Останнє про Делілло/Баумбаха (і всіх інших) 🤭

📚 ЗАГУБЛЕНИЙ У КІМНАТІ СМІХУ ДЖОН БАРТ

Не бачу сенсу повторювати те, що ви прочитаєте в післямові до українського перекладу й авторських примітках — про літературознавство, шлях письменника, оповідачів
…тощо (цитуючи автора)

👀 Як завжди, не претендую на правильність трактувань (ха-ха, у постмодерністських-то текстах), але для мене «Загублений у кімнаті сміху» — книга про самопізнання, від першої до останньої сторінки. 

Власне, в парадигмі самопізнання розгортаються абсолютно всі тексти, можливо, десь це навіть нагадує серію сеансів психотерапії.
Я побачила в книзі приблизно такі теми «зустрічей».
◈ Сенс життя — «вірую, бо це абсурдно». 
◈ Роздуми про власне народження, дитинство і дорослішання.
◈ Парадоксальність любові та кохання.
◈ Досвід та межі його осмислення — зокрема, у літературній творчості.
◈ Доля і призначення. 
…і так далі (цитуючи автора)

Читається це у різному настрої, Барт буває іронічним, буває серйозним і навіть сумним. Наприклад, лінія про Амброуза — страх яка ностальгійна (я навіть гуглила, скільки письменнику було років, коли вийшла книжка; 38 — мабуть, криза середнього віку😏). 

⏭ Загалом, «Загублений у кімнаті сміху» — річ для перечитування. За всіма ознаками вона потрапляє у категорію книжок, які з часом стають цікавішими, бо знову ж таки — криза середнього віку, інші нові книги, досвід
…Доля та Безсмертя (цитуючи автора)

➡️«Загублений у кімнаті сміху» на сайті видавництва «Темпора»: https://www.tempora.com.ua/uk/books/kimnata-smikhu/

📚 ЕЛЬФРІДА ЄЛІНЕК «СМЕРТЬ І ДІВА І-V»

Мабуть, на рівні підсвідомості я хотіла, щоб ця книга сподобалося мені більше.
Але буду чесною. Найяскравіше враження — те, що розділ «Джеккі» сильніший за інші. В ньому більше нерву, інтимності, відчаю.
Чи то вплинуло на сприйняття те, що він (розділ) стосується реальної особистості (але у «Стіні» також героїні мають реальні прототипи). Чи то він майже найбільший, а значить деталізованіший (знову ж, «Стіна» більша за об'ємом). Anyway, до цієї четвертої драми принцес мені текст здавався дещо штучним і надуманим.

☝️ Але власне про текст. Оскільки ці монологи призначені для сцени, оцінювати їх під читацькою оптикою неоглядно. Голос читається вголос, сцена потребує очей. З іншого боку, десятки посилань, якими Єлінек наповнює драми, передбачають вдумливе читання та навіть дослідження, тож і тут «Смерть і діва» збиває мене з пантелику.
Пішла замовляти «За дверима», там, кажуть, веселіше 🤪

➡️Купити: https://book-ye.com.ua/catalog/suchasna-zarubizhna-proza/smert-i-diva/

Постмодерністи Vs. Твої читацькі плани.

P.S. «Бомба» Джозефа Макелроя написана так, ніби по тексту пройшовся комп'ютерний вірус. Словом, мені подобається 🤗

📚 ДЖОЗЕФ МАКЕЛРОЙ «БОМБА»

🔖 Є один образ, який переслідував мене ледь не з першої сторінки цієї книги. Пов’язаний він із враженнями від самого тексту — плутаного, уривчастого, разом з тим надзвичайно плинного.
Так ось, в книзі є низка тем і безліч символів навколо води, плавання і пірнання. Стиль автора навів на думку, що приблизно так уривчасто сприймає інформацію людина, яка різко стрибає у воду.
Ось ти з силою рвеш водну поверхню, занурюєшся з головою, чуєш частину звуків згори, але вони вже спотворені, чуєш (або тобі здається, що чуєш) звуки під водою, відчуваєш рух власного тіла, бульбашки, які утворюють ніс та рот.

