📚 Умберто Еко «Маятник Фуко» (1988)

🔖 Чи був, чи є в нас інший автор, який так майстерно робить складний і масштабний матеріал — читабельним і захопливим?

Постмодерністи глузували з суспільства, розгортаючи в його улюблених «низьких» жанрах свої шалені, іронічні, інтертекстуальні лабіринти. 
Умберто Еко, здається, іронізує з постмодерністів, використовуючи одну з їхніх улюблених форм (детектив) і провідні теми (теорії змови та альтернативну історію), щоб замкнути коло і віддати читачу читачеве.

🔍 Отже, детектив, назвімо його «філософський детектив». Бо врешті отримаємо чудний та прекрасний — як призахідне сонце в кривавих хмарах — фінал. І виявиться (майже не спойлер), що теорія змови  — це не просто не смішно, а й погано. Власне, Еко справді поводиться як нормальний письменник — працює над мораллю, доводить арки персонажів, дбає про читача.

🔗 Навіть гугління при читанні «Маятника Фуко» може бути факультативним. Ну не будете ви дізнаватися офіційну думку про тамплієрів і з’ясовувати значення сфірот Кабали, якими названі розділи книги — від цього сюжет не провисатиме. Позатим, я б радила все-таки зупинятися і звірятися хоча б з вікі — воно того варте.

Для мене цей роман цінний ще й італійським сетингом. Фашизм та історії з Другої світової, студентські заворушення, міланське життя, зокрема видавничий бізнес — очевидно, все написане з досвіду автора.  
Вже потім я прочитала, що з власного досвіду Еко описував також окультні ритуали, у яких брав участь. Це ще раз доводить, що хороші книжки не пишуться з самих архівів — потрібно жити життя.

Чомусь впевнена — якщо перечитаю роман через рік, мій відгук буде іншим, звертатиму увагу я на інше. Але зараз просто тішуся, що прочитала класну книгу. 

Видавництво Фоліо
Переклад Мар’яни Прокопович

📚 Боб Ділан «Тарантул» (1971)

🔖 Перед тим, як я поставлю «Тарантул» на полицю з поезією, зберу тут кілька нотаток, написаних під час читання.

📌 Ніхто не обіцяв, що буде легко. Поет і музикант Боб Ділан не ходить поверхнею — він копає вглиб, працюючи з субметафорами, неочевидними конфліктами, винахідливими алітераціями, звукоімітацією, внутрішніми римами. Така собі контрастно-тематична поліфонія, тільки записана словами, а не нотами. 
Суб’єктивне спостереження: я сприймаю джазову музику як «лабіринт звуку». Діланівська «протопоезія» — це «лабіринт слів». 
Чи це задумано як поетична чернетка (про що багато хто каже), чи це наполеглива робота на первинному рівні піснетворення, де переглядаються самі його принципи та інструменти? Не знаю, все можливо.everything is possible.

📌 Утрамбовуючи сенси, Ділан, однак, тримається кількох тем. Перші сторінки у мене були пописані словом «політика!» (до речі, вкрай рідко пишу в книгах, але тут пройшлася олівцем) — потім я зупинилася, бо цей текст політичний наскрізь. Не лише президенти й сенатори, а й поліцейські, музиканти, письменники тут про Америку і її вибори (не elections, а choices).
Для себе вирішила, що музикантів, згаданих в книзі (назвемо це «плейлистом Боба») я досліджуватиму при наступних читаннях, на цей раз приділила трохи уваги лише біографіям Арети Франклін і Вуді Гатрі. 

📌 Звісно, тут не буде очевидних сюжетів, але будуть персонажі — реальні та формальні. 
Знаєте, що нагадує їхня взаємодія? Вам колись снилося щось на кшталт «сиджу я на уроці математики зі своєю сестрою, в клас заходить Джастін Трюдо, вмикає нам серію True Detectve й починає їсти курячи крильця»? Ну ви зрозуміли принцип — сни, де відбувається якась чортівня (часом дотепна), сюжет якої склався з ваших денних вражень або спогадів? Ось Ділан міксує уривки реальності, які напозір ніколи не повинні перетинатися, якщо не пам’ятати, що всі під одним інфополем ходимо.   

