Завдяки безсонню і попри велику кількість роботи майже дочитала «Баришник дур-зіллям»🌱 Відгук буде — пізніше, але обов’язково буде.
А поки згадався нещодавній тред в одному з літературних каналів, де коментатори розмірковували, яку назву мали б книги, якби їх назвали за улюбленим словом автора (перекладача/редактора).
Ну, скажімо, романи Саллі Руні називалися б «Навдивовижу» (осилила лише один🥴, але погоджуюся).
«Баришник дур-зіллям» я б назвала «Позаяк»☺️
До речі, характер причинно-наслідкових зв’язків у романі Барта такий, що читач щосторінки очікує чергової каверзи, а на наступній — її спростування.
А поки згадався нещодавній тред в одному з літературних каналів, де коментатори розмірковували, яку назву мали б книги, якби їх назвали за улюбленим словом автора (перекладача/редактора).
Ну, скажімо, романи Саллі Руні називалися б «Навдивовижу» (осилила лише один🥴, але погоджуюся).
«Баришник дур-зіллям» я б назвала «Позаяк»☺️
До речі, характер причинно-наслідкових зв’язків у романі Барта такий, що читач щосторінки очікує чергової каверзи, а на наступній — її спростування.
👍8
📚 БАРИШНИК ДУР-ЗІЛЛЯМ ДЖОН БАРТ
🔖 Трохи здивована тим, що Джон Барт писав цю книгу лише три роки. «Баришник дур-зіллям» — це панорамна картина ранньої колонізації Америки, хоча й обмежена одним століттям.
Структурно роман тримається на двох текстах — реальній поемі Ебенезера Кука «Баришник дур-зіллям або подорож до Мері-ленду» і вигаданому рукописі, який має відкрити таємницю походження Генрі Берлінгейма.
😂 Література про літературу, знову! (сміється, плаче, тікає в куток)
Скажу чесно, читала я довго, можливо, для таких об’ємів потрібна банальна практика. Але якщо щось і тримало мене з цією книгою 1000 сторінок — то це приватна історичність оповіді, і емоція, яку ця історичність викликала.
Спробую пояснити.
Люди, які вирішують дослідити родовід або просто події та обставини життя своїх предків, часто роблять шокуючі відкриття на кшталт:
⇨ веселий дід, якого вони обожнювали в дитинстві, написав донос на власну тітку,
⇨ найінтелігентніша на світлині родичка сиділа за крадіжку,
⇨ рідний дядько виявився прийомною дитиною з «темною» історією, про що йому не казали до кінця життя,
..і ще купа підмін, кровних баталій, дрібного криміналу, фатальних збігів, дивної природи хвороб, наглих смертей, несподіваних народжень, білих плям у біографіях, які трансформуються у чорні діри.
🍀 Я знайшла у «Баришнику дур-зіллям» ось цей вайб фамільної історії, де все не так, як здається на перший погляд. Родинних драм у романі досхочу, але підкреслюю — мені ця драматичність видалася дуже «домашньою». Навіть політичні перипетії на її фоні — це здебільшого продовження племінних, тобто родових розбратів.
♝ Найцікавішим персонажем в політичній лінії роману є безумовно Генрі Берлінгейм (хоча він існує в усіх інших лініях). Він — ідеальний тисячоликий герой, людина без біографії, людина з вигаданою біографією, людина-підробка. Берлінгейм — це tabula rasa, на якій несподівано проявляються водяні знаки. Не хочу спойлерити, але таке враження, що саме його оборудки штовхають сюжет (власне, після зникнення Генрі історія втратить якщо не сенс, то жвавість).
🇺🇸 Берлінгейм певною мірою є уособленням Сполучених Штатів — власне, це дуже американський типаж.
🌅 Ну і нарешті ледь не улюблений вимір всіх книг, які я читаю — локальна географія. Меріленд, штат, чиє минуле явно видатніше за сучасне.
Меріленд — це Old Line State, тобто раніше його кордон був кордоном США, з усіма наслідками. У романі штат вкритий тютюновими🌱 плантаціями — Вікіпедія пише, що тютюнництво у Меріленді досі розвинене, побіжне вивчення актуальних новин вказує, що воно там має раритетний статус.
Якщо поема Кука — це фундамент «Баришника дур-зіллям», то Меріленд — неспокійна болотиста земля під цим фундаментом. Джон Сіммонс Барт, уродженець Кембріджу у Меріленді сповна віддав шану батьківщині, і я рада, що він при цьому не пошкодував почуття респектабельних американців. Справжня любов до будь-чого — це коли ти бачиш недоліки об’єкта кохання, але приймаєш їх як частину себе. Ось з такою любов’ю Меріленд і змальований — чесно і безжалісно.
«Баришник дур-зіллям» — це панегірик землі, її корінним і новоприбулим мешканцям, і не дивно, що для цієї love song знадобилася тисяча сторінок 🖤
🔖 Трохи здивована тим, що Джон Барт писав цю книгу лише три роки. «Баришник дур-зіллям» — це панорамна картина ранньої колонізації Америки, хоча й обмежена одним століттям.
Структурно роман тримається на двох текстах — реальній поемі Ебенезера Кука «Баришник дур-зіллям або подорож до Мері-ленду» і вигаданому рукописі, який має відкрити таємницю походження Генрі Берлінгейма.
😂 Література про літературу, знову! (сміється, плаче, тікає в куток)
Скажу чесно, читала я довго, можливо, для таких об’ємів потрібна банальна практика. Але якщо щось і тримало мене з цією книгою 1000 сторінок — то це приватна історичність оповіді, і емоція, яку ця історичність викликала.
