📌 Тихий опівнічний допис присвячений сьогоднішньому імениннику. 17 лютого народився український поет-футурист, прозаїк Олекса Влизько (1908-1934).

Про Влизька ви могли вперше почути три роки тому з проєкту Жадана і Гуржи «Фокстроти». Особисто мені найбільше запам’яталася композиція номер чотири — «Вогню», на слова його вірша-монолога «Дев’ята симфонія». 

Важко говорити про його життя без штампів — бо воно обірвалося трагічно у 26 років, занапащене радянською владою. Ще важче від думки, що вбитий поет — це правило, а не виняток для української літератури 20 століття.
І сумно, що Олекса Влизько досі мало знаний в Україні — на цю мить я знайшла у продажі лише дві книги з його віршами, обидві — антології.

📎Але якщо коротко про біографію:
народився на території сучасної росії в родині дяка;
в дитинстві через хворобу втратив слух;
мав вищу освіту — мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (сучасний КНУ ім. Шевченка);
починав писати російською, перейшов на українську;  
першій публікації у журналі посприяв Антоненко-Давидович;
дружив з українськими футуристами, включно із Семенком;
належав до лівацьких літорганізацій;
першу збірку, яка вийшла коли Влизьку було 19, дуже хвалила пролетарська критика — та й чого не хвалити романтичні вірші про революцію;
брат поета Олександр був художником і оформив дві наступні його збірки; Олекса подорожував Німеччиною і Паміром;
у 1934 році Влизька заарештували й у грудні того ж року розстріляли — разом з Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм та іншим, сфабрикувавши справу про участь у контрреволюційній терористичній організації.
З тюрми Олекса передав матері цей вірш записаний прозою:
САМ
"...Все. І згода, і незгода – Звісно діалектика. "Діалектика природи", Наче та електрика: Світить вгору, кида в прірву. Куди хочу, туди йду. Друг чи ворог. В вир із виру (В Карла Маркса на виду). Є любов, є й нарікання. Вже й образа майорить... Крізь коротке замикання Чийсь плювок не згас, горить! Не з молитви ж на амвоні Розіллюсь в підхалімаж. В усі дзвони земля дзвонить комунізмом – страшно аж. То і так все ясно, досить. Голод? Холод? Промайне... Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене. Так скажу, мені здавалось, То і вільний буду, факт. Проте змовчав, обірвалось серце, подалось в інфаркт. Хтось сказав... а я "гуляю", Де мені до каяття? Як "покірний", то й петляю поміж смертю і життям..."

І оскільки мені дозволяє обсяг допису, залишу тут ще один вірш: ПЛЯКАТ ОДЛИГИ
І дзвенить золоте цебро, і струмить золотий Дніпро. І однаково сонце б'є у чужі серця і моє.

І страшенно багато підстав написати всім листа про загально відоме,

про те, що під сонцем невпинно росте вся країна і зіницями дня примружується, як кошеня...

Заєць зоряний шлях перетнув, повернув у кущі і заснув.

Це еклектика, киць 💀
Звідси.

#життябентежне

📚 Таня Калитенко «Агонія» (2024)

🔖 Без прелюдій — у «Агонії» хороша ідея і непогана реалізація. Хтось мав розробити цей паралельний світ, де київські пам’ятники мають власні драми й переживають їх у нашій воєнній дійсності. 

🎭 Щодо стилю, цікаві його корені — бо я бачу еклектику, яка починається десь з Енеїди, до карнавалів Бу-Ба-Бу і врешті до телевізійних мюзиклів початку нульових (і не брешіть, що не бачили).
І той же хор з «Агонії» у мене в голові звучав голосом Сердючки — така вже травма. Хоча якщо це задум, його можна вважати пропрацюванням попкультури. 

Чого б хотілося більше, так це виразніших інтонацій і власної лексики в кожного персонажа (за відсилки — дякую). Щоб герої більше вирізнялися. Зараз ця різниця мені не така очевидна. 

📌 Сильний фінал, хоча я пробачила б авторці, якби він був умовним. Шляхетно закрита арка персонажа, встановлення прапора (так зворушливо перегукується зі встановленням стягів на деокупованих територіях і дай нам, доле, цьогоріч побачити такі відео) — це прекрасно.

Останні тижні остаточно зрозуміла, що книжковий блогінг — не для мене, щонайменше, бо я не безробітна в мене є інші проєкти, які потребують уваги.
Але коротке резюме прочитаного таки зроблю.