📌 Наостанок порада, як почати читати «Тарантул», мо’ допоможе. 
В’їхати в інтонації цього тексту, підібрати для нього «лінзу» (не факт, що правильну, менше з тим) мені допомогло прослуховування/переклад пісень Боба Ділана. Наприклад, Desolation Raw, Tombstone Blues або Stuck Inside of Mobile with the Memphis Blues Again. Але можете обрати інші з середини 60-х.

📌 Як вже написала на початку, книга вирушає на поетичну поличку, а це значить я до неї ще не раз повернуся, і ще багато чого з неї вичитаю 😊

А взагалі перекладач і післямовомайстер Макс Нестелеєєв пообіцяв наступний тиждень присвятити Ділану, тож йдіть сюди до розумної людини, бо тут лиш ліниво-профанські нотатки 🤗

Видавництво Темпора
Переклад Максима Нестелєєва 
Редагування Богдани Романцової

Шах і мат, атеїсти 🙈

Це Барнс, Історія світу в 10 1/2 розділах. Не можу збагнути, як автор може бути наскільки дотепним в одній книзі, настільки занудним в іншій (не зайшла мені «Одним одна історія»)

#життябентежне

Друзі, перш за все вітаю нових підписників, які прийшли сюди після перепосту мемів. Дафо, мерсі (не очікувала такої реклами) 🙌
Меми ще обовʼязково будуть, а поки розповідаю, що останнього прочитала.

📚 Джуліан Барнс «Історія світу в 10 1/2 розділах» (1989)

🔖 Барнс кінця вісімдесятих писав так, наче йому це робити в кайф. В кайф гратися темами та переписувати історію, в кайф іронізувати та моралізувати.
Я бачу за цим текстом злого, але розумного і винахідливого письменника.

🖇️ Структурно «Історія світу..» це збірка оповідань, теми в ній перетинаються, і навіть персонажі проходять ті самі етапи, живучи в різні століття (наприклад, рушають у подорож або переживають любовні драми). Також усе крутиться навколо біблійної історії Ноєвого ковчега (яку Барнс розвиває по-своєму) та Арарату (куди він приводить своїх героїв).
У мене не виникало відчуття мішанини, радше навпаки, текст збитий та повʼязаний міцніше, ніж я собі це уявляю.

📍 Ці оповідання (формально – роман) розкривають дотепний світогляд автора, який вам може або подобатися, або ні.

📌 Про несправедливість, яка має божественну природу.
Ось, наприклад, Ной набирає тварин на корабель:

…багатьом тваринам, котрі мали законні підстави вважатися окремим видом, було відмовлено: мовляв, ні, пара таких у нас уже є. Ну і що, що у вас більше смужок на хвості чи грива на хребті пухнаста росте, – такі в нас уже є. Вибачте.

📌 Або й без вибачте, бо про природу насильства тут теж є:

Те, що одна тварина може вбити іншу, не робить її вищою – тільки небезпечнішою.

📌 Про релігію:

І хіба Єґбер, Єпископ Трієрський, не оголосив анатему ластівкам, чиє цвіпінчання заважало мирянам молитися? А Святий Бернар – хіба не так само й з тої ж причини не відлучив полсища мух, що вранці трупом полягли, вам орда Сінаххеріба?

(так, часом може здатися, що книга перетворюється на маніфест за права тварин)


📌 Про кохання:

Бо історія світу, яка зупиняється перед напівпронумерованим будиночком кохання лише для того, щоб зрівняти його з землею, без нього сміхотворно і безглузда.