Спробую пояснити.
Люди, які вирішують дослідити родовід або просто події та обставини життя своїх предків, часто роблять шокуючі відкриття на кшталт:
⇨ веселий дід, якого вони обожнювали в дитинстві, написав донос на власну тітку,
⇨ найінтелігентніша на світлині родичка сиділа за крадіжку,
⇨ рідний дядько виявився прийомною дитиною з «темною» історією, про що йому не казали до кінця життя,
..і ще купа підмін, кровних баталій, дрібного криміналу, фатальних збігів, дивної природи хвороб, наглих смертей, несподіваних народжень, білих плям у біографіях, які трансформуються у чорні діри.
🍀 Я знайшла у «Баришнику дур-зіллям» ось цей вайб фамільної історії, де все не так, як здається на перший погляд. Родинних драм у романі досхочу, але підкреслюю — мені ця драматичність видалася дуже «домашньою». Навіть політичні перипетії на її фоні — це здебільшого продовження племінних, тобто родових розбратів.
♝ Найцікавішим персонажем в політичній лінії роману є безумовно Генрі Берлінгейм (хоча він існує в усіх інших лініях). Він — ідеальний тисячоликий герой, людина без біографії, людина з вигаданою біографією, людина-підробка. Берлінгейм — це tabula rasa, на якій несподівано проявляються водяні знаки. Не хочу спойлерити, але таке враження, що саме його оборудки штовхають сюжет (власне, після зникнення Генрі історія втратить якщо не сенс, то жвавість).
🇺🇸 Берлінгейм певною мірою є уособленням Сполучених Штатів — власне, це дуже американський типаж.
🌅 Ну і нарешті ледь не улюблений вимір всіх книг, які я читаю — локальна географія. Меріленд, штат, чиє минуле явно видатніше за сучасне.
Меріленд — це Old Line State, тобто раніше його кордон був кордоном США, з усіма наслідками. У романі штат вкритий тютюновими🌱 плантаціями — Вікіпедія пише, що тютюнництво у Меріленді досі розвинене, побіжне вивчення актуальних новин вказує, що воно там має раритетний статус.
Якщо поема Кука — це фундамент «Баришника дур-зіллям», то Меріленд — неспокійна болотиста земля під цим фундаментом. Джон Сіммонс Барт, уродженець Кембріджу у Меріленді сповна віддав шану батьківщині, і я рада, що він при цьому не пошкодував почуття респектабельних американців. Справжня любов до будь-чого — це коли ти бачиш недоліки об’єкта кохання, але приймаєш їх як частину себе. Ось з такою любов’ю Меріленд і змальований — чесно і безжалісно.
«Баришник дур-зіллям» — це панегірик землі, її корінним і новоприбулим мешканцям, і не дивно, що для цієї love song знадобилася тисяча сторінок 🖤
❤11👍3
Книга на сайті видавництва «Темпора»: https://www.tempora.com.ua/uk/books/barishnik-dur-zlljam/
P. S. Фото — тютюнові поля Меріленду
P. S. Фото — тютюнові поля Меріленду
👍4
📚 УОТ СЕМЮЕЛ БЕККЕТ
Не розумію я людей, які ненавидять абсурдистську літературу. Автор дозволив вам трактувати текст так, як хочеться, ну c'mon, це ж стільки можливостей 😊
Але скільки б можливостей не відкривав Беккет — всі мої інтерпретації «Уота» депресивні, а почасти просто моторошні.
Отже, що маємо?
📍 Є Уот, попри набір рис, якими його наділяє автор, він фактично є універсальним образом, чистим символом. Є моделі існування, взаємодії та комунікації, якими він користується. Ці моделі можуть здаватися неправдивими, оскільки демонструють зацикленість та беззмістовість дій, обмеженість персонажа. Разом з тим ця хибність не означає нереальність, «Уот» набагато ближче до дійсності, ніж можна собі уявити.
📌 Моя улюблена ідея з книги — «за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності» (і навпаки, звісно).
Абсурдна необхідність світу «Уота» достатньо легко переноситься у наш світ, таке враження, що деякі діалоги та роздуми перекочували на сторінки з робочих чатів. Так само в книзі пошуки духовної опори або натяки на її існування перегукуються з різноманітними релігійними концепціями, філософськими ідеями та навіть конспірологічними теоріями.
🤡 Роман пародіює світ, у якому був написаний, а ми, можливо, вже пародіюємо роман.
Мова підкреслює цю пародійність. Вона глибоко комічна, каламбурна, хоча гра слів і повтори можуть дратувати (жарт смішний вперше, несмішний вдруге, втретє — ще смішніший, ніж вперше). Мені здається, що в наш час Беккет охоче користувався б штучним інтелектом, щоб згенерувати множинні та варіативні тексти.
Його описи людей оголюють геть усі внутрішні вади — це несмішно тільки тоді, коли прикро, бо стосується тебе.
👌 Можливо, є лише три правди про життя: те, що про нього думаєш ти, те, що про нього думають інші, і те, що про нього говорить Беккет.
«Уот» — це пастка, яку ти знаходиш у собі для себе, щось на кшталт кишенькового люстерка, у яке заглядаєш тільки тоді, коли щось вже трапилося з твоїм обличчям.
Не розумію я людей, які ненавидять абсурдистську літературу. Автор дозволив вам трактувати текст так, як хочеться, ну c'mon, це ж стільки можливостей 😊
Але скільки б можливостей не відкривав Беккет — всі мої інтерпретації «Уота» депресивні, а почасти просто моторошні.
Отже, що маємо?
