти та комедіантки у різних «життєвих ролях». Хочеш почути сповідь нареченої? Дивись «Unveiled» Ілайзи Шлезінгер. Цікаво, як в комедії розкриється тема одинокого материнства? Привіт, Кетрін. 
Glitter room — це спешл матері-одиначки, яка вправляє мізки всім, хто має стійки переконання на цю тему. 
З задоволенням передивилася цей виступ ще раз, просто щоб почути, як канадійка Кетрін зображує свою дочку-англійку. І схоже, що це її дочка «просмажує» матір, а не навпаки.

9. Дженні Слейт Stage Fright (2019)
«В дитинстві я була схожа на Анну Франк», — говорить Дженні. Це правда — в спешлі буде багато вставок з її батьківського дому, і фото та відео з маленькою Дженні нам покажуть. Тож якщо хочеться побачити дорослу Анну Франк, яка п’є пиво на сцені й поводиться як pickme-girl — вам сюди 😀 Може здатися, наче мені Stage Fright не сподобався — але це не зовсім так. Він не прям щоб дуже смішний (але запам’яталося, як єврейка Слейт описує католицьку месу, попередньо порівнявши синагогу з китайським рестораном), проте цікавий за формою і з глибокими темами. І зйомки у домі дитинства (з привидами!) — це якийсь прям літературний прийом, в усякому разі я так відчула.

10. Крістелла Алонзо Middle Classy (2022)
«Наша родина з південного Техасу, ну тобто ми з Мексики». «Половина з нас має документи, друга — ні, і ми нікому не розповідаємо у кого є, а схожі ми — як дві краплі води».
Одно слово, так — тут будуть стереотипні жарти про мексиканців у Штатах. Але як погляд — це навіть цікаво. Також в «Middle Classy» трохи є про здорове ставлення до старіння («чим старше я стаю, тим більше мені все одно»), але провідна тема Крістелли — бідність. І, окей, я розумію жарти про те, що тільки забезпечені люди можуть дозволити собі депресію. Але не виходить повірити в те, що 40-річна жінка вперше потрапляє до гінеколога і не знає, чим він займається. Але може, я просто не ЦА цього гумору. 
(далі буде)
перша частина тут

#стендап

Це три полички, які в мене постійно перед очима, коли працюю.
Раніше там була типу «складна» література, але на вихідних я згребла все звідти у коробки й зачинила в шафі в коридорі.
Поставила натомість непрочитане, недочитане й те, що потрібне у роботі.

Добре було б ще нових книг не купувати до кінця року, але кого я обманюю 🫠

#життябентежне

За червень-липень у мене було аж два повноцінних вихідних, що дуже впливає на бажання і спроможність писати сюди. Тому, звиняйте, замість повноцінних відгуків будуть коротенькі рев’юшки. 

«Його називали морем. Балада на дев’ять голосів» Лесь Белей  
Якщо знайдете цю лімітку про Каховську катастрофу десь на фестивалях (або видавництво Kovyla Publishing додрукує примірники й виставить на сайтах) — беріть, воно того варте. 9 голосів — 9 поглядів — 9 досвідів. Припускаю, що автор в деяких випадках записував не усні, а письмові інтерв’ю (чи це такий у нього метод передачі прямої мови), бо стиль дещо специфічний. Але читабельний. Зараз по роботі багато читаю про підрив Каховської греблі, й ця книжка виявилася помічною для з’ясування деяких неочевидних обставин.

«Переміна місць» Девід Лодж
Брала, як легке чтиво, з завданням ця книга від «Вавилонської бібліотеки» впоралася. Якщо хтось читав, напишіть — вам також здалося, що середина трохи провисала, чи все ок? Тут є гумор, є приємно описаний сеттинг 60-х, є експерименти з форматом розділів і метажарти про ці експерименти.
Мало знаю про «кампусні романи» й про те, що для них типово; в цьому випадку спостерігала кілька інших, переважно позажанрових кліше, але вони працюють.