📍 Давайте чесно — читати та розуміти Джозефа Макелроя мені було важко. І так воно, звісно, задумано. Але допомагає лише прийняття того факту, що спосіб текстотворення є невіддільною частиною ідеї цієї книги. Якщо ви не його приймаєте — не треба і мучитися.

🎬 Інша думка, яка з’явилася десь ближче до середини — передивитися американську документалку «Табір Ісуса» (Jesus Camp, 2006). Рекомендую, вона навіть весела, хоч і розповідає як євангелістська церква промиває дітям мізки провоєнщиною, пролайферством та іншою пургою, яку шанують консервативні республіканці.
➕ Кампанія в Іраку від 2003 року, очевидно, задумувалася, як модерний «хрестовий похід». І хоча хітон «американського економіста Ісуса» зроблено в Китаї, він вправно жонглює розмитим до вульгарності історизмом та патріотизмом для досягнення своїх цілей.

📖 Разом з тим, у центрі роману — все-таки особиста історія травмованого війною чоловіка (інша справа, що жодна війна не може бути суто особистою). Зак — це настільки щирий персонаж, що йому починаєш співпереживати практично відразу. Десь мені навіть відгукуються голденоколфілдовські мотиви, хоча тут можна сперечатися.

➡️ Книга на сайті видавництва «Темпора»: https://www.tempora.com.ua/uk/books/2658/

🔖 The Telegraph про роман Італо Кальвіно: «Грайлива постмодерністська головоломка, у якій висвітлюється міжнародна фальсифікація книг».
🙄

P. S. Відгук скоро

📚 ІТАЛО КАЛЬВІНО «ЯКЩО ПОДОРОЖНІЙ ОДНОЇ ЗИМОВОЇ НОЧІ»

🔖 Є книги, які мені потрібно було читати набагато раніше. Десь у 11-13 років, між «Тімом Талером або проданим сміхом» Крюса та «Путівником по Галактиці для космотуристів» Адамса, ця річ залетіла б на 10 із 10. Напевно, я б дивувалася і раділа такій знахідці.

Зараз читати «Подорожнього», як роман з наліпкою «постмодернізм», було трохи дивно. Так, карколомна структура. Так, четверта стіна зламана (хоча, здається, це лише імітація зламаної стіни). Але разом з тим, це формальна та абсолютно не обтяжлива складність.

📌 Італо Кальвіно — казкар, не стільки сюжетно, скільки стилістично. Роман читається дуже легко. Переліки у ньому нібито натякають «візьміть нас до постмодерністського канону» (але я все’дно не вірю😝); в усьому іншому — це гладенький оповідний текст.
Тематика — книга, яка досліджує книги — власне, теж постмодерністська. Можна навіть підхопити пару дотепних спостережень і думок. Але, якщо ви цікавилися роботами зі сторітеллінгу (до таких відношу, наприклад, «Тисячоликого героя» Кемпбелла), то роздуми про «вселенське джерело розповідної матерії» не будуть для вас новими.
Форма — конспірологічний детектив, та це вам не Томас Пінчон. Кальвіно вигадає країни та мови, аби відсунути реальний контекст від відстороненого читача (наприклад, українського).

👉 Так ось, про відстороненість. Інколи, якщо книжка мене не дуже влаштовує, я починаю копатися в історіях, які могли вплинути на її створення. В цьому випадку докопала лише до того, що 70-ті роки в Італії називалися «свинцевими», визначилися розгулом тероризму та боротьбою ультраправих і ультралівих. Ну, скажімо, у 1978-му, за рік до виходу книги ліві радикали викрали та вбили тодішнього прем’єр-міністра країни.
Чи могли події тих років вплинути на фабулу роману? Кальвіно іронічно висвітлює протистояння фальшивокнижників та їхніх опонентів, героїню, яка є *фальшивим засланим агентом у фальшивій революційній організації (*можливо, передаю зв’язки не точно, але в цьому контексті — байдуже).
✔ Якщо це припущення все-таки справедливе — то ця книжка зліша та гостріша, ніж здається. Як «Пригоди Цибуліно», у яких автор-комуніст виклав свою політичну платформу, прикриваючись дитячою казкою.

