📆 Річниця смерті Сильвії Плат (1932-1963) — здається, лютий і серпень найбільш трагічні місяці в році. Ось вам вірш про природу пізнання і деструктивності (або не про це, вирішуйте собі самі). 

Admonition
If you dissect a bird
To diagram the tongue
You'll cut the chord
Articulating song.

If you flay a beast
To marvel at the mane
You'll wreck the rest
From which the fur began.

If you pluck out the heart
To find what makes it move,
You'll halt the clock
That syncopates our love.

Вибачте-вибачте 🤭

#меми

📚 Джозеф Конрад «Лорд Джим» (1900)

🔖 Виснажила мене ця книга, скажу чесно. Не тому, що вона погана — радше несучасна. Для читачів, зрощених кліпами та соцмережами її стиль може стати випробуваннями. 
Далі спробую упорядкувати свої думки за час читання.

✅ Для мене Конрад — письменник, чия біографія цікавіша за творчість. Народився Юзеф Теодор Конрад Коженьовський у Бердичеві (за іншими даними, у Терехові Бердичівського району), у шляхетній сім’ї. У віці чотирьох років опинився у Вологді, куди його батька вислали за участь підготовці повстання. Так почалося життя людини, яка перед тим як стати письменником, буде моряком, капітаном, мандрівником і авантюристом врешті (не професія і не хобі, проте світогляд😏) 

✅ З історичного коментаря в книзі дізнаємося, що «Лорд Джим» задумувався як оповідання, але вийшов за рамки малої форми. Тут дуже хочеться написати «дарма», але я не буду 😀 
Річ не в тім, що роман відчувається як роздута повістинка. Ні, автор подбав, щоб в ньому були події, персонажі, ускладнив структуру. Але динаміка тут ґрунтується не на подіях, а на внутрішніх переживаннях.
✅ Про структуру. В романі описуються дві ключові події життя героя Джима. Майже без спойлерів, напишу, що перша визначає його долю і бажання ховатися від людей. Якщо ще доступніше — хлопця з чутливою душею кенселять після одного прикрого випадку. В другій частині Джим опиняється у Патусані — вигаданому краї, де панує розбрат між місцевим населенням. Власне, тут стаються нові важливі події й розв’язка.
Можливо, Конрад задумав цю структуру як складнопідрядну (друге, головне, витікає з першого), але першій події приділено багато уваги й для мене обидві частини сприймаються як рівнозначні. І власне, перша частина робить фінал передбачуваним, ну бо ж нам пояснили як діятиме і що відчуватиме герой.

✅ Стиль. Оповідачем історії є такий собі Марлоу. Спочатку стиль мені прям сподобався — багата мова (тут, звісно, є заслуга перекладача), речення, які трохи заколисують, але це в плюс. 
Далі я почала звертати увагу на те, що Конрад надто віддається бажанню зробити розповідь «природною» — багатослівною та емоційною. 
Колись прочитала, що чоловіки віддають перевагу дієсловам, а жінки — прикметникам. Та й взагалі, жіночі тексти емоційніші. Звісно, це дурниця, але її я згадала читаючи таке:

Його гарячковий і тривожний шепіт зненацька урвався, коли всередині будинку промайнула біла постать, почувся тихий вигук і з темної кімнати визирнуло дитинне, але сповнене енергії біле личко з делікатними рисами і глибоким, уважним поглядом, наче пташка із затишного гніздечка.

Тінь близької розлуки вже пролягла між нами неозорим простором, тому розмовляли ми насилу, немовби намагаючись сягнути своїми тихими голосами на велику і дедалі більшу відстань.

Я говорю так, тому що я — навіть я, що виявляв до нього нескінченну доброту… навіть я затаїв… затаїв на нього зло… за те… що трапилося. А що вже казати про решту… про… про… світ?

