Друзі, перш за все вітаю нових підписників, які прийшли сюди після перепосту мемів. Дафо, мерсі (не очікувала такої реклами) 🙌
Меми ще обовʼязково будуть, а поки розповідаю, що останнього прочитала.

📚 Джуліан Барнс «Історія світу в 10 1/2 розділах» (1989)

🔖 Барнс кінця вісімдесятих писав так, наче йому це робити в кайф. В кайф гратися темами та переписувати історію, в кайф іронізувати та моралізувати.
Я бачу за цим текстом злого, але розумного і винахідливого письменника.

🖇️ Структурно «Історія світу..» це збірка оповідань, теми в ній перетинаються, і навіть персонажі проходять ті самі етапи, живучи в різні століття (наприклад, рушають у подорож або переживають любовні драми). Також усе крутиться навколо біблійної історії Ноєвого ковчега (яку Барнс розвиває по-своєму) та Арарату (куди він приводить своїх героїв).
У мене не виникало відчуття мішанини, радше навпаки, текст збитий та повʼязаний міцніше, ніж я собі це уявляю.

📍 Ці оповідання (формально – роман) розкривають дотепний світогляд автора, який вам може або подобатися, або ні.

📌 Про несправедливість, яка має божественну природу.
Ось, наприклад, Ной набирає тварин на корабель:

…багатьом тваринам, котрі мали законні підстави вважатися окремим видом, було відмовлено: мовляв, ні, пара таких у нас уже є. Ну і що, що у вас більше смужок на хвості чи грива на хребті пухнаста росте, – такі в нас уже є. Вибачте.

📌 Або й без вибачте, бо про природу насильства тут теж є:

Те, що одна тварина може вбити іншу, не робить її вищою – тільки небезпечнішою.

📌 Про релігію:

І хіба Єґбер, Єпископ Трієрський, не оголосив анатему ластівкам, чиє цвіпінчання заважало мирянам молитися? А Святий Бернар – хіба не так само й з тої ж причини не відлучив полсища мух, що вранці трупом полягли, вам орда Сінаххеріба?

(так, часом може здатися, що книга перетворюється на маніфест за права тварин)


📌 Про кохання:

Бо історія світу, яка зупиняється перед напівпронумерованим будиночком кохання лише для того, щоб зрівняти його з землею, без нього сміхотворно і безглузда.

📌 Про мистецтво і митців:

Як перетворити катастрофу на витвір мистецтва?
Сьогодні цей процес автоматизовано. Вибухнув атомний реактор? За рік поставимо пʼєсу на лондонській сцені. Убили президента? Ось вам книжка, чи фільм, чи фільм за книжкою, чи книжка за фільмом. Війна? Це робота для романістів. Серія жахливих убивств? Послухайте, що понаписували поети.

Умгу, міркування вестернів про війну і мистецтво нам не дуже цікаві. Однак відзначу, що одне з оповідань в книзі розказує показову історію про єврейських біженців, які намагаються втекти на круїзному лайнері хоч кудись, де нема концтаборів (спойлер: світ глибоко стурбований, але байдужий).

🙌 Загалом, вам сподобається, якщо ви не боїтеся довгих наповнених речень і авторських роздумів.
До речі, так, це книжка 2019 року без перевидань, знайшла її в Плекай (і навіть не за півтори нирки, а менше ніж за 200 грн – дива трапляються).

Видавництво КСД
Переклад Ганни Яновської

📌 Сьогодні день народження американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886). Не встигаю підготувати про неї докладний допис, але пропоную помилуватися портретом.
Якщо недокладно — Емілі віддавала перевагу самітництву, мала музу-жінку, написала більшість найсильніших віршів протягом 5 років і оприлюднила з доробку 1800 віршів лише 10. 
 
До речі, Дікінсон зі штату Массачусетс, і не знаю, то повітря таке хороше в Новій Англії, але тут також народились Едвард Каммінгс, Елізабет Бішоп, Роберт Ловелл, Сильвія Плат, Енн Секстон та багатьох інших.