Дочитала
📚 Рафаель Боб-Ваксеберг «Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі»
Попри фантастичні сюжети деяких оповідань це досить реалістичний опис стосунків (не тільки романтичних, до речі), тобто це історії, який ви можете почути від свого вразливого друга, який замість пити антидепресанти йде на побачення, а потім пів року плаче, бо відшили й не відповідають на його повідомлення. 
Для мене реалістичність часто пов’язана з відсутністю динаміки — так ось, це воно. На одній ноті, подекуди пафосно, але правдиво. В такій статиці зазвичай добре розкриваються персонажі з усіма фатальними слабкостями, і тут це є.

📚 Пол Бейті «Запроданець» 
Пречудовий роман, всіляко премійований у Штатах, але в нас навряд чи його перевидадуть — бо ж мало кому в Україні близькі проблеми «чорної» Америки. Я розумію, що якби не переслухала десятки спешлів від Кріса Рока, Дейва Шаппела, Ванди Сайкс і ще багатьох, то розуміла б цю книгу дуже одновимірно (хоча точно не претендую на глибоке розуміння). 
Парадоксальну ідею у сюжеті — повернення сегрегації — Бейті накладає на абсолютно реалістичний сеттинг. Гумор, абсурдність, купа відсилок — в автора вийшла кльова річ для читання і перечитування.

Недочитане
Анна Біла «Символізм». Прочитала десь 40%. Це виявилася більше наукова, ніж науково-популярна література. Якщо не проти отримати флешбеки зі студентства — вам підійде. Базована книга, але майте на увазі — вона випущена у 2010 році й тут присутня русня.  
Дон Делілло «Libra». Прочитала 20% і це рідкісна тягомотина, закинула до найкращих часів і настрою. 

Поезія 
Артур Дронь «Тут були ми». Якщо ви цікавитеся українською поезією, то найвдаліші вірші з цієї збірки точно вже читали в соцмережах. 
Ірина Шувалова «кінечні пісні». Нам потрібен такий голос і така точка зйомки нашої реальності.      

#книгинашарадістьалеценеточно

📚 Майкл Ондатже «Світло війни» (2018)

🔖 Вирішила почати з цієї, а не з титулованішого «Англійського пацієнта». 

Роман поділений на дві частини. У першій підлітки, Натаніель і Рейчел, лишаються під опікою чужих і напозір підозрілих людей. Це Лондон 1945 року — війна (офіційно) закінчилася. У другій частині Натаніель, від імені якого ведеться вся оповідь, намагається розібратися у минулому — не буду деталізувати, бо спойлер.

Що було цікаво мені? ✅ У «Світлі війни» є детективно-пригодницький компонент, проте для мене це більше роман дорослішання з усіма його моральними дилемами та юнацькими зривами. 
✅ Таким чином підліткова оптика, яку обрано для переказу подій, спрацьовує тут якнайкраще.  
✅ Круто, що змінюються в книзі не лише Натаніель та Рейчел. Автор зшиває сюжет на манір клаптикової ковдри, окреслюючи шляхи майже всіх ключових персонажів.
✅ Ондатже — письменник сучасний, і він гідно прописує як чоловічих, так і жіночих персонажів. Без зайвої героїзації, спокійно, але чуттєво.
✅ В романі багато води (справжньої, не метафоричної) і загалом зв’язки з природою, нехай і обжитою, не дикою, тут сильні майже у всіх персонажів. І це посилює цілісність сетингу та персонажів, єдність зв’язки країна - територія - біографії - історичний момент.
✅ Авжеж, історія тут суб’єктивна. Вона завжди суб’єктивна.  
✅ Не те щоб у «Світлі війни» багато тригерів, але деякі деталі ви точно впізнаєте. Як, наприклад, зникнення вказівників на вулицях під час війни або очікування бомбардувань.

І, так, як сказав один з персонажів — «У війнах немає нічого величного». І світла в них також немає. 

Видавництво Vivat
Переклад Анни Цвіри

📌 Чого я не очікувала від «Англійського пацієнта» Ондатже, так це дізнатися назву одного з розладів Каньє Веста.

Кандавлізм-каньєлізм 😅

#життябентежне

📚 В певному сенсі це був продуктивний місяць для книжок, але не для читання😏
Коротке резюме як завжди дуже коротке.

Дочитала
«Англійський пацієнт» Майкла Ондатже — одна з тих книг, яка кожною літерою напрошувалася на екранізацію. І мова не лише про інклюзивність, мультинаціональність та інші цінності дотрампівської епохи. Автор не поспішає робити плавні переходи між епізодами або ставити виразну крапку — просто перемикається на іншу тему, наче переводить камеру. Плюс цей сетинг, наповнений кінематографічними символами, плюс сповнені напруги сцени — текст прагне бути візуалізованим, що й сталося з великим оскарівських успіхом. 
Як мені загалом? Та ніяк особливо, «Світло війни» сподобалося трохи більше, менше позерства (хоча й не без нього).   