📍 Є Уот, попри набір рис, якими його наділяє автор, він фактично є універсальним образом, чистим символом. Є моделі існування, взаємодії та комунікації, якими він користується. Ці моделі можуть здаватися неправдивими, оскільки демонструють зацикленість та беззмістовість дій, обмеженість персонажа. Разом з тим ця хибність не означає нереальність, «Уот» набагато ближче до дійсності, ніж можна собі уявити.
📌 Моя улюблена ідея з книги — «за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності» (і навпаки, звісно).
Абсурдна необхідність світу «Уота» достатньо легко переноситься у наш світ, таке враження, що деякі діалоги та роздуми перекочували на сторінки з робочих чатів. Так само в книзі пошуки духовної опори або натяки на її існування перегукуються з різноманітними релігійними концепціями, філософськими ідеями та навіть конспірологічними теоріями.
🤡 Роман пародіює світ, у якому був написаний, а ми, можливо, вже пародіюємо роман.
Мова підкреслює цю пародійність. Вона глибоко комічна, каламбурна, хоча гра слів і повтори можуть дратувати (жарт смішний вперше, несмішний вдруге, втретє — ще смішніший, ніж вперше). Мені здається, що в наш час Беккет охоче користувався б штучним інтелектом, щоб згенерувати множинні та варіативні тексти.
Його описи людей оголюють геть усі внутрішні вади — це несмішно тільки тоді, коли прикро, бо стосується тебе.
👌 Можливо, є лише три правди про життя: те, що про нього думаєш ти, те, що про нього думають інші, і те, що про нього говорить Беккет.
«Уот» — це пастка, яку ти знаходиш у собі для себе, щось на кшталт кишенькового люстерка, у яке заглядаєш тільки тоді, коли щось вже трапилося з твоїм обличчям.
❤5🔥4
📚 БІЛИЙ ШУМ (1985) ДОН ДЕЛІЛЛО
🎬 БІЛИЙ ШУМ (2022) реж. НОА БАУМБАХ
❗ Дисклеймер. Я рідко дивлюся кіно, і відповідно у ньому не розбираюся. Не буду заглиблюватися у причини, просто констатую факт. На цьому можна закривати цей допис, бо він присвячений книзі та фільму, створеному за нею.
📖 Роман «Білий шум» мені сподобався. Не все в ньому актуальне — скажімо, популярність гігантських молів із 80-х (хто б оце зараз написав про dead malls і про фантастичних розмірів склади Amazona?)
Так само вплив телебачення вже не такий грандіозний, проте інтернет успадкував від нього надто багато механізмів.
📌 Але провідна проблема роману — страх смерті — не така вже висмоктана з пальця, якщо розглядати її як частину психічного розладу. Та й власне ступінь її ірраціональності сильно залежить від регіону, в якому ти живеш.
📺 У романі Джек, Бабетта та їхні діти отримують надлишкову інформацію — дивляться телевізійні програми, слухають радіо, читають жовту пресу, поглинаючи переважно повідомлення про різноманітні способи померти. Медійний світ згодовує їм цю інформацію — а вони пробують чинити опір або принаймні прагнуть знайти зону відносного комфорту, де страх смерті не буде надокучати.
Гіперболізовано-абсурдні заняття персонажів роману мали б класно спрацювати у кіно. І вони частково спрацювали. Дослідження Адольфа Гітлера (професія Джека), заняття Бабетти з людьми похилого віку, родинні суперечки — це справді втримувало цікавість.
А тепер перейду до проблем, яких у фільму багато.
✔️ По-перше, проблеми структурні.
Звісно, весь обсяг, всі події та локації, всіх персонажів укласти в сценарій неможливо. У романі «Білий шум» три розділи — вони не самостійні, але мають завершений вигляд. В ідеалі, це три серії мінісеріалу (багато хочу, правда?)
Мені здалося, що у режисера була дилема — відмовитися від однієї з ключових ліній або від дрібниць (на яких все тримається), і він починає жертвувати дрібницями. Те, що другорядні герої залишаються нерозкритими — ще терпимо (але прикро за Генріха та Вайлдера👶).
Але те, що головна тема губиться, бо на підводки не вистачило часу — вже гірше. Коли на п’ятій хвилині на екрані епічно з’явився препарат «Дилар»💊 — я просто розреготалася від недоречності та театральності. При тому, що я знаю, яку роль він грає в сюжеті. Для людей, які книгу не читали, це, мабуть, виглядає ще більш дивно.
✔️ Ще одна прикрість — актори не витягують. І якщо другорядним бракує часу, то головні немов не розуміють, що грають.
Я не знаю, чому режисери вирішили, що Адаму Драйверу можна доручити будь-якого персонажа, якого по життю ображали інші. У нього специфічний типаж, і тут він не вписується. Хімія між головними героями то є, то вона зникає.
💄 Гримери книгу не читали. Парадоксально ще й те, що Ноа Баумбах толерантно дає ролі темношкірим (яких у книзі не було), але не дуже толерантно дозволяє акторам залишатися стрункими та молодими. Драйверу під теніску запхнули баскетбольний м’яч, щоки Грети Гервіг, очевидно повинні натякати на зайву вагу, якої там і близько немає.
✔️ Фінал фільму — ще одне фіаско. До того моменту я змирилася, що Баумбаху нецікаво знімати містечко, коледж і природу, і красивих заграв, які були у книзі, нам не покажуть. Отже, він обирає з фінальних сторінок те, що його цікавить, і ставить контемпорарі у супермаркеті 🤦 Оскільки враження і так було зіпсуто, цей епізод майже не вплинув на моє ставлення до фільму. За десятибальною шкалою, це десь 3-4. При тому, що книга — 8-9.