P.S. Посилання на роман не залишаю, «Видавництво Старого Лева» видало його у 2018 році, і зараз на сайті книги немає.

📚 БЕРНАРДІН ЕВАРІСТО «ДІВЧИНА, ЖІНКА, ІНАКША»

Якщо це буде остання нова книга, яку я прочитала у своєму житті — я не засмучуся 😅
Тому що вона — прекрасна.

Почну з того, що це фундаментальний роман, ідеальна ціль🎯 для журі будь-якої премії (у цьому випадку — Букер-2019).
🚇 Структура твору — як хороша транспортна система у сучасному місті.
Є життєві сповіді 12 жінок, між собою так чи інакше пов’язаних, є два фінали — вечірка і родинне возз'єднання.
Вечірка присвячена виставі режисерки Амми. Амма — одна з центральних персонажок, і загалом її виставу про амазонок можна вважати ідейним центром «міста-роману».

👌 Масштабність висвітлених тем — букерівська: спадковість поколінь, пошук ідентичності, квір-проблематика, класова нерівність, расизм, фемінізм, насилля проти жінок тощо. Дія відбувається переважно у Великій Британії, а персонажі переважно темношкірі, і ця специфіка була для мене найцікавіша — суто соціологічно.
В анотації пишуть про «чудовий хор» голосів у романі. Мені здалося, що це все-таки полілог (що можливо не суперечить поняттю «хор»).
Діалог між дочками та матерями (і їхніми матерями, і їхніми матерями), між ученицями та вчительками, між гетеро- та гомосексуалками.
А ще — між представницями різних хвиль фемінізму, і оці сутички «старших» та «менших» феміністок мені здалися дуже дотепним ходом письменниці.

💔 І нарешті улюблене — це розкішно написано. Так, без заголовних букв і майже без крапок (якщо Бернардін Еварісто ставить крапку — значить сталося щось особливе).
Я б навіть не відносила цей стиль до прози — це скоріше поліфонічна поема, з величним оповідним ритмом та чудовими метафорами. Вже за це книгу можна і потрібно читати.
Але якщо вам просто потрібен, наприклад, сюжет — теж читайте.
Тут час від часу із шаф вивалюються епічні скелети й починають танцювати свінг — це не може не подобатися💃

➡️ Книга на сайті видавництва «Фабула» https://fabulabook.com/info-divchyna-zhinka-inaksha-24665

Почала читати за «За дверима» Ельфріди Єлінек, згадала Ентоні Берджеса, а тут ще настрій ностальгійний — і понеслося.
Це сповідальний допис, можете сміливо пропускати, бо він про дитинство.

Я проковтнула «Механічний апельсин», коли мені було 11 років. Не хочу думати, як це на мене вплинуло😆 Але факт — приблизно в тому віці я нарила на горищі підшивку журналів «Всесвіт» за 89-92 роки, і світ із «Всесвітом» вже не був таким як раніше. Щонайменше, в тому світі стало набагато менше російськомовної літератури.

Вже тепер я знаю, що на зламі тих десятиліть був прекрасний період в історії журналу.
Я не перебираючи споживала все, що мені пропонувала редакція — Дугласа Адамса, Хуліо Кортасара, Станіслава Лема, Річарда Баха, Яна Флемінга, Стівена Кінга, врешті, Берджеса.
І якщо ви думаєте, що «Механічний апельсин» у 11 — це зарано, то я скажу, що в тій підшивці був ще й «Коханець Леді Чаттерлей» Лоуренса 😂 Ага, у знаменитому перекладі Соломії Павличко.

«Всесвіт» давав можливість «понадкушувати» цікавих письменників і, що важливо, цікаві літератури. Я ось пам’ятаю деякі дуже маловідомі твори (принаймні, по версії Goodreads), які тоді зачепили. Ось ви знаєте хто такий Бхабані Бхаттачарья? Його «Сон на Гаваях» я б зараз охоче перечитала.