«А тепер і спитати немає в кого. Як дослідити історію свого роду» Анна Ніколаєва 
Коротко: хороша прикладна книжка від «Лабораторії». Раніше побіжно цікавилася цією темою, але в книзі мінімум 70% нової для мене інформації. Авторка підбирає хороші приклади, доречно підкріплює викладене власним досвідом — одно слово, все, як у доброму нонфікшні. Є QR-коди з посиланнями, що в цій темі важливо. І ще, шановні інтроверти, готуйтеся до того, що вивчаючи свій родовід, доведеться спілкуватися з людьми. Ага, в інтернеті всього нема, така печаль 😅 

«Смерть у лісі» Шервуд Андерсон 
Нічого не очікувала від цієї книги. «Вайнсбурґ, Огайо» мені сподобався, «Тріумф яйця» — розчарував. Аж тут від деяких оповідань реально винесло. Купа впізнаваних персонажів, знайомих патернів у поведінці — в чоловічій, жіночій. І все про страх, сором, сум, смерть — 4С, які Андерсон досліджує і передає з дивовижною точністю. Ну і ще його стиль, який декого відштовхує, та мені останнім часом подобається, коли написано зумисно просто, але так, щоб у голосі оповідача відчувалося повітря — тоді віриш кожному слову. 

«Останні історії» Ольга Токарчук
Здається, на якомусь фестивалі на стенді «Темпори» мені радили цю книгу, як «найменш містичну» у Токарчук. Напевно, так воно і є. Але знаєте оці альтернативні фанатські теорії (частіше в кіно та серіалах), коли припускається, наче персонажі насправді померли, сплять, п’яні, марять абощо? Ну так ось і тут все на грані, реалістичний компонент без проблем можна замінити на містичний. Поза тим — вкотре маємо поколіннєву історію. Три жіночі голоси, родинні таємниці, розгортання тканини смерті та спроби втечі від себе. 
З книгою все окей, але я б не перечитувала.

«Мінусники: покарані простором» Тамара Вронська, Олена Стяжкіна
Видання про винахідливі радянські репресії, пов’язані з примусовим вигнанням з місця проживання і забороною жити в окремих регіонах СРСР. В книзі є міцне історичне обгрунтування і приклади. Стиль тяжіє до наукового, але, як на мене — цілком читабельний.
Радянські «мінусники» могли вважати себе «щасливцями», адже замість смертельного вироку або таборів отримували припис залишити місце проживання. Проте для багатьох він ставав «соціальною смертю».
З багатьох причин ця книга не втратить актуальності принаймні за нашого життя. Хоча б тому, що спадкоємець СРСР продовжує ґвалтовно руйнувати наш простір зовні, а окремі нащадки (духовні та фактичні) тих, хто замістив вигнанців, роблять це зсередини.


Наостанок: вибачте, але не виходить писати сюди часто. Є плани на деякі дописи, проте моє #літобезвихідних триває і робота забирає весь час.

📚Оксана Луцишина «Іван і Феба»
 
🔖 Цей роман отримав Шевченківську премію. І я не змогла його дочитати. 
Спробую пояснити, в чому суть.

І розділ — «битовуха». Classic: алкоголь, нещасливе родинне життя на тлі ранніх 90-х в Ужгороді. Це не Жадан, бо в нього хоч іронія. Але не заперечую, що написано талановито і реалістично.
2 розділ — події «революції на граніті». Стиль майже документальний. Багато згадок реальних людей — від Кравчука до Гонгадзе. І часом здається, що згадані вони заради історичної достовірності (а не тому, що герой всіх бачив). 
3 розділ, який я прогортала — ще чорніша«битовуха». 

Головний персонаж — неприємний, але це радше плюс, ніхто не просив ідеального патріота. Та незрозуміло, чому книга називається «Іван і Феба» (судячи з відгуків — не мені одній). Бо Феби там не більше, ніж інших жінок.

Врешті подумала, що якби книга не п(р)одавалася як «роман про революцію на граніті», то ставлення було б інше. Приблизно як до «Міста» Підмогильного — читаємо роман про м*дака, а Київ — бонусом.

То вам читача чи співака? 😅
Цитата звідси.

#життябентежне

📚 Джошуа Коен «Сімейство Нетаньягу» (2021)
 
🔖 Припускаю, що за інших політичних обставин цей невеличкий роман вже б переписали на сценарій для нервової єврейської комедії. Але почекаємо — може колись самого Яхве Коена покличуть для цієї місії. 