🎬 БІЛИЙ ШУМ (2022) реж. НОА БАУМБАХ
❗ Дисклеймер. Я рідко дивлюся кіно, і відповідно у ньому не розбираюся. Не буду заглиблюватися у причини, просто констатую факт. На цьому можна закривати цей допис, бо він присвячений книзі та фільму, створеному за нею.
📖 Роман «Білий шум» мені сподобався. Не все в ньому актуальне — скажімо, популярність гігантських молів із 80-х (хто б оце зараз написав про dead malls і про фантастичних розмірів склади Amazona?)
Так само вплив телебачення вже не такий грандіозний, проте інтернет успадкував від нього надто багато механізмів.
📌 Але провідна проблема роману — страх смерті — не така вже висмоктана з пальця, якщо розглядати її як частину психічного розладу. Та й власне ступінь її ірраціональності сильно залежить від регіону, в якому ти живеш.
📺 У романі Джек, Бабетта та їхні діти отримують надлишкову інформацію — дивляться телевізійні програми, слухають радіо, читають жовту пресу, поглинаючи переважно повідомлення про різноманітні способи померти. Медійний світ згодовує їм цю інформацію — а вони пробують чинити опір або принаймні прагнуть знайти зону відносного комфорту, де страх смерті не буде надокучати.
Гіперболізовано-абсурдні заняття персонажів роману мали б класно спрацювати у кіно. І вони частково спрацювали. Дослідження Адольфа Гітлера (професія Джека), заняття Бабетти з людьми похилого віку, родинні суперечки — це справді втримувало цікавість.
А тепер перейду до проблем, яких у фільму багато.
✔️ По-перше, проблеми структурні.
Звісно, весь обсяг, всі події та локації, всіх персонажів укласти в сценарій неможливо. У романі «Білий шум» три розділи — вони не самостійні, але мають завершений вигляд. В ідеалі, це три серії мінісеріалу (багато хочу, правда?)
Мені здалося, що у режисера була дилема — відмовитися від однієї з ключових ліній або від дрібниць (на яких все тримається), і він починає жертвувати дрібницями. Те, що другорядні герої залишаються нерозкритими — ще терпимо (але прикро за Генріха та Вайлдера👶).
Але те, що головна тема губиться, бо на підводки не вистачило часу — вже гірше. Коли на п’ятій хвилині на екрані епічно з’явився препарат «Дилар»💊 — я просто розреготалася від недоречності та театральності. При тому, що я знаю, яку роль він грає в сюжеті. Для людей, які книгу не читали, це, мабуть, виглядає ще більш дивно.
✔️ Ще одна прикрість — актори не витягують. І якщо другорядним бракує часу, то головні немов не розуміють, що грають.
Я не знаю, чому режисери вирішили, що Адаму Драйверу можна доручити будь-якого персонажа, якого по життю ображали інші. У нього специфічний типаж, і тут він не вписується. Хімія між головними героями то є, то вона зникає.
💄 Гримери книгу не читали. Парадоксально ще й те, що Ноа Баумбах толерантно дає ролі темношкірим (яких у книзі не було), але не дуже толерантно дозволяє акторам залишатися стрункими та молодими. Драйверу під теніску запхнули баскетбольний м’яч, щоки Грети Гервіг, очевидно повинні натякати на зайву вагу, якої там і близько немає.
✔️ Фінал фільму — ще одне фіаско. До того моменту я змирилася, що Баумбаху нецікаво знімати містечко, коледж і природу, і красивих заграв, які були у книзі, нам не покажуть. Отже, він обирає з фінальних сторінок те, що його цікавить, і ставить контемпорарі у супермаркеті 🤦 Оскільки враження і так було зіпсуто, цей епізод майже не вплинув на моє ставлення до фільму. За десятибальною шкалою, це десь 3-4. При тому, що книга — 8-9.
👍8
➡️«Білий шум» на сайті видавництва «Темпора» https://www.tempora.com.ua/uk/books/blij-shum/
P.S. Качечка купувалася спеціально під цей огляд, зацініть 🤗
P.S. Качечка купувалася спеціально під цей огляд, зацініть 🤗
❤6
📚 ЗАГУБЛЕНИЙ У КІМНАТІ СМІХУ ДЖОН БАРТ
Не бачу сенсу повторювати те, що ви прочитаєте в післямові до українського перекладу й авторських примітках — про літературознавство, шлях письменника, оповідачів
…тощо (цитуючи автора)
👀 Як завжди, не претендую на правильність трактувань (ха-ха, у постмодерністських-то текстах), але для мене «Загублений у кімнаті сміху» — книга про самопізнання, від першої до останньої сторінки.
Власне, в парадигмі самопізнання розгортаються абсолютно всі тексти, можливо, десь це навіть нагадує серію сеансів психотерапії.
Я побачила в книзі приблизно такі теми «зустрічей».
◈ Сенс життя — «вірую, бо це абсурдно».
◈ Роздуми про власне народження, дитинство і дорослішання.
◈ Парадоксальність любові та кохання.
◈ Досвід та межі його осмислення — зокрема, у літературній творчості.
◈ Доля і призначення.
…і так далі (цитуючи автора)
Читається це у різному настрої, Барт буває іронічним, буває серйозним і навіть сумним. Наприклад, лінія про Амброуза — страх яка ностальгійна (я навіть гуглила, скільки письменнику було років, коли вийшла книжка; 38 — мабуть, криза середнього віку😏).