Вже пізніше я попросила маму виписати новий «Всесвіт» нульових, але яскравих вражень він не викликав. Чи не було того дитячого захоплення, чи правда журнал зіпсувався — не знаю. «Кур’єру Кривбасу» і навіть «Березолю» він тоді програв, але це вже зовсім інша історія 😊

➡️ Даю посилання на «Історичну правду», там є трохи фото обкладинок і сторінок журналу https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2012/04/29/82995/

«За дверима» Ельфріди Єлінек дочитано, і поки всі враження вмістилися в оце ☝️
P. S. Відгук буде

📚 ЕЛЬФРІДЕ ЄЛІНЕК «ЗА ДВЕРИМА»

🔖 1950-ті роки. Троє випускників віденської гімназії та один молодий робітник перебувають у (псевдо)інтелектуальних пошуках (скільки юних душ загубили Камю і Сартр?😉)
При цьому четвірка практикує насилля, віддаючи перевагу розбійним нападам.
Близнюки Райнер та Анна («не маргінальні персонажі») — діти колишнього офіцера СС (цей безногий садист «руйнує затишок, хоч би де його виявив»).
У Софі («зовнішня оболонка якої не дає підстав угледіти в ній хоч якихось тілесних функцій») — дуже заможний батько і мати-істеричка.
Мати Ганса готова померти «за соціал-демократію і робітничу справу».

◈ «За дверима» не має формальної структури з розділами, і це цікавий досвід. Часом було враження, наче переглядаєш стару чорно-білу кінохроніку: сцени у різних часових вимірах, розмови, спогади, замальовки, монологи, роздуми.
При цьому відсторонена історичність вщент ламається жорстокими сценами, фізіологічними подробицями та шокуючими подорожами у свідомість персонажів.

🤡 До чого мемчик вище у стрічці? Мені здалося, вуха Фройда стирчать буквально з кожної лінії, яку виводить Єлінек. Може воно й добре — процес саморуйнування персонажів добре прописаний і вмотивований, хоч і по-фройдівськи.
⇨ Маємо: конфлікти свідомого і несвідомого, пригнічені потяги, які формують поведінку, болючі захисні механізми.
⇨ Отримуємо: цілу колекцію ситуацій, які це ілюструють, — насильство, невротичні порушення, як-то німота і розлади харчування, спроби творчості (арттерапія, що тебе вбиває), і врешті батьківсько-дитячі взаємини, у яких сором, зневагу і конкуренцію просто неможливо приховати.

Звісно, у книзі важливий історичний контекст. Австрія — колишня провінція Рейху (до речі, у книзі є цікава репліка Ганса про любов до німецьких фільмів). Після завершення Другої світової її поділили на чотири окупаційні зони. Останні іноземні військовики залишили країну у 1955 році, й відтоді вона стала нейтральною.
😑 І якщо вас колись цікавило питання «а куди ж поділися нацисти після війни?», то у Єлінек є відповідь. Нікуди не поділися. Післявоєнній державі зазвичай настільки складно економічно та політично, що їй ніколи займатися перевихованням вбивць, принаймні перші роки.
✖ Навіть у випаленому полі залишається насіння. Насіння зла проростає іншим злом — молодшим і вправнішим.

Матері Ганса і близнят переконуються ще й у тому, що скільки не вкладай у дітей хорошого (авжеж суб’єктивно хорошого) — ефекту можеш не дочекатися, нащадки залишаться клінічно байдужими.
📌 «Мама, зі свого боку, намагається прищепити дітям людяність, в цьому полягає роль матері. Але вже незабаром їй доводиться облишити цю справу, бо діти воліють бути нелюдяними і роблять усе, щоб так і виглядати».

Ні, цього разу я не буду розвивати паралелі з росією, яка теж прогрАє війну й отримає своє насіння.