✅ Тематично цікавим для мене роман роблять вищезгаданий «кенселінг» і контакт з чужоземцями. ▸ З першим зрозуміло — Конрад розповідає про ситуацію, яка привела до того, що молода людина почувається відкинутою світом. Зазначу, що тут є очевидне перебільшення з боку екзальтованого персонажа у відповідній епосі. Психологізм у цій частині досить доречній, хоча все одно затягнуто, як на мене.
▸ З другою темою все по-іншому. Джозефа Конрада нерідко звинувачують у расизмі. У «Лорді Джимі» персонажі справді відгороджуються від іновірців та людей з іншим відтінком шкіри — для них це зручно насправді. Але говорять про це ухильно, ось, наприклад, слова головного героя:

«Досить мені лише поглянути в лице першого-ліпшого з тутешніх людей, аби повернути собі впевненість у собі. Їм неможливо пояснити, що відбувається у мене всередині»

Це можна трактувати як безневинну фразу про культурні бар’єри. Або ні.

Висновку не буде, але якщо збираєтеся читати «Лорда Джима», раджу щось взяти паралельно, щоб не втомитися.

Видавництво Темпора Переклад Андрія Бондаря 

📌 Тихий опівнічний допис присвячений сьогоднішньому імениннику. 17 лютого народився український поет-футурист, прозаїк Олекса Влизько (1908-1934).

Про Влизька ви могли вперше почути три роки тому з проєкту Жадана і Гуржи «Фокстроти». Особисто мені найбільше запам’яталася композиція номер чотири — «Вогню», на слова його вірша-монолога «Дев’ята симфонія». 

Важко говорити про його життя без штампів — бо воно обірвалося трагічно у 26 років, занапащене радянською владою. Ще важче від думки, що вбитий поет — це правило, а не виняток для української літератури 20 століття.
І сумно, що Олекса Влизько досі мало знаний в Україні — на цю мить я знайшла у продажі лише дві книги з його віршами, обидві — антології.

📎Але якщо коротко про біографію:
народився на території сучасної росії в родині дяка;
в дитинстві через хворобу втратив слух;
мав вищу освіту — мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (сучасний КНУ ім. Шевченка);
починав писати російською, перейшов на українську;  
першій публікації у журналі посприяв Антоненко-Давидович;
дружив з українськими футуристами, включно із Семенком;
належав до лівацьких літорганізацій;
першу збірку, яка вийшла коли Влизьку було 19, дуже хвалила пролетарська критика — та й чого не хвалити романтичні вірші про революцію;
брат поета Олександр був художником і оформив дві наступні його збірки; Олекса подорожував Німеччиною і Паміром;
у 1934 році Влизька заарештували й у грудні того ж року розстріляли — разом з Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм та іншим, сфабрикувавши справу про участь у контрреволюційній терористичній організації.
З тюрми Олекса передав матері цей вірш записаний прозою:
САМ
"...Все. І згода, і незгода – Звісно діалектика. "Діалектика природи", Наче та електрика: Світить вгору, кида в прірву. Куди хочу, туди йду. Друг чи ворог. В вир із виру (В Карла Маркса на виду). Є любов, є й нарікання. Вже й образа майорить... Крізь коротке замикання Чийсь плювок не згас, горить! Не з молитви ж на амвоні Розіллюсь в підхалімаж. В усі дзвони земля дзвонить комунізмом – страшно аж. То і так все ясно, досить. Голод? Холод? Промайне... Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене. Так скажу, мені здавалось, То і вільний буду, факт. Проте змовчав, обірвалось серце, подалось в інфаркт. Хтось сказав... а я "гуляю", Де мені до каяття? Як "покірний", то й петляю поміж смертю і життям..."

І оскільки мені дозволяє обсяг допису, залишу тут ще один вірш: ПЛЯКАТ ОДЛИГИ
І дзвенить золоте цебро, і струмить золотий Дніпро. І однаково сонце б'є у чужі серця і моє.

І страшенно багато підстав написати всім листа про загально відоме,

про те, що під сонцем невпинно росте вся країна і зіницями дня примружується, як кошеня...

Заєць зоряний шлях перетнув, повернув у кущі і заснув.

Це еклектика, киць 💀
Звідси.

#життябентежне

📚 Таня Калитенко «Агонія» (2024)

🔖 Без прелюдій — у «Агонії» хороша ідея і непогана реалізація. Хтось мав розробити цей паралельний світ, де київські пам’ятники мають власні драми й переживають їх у нашій воєнній дійсності. 

🎭 Щодо стилю, цікаві його корені — бо я бачу еклектику, яка починається десь з Енеїди, до карнавалів Бу-Ба-Бу і врешті до телевізійних мюзиклів початку нульових (і не брешіть, що не бачили).
І той же хор з «Агонії» у мене в голові звучав голосом Сердючки — така вже травма. Хоча якщо це задум, його можна вважати пропрацюванням попкультури. 