⏭ Загалом, «Загублений у кімнаті сміху» — річ для перечитування. За всіма ознаками вона потрапляє у категорію книжок, які з часом стають цікавішими, бо знову ж таки — криза середнього віку, інші нові книги, досвід
…Доля та Безсмертя (цитуючи автора)
Не бачу сенсу повторювати те, що ви прочитаєте в післямові до українського перекладу й авторських примітках — про літературознавство, шлях письменника, оповідачів
…тощо (цитуючи автора)
👀 Як завжди, не претендую на правильність трактувань (ха-ха, у постмодерністських-то текстах), але для мене «Загублений у кімнаті сміху» — книга про самопізнання, від першої до останньої сторінки.
Власне, в парадигмі самопізнання розгортаються абсолютно всі тексти, можливо, десь це навіть нагадує серію сеансів психотерапії.
Я побачила в книзі приблизно такі теми «зустрічей».
◈ Сенс життя — «вірую, бо це абсурдно».
◈ Роздуми про власне народження, дитинство і дорослішання.
◈ Парадоксальність любові та кохання.
◈ Досвід та межі його осмислення — зокрема, у літературній творчості.
◈ Доля і призначення.
…і так далі (цитуючи автора)
Читається це у різному настрої, Барт буває іронічним, буває серйозним і навіть сумним. Наприклад, лінія про Амброуза — страх яка ностальгійна (я навіть гуглила, скільки письменнику було років, коли вийшла книжка; 38 — мабуть, криза середнього віку😏).
⏭ Загалом, «Загублений у кімнаті сміху» — річ для перечитування. За всіма ознаками вона потрапляє у категорію книжок, які з часом стають цікавішими, бо знову ж таки — криза середнього віку, інші нові книги, досвід
…Доля та Безсмертя (цитуючи автора)
👍5❤2
➡️«Загублений у кімнаті сміху» на сайті видавництва «Темпора»: https://www.tempora.com.ua/uk/books/kimnata-smikhu/
👍4🗿1
📚 ЕЛЬФРІДА ЄЛІНЕК «СМЕРТЬ І ДІВА І-V»
Мабуть, на рівні підсвідомості я хотіла, щоб ця книга сподобалося мені більше.
Але буду чесною. Найяскравіше враження — те, що розділ «Джеккі» сильніший за інші. В ньому більше нерву, інтимності, відчаю.
Чи то вплинуло на сприйняття те, що він (розділ) стосується реальної особистості (але у «Стіні» також героїні мають реальні прототипи). Чи то він майже найбільший, а значить деталізованіший (знову ж, «Стіна» більша за об'ємом). Anyway, до цієї четвертої драми принцес мені текст здавався дещо штучним і надуманим.
☝️ Але власне про текст. Оскільки ці монологи призначені для сцени, оцінювати їх під читацькою оптикою неоглядно. Голос читається вголос, сцена потребує очей. З іншого боку, десятки посилань, якими Єлінек наповнює драми, передбачають вдумливе читання та навіть дослідження, тож і тут «Смерть і діва» збиває мене з пантелику.
Пішла замовляти «За дверима», там, кажуть, веселіше 🤪
➡️Купити: https://book-ye.com.ua/catalog/suchasna-zarubizhna-proza/smert-i-diva/
Мабуть, на рівні підсвідомості я хотіла, щоб ця книга сподобалося мені більше.
Але буду чесною. Найяскравіше враження — те, що розділ «Джеккі» сильніший за інші. В ньому більше нерву, інтимності, відчаю.
Чи то вплинуло на сприйняття те, що він (розділ) стосується реальної особистості (але у «Стіні» також героїні мають реальні прототипи). Чи то він майже найбільший, а значить деталізованіший (знову ж, «Стіна» більша за об'ємом). Anyway, до цієї четвертої драми принцес мені текст здавався дещо штучним і надуманим.
☝️ Але власне про текст. Оскільки ці монологи призначені для сцени, оцінювати їх під читацькою оптикою неоглядно. Голос читається вголос, сцена потребує очей. З іншого боку, десятки посилань, якими Єлінек наповнює драми, передбачають вдумливе читання та навіть дослідження, тож і тут «Смерть і діва» збиває мене з пантелику.
Пішла замовляти «За дверима», там, кажуть, веселіше 🤪
➡️Купити: https://book-ye.com.ua/catalog/suchasna-zarubizhna-proza/smert-i-diva/
👍3👀2
📚 ДЖОЗЕФ МАКЕЛРОЙ «БОМБА»
🔖 Є один образ, який переслідував мене ледь не з першої сторінки цієї книги. Пов’язаний він із враженнями від самого тексту — плутаного, уривчастого, разом з тим надзвичайно плинного.
Так ось, в книзі є низка тем і безліч символів навколо води, плавання і пірнання. Стиль автора навів на думку, що приблизно так уривчасто сприймає інформацію людина, яка різко стрибає у воду.
Ось ти з силою рвеш водну поверхню, занурюєшся з головою, чуєш частину звуків згори, але вони вже спотворені, чуєш (або тобі здається, що чуєш) звуки під водою, відчуваєш рух власного тіла, бульбашки, які утворюють ніс та рот.
📍 Давайте чесно — читати та розуміти Джозефа Макелроя мені було важко. І так воно, звісно, задумано. Але допомагає лише прийняття того факту, що спосіб текстотворення є невіддільною частиною ідеї цієї книги. Якщо ви не його приймаєте — не треба і мучитися.
🎬 Інша думка, яка з’явилася десь ближче до середини — передивитися американську документалку «Табір Ісуса» (Jesus Camp, 2006). Рекомендую, вона навіть весела, хоч і розповідає як євангелістська церква промиває дітям мізки провоєнщиною, пролайферством та іншою пургою, яку шанують консервативні республіканці.