P. S. В англомовному перекладі назву книги переклали як Wonderful, Wonderful Times. В оригіналі — Die Ausgesperrten (зачинений? заблокований?). Це просто до слова — я далека від перекладацької теми, і не знаю, як краще.

➡️ Книга на сайті Видавництва Жупанського: https://publisher.in.ua/product/elfride-yelinek-za-dveryma/

📚 В. Ґ. ЗЕБАЛЬД «КІЛЬЦЯ САТУРНА. ОДНЕ АНГЛІЙСЬКЕ ПАЛОМНИЦТВО»

🔖 «Живи та записуй»? «Ходи та записуй»? «Вивчай, спостерігай, згадуй і ..»?
Отже, в графстві Саффолк на сході Англії подорожує герой, від імені якого ведеться оповідь. І ця оповідь настільки ефемерна (від того не менш прекрасна), що всі 300 сторінок книги я намагалася визначити цей жанр. Історичний нонфікшн, автофікшн, подорожній щоденник?

⚪ Хай там як, Зебальд не перестає бути Зебальдом — німецьким емігрантом в Англії. Коло тем, які йому болять, буде визначати настрій тексту.

◒ Вигнання.
Скажімо, крім проговорювання власного досвіду, Зебальд згадує уродженця Житомирщини, поляка Теодора Йозефа Конрада (того самого Джозефа Конрада), який у перше своє вигнання поїхав у Вологду.
Втім, найбільш болісною для мене лишається історія родини Ешбері, члени якої «живуть під власним дахом як біженці», бодай, тому, що колись інший їхній будинок спалили повстанці під час громадянської війни.

◐ Історія, збудована на насиллі.
Тут багато прикладів — етнічні чистки в Хорватії, білі ірландські раби, кривава колонізація Африки, показове знищення британцями парку Юаньмін’юань — все, що призводить до..

◓ ..занепаду і смерті.
З масштабних морських битв починається падіння цілих країн, «повзучий» занепад переслідує англійську провінцію і десь там живе власник похоронного бюро Сквірелл, який немає жодної пам’яті для життя, але чудово пам’ятає всіх померлих.

◑ Темна натурфілософія.
Томас Браун із птахом-бугаєм в кабінеті, приречені оселедці Північного моря, країна Бразилія, в імені якої — жевріюче вугілля, жорстокість метеликів-шовкопрядів. Врешті emparkment — спроба зробити все по-своєму.

◕ Мистецтво.
І це не лише про авторів, які «мордуються письменництвом», але й про інших митців і науковців, які до них прирівняні.
Можливо, це найбільш невловна ідея, але мені здається, що Зебальд робить спробу віднести до творчої категорії всіх людей, які опікуються своєю спадщиною, фактично кожного, хто пам’ятає про смерть.

Книга на сайті видавництва Komubook: https://komubook.com.ua/books/kiltsya-saturna

📚 ОЛЬГА ТОКАРЧУК «ХИМЕРНІ ОПОВІДАННЯ»

🔖 Маленька збірка оповідань (символічні для мене 208 сторінок) від королеви прикмет і прикметників — Ольги Токарчук.

«Химерні оповідання» — це таке собі буттєдослідження, вивчення меж людськості та тілесності, природності та штучності, де все важливе переказане у кількох історіях з ретельно виписаним сеттінгом. Деякі з них відбуваються в утопічному майбутньому (близькому і моторошному). На 20-30 сторінках авторка примудряється змалювати не лише картинку, а й механізми. Це викликає захоплення, адже справа точно не в прикметниках 😏

Втім, про що б не писала Токарчук — вона пише про смерть. Щоправда, незрозуміло, чи буває смерть остаточною, чи це просто виявляється переходом. В оповіданні Transfudium в готельному номері біля ліжка смертельно хворої героїні лежать «Метаморфози» Овідія — такий собі натяк на відносність минучості.

👥 Якщо ж говорити про персонажів, то їхні образи вибудовуються зі страху смерті, а також із розпачу, обурення, протесту та інших похідних від цього страху емоцій.
Звідси герої з межовими станами свідомості, звідси безкінечні ігри розуму, який шукає вихід із ситуації.
В оповіданні «Зелені діти» король на питання що таке природа відповідає «Це велике ніщо»🗿
Що тоді людина? Бодай відповідь належить шукати поруч.

