📚 Тобі Фейбер «Faber & Faber: Нерозказана історія»

🔖 Хочете, щоб ваша дитина стала видавцем? Купіть їй цю книжку.
Книга певною мірою романтизує сферу, що зовсім непогано.

📎 Особливість цього нонфікшну — форма. Тобі Фейбер не заморочується з переказуванням історії компанії. Але добряче заморочується з компонуванням листів, з яких текст складається десь на 70%. Тримають оповідь вкупі авторські коментарі. 

Починається це як захопливий роман. Читаючи про становлення і війну, щиро співчуваєш бізнесу з харизматичним менеджментом (окраса якого Т.С.Еліот😏) Далі автор утримує увагу списком авторів (почасти вони відкриваються у несподіваних ракурсах) і фінансовими перипетіями.

Серед цінного:  
✅ хороший менеджер=хороший рекрутер (близька думка);
✅ положення жінок у видавництві показує їхнє положення у XX ст (радує, як ми виросли в цьому плані);
✅ «пощастило» — такий же елемент успіху, як і праця.   

Не люблю писати відгуки на нонфік, тому даруйте, це все 😉

Видавництво Лабораторія
Переклад Роксани Шевчук

Нещодавно виявила, що в пісні Леді Гаги «Dance in the Dark» (номер два на платівці The Fame Monster) згадується ім’я американської поетки Сильвії Плат.
Офіційне трактування тексту пісні — він про «жінку, яка соромиться свого тіла, і тому займається сексом у темряві». Хоча метафора вивільнення тут явно не лише про секс.

В пісні звучать імена кілька відомих жінок — Мерилін Монро, Джуді Гарленд, Принцеси Діани.
Ось слова з розмовної інтерлюдії:

Marilyn, Judy, Sylvia
Tell 'em how you feel, girls
Work your blonde (Jon) Benet Ramsey
We'll haunt like Liberace
Find your freedom in the music
Find your Jesus, find your Kubrick
You will never fall apart Diana, you're still in our hearts
Never let you fall apart
Together, we'll dance in the dark

Ось ще цитата (привіт зірковим бойфрендам?)

She looks good, but her boyfriend says she's a mess
She's a mess, she's a mess
Now the girl is stressed

Це далеко не єдина пісня, присвячена Сильвії, знайшла цілий список.

Побачила, що Discursus перевидають «Тотем» Степана Процюка і не можу пройти повз.
Цей роман я читала ще в школі, в журналі «Кур’єр Кривбасу» років двадцять тому.
«Тотем» став для мене символом чорнухи 90-х, десь там поряд — творчість Ульяненка (теж друкували в «Кур’єрі»).
Відверто кажучи, я не збираюся перечитувати зараз — але чекаю, поки хтось почне читати й писати відгуки.
Бо відчуваю, що деякі сцени хтивості та обжерливості (поїдання банки тушонки пам’ятаю досі) обов’язково зачеплять вразливих читачів. А ще там герої мали настільки слабку мотивацію і волю до життя, що один псих вмудрявся все за всіх вирішувати.

Словом, друзі, закликаю брати книгу в книжкові клуби, вам буде про що поговорити 😂

Хворію оце і згадала, чому не любила хворіти в дитинстві. Бо в цей час (в перші дні особливо) ніяк не виходило читати — одразу голова болить дужче, перед очима пливе, ще й шия терпне і зручну позу ніяк не знайдеш.

Зараз те саме — читати не можу, але щось глянути — цілком. Сьогодні збираюся передивитися документалку про Пінчона A Journey Into the Mind of P. Вона мені в тему, бо саме дочитую Inherent Vice — роман-меморіал хіпі та постменсонівській добі. До слова, як про книгу відгук потім писати — фігзна, це як писати відгук на єгипетські піраміди, масштабу і підтекстів приблизно стільки ж.