Чого б хотілося більше, так це виразніших інтонацій і власної лексики в кожного персонажа (за відсилки — дякую). Щоб герої більше вирізнялися. Зараз ця різниця мені не така очевидна. 

📌 Сильний фінал, хоча я пробачила б авторці, якби він був умовним. Шляхетно закрита арка персонажа, встановлення прапора (так зворушливо перегукується зі встановленням стягів на деокупованих територіях і дай нам, доле, цьогоріч побачити такі відео) — це прекрасно.

Останні тижні остаточно зрозуміла, що книжковий блогінг — не для мене, щонайменше, бо я не безробітна в мене є інші проєкти, які потребують уваги.
Але коротке резюме прочитаного таки зроблю.

Дочитала
📚 Рафаель Боб-Ваксеберг «Той, хто полюбить тебе у всій твоїй жалюгідній славі»
Попри фантастичні сюжети деяких оповідань це досить реалістичний опис стосунків (не тільки романтичних, до речі), тобто це історії, який ви можете почути від свого вразливого друга, який замість пити антидепресанти йде на побачення, а потім пів року плаче, бо відшили й не відповідають на його повідомлення. 
Для мене реалістичність часто пов’язана з відсутністю динаміки — так ось, це воно. На одній ноті, подекуди пафосно, але правдиво. В такій статиці зазвичай добре розкриваються персонажі з усіма фатальними слабкостями, і тут це є.

📚 Пол Бейті «Запроданець» 
Пречудовий роман, всіляко премійований у Штатах, але в нас навряд чи його перевидадуть — бо ж мало кому в Україні близькі проблеми «чорної» Америки. Я розумію, що якби не переслухала десятки спешлів від Кріса Рока, Дейва Шаппела, Ванди Сайкс і ще багатьох, то розуміла б цю книгу дуже одновимірно (хоча точно не претендую на глибоке розуміння). 
Парадоксальну ідею у сюжеті — повернення сегрегації — Бейті накладає на абсолютно реалістичний сеттинг. Гумор, абсурдність, купа відсилок — в автора вийшла кльова річ для читання і перечитування.

Недочитане
Анна Біла «Символізм». Прочитала десь 40%. Це виявилася більше наукова, ніж науково-популярна література. Якщо не проти отримати флешбеки зі студентства — вам підійде. Базована книга, але майте на увазі — вона випущена у 2010 році й тут присутня русня.  
Дон Делілло «Libra». Прочитала 20% і це рідкісна тягомотина, закинула до найкращих часів і настрою. 

Поезія 
Артур Дронь «Тут були ми». Якщо ви цікавитеся українською поезією, то найвдаліші вірші з цієї збірки точно вже читали в соцмережах. 
Ірина Шувалова «кінечні пісні». Нам потрібен такий голос і така точка зйомки нашої реальності.      

#книгинашарадістьалеценеточно

📚 Майкл Ондатже «Світло війни» (2018)

🔖 Вирішила почати з цієї, а не з титулованішого «Англійського пацієнта». 

Роман поділений на дві частини. У першій підлітки, Натаніель і Рейчел, лишаються під опікою чужих і напозір підозрілих людей. Це Лондон 1945 року — війна (офіційно) закінчилася. У другій частині Натаніель, від імені якого ведеться вся оповідь, намагається розібратися у минулому — не буду деталізувати, бо спойлер.

Що було цікаво мені? ✅ У «Світлі війни» є детективно-пригодницький компонент, проте для мене це більше роман дорослішання з усіма його моральними дилемами та юнацькими зривами. 
✅ Таким чином підліткова оптика, яку обрано для переказу подій, спрацьовує тут якнайкраще.  
✅ Круто, що змінюються в книзі не лише Натаніель та Рейчел. Автор зшиває сюжет на манір клаптикової ковдри, окреслюючи шляхи майже всіх ключових персонажів.
✅ Ондатже — письменник сучасний, і він гідно прописує як чоловічих, так і жіночих персонажів. Без зайвої героїзації, спокійно, але чуттєво.
✅ В романі багато води (справжньої, не метафоричної) і загалом зв’язки з природою, нехай і обжитою, не дикою, тут сильні майже у всіх персонажів. І це посилює цілісність сетингу та персонажів, єдність зв’язки країна - територія - біографії - історичний момент.
✅ Авжеж, історія тут суб’єктивна. Вона завжди суб’єктивна.  
✅ Не те щоб у «Світлі війни» багато тригерів, але деякі деталі ви точно впізнаєте. Як, наприклад, зникнення вказівників на вулицях під час війни або очікування бомбардувань.