➡️ Книга на сайті видавництва «Темпора»:
https://www.tempora.com.ua/uk/books/himern-opovdannja/

📚 КАРІН БОЄ «КАЛЛОКАЇН»

🔖 Шведська авторка зі складною біографією. Жила в історичний період, який мене завжди цікавив. Що може піти не так?
А те, що я не люблю антиутопії🤦 І тільки собі можу дорікати, що взяла цю книгу і відверто нудилася протягом читання.
На цьому сеанс самобичування закінчено, перейдемо до хорошого.

«Каллокаїн» з’явився у 1940 році, до виходу «1984» Орвелла, але після «Мы» Замятіна і «Який чудесний світ новий» Гакслі. З цього всього я не читала Замятіна, але можу порівняти роман Боє з іншими зразками жанру. Як на мене, в «Каллокаїні» авторка сфокусувалася на дослідженні міжособистісних зв’язків в умовах тоталітарної держави, тоді як всі інші питання — сильно другорядні.

📎 Історія відбувається під час перехідного етапу антиутопічного суспільства. Наче все стандартно — диктатура, загроза війни, «рівність» (вона ж — бідність), остаточна перемога державного над особистим (в спальні у «соратників» висять поліційні «око» і «вухо»). Але залишається неохоплений простір — думки, про які можна дізнатися зробивши людині ін’єкцію нововідкритого препарату каллокаїну.

💉 Персонажі Карін Боє могли б під впливом каллокаїну розказувати, що планують державний переворот і ненавидять владу, але більшість їхніх потаємних мрій зводяться до прагнення емоційної свободи та близькості з іншими.
Головний герой (винахідник каллокаїну Лео Калль) страждає не через отупляючу працю, несправедливість режиму або фізично тяжкі умови життя. Його турбує, що дружина може його зраджувати, а певні люди випромінюють дивну життєву силу.

Деформація самотньої людини — це одне, але оболонка особистості, якій є що/кого втрачати, завжди має більше щілин. Тож у центрі опиняються родина, виховання дітей, кохання, взаємини з колегами та цілком випадковими людьми. Хіба що про дружбу говорити не приходиться — потреба в дружніх відносинах не біологічна і не економічна, а, отже, для антиутопій не характерна.

📌 Словом, по-своєму це цікаво. Не знаю, чи існує жанр психологічної антиутопії, але я б віднесла «Каллокаїн» саме до нього. А ще, якщо вам близькі Елліот і Кафка, — можете пошукати у тексті відповідні відсилки та впливи.

Наостанок ще трохи бурчання 😊
Чи можна назвати «Каллокаїн» актуальною книжкою? З одного боку, я ловила в’єтнамські флешбеки🚁 у моментах, де обговорюється контроль думок і виникають сцени тотального стеження.
Але, гайз, розслідування про розгалужені щупальця якого-небудь Facebook можна прочитати у головних медіа світу — для цього не потрібні антиутопії. Про реальні тоталітарні режими виходять документалки та подкасти, а врятовані жертви тих режимів приходять у токшоу.
📍 Антиутопія — підцензурний жанр, який з’являється тоді, коли публіцистика в силу різних причин не «витягує» правду. При цьому Карін Боє, безумовно, мала не лише повне право, а й сміливість написати свій роман у вже охопленій війною Європі. Вона, до речі, відвідала і СРСР, і нацистську Німеччину (де навіть потрапила на вечір за участю Гітлера та Герінга) — тож знала про диктатури не з книжок.

➡️ Книга на сайті Видавництва Жупанського: https://publisher.in.ua/product/karin-boye-kallocain/

Найближчим часом оглядів не буде, але ловіть стікерпак з постмодерністами 👇
https://t.me/addstickers/postmodernist

(на фото — Вільям Гесс)

Дочитую нарешті 'Американу', дебют Дона Делілло, і попри деякі «але», це чудова книжка.