📌 Сюжет напозір простий. 
Передмістя Нью-Йорка. В університет, який може похвалитися лише одним професором-євреєм — Рубеном Бламом (либонь, інші залишилися у «Великому яблуку»), приїжджає ексцентричний науковець Бенціон Нетаньягу (як можна здогадатися, зі своїм сімейством). Власне пів книги він тільки збирається їхати — проте автор нагнітає атмосферу так, що після заочного знайомства з Бенціоном починаєш співчувати інтелігентному Бламу і його родині.  
В другій половині події несуться, як таратайка з гірки, а гірко-красивий епілог, як на мене, ідеально припасувався до цього тексту.

📎 Трохи кампусний, трохи епістолярний — цей роман вимагає терпіння і може на початку здатися нуднуватим. Довгий час у мене було відчуття, наче я залізла в голову людині, яка переживає «стокгольмський синдром». Причому приїзд гостя для неї не точка відліку, а новий виток цього стану. 
Власне, очікувано, що з таким сюжетом це буде ще одна книга про самоідентифікацію, чужинство у власній культурі, межі своєї культури та крови, а також про всі сумніви та рішення, які народжуються на цьому ґрунті споконвічних тривог й неврозів. Але це тільки бік Рубена Блама (йой, забула згадати, що його неабсолютним прототипом є Гарольд мене-знищує-фоліо Блум).

🌚 Бік Бенціона Нетаньягу, на мою думку, навіть цікавіший. В ньому інший левел виживання — почасти тваринний, менше рефлексій, проте більше мети. Безпосередність сімейства Нетаньягу — це паливо, яке породило мільйонерів-інфлюенсерів нашого часу, але й 70 років воно ставало у пригоді — із цікавими результатами. Окремо відзначу, що Бенціон показово поводиться з історією та інтерпретує її так, що деяких ютуб-блогерів мають брати завидки.

Висновок: мені сподобалось — це іронічно, історично, але, на щастя, анітрохи не повчально. Бо ніщо так не дратує, як моралізаторство в епоху тотальних граблів і рецидивів.

Видала «Темпора»
Переклав Максим Нестелєєв

Начитала трохи нонфікшну, збережу тут враження.

«Кишенькова магія», Емма Сміт
Розраховувала з цією книгою відпочити, зі своїм завданням «Кишенькова магія» впоралася. Це така собі збірка оповідок про історію книг, де кожен факт або кілька пов’язаних фактів розписані на цілий розділ. Щось з цього я знала, щось ні. Є про розвиток книгодруку, різні специфічні видання, цензуру. Є дещо притягнуті за вуха теми, на кшталт «фон з книг на картинах і фотографіях». 
Чомусь подумала, що це сама та книга, яку можна було б без втрат слухати в аудіо, як подкаст, але якраз її аудіоверсії поки що немає.

«Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію», Христина Шалак
Це хороша книжка про сферу, професію і професіоналів. Так, у деяких темах мені бракувало обсягу, наприклад, в розділі «Історія психіатрії в архітектурі», а в деяких кейсах хотілося більше наукового пояснення поза історіями, але це дрібниці. Написано добре, подекуди майже художньо. І ще, на мій смак, авторка добре балансує особисте ставлення й досвід з нейтрально-професійним наративом.
Висновок — ще один недооцінений український нонфікшн, який заслуговує на більшу увагу, ех.

«Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», Світлана Ославська
Сєверодонецьк (буду називати місто так, як авторка) окупований з 2022 року. Це і справді репортажі з минулого, а ще саме про минуле говорять більшість співрозмовників Ославської. 
Книжка особиста — мені здалося авторка відрефлексовувала своє ставлення до міста, поки її писала. Власне, подекуди її відсторонене ставлення, яке не співпадає з надто педантичними описами-переліками, цікавіше за предмет розмови. Але в цьому фішка, бо як зробити цікавим провінційне місто, якому й ста років немає? Пропустити його через себе, проговорити його вустами аборигенів, роздивитися і застенографувати — а потім подивитися збоку, що воно вийшло...