➕ Кампанія в Іраку від 2003 року, очевидно, задумувалася, як модерний «хрестовий похід». І хоча хітон «американського економіста Ісуса» зроблено в Китаї, він вправно жонглює розмитим до вульгарності історизмом та патріотизмом для досягнення своїх цілей.
📖 Разом з тим, у центрі роману — все-таки особиста історія травмованого війною чоловіка (інша справа, що жодна війна не може бути суто особистою). Зак — це настільки щирий персонаж, що йому починаєш співпереживати практично відразу. Десь мені навіть відгукуються голденоколфілдовські мотиви, хоча тут можна сперечатися.
🔖 Є один образ, який переслідував мене ледь не з першої сторінки цієї книги. Пов’язаний він із враженнями від самого тексту — плутаного, уривчастого, разом з тим надзвичайно плинного.
Так ось, в книзі є низка тем і безліч символів навколо води, плавання і пірнання. Стиль автора навів на думку, що приблизно так уривчасто сприймає інформацію людина, яка різко стрибає у воду.
Ось ти з силою рвеш водну поверхню, занурюєшся з головою, чуєш частину звуків згори, але вони вже спотворені, чуєш (або тобі здається, що чуєш) звуки під водою, відчуваєш рух власного тіла, бульбашки, які утворюють ніс та рот.
📍 Давайте чесно — читати та розуміти Джозефа Макелроя мені було важко. І так воно, звісно, задумано. Але допомагає лише прийняття того факту, що спосіб текстотворення є невіддільною частиною ідеї цієї книги. Якщо ви не його приймаєте — не треба і мучитися.
🎬 Інша думка, яка з’явилася десь ближче до середини — передивитися американську документалку «Табір Ісуса» (Jesus Camp, 2006). Рекомендую, вона навіть весела, хоч і розповідає як євангелістська церква промиває дітям мізки провоєнщиною, пролайферством та іншою пургою, яку шанують консервативні республіканці.
➕ Кампанія в Іраку від 2003 року, очевидно, задумувалася, як модерний «хрестовий похід». І хоча хітон «американського економіста Ісуса» зроблено в Китаї, він вправно жонглює розмитим до вульгарності історизмом та патріотизмом для досягнення своїх цілей.
📖 Разом з тим, у центрі роману — все-таки особиста історія травмованого війною чоловіка (інша справа, що жодна війна не може бути суто особистою). Зак — це настільки щирий персонаж, що йому починаєш співпереживати практично відразу. Десь мені навіть відгукуються голденоколфілдовські мотиви, хоча тут можна сперечатися.
❤8
📚 ІТАЛО КАЛЬВІНО «ЯКЩО ПОДОРОЖНІЙ ОДНОЇ ЗИМОВОЇ НОЧІ»
🔖 Є книги, які мені потрібно було читати набагато раніше. Десь у 11-13 років, між «Тімом Талером або проданим сміхом» Крюса та «Путівником по Галактиці для космотуристів» Адамса, ця річ залетіла б на 10 із 10. Напевно, я б дивувалася і раділа такій знахідці.
Зараз читати «Подорожнього», як роман з наліпкою «постмодернізм», було трохи дивно. Так, карколомна структура. Так, четверта стіна зламана (хоча, здається, це лише імітація зламаної стіни). Але разом з тим, це формальна та абсолютно не обтяжлива складність.
📌 Італо Кальвіно — казкар, не стільки сюжетно, скільки стилістично. Роман читається дуже легко. Переліки у ньому нібито натякають «візьміть нас до постмодерністського канону» (але я все’дно не вірю😝); в усьому іншому — це гладенький оповідний текст.
Тематика — книга, яка досліджує книги — власне, теж постмодерністська. Можна навіть підхопити пару дотепних спостережень і думок. Але, якщо ви цікавилися роботами зі сторітеллінгу (до таких відношу, наприклад, «Тисячоликого героя» Кемпбелла), то роздуми про «вселенське джерело розповідної матерії» не будуть для вас новими.
Форма — конспірологічний детектив, та це вам не Томас Пінчон. Кальвіно вигадає країни та мови, аби відсунути реальний контекст від відстороненого читача (наприклад, українського).
👉 Так ось, про відстороненість. Інколи, якщо книжка мене не дуже влаштовує, я починаю копатися в історіях, які могли вплинути на її створення. В цьому випадку докопала лише до того, що 70-ті роки в Італії називалися «свинцевими», визначилися розгулом тероризму та боротьбою ультраправих і ультралівих. Ну, скажімо, у 1978-му, за рік до виходу книги ліві радикали викрали та вбили тодішнього прем’єр-міністра країни.
Чи могли події тих років вплинути на фабулу роману? Кальвіно іронічно висвітлює протистояння фальшивокнижників та їхніх опонентів, героїню, яка є *фальшивим засланим агентом у фальшивій революційній організації (*можливо, передаю зв’язки не точно, але в цьому контексті — байдуже).
✔ Якщо це припущення все-таки справедливе — то ця книжка зліша та гостріша, ніж здається. Як «Пригоди Цибуліно», у яких автор-комуніст виклав свою політичну платформу, прикриваючись дитячою казкою.
P.S. Посилання на роман не залишаю, «Видавництво Старого Лева» видало його у 2018 році, і зараз на сайті книги немає.
🔖 Є книги, які мені потрібно було читати набагато раніше. Десь у 11-13 років, між «Тімом Талером або проданим сміхом» Крюса та «Путівником по Галактиці для космотуристів» Адамса, ця річ залетіла б на 10 із 10. Напевно, я б дивувалася і раділа такій знахідці.