А улюбленим (до того ж найбільш ржачним) персонажем роману залишається ось цей writer of blank pages.
Feel his pain 🤗

📚 DON DELILLO «AMERICANA»

🔖 Складно сформулювати враження від «Американи» Дона Делілло, бо з голови не виходить думка: а чи міг цей дебютний роман стати культовим? І якщо так — за яких обставин.

📌 В 1971 році в Сполучених Штатах побачили світ Post Office (дебют Чарльза Буковскі) і Fear and Loathing in Las Vegas (другий і найвідоміший роман Гантера Неджоннідеппа Томпсона). Беззаперечно легендарні книги — кожна по-своєму.
«Американа» ж за духом мені ближча до інших знаменитих романів, які вийшли за 20 років до того — Керуаківської On the road та The Catcher in the Rye Селінджера (обидві — 1951).
Теми дороги або дорослішання морально застаріти не могли — справа завжди у подачі. Тож я роблю обережне припущення, що Делілло просто не дотиснув 👊

На момент виходу «Американи» люди побували на Місяці (or if you want — kudos to Kubrick😝), війна у В’єтнамі тривала понад 10 років і забрала декілька десятків тисяч життів, а на очах американців вбили президента.
Решта світу теж мала «розваги» — скажімо, у 1970 році в Бангладеші тільки один-єдиний циклон звів в могилу півмільйона людей. А в Європі навіть дали нобелівку Семюелю Беккету — бо що їм вже втрачати.

☝ Словом цей довгий відступ має доводити, що вкрай деталізована, меланхолійна, подекуди патетична та тонко іронічна «Американа» трохи не вписувалася в ту добу. Тому і не стала бест- або лонгселлером.

✔ З одного боку, за певних обставин Делілло міг розраховувати на успіх: у книзі є масштаб, актуальність, всеохопність. З іншого — його дебют виявився заявкою на довгу гру, що відчувається навіть з речей, які Делілло побіжно згадує в дебюті.
Бейсбол, сміття і вбивство Кеннеді — пізніше виявиться, що цьому можна присвячувати цілі романи, а якщо ні — то розділи розміром з роман. Ну і тема телебачення, звісно, отримає продовження в тому ж «Білому шумі».

📺 Наскрізні теми «Американи» — телебачення і смерть. Наприклад, один із другорядних героїв веде на місцевому радіо програму про смерть — з другої ночі до п'ятої ранку, від глупої ночі до сходу сонця. По телебаченню крутять рекламу зубної пасти — гігієна турбує американців не менше, ніж В’єтнам.

❎ Разом з тим в книзі відчувається бажання випробувати різні теми та жанри. Структурно це не жанрово-тематичний перетин, а скоріше послідовне нашарування з неспішного урбаністичного роману, корпоративної історії, роману дорослішання, road novel. Цих шарів не 13, як смуг на прапорі🇺🇸, але теж достатньо.
Але підкреслю ще раз: є відчуття, що йдеться не про занурення, а саме про випробовування. Призма автора (оповідача) нікуди не зміщується. Він змінює лише локації, але про рекламу, родину, жінок, релігію або мистецтво продовжує говорити тими ж словами.
Оскільки головний герой роману Девід Белл (нарешті вона назвала його ім’я😀) працює на телебаченні та знімає артхаусний фільм, можливо його призма — це оптична система відеокамери.

🔍 Деталізація Делілло (Белла) — і візуальна, і рефлексійна. Наприклад, читач отримує детальний офісних дверей та диванів, а разом з тим перелік причин брехати колишній дружині. Словом, це вже схоже на артхаусне кіно.

💬 Діалоги та монологи просякнуті іронією, ну майже всі.
- Що ти хочеш на Різдво, Хеллі?
- Аборт.

📍 А що там Америка?
Від району Олд Голлі до комун без поштового індексу вона залишається країною, яка піддається опису, але не може бути до кінця визначеною.

➡️ Книгу мені продав польський Амазон: https://www.amazon.pl/dp/0141188235