📌 Про мистецтво і митців:

Як перетворити катастрофу на витвір мистецтва?
Сьогодні цей процес автоматизовано. Вибухнув атомний реактор? За рік поставимо пʼєсу на лондонській сцені. Убили президента? Ось вам книжка, чи фільм, чи фільм за книжкою, чи книжка за фільмом. Війна? Це робота для романістів. Серія жахливих убивств? Послухайте, що понаписували поети.

Умгу, міркування вестернів про війну і мистецтво нам не дуже цікаві. Однак відзначу, що одне з оповідань в книзі розказує показову історію про єврейських біженців, які намагаються втекти на круїзному лайнері хоч кудись, де нема концтаборів (спойлер: світ глибоко стурбований, але байдужий).

🙌 Загалом, вам сподобається, якщо ви не боїтеся довгих наповнених речень і авторських роздумів.
До речі, так, це книжка 2019 року без перевидань, знайшла її в Плекай (і навіть не за півтори нирки, а менше ніж за 200 грн – дива трапляються).

Видавництво КСД
Переклад Ганни Яновської

📌 Сьогодні день народження американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886). Не встигаю підготувати про неї докладний допис, але пропоную помилуватися портретом.
Якщо недокладно — Емілі віддавала перевагу самітництву, мала музу-жінку, написала більшість найсильніших віршів протягом 5 років і оприлюднила з доробку 1800 віршів лише 10. 
 
До речі, Дікінсон зі штату Массачусетс, і не знаю, то повітря таке хороше в Новій Англії, але тут також народились Едвард Каммінгс, Елізабет Бішоп, Роберт Ловелл, Сильвія Плат, Енн Секстон та багатьох інших.

Вірші Емілі Дікінсон є тут. А цей — один з моїх улюблених 690, ще й в перекладі Макса Нестелєєва (публікується вперше)

В Завжди — є всі Тепер —
Бо це не інший вік —
Крім Нескінченності —
і Широти, де Дім —

Од цього — дійшле Тут —
Геть Дати – і до Цих —
Хай тане Місяць в Місяцях —
І никне Рік — в Роках — 

Без Чвар — або Перерв —
Або Святкових Днів —
Такі б Наші Роки були
Як й Роки Божі всі — 

📚 Сйон «Дитя землі» (Skugga-Baldur) (2003)

Блакитна, як полярні сніги книжечка, названа автором «легендою», видавцем , однак, заявлена як роман (хоча в нашій традиції це радше повість).

📌 Час і місце – 1883 рік, Ісландія.
Кілька героїв повʼязані похмурими й навіть містичними загадками.
І хоча в оригіналі «Дитя землі» називається інакше, «заземлення» в персонажній історії справді важливе.
Діти землі тут всі – і протагоністи, і антагоністи. Зло і підлість Сйон описує як такий же органічний елемент, як любов чи інстинкт виживання.
✔️ Вводячи в сюжет героїню з синдромом Дауна, автор відходить від «казки», яку можна було запідозрити на перших сторінках. Табуйована тема і маргіналізовані (аж до фізичного винищення) люди – це вже нещадний реалізм.

📌 Структура твору утворює невелику петлю:
✅ початок – пролонгована сцена полювання, яка описується до пікового моменту (в книзі ця частина тексту ще й обрамлена на сторінці білими полями, як на мене, така верстка вдало підкреслює атмосферу);
✅ друга частина – доба напередодні полювання (знайомство з основними героями, розповідь про їхні долі);
✅ третя частина – фінал полювання, найбільш фантасмагорична і напружена;
✅ епілог – лист і глосарій, підсумок і памʼять, сум і смирення.

📌 В післямові перекладача досить докладно пояснено, як і чому саме так написана книга.
Зрозуміло, що авторський стиль тут йде від фольклору, метафори Сйона мають фольклорне коріння або ж імітують його.
📍 Від себе додам, що тут прекрасні короткі речення – обожнюю такі, для мене це приклад музикального письма, ритмічного і усвідомленого.
На мою думку, короткі фрази гарно працюють не тільки на засвоєння тексту, а й на створення певного настрою. Паузи, тиша в проміжках – це те, що чується у Сйона. Ви отримуєте час подумати, уявити, інтерпретувати – хіба не прекрасно?