Зараз читати «Подорожнього», як роман з наліпкою «постмодернізм», було трохи дивно. Так, карколомна структура. Так, четверта стіна зламана (хоча, здається, це лише імітація зламаної стіни). Але разом з тим, це формальна та абсолютно не обтяжлива складність.
📌 Італо Кальвіно — казкар, не стільки сюжетно, скільки стилістично. Роман читається дуже легко. Переліки у ньому нібито натякають «візьміть нас до постмодерністського канону» (але я все’дно не вірю😝); в усьому іншому — це гладенький оповідний текст.
Тематика — книга, яка досліджує книги — власне, теж постмодерністська. Можна навіть підхопити пару дотепних спостережень і думок. Але, якщо ви цікавилися роботами зі сторітеллінгу (до таких відношу, наприклад, «Тисячоликого героя» Кемпбелла), то роздуми про «вселенське джерело розповідної матерії» не будуть для вас новими.
Форма — конспірологічний детектив, та це вам не Томас Пінчон. Кальвіно вигадає країни та мови, аби відсунути реальний контекст від відстороненого читача (наприклад, українського).
👉 Так ось, про відстороненість. Інколи, якщо книжка мене не дуже влаштовує, я починаю копатися в історіях, які могли вплинути на її створення. В цьому випадку докопала лише до того, що 70-ті роки в Італії називалися «свинцевими», визначилися розгулом тероризму та боротьбою ультраправих і ультралівих. Ну, скажімо, у 1978-му, за рік до виходу книги ліві радикали викрали та вбили тодішнього прем’єр-міністра країни.
Чи могли події тих років вплинути на фабулу роману? Кальвіно іронічно висвітлює протистояння фальшивокнижників та їхніх опонентів, героїню, яка є *фальшивим засланим агентом у фальшивій революційній організації (*можливо, передаю зв’язки не точно, але в цьому контексті — байдуже).
✔ Якщо це припущення все-таки справедливе — то ця книжка зліша та гостріша, ніж здається. Як «Пригоди Цибуліно», у яких автор-комуніст виклав свою політичну платформу, прикриваючись дитячою казкою.
P.S. Посилання на роман не залишаю, «Видавництво Старого Лева» видало його у 2018 році, і зараз на сайті книги немає.
👍12
📚 БЕРНАРДІН ЕВАРІСТО «ДІВЧИНА, ЖІНКА, ІНАКША»
Якщо це буде остання нова книга, яку я прочитала у своєму житті — я не засмучуся 😅
Тому що вона — прекрасна.
Почну з того, що це фундаментальний роман, ідеальна ціль🎯 для журі будь-якої премії (у цьому випадку — Букер-2019).
🚇 Структура твору — як хороша транспортна система у сучасному місті.
Є життєві сповіді 12 жінок, між собою так чи інакше пов’язаних, є два фінали — вечірка і родинне возз'єднання.
Вечірка присвячена виставі режисерки Амми. Амма — одна з центральних персонажок, і загалом її виставу про амазонок можна вважати ідейним центром «міста-роману».
👌 Масштабність висвітлених тем — букерівська: спадковість поколінь, пошук ідентичності, квір-проблематика, класова нерівність, расизм, фемінізм, насилля проти жінок тощо. Дія відбувається переважно у Великій Британії, а персонажі переважно темношкірі, і ця специфіка була для мене найцікавіша — суто соціологічно.
В анотації пишуть про «чудовий хор» голосів у романі. Мені здалося, що це все-таки полілог (що можливо не суперечить поняттю «хор»).
Діалог між дочками та матерями (і їхніми матерями, і їхніми матерями), між ученицями та вчительками, між гетеро- та гомосексуалками.
А ще — між представницями різних хвиль фемінізму, і оці сутички «старших» та «менших» феміністок мені здалися дуже дотепним ходом письменниці.
💔 І нарешті улюблене — це розкішно написано. Так, без заголовних букв і майже без крапок (якщо Бернардін Еварісто ставить крапку — значить сталося щось особливе).
Я б навіть не відносила цей стиль до прози — це скоріше поліфонічна поема, з величним оповідним ритмом та чудовими метафорами. Вже за це книгу можна і потрібно читати.
Але якщо вам просто потрібен, наприклад, сюжет — теж читайте.
Тут час від часу із шаф вивалюються епічні скелети й починають танцювати свінг — це не може не подобатися💃
➡️ Книга на сайті видавництва «Фабула» https://fabulabook.com/info-divchyna-zhinka-inaksha-24665
Якщо це буде остання нова книга, яку я прочитала у своєму житті — я не засмучуся 😅
Тому що вона — прекрасна.
Почну з того, що це фундаментальний роман, ідеальна ціль🎯 для журі будь-якої премії (у цьому випадку — Букер-2019).
🚇 Структура твору — як хороша транспортна система у сучасному місті.
Є життєві сповіді 12 жінок, між собою так чи інакше пов’язаних, є два фінали — вечірка і родинне возз'єднання.
Вечірка присвячена виставі режисерки Амми. Амма — одна з центральних персонажок, і загалом її виставу про амазонок можна вважати ідейним центром «міста-роману».
👌 Масштабність висвітлених тем — букерівська: спадковість поколінь, пошук ідентичності, квір-проблематика, класова нерівність, расизм, фемінізм, насилля проти жінок тощо. Дія відбувається переважно у Великій Британії, а персонажі переважно темношкірі, і ця специфіка була для мене найцікавіша — суто соціологічно.
В анотації пишуть про «чудовий хор» голосів у романі. Мені здалося, що це все-таки полілог (що можливо не суперечить поняттю «хор»).