Недочитане
Позаду 72% «Мага» Джона Фаулза, і я продовжуватиму, тож остаточні висновки робити рано. Але суто для роздумів — чи вам не здається, що ледь не половина магнум опусів не варті свого обсягу? Це трохи менше проявляється в сімейних сагах, історичних книжках, але тут не про це. І психологізм «Мага» скоріш за все відгукується читачам, які вбачають себе у герої й співчувають його «страдницькій» долі.
Можливо, зміню думку і навіть напишу відгук, а може просто доб’ю і чекатиму українською «Коханку французського лейтенанта».      

Поезія Ян Вагнер «Блюз кентаврів» — деякі з віршів перекладав Андрухович, і ось це якраз поезія, яку він має перекладати. Ну тобто ліричного героя лупцювали по голові томиком постмодерністських віршів, аж поки він сам не став постмодерністом.
Василь Махно «Одновітрильний дім» — вірші інтелектуала, але емоційно мимо. 

Плани
Вирішила (не обтяжуючи себе обіцянками робити відгуки) добити «цеглини» у своїй бібліотеці. Почну з «Книги Якова» Токарчук.    
Також в планах «Походження» Саші Станішича і «Марш Радецького» Йозефа Рота.  

#книгирадістьалеценеточно

Бачить небо, не хотіла писати нічого про «Марш Радецького» Йозефа Рота, бо: 
1) навіщо воно вам, в наявності жодних видань ніде нема (я урвала торік на фестивалі на стенді Жупанського);
2) книга втомила, стиль втомив, він класний, цей стиль, але дуже під настрій. Однак роман не йде з голови, і спробую коротко зафіксувати, чому.  
✅ Одна з довготривалих локацій «Марша Радецького» — це Україна напередодні Першої світової. Зокрема, Біла Церква й околиці. Очима чужинця, через австро-угорську імперську призму, дивитися на це цікаво.
✅ Настільки майстерно описано формування системи стосунків між дідом, батьком і онуком, що в якийсь момент починає здаватися, наче автор віднайшов корені всіх чоловічих депресій. Може й здалося, але психологізм справді видатний. Почасти навіть з’являється думка, що алкоголізм і гемблінг сто з гаком років тому не дуже відрізнялися. 

Власне, ці два аспекти тримали мою увагу протягом читання, але є одне «але». Не виключаю, що теми розкрилися завдяки своєрідному стилю, який.. (див. п.2)

📚 Саша Станішич «Походження» (2018)

Мені сподобалася ця книга. Напозір у ній немає нічого groundbreaking. Автобіографічна історія про пошук ідентичності — це вже звульгаризований тренд у європейській літературі. Втім, Станішич, на мою думку, виходить на інший рівень. Він не лише розповідає про власне походження читачам, а й розмовляє про нього — сам з собою. 

🪨 Називаючи себе «егоїстичним уламком», який обрав роботу зі «слабким цементом» літератури, автор наче представляє правила гри. Будуть історії. Буде інвентаризація пам’яті. Будуть сміливі спроби відновити втрачене.
☝ «Нерішучість ніколи не розкаже хорошу історію» — говорить бабуся письменника. Або не говорить? Бо той визначає себе як оповідача ненадійного. 
Він береться реконструювати — вважай вигадувати — події, бо йому бракує інформації. Але робить це делікатно, і виходить не лискучий цифровий Колізей із голівудських фільмів про Римську імперію, а радше історичний музей  в європейській столиці, де сусідять артефакти з різних епох і біографій. 

Чудове слова «переословлення» також описує авторський підхід, а ще натякає з яким стилем ми маємо справу. Тут гарне письмо, так. Для прикладу, коли я дочитала до речення «Світло переповнене прикметниками», то почала заздрити, що це написане не мною. 

📌 В цій книзі не варто шукати історичних істин.
Здається, що сам автор почувається на цьому полі невпевнено. Наприклад, його кілька спроб пояснити національність звучать незграбно — тут є фрази на кшталт «Слов’янство — це не чоловічий капелюх». Загалом відчуття нібито питання про це поставили підлітку (можливо, тому, якого вивезли з Боснії в Німеччину). 
Але я розумію автора. По-перше, він сам приходить до думки, що ідентичність — поняття клаптикове. Та й у висмикнутої з рідної землі дитини національна самосвідомість почасти розмивається. По-друге, з огляду на історію, роздуми про національність у багатьох європейців викликають ретравматизаційну реакцію.