І, так, як сказав один з персонажів — «У війнах немає нічого величного». І світла в них також немає. 

Видавництво Vivat
Переклад Анни Цвіри

📌 Чого я не очікувала від «Англійського пацієнта» Ондатже, так це дізнатися назву одного з розладів Каньє Веста.

Кандавлізм-каньєлізм 😅

#життябентежне

📚 В певному сенсі це був продуктивний місяць для книжок, але не для читання😏
Коротке резюме як завжди дуже коротке.

Дочитала
«Англійський пацієнт» Майкла Ондатже — одна з тих книг, яка кожною літерою напрошувалася на екранізацію. І мова не лише про інклюзивність, мультинаціональність та інші цінності дотрампівської епохи. Автор не поспішає робити плавні переходи між епізодами або ставити виразну крапку — просто перемикається на іншу тему, наче переводить камеру. Плюс цей сетинг, наповнений кінематографічними символами, плюс сповнені напруги сцени — текст прагне бути візуалізованим, що й сталося з великим оскарівських успіхом. 
Як мені загалом? Та ніяк особливо, «Світло війни» сподобалося трохи більше, менше позерства (хоча й не без нього).   

Недочитане
Позаду 72% «Мага» Джона Фаулза, і я продовжуватиму, тож остаточні висновки робити рано. Але суто для роздумів — чи вам не здається, що ледь не половина магнум опусів не варті свого обсягу? Це трохи менше проявляється в сімейних сагах, історичних книжках, але тут не про це. І психологізм «Мага» скоріш за все відгукується читачам, які вбачають себе у герої й співчувають його «страдницькій» долі.
Можливо, зміню думку і навіть напишу відгук, а може просто доб’ю і чекатиму українською «Коханку французського лейтенанта».      

Поезія Ян Вагнер «Блюз кентаврів» — деякі з віршів перекладав Андрухович, і ось це якраз поезія, яку він має перекладати. Ну тобто ліричного героя лупцювали по голові томиком постмодерністських віршів, аж поки він сам не став постмодерністом.
Василь Махно «Одновітрильний дім» — вірші інтелектуала, але емоційно мимо. 

Плани
Вирішила (не обтяжуючи себе обіцянками робити відгуки) добити «цеглини» у своїй бібліотеці. Почну з «Книги Якова» Токарчук.    
Також в планах «Походження» Саші Станішича і «Марш Радецького» Йозефа Рота.  

#книгирадістьалеценеточно

Бачить небо, не хотіла писати нічого про «Марш Радецького» Йозефа Рота, бо: 
1) навіщо воно вам, в наявності жодних видань ніде нема (я урвала торік на фестивалі на стенді Жупанського);
2) книга втомила, стиль втомив, він класний, цей стиль, але дуже під настрій. Однак роман не йде з голови, і спробую коротко зафіксувати, чому.  
✅ Одна з довготривалих локацій «Марша Радецького» — це Україна напередодні Першої світової. Зокрема, Біла Церква й околиці. Очима чужинця, через австро-угорську імперську призму, дивитися на це цікаво.
✅ Настільки майстерно описано формування системи стосунків між дідом, батьком і онуком, що в якийсь момент починає здаватися, наче автор віднайшов корені всіх чоловічих депресій. Може й здалося, але психологізм справді видатний. Почасти навіть з’являється думка, що алкоголізм і гемблінг сто з гаком років тому не дуже відрізнялися. 

Власне, ці два аспекти тримали мою увагу протягом читання, але є одне «але». Не виключаю, що теми розкрилися завдяки своєрідному стилю, який.. (див. п.2)

📚 Саша Станішич «Походження» (2018)

Мені сподобалася ця книга. Напозір у ній немає нічого groundbreaking. Автобіографічна історія про пошук ідентичності — це вже звульгаризований тренд у європейській літературі. Втім, Станішич, на мою думку, виходить на інший рівень. Він не лише розповідає про власне походження читачам, а й розмовляє про нього — сам з собою. 