📌 І наостанок. Вже на перших абзацах я раптом згадала іншу прочитану цьогоріч книгу – «Полювання на сни» Геймана. Паралелі проводяться – і лисиця є, і лаконічність, і притчевість. Якщо гратися у «Вам сподобалася X – спробуйте Y», то це була б крута пара.

Видавництво Видавництво
Переклад Віталія Кривоноса

📌 День народження у французького поета Поля Елюара (1895-1952).
Елюар мене зацікавив тоді, коли я дізналася, що назва фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик — це перший рядок одного з його віршів (у перекладі Олега Жупанського — «Земля вся синя, ніби апельсин»).

І вже потім виявила, що:
✅ Елюар — буквально один з засновників сюрреалізму в літературі;
✅ першою дружиною і матір’ю єдиної дитини Поля Елюара була Гала Далі (та, що муза Сальвадора-нас-всіх-поплавило-Далі), зі Сальвадором він сам її врешті познайомив;
✅ Елюар був антифашистом і поетом руху Опору, за що респект (серед французьких літераторів були й представники протилежного табору — той же Селін);
✅ поет віддано симпатизував комуністам, що не дивно для того покоління вестернів, яким кортіло знайти антитезу капіталізму (як зручно не мати родичів, убитих у ГУЛАЗі — набагато легше вірити в братство і носити значки з ульяновим).

Словом, typical poet biography.

Що ж до віршів, мені подобається цей (також у перекладі Жупанського), а цю книжку, можливо, колись перевидадуть.

Майбутнє поезії

I
Хліб потрібніший ніж поезія. Але любов у повному сенсі людського слова, любов-жага не є кориснішою за поезію.

II
Поет — це той, хто надихає більше, ніж той, хто є натхненний.

III
Споглядач і вірні дзеркала. Це не обов'язково закохані, які написали найпрекрасніші вірші про кохання, а коли це закохані, вони цьому не віддавали свого відповідального (осудного) кохання. Тим часом відблиск усіх цих сказаних, вигаданих слів для них є невитравний. І їм треба витримати цей відблиск і залишатися безкінечно абсолютно вільними, відсвічувати і бачити чесноту вічности. Бачити — отже, отримувати, відсвічувати — отже, змусити бачити.

IV
Роль поета зводиться до поета обчислювальної машини ідей, предметів, почуттів, дії.

V
Кажуть, що починати зі слів і їхніх зв'язків, щоб науково вивчати світ, — це не наше право, це наше завдання. Годилося б додати, що це завдання є навіть завданням жити, не способом тих, які несуть свою смерть в собі і які є вже мурами чи пустками, а творячи тіло із всесвітом, із всесвітом у русі, в становленні.

VI
Нам треба небагато слів, аби висловлювати головне; нам треба всі слова, щоб головному реальности надати.

VII
Поет бачить тою самою мірою, якою він сам себе проявляє. І навпаки. Одного дня кожна людина побачить те, що бачив поет. Кінець уявного.

VIII
Бачити — це розуміти, міркувати, спотворювати, порівнювати, забувати або забуватися, бути або зникати.

IX
Поезія не стане плоттю і кров'ю, починаючи з моменту, коли вона буде обопільною. Ця обопільність є цілковитою функцією рівности щастя між людьми. А рівність у щасті піднесе її рівність на висоту, про яку ми могли мати лише слабке уявлення. Це блаженство не є неможливим.

X
Знак — це те, що ти даєш згоду.

XI
Є велетенські просторища ночі. Відзвук має лише "гідність", якою послуговуються. У ці щасливі хвилини він їх уникає. Поезія їх розчиняє. Вона — це мистецтво світла.

XII
Нема гри слів. Усе порівнюється з усім, усе знаходить своє відлуння, свій зміст, свою схожість. І це становлення є безкінечне.