📍А от роздуми про мігрантство тут цікавіші.
Мігрант в чужій країні — це людина, яка вже втратила, але ще не набула. 
Вона може так ніколи й не відчути себе повноцінною. Ось Станішич говорить про один з аспектів цієї неповноцінності — мову:

«Я досі пам’ятаю, як це — не мати жодної мови для чогось» 

Розмірковуючи про долю батьків, Станішич чесно говорить про відчудженність від них. Так само чесно розповідає про вибагливі способи адаптації в Німеччині.
Але насправді хлопець який називає себе словенцем, а не боснійцем (нехай люди сприймають його за лижника, а не за жертву) діє логічно. Його легенда — спосіб виживання, його бунт — пристосування. 

🙈 Найменше в цьому романі мене чіпляли роздуми та спогади про соцдержаву Югославію. Хоч це здебільшого іронічно — але складно веселитися, коли з трупа радянщини виросла голова, яка обстрілює ночами наші міста.
Якщо вас це тригерить — приготуйтеся, що тригернуть нечасті, але болючі згадки про війну та зміни у свідомості, які породжує війна. Розриви у біографіях (це коли найстрашніші дні згадуються побіжно), рідні міста, де не лишилося місць, які були б безтурботними — це відгукується і болить.

🙌 Про людей автор говорить ніжно. Родина, друзі, вчителі, сусіди — це також «клаптики» ідентичності. 
Але поступово центральним персонажем роману стає бабця Крістіна, і цю честь вона явно заслужила своєю деменцією. Без жартів — ніщо так не підсвітлює пошук ідентичності в дорослому віці, як образ жінки, яка поступово втрачає пам’ять. 
Її образ гіркий, її слова молитовно-символічні — «Коли я повернуся додому?» Після нападів тривожного безпам’ятства вона заспокоюється і щоразу вирішує випити кави — і як я її розумію😏 

Крістіна і її дракони (драконів і змій, біблійних і не тільки, тут багато) — це певно один з ключів до ідентичності автора. А фінал роману (без спойлерів) — це пошук виходу з лабіринту, шлях, який автор і Крістіна проходять разом. 
 
Закономірно все зводиться до того, що пошук ідентичності — це пошук себе. А себе ми не лише збираємо, а й вигадуємо. 
І врешті, хто він, цей автор? Відкидаючи формальності, Станішич відповідає:

«Батько, письменник, персонаж»  

Напередодні Арсеналу надихнулася мемом з іншої сфери.
Божепоможи всім, у кого зарплата не в кінці місяця🙈

#меми

На цьому каналі я вже писала, що англомовний стендап – це мої guilty pleasure, time- і painkiller.

Щотижня я дивлюся мінімум 2-3 спешла. З часом зрозуміла, що запамʼятовую з проглянутого не так багато, і почала вести щось на кшталт картотеки. Як розумієте, ця тема сама напрошується на серію публікацій.

Чи цікаво це комусь з підписників? А кому цікаві відгуки, на які витрачаються по дві години, і які врешті набирають по 10 лайків? (на цьому місці власники маленьких каналів тяжко зітхають)

Коротше, ви зрозуміли, подобається – напишіть, мені буде приємно, ні – то й ні, переживу.

💃 В першому сезоні (орієнтовно до кінця літа) буду викладати субʼєктивні та поверхневі враження про виступи американських і не тільки комедіанток. Просто тому, що жінкам в стендапі дістається менше уваги, а вони на це не заслуговують. Бо за моїм, знову ж таки, субʼєктивним переконанням, видають менше лайняного матеріалу.

P.S. Фото прекрасної Тейлор для привернення уваги.

Ремарка: не всі спешли, про які писатиму — мої улюблені, часом буду згадувати про них більше як про явище. За точність цитат не відповідаю 🙈

1. Сара Сільверман Postmortem (2025) 
Сара — це про чорний гумор, «брудні» жарти, єврейські стереотипи й відвертість, від якої зводить зуби.  
Вона не вперше робить спешли після важких подій у житті, скажімо Spare of dust завершується кадрами з термінової операції, яку їй довелося пережити незадовго до виступу.

Postmortem — це комедійний реквієм батьку та мачусі Сари, які померли за кілька місяців до виходу спешлу. Загалом, це сповідь про родину, батьків і їхнє помирання. Вирішуючи «монетизувати смерть батьків» (бо це те, чого вони справді б хотіли), Сільверман робить жорсткий у своїй правдивості, але безкінечно ніжний виступ. І смішний авжеж.
Як в цій ніжності вживаються жарти про підтирання дупи та гази? Я не гребу, вона це просто робить. 