Вірші Емілі Дікінсон є тут. А цей — один з моїх улюблених 690, ще й в перекладі Макса Нестелєєва (публікується вперше)

В Завжди — є всі Тепер —
Бо це не інший вік —
Крім Нескінченності —
і Широти, де Дім —

Од цього — дійшле Тут —
Геть Дати – і до Цих —
Хай тане Місяць в Місяцях —
І никне Рік — в Роках — 

Без Чвар — або Перерв —
Або Святкових Днів —
Такі б Наші Роки були
Як й Роки Божі всі — 

📚 Сйон «Дитя землі» (Skugga-Baldur) (2003)

Блакитна, як полярні сніги книжечка, названа автором «легендою», видавцем , однак, заявлена як роман (хоча в нашій традиції це радше повість).

📌 Час і місце – 1883 рік, Ісландія.
Кілька героїв повʼязані похмурими й навіть містичними загадками.
І хоча в оригіналі «Дитя землі» називається інакше, «заземлення» в персонажній історії справді важливе.
Діти землі тут всі – і протагоністи, і антагоністи. Зло і підлість Сйон описує як такий же органічний елемент, як любов чи інстинкт виживання.
✔️ Вводячи в сюжет героїню з синдромом Дауна, автор відходить від «казки», яку можна було запідозрити на перших сторінках. Табуйована тема і маргіналізовані (аж до фізичного винищення) люди – це вже нещадний реалізм.

📌 Структура твору утворює невелику петлю:
✅ початок – пролонгована сцена полювання, яка описується до пікового моменту (в книзі ця частина тексту ще й обрамлена на сторінці білими полями, як на мене, така верстка вдало підкреслює атмосферу);
✅ друга частина – доба напередодні полювання (знайомство з основними героями, розповідь про їхні долі);
✅ третя частина – фінал полювання, найбільш фантасмагорична і напружена;
✅ епілог – лист і глосарій, підсумок і памʼять, сум і смирення.

📌 В післямові перекладача досить докладно пояснено, як і чому саме так написана книга.
Зрозуміло, що авторський стиль тут йде від фольклору, метафори Сйона мають фольклорне коріння або ж імітують його.
📍 Від себе додам, що тут прекрасні короткі речення – обожнюю такі, для мене це приклад музикального письма, ритмічного і усвідомленого.
На мою думку, короткі фрази гарно працюють не тільки на засвоєння тексту, а й на створення певного настрою. Паузи, тиша в проміжках – це те, що чується у Сйона. Ви отримуєте час подумати, уявити, інтерпретувати – хіба не прекрасно?

📌 І наостанок. Вже на перших абзацах я раптом згадала іншу прочитану цьогоріч книгу – «Полювання на сни» Геймана. Паралелі проводяться – і лисиця є, і лаконічність, і притчевість. Якщо гратися у «Вам сподобалася X – спробуйте Y», то це була б крута пара.

Видавництво Видавництво
Переклад Віталія Кривоноса

📌 День народження у французького поета Поля Елюара (1895-1952).
Елюар мене зацікавив тоді, коли я дізналася, що назва фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик — це перший рядок одного з його віршів (у перекладі Олега Жупанського — «Земля вся синя, ніби апельсин»).

І вже потім виявила, що:
✅ Елюар — буквально один з засновників сюрреалізму в літературі;
✅ першою дружиною і матір’ю єдиної дитини Поля Елюара була Гала Далі (та, що муза Сальвадора-нас-всіх-поплавило-Далі), зі Сальвадором він сам її врешті познайомив;
✅ Елюар був антифашистом і поетом руху Опору, за що респект (серед французьких літераторів були й представники протилежного табору — той же Селін);
✅ поет віддано симпатизував комуністам, що не дивно для того покоління вестернів, яким кортіло знайти антитезу капіталізму (як зручно не мати родичів, убитих у ГУЛАЗі — набагато легше вірити в братство і носити значки з ульяновим).

Словом, typical poet biography.

Що ж до віршів, мені подобається цей (також у перекладі Жупанського), а цю книжку, можливо, колись перевидадуть.

Майбутнє поезії

I
Хліб потрібніший ніж поезія. Але любов у повному сенсі людського слова, любов-жага не є кориснішою за поезію.

II
Поет — це той, хто надихає більше, ніж той, хто є натхненний.

III
Споглядач і вірні дзеркала. Це не обов'язково закохані, які написали найпрекрасніші вірші про кохання, а коли це закохані, вони цьому не віддавали свого відповідального (осудного) кохання. Тим часом відблиск усіх цих сказаних, вигаданих слів для них є невитравний. І їм треба витримати цей відблиск і залишатися безкінечно абсолютно вільними, відсвічувати і бачити чесноту вічности. Бачити — отже, отримувати, відсвічувати — отже, змусити бачити.