Діалог між дочками та матерями (і їхніми матерями, і їхніми матерями), між ученицями та вчительками, між гетеро- та гомосексуалками.
А ще — між представницями різних хвиль фемінізму, і оці сутички «старших» та «менших» феміністок мені здалися дуже дотепним ходом письменниці.
💔 І нарешті улюблене — це розкішно написано. Так, без заголовних букв і майже без крапок (якщо Бернардін Еварісто ставить крапку — значить сталося щось особливе).
Я б навіть не відносила цей стиль до прози — це скоріше поліфонічна поема, з величним оповідним ритмом та чудовими метафорами. Вже за це книгу можна і потрібно читати.
Але якщо вам просто потрібен, наприклад, сюжет — теж читайте.
Тут час від часу із шаф вивалюються епічні скелети й починають танцювати свінг — це не може не подобатися💃
➡️ Книга на сайті видавництва «Фабула» https://fabulabook.com/info-divchyna-zhinka-inaksha-24665
Fabulabook
❶Дівчина, жінка, інакша - Бернардін Еварісто | Видавництво "Фабула"
⬤Книга "Дівчина, жінка, інакша" - Бернардін Еварісто українською мовою ▼Серія книг: Бестселер ❤Видавництво Фабула ✔Швидка доставка ▼ISBN: 978-617-522-003-0
❤6👍3
Почала читати за «За дверима» Ельфріди Єлінек, згадала Ентоні Берджеса, а тут ще настрій ностальгійний — і понеслося.
Це сповідальний допис, можете сміливо пропускати, бо він про дитинство.
Я проковтнула «Механічний апельсин», коли мені було 11 років. Не хочу думати, як це на мене вплинуло😆 Але факт — приблизно в тому віці я нарила на горищі підшивку журналів «Всесвіт» за 89-92 роки, і світ із «Всесвітом» вже не був таким як раніше. Щонайменше, в тому світі стало набагато менше російськомовної літератури.
Вже тепер я знаю, що на зламі тих десятиліть був прекрасний період в історії журналу.
Я не перебираючи споживала все, що мені пропонувала редакція — Дугласа Адамса, Хуліо Кортасара, Станіслава Лема, Річарда Баха, Яна Флемінга, Стівена Кінга, врешті, Берджеса.
І якщо ви думаєте, що «Механічний апельсин» у 11 — це зарано, то я скажу, що в тій підшивці був ще й «Коханець Леді Чаттерлей» Лоуренса 😂 Ага, у знаменитому перекладі Соломії Павличко.
«Всесвіт» давав можливість «понадкушувати» цікавих письменників і, що важливо, цікаві літератури. Я ось пам’ятаю деякі дуже маловідомі твори (принаймні, по версії Goodreads), які тоді зачепили. Ось ви знаєте хто такий Бхабані Бхаттачарья? Його «Сон на Гаваях» я б зараз охоче перечитала.
Вже пізніше я попросила маму виписати новий «Всесвіт» нульових, але яскравих вражень він не викликав. Чи не було того дитячого захоплення, чи правда журнал зіпсувався — не знаю. «Кур’єру Кривбасу» і навіть «Березолю» він тоді програв, але це вже зовсім інша історія 😊
➡️ Даю посилання на «Історичну правду», там є трохи фото обкладинок і сторінок журналу https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2012/04/29/82995/
Це сповідальний допис, можете сміливо пропускати, бо він про дитинство.
Я проковтнула «Механічний апельсин», коли мені було 11 років. Не хочу думати, як це на мене вплинуло😆 Але факт — приблизно в тому віці я нарила на горищі підшивку журналів «Всесвіт» за 89-92 роки, і світ із «Всесвітом» вже не був таким як раніше. Щонайменше, в тому світі стало набагато менше російськомовної літератури.
Вже тепер я знаю, що на зламі тих десятиліть був прекрасний період в історії журналу.
Я не перебираючи споживала все, що мені пропонувала редакція — Дугласа Адамса, Хуліо Кортасара, Станіслава Лема, Річарда Баха, Яна Флемінга, Стівена Кінга, врешті, Берджеса.
І якщо ви думаєте, що «Механічний апельсин» у 11 — це зарано, то я скажу, що в тій підшивці був ще й «Коханець Леді Чаттерлей» Лоуренса 😂 Ага, у знаменитому перекладі Соломії Павличко.
«Всесвіт» давав можливість «понадкушувати» цікавих письменників і, що важливо, цікаві літератури. Я ось пам’ятаю деякі дуже маловідомі твори (принаймні, по версії Goodreads), які тоді зачепили. Ось ви знаєте хто такий Бхабані Бхаттачарья? Його «Сон на Гаваях» я б зараз охоче перечитала.
Вже пізніше я попросила маму виписати новий «Всесвіт» нульових, але яскравих вражень він не викликав. Чи не було того дитячого захоплення, чи правда журнал зіпсувався — не знаю. «Кур’єру Кривбасу» і навіть «Березолю» він тоді програв, але це вже зовсім інша історія 😊
➡️ Даю посилання на «Історичну правду», там є трохи фото обкладинок і сторінок журналу https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2012/04/29/82995/
Історична правда
Обкладинки журналу "Всесвіт". Частина 2 - найкращі переклади
Ілюстрації з обкладинок і титульні сторінки легендарного часопису: Хемінгуей, Джойс, Бредбері, Орвелл, Вуді Аллен, Гаррі Гаррісон і Анджей Сапковський... “Хрещений батько”, “Автостопом по Галактиці”, “Коханець леді Чаттерлей” та інші бестселери українською.
❤6👍2👀2