2. Крістіна П Mother Mom genes (2022)
Мати двох дітей Крістіна відшиває слабодухих з перших хвилин — розповідає про пологи, зазначаючи, що під час останніх було більше крови, ніж під час розбірок мексиканських картелів. Про материнство тут багато і безжально.
Припускаю, що Mom genes відгукнеться ще й тим, кому близька праведна ностальгія. Зокрема, комедіантка розповідає, що у вісімдесятих по американському ТВ о десятій вечора крутили рекламу для матерів з питанням «Чи знаєте ви, де зараз ваша дитина?» Це щоб «ці засранки» згадали, що в них є діти.  Але, можливо, що все глибше, ніж здається на перший погляд. Крістіна каже, що хоче «розірвати коло спадкової травми» і розповідає про психічно неврівноважену матір (яку ненавидить) і батька-бабія (яким захоплюється). 
Реверанс в бік Східної Європи: батьки Крістіни — із соціалістичної Угорщини, а її тато обожнює нагадувати, що Сталін убив більше людей, ніж Гітлер. 

До речі, чоловік Крістіни — комік Том Сегура, який так само активно експлуатує тему дітей. У мене до нього нерівне ставлення — деякі спешли класні, інші — геть не зайшли. 

3. Мішель Буто A Buteau-ful Mind at Radio City Music Hall (2024)
Мішель — перша комедіантка, яка виступила у Радіо Сіті М’юзік Холлі (знаменитий концертний зал на Мангеттені, у якому досі виступали тільки чоловіки).
Правду кажучи, це одна з причин, чому вона з’явилася в моєму списку. Друга — кейс Буто і цього конкретного спешлу демонструє, чому стендап може не подобатися. Надто багато внутрішніх американських жартів (алюзію на суп Кемпбелл я ще відгадала, багато іншого — повз мене). Відчувалося, що публіка прийшла не на стендап як розвагу, а до улюбленої артистки (у чому нічого поганого немає).

Якщо коротко — це про материнство, шлюб і саму Мішель, тут є соціально-відповідальні підколи коміка Дейва Шапела і слово у захист меншин, травка і багато харизми Буто. 

4. Тейлор Томілсон Have It All (2024)
Зізнаюся, критично ставилася до Томілсон, аж поки не зрозуміла, що вона якісно закриває свою нішу. Це стендап для тридцятирічних, тих, хто все ще шукає кохання і ходить на побачення, пробує терапію і ходить на роботу. А ще Have It All — це рефлексія про успіх і пошук відповіді на одвічне питання «Чи можу я мати все?» (тобто родину, кар’єру etc.)
Тейлор — легка, їй вдаються метафори (побачення — це як витягати іграшку з автомата). Віриш її жартам — навіть про спільний чат колишніх і її батька. Розповідаючи про боротьбу з тривожністю та безсонням вона не просить співчуття — бо сама прекрасно усвідомлює свою успішність, але не робить з цього видатної події.
5. Ферн Бреді Autistic Bikini Queen (2024)
Так, в неї аутизм, і так — вона про нього розповість.

Ферн Бреді — шотландська комедіантка ірландського походження, яка отримала католицьке виховання й молоді роки танцювала стриптиз (це я натякаю, що буде гаряче). Крім вищезгаданих біографічних фактів, Бреді жартує про вік (на момент запису їй 36), стосунки й чоловіків, а за згадку Сильвії Плат я взагалі можу все пробачити. Ну і про батьків: Мою маму спитали, чи були в мене ознаки аутизму в дитинстві й вона відповіла: «Вона гарчала на незнайомих людей, але ми просто вважали її злом»

(далі буде)

#стендап

📚 Nathan Hill «Wellness» (2023)

🔖 Це було хороше, майже терапевтичне читання — десь з 200-ої сторінки я розслабилася, розуміючи, що автор не налажає і книга добротна.

Wellness можу рекомендувати будь-якій людині, яка скаже «хочу почитати щось про сучасність».
У цьому романі купа деталей, які свідчать про зміну трендів за останні тридцять років. Трендів у шлюбі, вихованні дітей, кар’єрному просуванні, турботі про фізичне і ментальне здоров’я, онлайн-житті тощо. Разом з тим від тексту немає відчуття, наче автор виписав ці тренди у список, щоб не забути вставити про пару, яка йде на свінгерську вечірку, або про підлітка, який контактує зі світом переважно на трансляціях своїх відеоігор. Все це органічно — віриш, що саме у цих людей все могло складатися саме таким чином.