IV
Роль поета зводиться до поета обчислювальної машини ідей, предметів, почуттів, дії.

V
Кажуть, що починати зі слів і їхніх зв'язків, щоб науково вивчати світ, — це не наше право, це наше завдання. Годилося б додати, що це завдання є навіть завданням жити, не способом тих, які несуть свою смерть в собі і які є вже мурами чи пустками, а творячи тіло із всесвітом, із всесвітом у русі, в становленні.

VI
Нам треба небагато слів, аби висловлювати головне; нам треба всі слова, щоб головному реальности надати.

VII
Поет бачить тою самою мірою, якою він сам себе проявляє. І навпаки. Одного дня кожна людина побачить те, що бачив поет. Кінець уявного.

VIII
Бачити — це розуміти, міркувати, спотворювати, порівнювати, забувати або забуватися, бути або зникати.

IX
Поезія не стане плоттю і кров'ю, починаючи з моменту, коли вона буде обопільною. Ця обопільність є цілковитою функцією рівности щастя між людьми. А рівність у щасті піднесе її рівність на висоту, про яку ми могли мати лише слабке уявлення. Це блаженство не є неможливим.

X
Знак — це те, що ти даєш згоду.

XI
Є велетенські просторища ночі. Відзвук має лише "гідність", якою послуговуються. У ці щасливі хвилини він їх уникає. Поезія їх розчиняє. Вона — це мистецтво світла.

XII
Нема гри слів. Усе порівнюється з усім, усе знаходить своє відлуння, свій зміст, свою схожість. І це становлення є безкінечне.

📚 Сельма Лаґерльоф «Морбакка» (1922)

🔖 Не факт, що «Морбакка», збірка оповідань, видана через тридцять років після дебютної книги Лаґерльоф, є найкращим варіантом для знайомства з творчістю письменниці. Але це я зрозуміла вже дочитавши й побіжно ознайомившись з її біографією.

📍 Отже, Морбакка — це топонім, родинне гніздо Лаґерльофів, місце, де Сельма провела дитинство. Садибу вона викупила у дорослому віці (через фінансові проблеми дім продавали).
З цього можна здогадатися, про що йдеться у книзі: це ностальгійні історії, про дитинство і з дитячого погляду (але з вкрапленнями дорослого суму), спостереження, ретельно реконструйовані спогади (привертає увагу, наскільки детально Лаґерльоф описує дім, предмети побуту, одяг тощо). 

📎 Певно, досвід, описаний в книзі, буде відгукуватися багатьом — але частіше на емоційному рівні. Бо мало хто з українських читачів ріс у фамільній садибі з купою слуг, де на день народження хазяїна з’їжджалися сотня гостей (табличка «Sarcasm»). 

Ще «Морбакка» — це калейдоскоп персонажів, але й вони тут досить специфічні, бо теж вкладаються в схему «хазяї-слуги». Втім, є також і схема «діти-дорослі», за якою навіть цікавіше спостерігати. На мою думку, чоловічі та жіночі персонажі однаково сильні (так буває не завжди).

Якщо вам не сподобаються темп розповіді та деталізація, можливо, зацікавлять антропологічний і соціальний рівні оповідей. 
Швеція 19 століття — це радше терра інкогніта, принаймні в шкільній програмі з історії їй приділяли менше уваги, ніж США або Великій Британії. Тож деякі факти (типу, які війни були у шведів, як вони вчили дітей, одружувалися та подорожували) можуть справді бути цікавими.

З відгуками прощаюся до наступного тижня, бо пишу цей фактично на валізах, але постараюся придумати якийсь travel контент😊
 
Видавництво Старого Лева 
Переклад Наталі Іваничук  

📚 Які переклади чекаєте у 2025? Мій список бажанок такий. 

Елінор Каттон, «Бірнамський ліс», Лабораторія (на фото польське видання). 
Цьогоріч прочитала її «Світила» (відгук тут).  

А.С.Баєтт, Possession, Темпора
Перекладає Ярослава Стріха. Тут відгук на «Книгу для дітей», багато хто каже, що Possession — сильніший.

Дон Делілло, «Космополіс»
Теж переклад Ярослави (на Goodreads є її не дуже позитивний відгук на книгу, менше з тим). 