🪨 Називаючи себе «егоїстичним уламком», який обрав роботу зі «слабким цементом» літератури, автор наче представляє правила гри. Будуть історії. Буде інвентаризація пам’яті. Будуть сміливі спроби відновити втрачене.
☝ «Нерішучість ніколи не розкаже хорошу історію» — говорить бабуся письменника. Або не говорить? Бо той визначає себе як оповідача ненадійного. 
Він береться реконструювати — вважай вигадувати — події, бо йому бракує інформації. Але робить це делікатно, і виходить не лискучий цифровий Колізей із голівудських фільмів про Римську імперію, а радше історичний музей  в європейській столиці, де сусідять артефакти з різних епох і біографій. 

Чудове слова «переословлення» також описує авторський підхід, а ще натякає з яким стилем ми маємо справу. Тут гарне письмо, так. Для прикладу, коли я дочитала до речення «Світло переповнене прикметниками», то почала заздрити, що це написане не мною. 

📌 В цій книзі не варто шукати історичних істин.
Здається, що сам автор почувається на цьому полі невпевнено. Наприклад, його кілька спроб пояснити національність звучать незграбно — тут є фрази на кшталт «Слов’янство — це не чоловічий капелюх». Загалом відчуття нібито питання про це поставили підлітку (можливо, тому, якого вивезли з Боснії в Німеччину). 
Але я розумію автора. По-перше, він сам приходить до думки, що ідентичність — поняття клаптикове. Та й у висмикнутої з рідної землі дитини національна самосвідомість почасти розмивається. По-друге, з огляду на історію, роздуми про національність у багатьох європейців викликають ретравматизаційну реакцію.

📍А от роздуми про мігрантство тут цікавіші.
Мігрант в чужій країні — це людина, яка вже втратила, але ще не набула. 
Вона може так ніколи й не відчути себе повноцінною. Ось Станішич говорить про один з аспектів цієї неповноцінності — мову:

«Я досі пам’ятаю, як це — не мати жодної мови для чогось» 

Розмірковуючи про долю батьків, Станішич чесно говорить про відчудженність від них. Так само чесно розповідає про вибагливі способи адаптації в Німеччині.
Але насправді хлопець який називає себе словенцем, а не боснійцем (нехай люди сприймають його за лижника, а не за жертву) діє логічно. Його легенда — спосіб виживання, його бунт — пристосування. 

🙈 Найменше в цьому романі мене чіпляли роздуми та спогади про соцдержаву Югославію. Хоч це здебільшого іронічно — але складно веселитися, коли з трупа радянщини виросла голова, яка обстрілює ночами наші міста.
Якщо вас це тригерить — приготуйтеся, що тригернуть нечасті, але болючі згадки про війну та зміни у свідомості, які породжує війна. Розриви у біографіях (це коли найстрашніші дні згадуються побіжно), рідні міста, де не лишилося місць, які були б безтурботними — це відгукується і болить.

🙌 Про людей автор говорить ніжно. Родина, друзі, вчителі, сусіди — це також «клаптики» ідентичності. 
Але поступово центральним персонажем роману стає бабця Крістіна, і цю честь вона явно заслужила своєю деменцією. Без жартів — ніщо так не підсвітлює пошук ідентичності в дорослому віці, як образ жінки, яка поступово втрачає пам’ять. 
Її образ гіркий, її слова молитовно-символічні — «Коли я повернуся додому?» Після нападів тривожного безпам’ятства вона заспокоюється і щоразу вирішує випити кави — і як я її розумію😏 

Крістіна і її дракони (драконів і змій, біблійних і не тільки, тут багато) — це певно один з ключів до ідентичності автора. А фінал роману (без спойлерів) — це пошук виходу з лабіринту, шлях, який автор і Крістіна проходять разом. 
 
Закономірно все зводиться до того, що пошук ідентичності — це пошук себе. А себе ми не лише збираємо, а й вигадуємо. 
І врешті, хто він, цей автор? Відкидаючи формальності, Станішич відповідає:

«Батько, письменник, персонаж»