Не схоже, що Натан Гілл ставив за мету розкрити всі теми рівномірно, і це теж добре.
Загалом драма досить зрозуміла. Маємо чоловіка і дружину, Джека та Елізабет, які досягли «нижньої точки» в U-shaped curve свого шлюбу.
Чоловік — фотограф; кореням його мистецтва тут присвячено чимало розділів.
Дружина працює в організації Wellness — її робота по суті полягає в зміні ставлення до навколишнього світу, але це обтічно, бо не хочу спойлерів. Скажу лише, що рефлексії та дослідження Елізабет важливі не лише для розуміння того, що відбувається з героями, це також своєрідна пастка для її ж розуму, який бачить дзеркало, але не бачить відображення 🙈
Трохи обабіч, як мені здалося, стоїть їхній син Тобі — він, схоже, більш об’єктний, ніж суб’єктний персонаж, проте це справедливо, адже хлопець символізує майбутнє.
Серед інших героїв є просто чудові образи — Евелайн, батьки, друзі заслуговують на окремі книги, але в рамках цієї отримують сильні лінії та промальовані характери.

💥 Так, в романі є дещо мелодраматичні прийоми — особливо в другій половині, коли автору потрібно розкрити родинні таємниці, формотворчі для персонажів. Проте я завжди поблажливо до цього ставлюся з однієї причини: з мого досвіду в реальному житті відбуваються ще карколомніші події.

📗 В цій книзі — 631 сторінка, і в мене не було відчуття, що я гаю час. За моїми спостереженнями, західним авторам добре вдається підтримувати інтригу у великих формах — думаю, це ознака їхньої літературної школи.
Wellness запам’ятовується епізодами: ось добре передано атмосферу Чикаго в ранніх 90-х — розділи про знайомство головних героїв; тут про мистецтво і прерії; тут про фейсбукове божевілля; ось мати намагається нагодувати сина; а тут — про сірі оборудки з нерухомістю.
Скоріш за все, за меншого обсягу це б просто не трималося купи, а воно якраз тримається.

Ну і наостанок — вам не потрібно мати C1, щоб це читати, можна брати з середньою англійською. Я деякі слова вивчила, але ще більше згадала 😏

Останнім часом мала можливість читати, але не писати відгуки. Виправляюся.

Збірку «На власній шкірі» Світлани Ославської прочитала в поїзді години за три. 
Це одна з «важких книжок про війну» (які купують, але бояться розгортати) з монологами про окупацію, тортури, полон.
Особливість монологу в тому, що людина говорить не лише про біль. У розповіді промальовується її особистість. І якась побутова деталь в книзі може діяти сильніше за опис жорстокості — бо виявиться частиною твого досвіду.

«На власній шкірі» — це про волю до життя. Слово «незламність» затерлося, відколи переїхало в рекламу, але такі свідчення повертають йому первісне значення. 

Одна з героїнь книги каже — «Нам треба виговоритися». Її думку можна продовжити — «..бути почутими, запам’ятатися». Бо лише так наша колективна свідомість закарбує злочини й не дасть статися новим.   

Але авторка говорить і про інший бік: про травму памʼяті; про те, коли легше говорити про інших — не про себе. Або коли обирають мовчати, щоб не проживати все знову.

📚 Ольга Токарчук «Чутливий наратор» (2020)

🔖 Дочитала ще на минулому тижні, і перші дні після думала, чому ця книга викликала в мене такий майже нераціональний захват. 
Певно, це щось особисте. Бо є речі про літературу, які знаходяться на якихось надрівнях свідомості, але ти їх не проговорюєш, бо банально ні з ким. 
І ще надто багато гівняних «посібників» з письменництва прочитано колись.
Натомість «Чутливий наратор» — очевидна рекомендація для всіх, хто хоч якось дотичний до літератури. Захоплюватися прозою або особистістю Токарчук при цьому необов’язково.  

Трохи конкретики.
✅ В книзі 7 есеїв. Перші шість більше стосуються світогляду авторки; ще один есей — у фіналі, називається так само як книга, і певним чином підсумовує її. 
Також є цикл «Лодзькі лекції» (4 тексти), присвячений роздумам про літературну (переважно) творчість. 
✅ Приблизно половину творів Токарчук, які вона наводить як приклади, я не читала. Це не заважає сприймати інформацію. Але все-таки краще, якщо ви хоч щось прочитали, і розумієте про які ігри, містифікації, поведінкові патерни та історичні каламбури говорить авторка.
✅ Чому я вважаю цю книгу корисною для митців? Тому що тут багато думок, які можуть стати для них прикладними. Переважно про способи мислення і спостереження за світом. 
✅ Але це ще не все. Досить легко застосувати, як для творчості, так і для аналізу творів, міркування про історію, мову, взаємодію людини зі світом, взаємозв’язки (не)випадкових подій.
✅ До речі, якщо ви не знали, Ольга Токарчук — психологиня за освітою. І її роздуми над взаємодією людини й світу почасти професійна звичка.
✅ Лекція «Психологія наратора» про зв’язок письменника і його «голосів» — це щось з мастріду. Загалом, у лекціях купа вартісних ідей, наприклад, думка про те, що на знайомих локаціях існували світи, які зараз майже повністю втрачені. Чи це очевидно? Так, але як часто ви про це думаєте?
✅ Токарчук пояснює, як письменникам працювати з багатовимірним світом, як цю багатовимірність застосовувати, досліджувати, наближатися до неї та її освоювати.  