Девід Марксон, «Полюбовниця Вітгенштайна»
Макс Нестелєєв писав у себе на каналі, що вже переклав книгу. Роман Марксона видавництва відхилили 54 рази — продано👌

Джошуа Коен, «Сімейство Нетаньягу» 
Веселий, багатовимірний роман. Не анонс, але інсайд від перекладача, який каже, що сам чекає виходу книги😊  

Девід Фостер Воллес «Невгавний жарт», Видавництво Жупанського
Про Воллеса видавництву нагадують під кожним постом з анонсами😏 

Інґеборґ Бахман, Ма́ліна, ЩОС 
Не в тотальному захваті від «Тридцятого року», але не пропущу.   

Сильвія Плат, «Аріель», ВСЛ
Переклад Ярини Чорногуз

📚 Софія Андрухович «Катананхе» (2024)

🔖 Спробувала відшукати свій старий відгук на «Сьомгу» Софії Андрухович — на жаль, марно. Але пам’ятаю, що в ньому я наївно нарікала, мовляв, авторка все це робить навмисне з метою привернення уваги — акцентує на фізіології, не перепрошуючи описує «огидне» і «табуйоване» (лапки, бо в кожного свій рівень чутливості), часом використовує прийоми трилерів або навіть горору. Але, звісно, має право.   
Чи змінилося щось зараз? Та не дуже. 

📌 Одним реченням про сюжет для тих, хто книгу не читав: війна скінчилася, на Оболоні живе подружжя з донькою-підліткою, і чоловік починає зраджувати дружині з сусідкою, яка його значно старше. Все це обрамлене в давньогрецьку легенду про Актеона, власне, олені, пси, голизна та інші метафори — звідти.

♦ Текст, на мою думку, досить нерівний — початок сильніший, а лінія, яка могла врятувати середину — слабша (історія дочки Таї).

Ще одна проблема — це деталі. Прописуючи фабулу в реальних локаціях і впізнаваними типажами, добре було б ці деталі доводити до реальності. Бо траплялися моменти дещо суперечливі. 
✅ Дівчинка Тая йде на ніч у Гідропарк — і, звісно, аж до повернення в неї не розрядиться смартфон, скільки б повідомлень і дзвінків вона б не отримувала і скільки б не використовувала його як ліхтарик.
✅ Жінка Леся збирається на досить складну косметологічну процедуру, а перед тим дві години (!!!) займається у спортзалі (причому авторка описує нам і піт, що стікає на спину, і перенапружені м’язи — тобто Леся там дві години не на килимку лежала). Після залу — стрижеться і фарбує волосся (взаємодія з хімікатами перед косметологічними процедурами, окей). Далі, після РФ-ліфтингу в косметолога їй ще зроблять депіляцію та натруть ароматичними оліями — вибачте, це про людину чи про автівку, яку на продаж готують? 
✅ Про неправдоподібних підлітків теж багато писали у відгуках — підтримую. Вони в «Катананхе» часом прям вкрай карикатурні.  

♦ Стиль Андрухович переважно хвалять — написано справді майстерно. Це словесна щільність, що корелює із сенсовою щільністю. Якщо авторка не описує динамічну сцену (яких тут загалом мало), то це опис, який розгортається як похмурий натюрморт фламандської школи, або ж внутрішні переживання а-ля «Сон розуму народжує чудовиськ».
Часом якісь речення мені було важко перетравити, ну не хотілося вчитуватися й уявляти, як хтось:

«Побачив її міцний зад, півкулі якого розходилися й зустрічалися знову, погойдуючись над м’язистими напруженими ногами»   

(шо там за біда із сідницями? I don`t know)
або 

«Внизу, в торгівельному центрі навпроти, гримів сміттєвіз» 

(докопуюся, мабуть?)

📎 Наприкінці зазначу: мене не дратувало, що авторка не говорить про війну відкрито, а тільки згадує реальні воєнні події та робить травматичний досвід героїв причиною ситуацій в романі. Це, певно, письменницький трюк, так само як описувати війну у минулому часі. 
Інша справа, що я погано сприймаю навіть нонфікшн про війну, що триває (крім репортажистики). Охудожнені історії також мені не заходять.
Але в кожного свої тригери, у вас може бути цілком інакше. 

Видавництво Комубук