Про документалку дізналася з каналу Максима Нестелєєва, у нього був цілий «тиждень документалок про постмодерністів». Тицьніть сюди й гортайте, може ще щось цікаве знайдете.

📚 Thomas Pynchon «Inherent Vice» (2009)

🔖 Цей рік почала з Пінчона, що не дуже помітно, бо поки я гризла цю книгу, встигла прочитати ще три. Але все ж вписую її у січневу статистику. 

У мене на каналі є лише відгук на V, а загалом «Вроджена вада» — це четвертий роман ТРП, мною прочитаний. Далі — безоціночні спостереження, бо попри те, що читати англійською було складнувато і багато що впущено, мені сподобалося.

✅ Дежавю починається буквально з першої сторінки цього роману, коли здається, що той самий герой діє у всіх інших книгах Пінчона. Але це не герой — це типаж, пінчонівський шлеміль, якого у романі звати Док Спортелло. 
Втім, приблизно таке саме дежавю буде при появі інших авторських елементів — наприклад, обов’язкових для Пінчона недобитих фашистів або «трофейних» жіночих образів.

✅ Також з першої сторінки відчувається, що «Вроджена вада» — не дуже щільний, як для Пінчона, текст. Навіть візуально тут менше посилань та історій. До прикладу, якщо ви візьмете значно менший за обсягом роман «Виголошення лота 49», то вже у перших абзацах він, здається, лусне від кількості відсилок, і кожна видається важливою, через що вигрібати з цих абзаців можна годинами.    
 
✅ По класиці Пінчон робить детектив, і він, пробачте за мовленнєву бідність, більш детективний і менш вселенсько-параноїдальний. Традиційний для автора «апокаліптичний квест» звужується до розслідування накуреного детектива-аматора, але чи звужується? Тему кримінального бізнесу Лос-Анджелеса у декораціях постхіпівської доби Пінчон розкриває через політичну призму, даючи кожному персонажу яке-небудь абсурдне заняття відповідно до його психічного розладу. І виходить окей — багаторівнева сатира, яка хоч і запізнилася на сорок років, але все одно працює. 

✅ Знову ж таки, якщо порівнювати з іншими романами, то сюжетна амплітуда у Пінчона приблизно однакова. Головний герой кудись піде, когось зустріне, будуть гострі моменти, будуть нуднуваті, але багатообіцяючі — з парою зачіпок. 

✅ Ні, «Вроджена вада» не змусить вас вірити в кохання. Але — спойлер: поворот в бік сімейних цінностей тут прекрасно-сентиментальний, мені навіть сподобалося.

🎬 І коротко висловлюся щодо однойменного фільму Пола Томаса Андерсона 2014 року. 
Після прочитання роману цю стрічку радше хочеться лаяти, але не за те, що режисер спотворив задум Пінчона. Тобто він, може, й спотворив, але з найкращих міркувань😏 
Що я маю на увазі. Деякі зміни сюжету — мені ок, відчуваю, якби їх не було, фільм тривав би не дві з половиною години, а чотири. 
Але трохи бісили «костилі», яких Андерсон понаставив, щоб наблизити літературний текст до сценарію. Наприклад, в кіно з’явилася оповідачка, і її штучність проявляється, вже коли вона починає озвучувати жарти автора роману. Ну, звісно, вкласти їх в уста героям не можна — ось режисер і викрутився, бо жарти завжди шкода викидати.   
Якщо не брати це до уваги — фільм дивитися можна, окреме дякую, що його творці вирішили не зловживати музикою (саундтрек незаїжджений, музики в міру).

А правда, що коли декларуєш книжкові плани на місяць, то потім читається легше? 😁
Сподіваюся, так і є, бо «Лорд Джим» починався легко, а зараз застрягла.
Загалом логіка така: торік прочитала мало нонфіку та українських авторів — треба надолужити. Ну і хочу підчитувати книги, які стоять на полицях понад рік («Символізм» і Конрад).   

#життябентежне