На всяк випадок — це текст, який варто читати повільно й адаптувати до свого досвіду. Певно без цього він може видаватися нудним і дидактичним. 

І останнє — так, тут є згадки письменників країни 404. З сумом усвідомлюю, що цього року майже в усіх книгах іноземних авторів такі згадки були. Попереджати про це у відгуках?

Видали в «Темпорі» Переклад Віктора Дмитрука 

6. Ілайза Шлезінгер Hot Forever (2022)
Ілайза робить феміністичний лікбез для чоловіків — причому корисний і п’ятнадцятирічним, і п'ятдесятирічним підліткам. Монолог Ілайзи про бюстгалтери триває довго — але жінки мучаться з незручною білизною значно довше. Ілайза вміє між жартами зірвати овації, наголосивши на праві на аборти. Вона доступно розповідає, чому жінок не варто запитувати, чи збираються вони заводити дітей. А те, як Ілайза поводиться з мікрофоном, доводить, що жартує — вона, а з нею краще не жартувати. Ілайза прекрасна.

7. Луенель Town Business (2023)
Доволі цікавий 30-хвилинний виступ культової комедіантки (хтось згадає її роль у «Бораті» — це не я). Власне, виступ начебто присвячений польотам у літаках (not really), і загалом тримається на харизмі та артистизмі 64-річної Луенель. Часом навіть здається, що вона підбиває життєві підсумки. Якщо не життя загалом — то свого сексуального життя зокрема. А наприкінці робить очевидний реверанс корінню, алюзією на легендарні beans, greens, potato, tomato… 

8. Кетрін Раян Glitter room (2019)
Люблю англомовний стендап, так це за те, що тут працюють комедіанти та комедіантки у різних «життєвих ролях». Хочеш почути сповідь нареченої? Дивись «Unveiled» Ілайзи Шлезінгер. Цікаво, як в комедії розкриється тема одинокого материнства? Привіт, Кетрін. 
Glitter room — це спешл матері-одиначки, яка вправляє мізки всім, хто має стійки переконання на цю тему. 
З задоволенням передивилася цей виступ ще раз, просто щоб почути, як канадійка Кетрін зображує свою дочку-англійку. І схоже, що це її дочка «просмажує» матір, а не навпаки.

9. Дженні Слейт Stage Fright (2019)
«В дитинстві я була схожа на Анну Франк», — говорить Дженні. Це правда — в спешлі буде багато вставок з її батьківського дому, і фото та відео з маленькою Дженні нам покажуть. Тож якщо хочеться побачити дорослу Анну Франк, яка п’є пиво на сцені й поводиться як pickme-girl — вам сюди 😀 Може здатися, наче мені Stage Fright не сподобався — але це не зовсім так. Він не прям щоб дуже смішний (але запам’яталося, як єврейка Слейт описує католицьку месу, попередньо порівнявши синагогу з китайським рестораном), проте цікавий за формою і з глибокими темами. І зйомки у домі дитинства (з привидами!) — це якийсь прям літературний прийом, в усякому разі я так відчула.

10. Крістелла Алонзо Middle Classy (2022)
«Наша родина з південного Техасу, ну тобто ми з Мексики». «Половина з нас має документи, друга — ні, і ми нікому не розповідаємо у кого є, а схожі ми — як дві краплі води».
Одно слово, так — тут будуть стереотипні жарти про мексиканців у Штатах. Але як погляд — це навіть цікаво. Також в «Middle Classy» трохи є про здорове ставлення до старіння («чим старше я стаю, тим більше мені все одно»), але провідна тема Крістелли — бідність. І, окей, я розумію жарти про те, що тільки забезпечені люди можуть дозволити собі депресію. Але не виходить повірити в те, що 40-річна жінка вперше потрапляє до гінеколога і не знає, чим він займається. Але може, я просто не ЦА цього гумору. 
(далі буде)
перша частина тут

#стендап

Це три полички, які в мене постійно перед очима, коли працюю.
Раніше там була типу «складна» література, але на вихідних я згребла все звідти у коробки й зачинила в шафі в коридорі.
Поставила натомість непрочитане, недочитане й те, що потрібне у роботі.

Добре було б ще нових книг не купувати до кінця року, але кого я обманюю 🫠

#життябентежне

За червень-липень у мене було аж два повноцінних вихідних, що дуже впливає на бажання і спроможність писати сюди. Тому, звиняйте, замість повноцінних відгуків будуть коротенькі рев’юшки. 

«Його називали морем. Балада на дев’ять голосів» Лесь Белей  
Якщо знайдете цю лімітку про Каховську катастрофу десь на фестивалях (або видавництво Kovyla Publishing додрукує примірники й виставить на сайтах) — беріть, воно того варте. 9 голосів — 9 поглядів — 9 досвідів. Припускаю, що автор в деяких випадках записував не усні, а письмові інтерв’ю (чи це такий у нього метод передачі прямої мови), бо стиль дещо специфічний. Але читабельний. Зараз по роботі багато читаю про підрив Каховської греблі, й ця книжка виявилася помічною для з’ясування деяких неочевидних обставин.

«Переміна місць» Девід Лодж
Брала, як легке чтиво, з завданням ця книга від «Вавилонської бібліотеки» впоралася. Якщо хтось читав, напишіть — вам також здалося, що середина трохи провисала, чи все ок? Тут є гумор, є приємно описаний сеттинг 60-х, є експерименти з форматом розділів і метажарти про ці експерименти.
Мало знаю про «кампусні романи» й про те, що для них типово; в цьому випадку спостерігала кілька інших, переважно позажанрових кліше, але вони працюють.

«А тепер і спитати немає в кого. Як дослідити історію свого роду» Анна Ніколаєва 
Коротко: хороша прикладна книжка від «Лабораторії». Раніше побіжно цікавилася цією темою, але в книзі мінімум 70% нової для мене інформації. Авторка підбирає хороші приклади, доречно підкріплює викладене власним досвідом — одно слово, все, як у доброму нонфікшні. Є QR-коди з посиланнями, що в цій темі важливо. І ще, шановні інтроверти, готуйтеся до того, що вивчаючи свій родовід, доведеться спілкуватися з людьми. Ага, в інтернеті всього нема, така печаль 😅 

«Смерть у лісі» Шервуд Андерсон 
Нічого не очікувала від цієї книги. «Вайнсбурґ, Огайо» мені сподобався, «Тріумф яйця» — розчарував. Аж тут від деяких оповідань реально винесло. Купа впізнаваних персонажів, знайомих патернів у поведінці — в чоловічій, жіночій. І все про страх, сором, сум, смерть — 4С, які Андерсон досліджує і передає з дивовижною точністю. Ну і ще його стиль, який декого відштовхує, та мені останнім часом подобається, коли написано зумисно просто, але так, щоб у голосі оповідача відчувалося повітря — тоді віриш кожному слову. 

«Останні історії» Ольга Токарчук
Здається, на якомусь фестивалі на стенді «Темпори» мені радили цю книгу, як «найменш містичну» у Токарчук. Напевно, так воно і є. Але знаєте оці альтернативні фанатські теорії (частіше в кіно та серіалах), коли припускається, наче персонажі насправді померли, сплять, п’яні, марять абощо? Ну так ось і тут все на грані, реалістичний компонент без проблем можна замінити на містичний. Поза тим — вкотре маємо поколіннєву історію. Три жіночі голоси, родинні таємниці, розгортання тканини смерті та спроби втечі від себе. 
З книгою все окей, але я б не перечитувала.

«Мінусники: покарані простором» Тамара Вронська, Олена Стяжкіна
Видання про винахідливі радянські репресії, пов’язані з примусовим вигнанням з місця проживання і забороною жити в окремих регіонах СРСР. В книзі є міцне історичне обгрунтування і приклади. Стиль тяжіє до наукового, але, як на мене — цілком читабельний.
Радянські «мінусники» могли вважати себе «щасливцями», адже замість смертельного вироку або таборів отримували припис залишити місце проживання. Проте для багатьох він ставав «соціальною смертю».
З багатьох причин ця книга не втратить актуальності принаймні за нашого життя. Хоча б тому, що спадкоємець СРСР продовжує ґвалтовно руйнувати наш простір зовні, а окремі нащадки (духовні та фактичні) тих, хто замістив вигнанців, роблять це зсередини.


Наостанок: вибачте, але не виходить писати сюди часто. Є плани на деякі дописи, проте моє #літобезвихідних триває і робота забирає весь час.